Вiн трохи повернув голову й одразу ж зiпнувся на лiвий лiкоть, запитавши вкрай занепокоеним тоном:
– Мамалушо, що сталося?!
– Бiда, синку, ох, бiда!
– А саме?..
Лiкерiя Маркiвна не вiдповiла, лише мовчки покрутила головою. Тодi Микита пiдвiвся з канапи, пiдiйшов до матерi, обiйняв ii за плечi та якомога нiжнiше пообiцяв:
– Гаразд, Мамалушо, я не сваритиму. Тiльки скажи, заради Бога, що ж це тебе отак налякало, що ти вся блiда й аж трусишся?
Якщо вiн i перебiльшував, то лише зовсiм трiшки. В усякому разi лiтня жiнка явно почувалася не у своiй тарiлцi й дивилася на сина спiдлоба, немов побитий собака. У цьому поглядi вiдчувалося нiме каяття i благання про вибачення. Не маючи сил терпiти цей погляд, Микита мовив рiшучiше:
– Отже так, Мамалушо… Або ти негайно зiзнаешся, що там у тебе стряслося, або я просто не знаю, що його думати й робити! Але ти мене знаеш: я таки зроблю щось, що тобi дуже не сподобаеться. Ще не знаю, що саме зроблю, але якось вже повiр менi…
Лiтня жiнка тяжко зiтхнула, обережно потягнулася до синовоi руки, скинула ii з плечей, немовби порох обтрусила. Зiтхнула:
– Чесно кажучи, боюся я тебе, синочку.
– Мамалушо, що це знов за розмови такi?! – прорипiв Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навiть вiдмотав певний строк самi знаете де, це ще нi про що не свiдчить.
– Свiдчить, синку, ой свiдчить…
– Мамалушо!..
– Ти ж збирався пiдiрвати цю бомбу твою… сказати навiть лячно!..
– Чому?!
– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеi самого товариша Ленiна посеред Москви збирався тую бомбу пiдiрвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле менi, твоiй матусi…
– Мамалушо! Ну скажи, при чiм тут одне до iншого?!
– Ну-у-у, як це при чiм… – лiтня жiнка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Ленiна не пожалiв, то й рiдну матiр, яка-а-а…
Й замовкла розгублено, нiбито подавившись словами.
– Ленiн – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити вiн. Однак це, здавалося б, тверезе мiркування не справило на лiтню жiнку жодного враження.
– Знаеш що, Мамалушо… Давай кiнчати цей цирк на дротi.
Тепер Микита спробував надати своему голосу прокурорськоi суворостi. Це нарештi подiяло. Лiкерiя Маркiвна приречено зiтхнула, мовивши:
– Ну гаразд, пiшли. Зараз сам подивишся.
А коли вони пiдiйшли до розсунутого складаного столу, додала:
– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирiшила i знайшла.
Це був старовинний обiднiй стiл, важкий i дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стiльниця складалася з двох великих розсувних половинок, мiж якими можна було вставити додаткову секцiю, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стiльницю, на схованих ранiше пiд нею половинках додатковоi секцii був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – двi стопки купюр номiналом по 50 i 100 карбованцiв. Вiд такого видовища потемнiло в очах, вiн похитнувся i, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стiльницi. Тодi почув мамин голос, що насилу пробивався крiзь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стiну:
– Уяви собi, тут п’ятнадцять «соток» i двадцять «п’ятдесяток». Двi з половиною тисячi… Я й забула за них зовсiм. Щойно «Павлiвську реформу»[1 - Радянська конфiскацiйна грошова реформа, що полягала у термiновому вилученнi з обiгу 50- i 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дiстала народну назву на честь iнiцiатора – мiнiстра фiнансiв СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов пiдписав Указ про початок реформи ввечерi 22 сiчня 1991 року. Термiн обмiну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обмiну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливiсть обмiну бiльших сум розглядали спецкомiсii до кiнця березня 1991 року. Сума готiвковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на мiсяць на вкладника (з вiдмiткою в паспортi).] оголосили – весь дiм догори дригом перевернула, але так i не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсiм.
– Це-е-е… Це що за грошi? – спитав вкрай розгублений Микита, тiльки аби щось спитати.
– Та то я про всяк випадок приготувала. Або менi на смерть… Або тобi, синочку, на весiлля. Бо колись ти ж таки надумаеш оженитися?..
«Оженитися? Пхе!.. Тiльки цього менi зараз бракувало», – пiдiбгавши губи, з гiркотою подумав вiн. І знов почув мамин голос:
– То ти не сваритимеш мене, синочку?
– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.
– Ой, дякую тобi!.. А як гадаеш, як тепер iз цими грiшми вчинити?
– З грiшми?! Ти називаеш це ГРІШМИ?!
– А як же iх ще назвати…
– ПАПІРЦЯМИ – от як!..
– Та що ти таке говориш…
– Що знаю, те й кажу! Можеш цi папiрцi на стiну прилiпити. У тебе на зовнiшнiй стiнi кiмнати шпалери повiдставали – от можна там, якщо вистачить. Або коли дуже морозно стане – можна на розтопку багаття пустити. Хрещенськi морози вже пройшли, та попереду ще лютий, тодi ще й якi морози будуть!.. Отож для розпалювання ще й як згодиться.
– Си-и-иноч-ку-у-у…
У вiдчаi Мамалуша закусила губу.
– Коротше, роби тепер iз цим мотлохом паперовим що завгодно, але…
– Синочку, а я тут подумала, може твого Бiдосика попросити?! Вiн, Бiдосик твiй, такий меткий та хитрий… А раптом щось та й надумае?!
Про колишнього Микитиного товариша Бiдосика в зв’язку з «Павлiвською реформою» ходили просто неймовiрнi чутки. Однi говорили, що коли в програмi «Час»[2 - Радянська (тепер росiйська) телепрограма новин, що почала виходити в ефiр з 1 сiчня 1968 року о 21:00 за Московським часом на Центральному телебаченнi СРСР.] повiдомили про обмiн грошей, то, прихопивши всi крупнi купюри, якi тiльки мав удома, Бiдосик негайно кинувся на вокзал i заходився скупати найдорожчi квитки на всi напрями до самого закриття залiзничних кас. Квитки поздавав назад наступного ж дня, втративши на цiй оборудцi вiдносно незначну суму, зате «легалiзувавши» решту готiвки. І звiсно ж, не впустив шансу похизуватися власною кмiтливiстю перед знайомими!..
Втiм, ця хвалькувата розповiдь подiяла на кого завгодно, тiльки не на Микиту! Бо вислухавши Лiкерiю Маркiвну, вiн загрозливо пробурмотiв:
– Мамалушо… Ну скiльки можна говорити, щоб я не чув у власному домi навiть найменших згадок про цю паскуду?!
– Але ж синку, Бiдосик був же колись твоiм другом!..
– І справдi був. Аж доки не здав мене КДБ.
– Ну то й що, синку?.. Це ж було коли! А тепер…
– Мамалушо, я кому сказав! – гримнув Микита i навiть грюкнув кулаком по вiдсунутiй половинцi стiльницi. Мати перелякано замовкла, бо все ж таки в душi побоювалася власного сина-сидiльця. Та й як не боятися?! Хтозна, якi дурнi звички вiн «на зонi» пiдхопив!..
Книжкова ятка неподалiк Будинку актора, вул. Ярославiв Вал, № 7, Киiв, 29 вересня 1991 року
