Кондитерська «Семаденi» – одна з найвiдомiших у мiстi. Бiлi ряди круглих мармурових столикiв, високi гiрки бонбоньерок, шурхотливий пакувальний папiр i фiрмовi торти у виглядi кошикiв iз квiтами. Вiра любила «Семаденi», бо кава у кондитерськiй радувала смак, а публiка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Мiськоi Думи i Бiржi визначило долю закладу – постiйними вiдвiдувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбранi в оксамит мiськi панни демонстрували нову довжину своiх спiдниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власнi чобiтки – вiйна стрiмко змiнила жiночу моду. Вiйна завжди все змiнюе аж надто стрiмко. Може, й неписанi правила залицяння змiнилися з початком вiйни, а Вiра просто ще не звикла до новоi ситуацii? Як iнакше можна пояснити те, що за столиком у «Семаденi» на неi чекав не таемничий кавалер, заради якого вона вiдкрила сьогоднi коробочку з лавандовою пудрою, а записка вiд нього.
– І що у нiй було?
– Що непередбачуванi обставини змусили його сьогоднi бути на iншому кiнцi мiста. Однак вiн сподiваеться, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Вiра.
– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.
– Нi, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.
– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.
– У «Семаденi», звiсно. Як виявилося, зустрiчi знайомим у цiй кондитерськiй призначаю не лише я. Наш король варення i наливок теж там був.
– Хто? – не вiдразу зрозумiла Мiра.
– Тарас Адамович! – І балерина розповiла подробицi зустрiчi.
Цього вечора Вiра ставила собi за мету вражати. Їi сукня кольору бузку чимось нагадувала кiмоно – мода в Парижi останнiм часом тяжiла до Японii, переймала схiднi мотиви. На перший погляд простий крiй пiдкреслював лiнiю плеча, дивував легкiстю i невагомiстю силуету. Срiбна пiдвiска з аметистом i сережки з тим же загадково-фiолетовим каменем зблискували у приглушеному свiтлi кав’ярнi. Вона не роззиралася навсiбiч, з усмiшкою пiдпливла до метрдотеля, вiн вклонився i провiв ii до столика, за яким на неi чекала дивна записка. Вiра здивовано окинула оком присутнiх у кондитерськiй лише тодi, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусiднiм столиком – здивувалася ще бiльше. Старий слiдчий усмiхнувся до неi та, розпрощавшись iз високим вусатим чоловiком, пiдiйшов до столика, за яким сидiла балерина.
– Дозволите?
– Звичайно, – усмiхнулася вона.
– Ви на когось чекаете?
– Уже нi.
Вiн здивовано звiв брови на лоба, проте бiльше нiчого не запитав. Натомiсть запропонував:
– Як щодо партii?
Дiвчина лукаво примружилась i кивнула. За хвилину офiцiант принiс шахiвницю, каву з тiстечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:
– Ми тут iнодi граемо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшуковоi частини полiцii – ви могли його бачити сьогоднi.
– То ви тут у справах?
– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегiвськiй. Мирослава вам розповiдала…
– Здаеться, – невпевнено мовила Вiра, виставляючи на дошку бiлого ферзя. Королева – завжди на своему кольорi. Невже сьогоднi вона обрала не свiй, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.
– Чому я завжди граю бiлими?
Тарас Адамович стенув плечима й мовив:
– Бiлi мають невелику перевагу в темпi. Це щось на кшталт фори для менш досвiдченого гравця.
Дiвчина спохмурнiла.
– Чорнi – елегантнiшi.
– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – менi чомусь здавалося, у вас темперамент бiлих.
Вiра примружилася, вивела коня та запитала:
– Якщо ви зустрiчалися з начальником розшуковоi частини, отже, е нова iнформацiя у розслiдуваннi, що у нього знову вплуталася Мiра?
– А ви не схвалюете вчинок сестри? – вiн вивiв вперед ферзевого пiшака.
– Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке.
– Так i е.
– Для вас це звично – грати за чорних, так? – усмiхнулася балерина.
Вiн не вiдповiв, тож дiвчина мовила далi:
– Перший хiд завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати вiд захисту, сподiваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який вiн задае.
Колишнiй слiдчий усмiхнувся.
– Так. Ви маете рацiю – менi звичнiше грати за чорних.
– Якi вже ходи зробили злочинцi у вашiй справi?
Тарас Адамович подивився на дiвчину, хитнув головою:
– Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – вiн усмiхнувся, – вони вивели уперед слона i навiть встигли забрати нашого пiшака. Ми поки не розумiемо iхньоi стратегii, але можемо вгадати кiлька наступних ходiв.
– То вбитий – усього лише пiшак?
– Пiшака не варто недооцiнювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, iм не потрiбна була його смерть, лише iнформацiя – позицiйна перевага.
– І вони ii отримали?
– Складно вiдповiсти. Ми знаемо, що майстер працював над особливим замовленням. Полiцii вдалось дiзнатися, що останнiй виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один iз прибуткових будинкiв Киева. Ми маемо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу i, можливо, поговорити iз замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашiй сестрi, – вiн витяг олiвець i швидко написав щось на серветцi. Дiвчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку.
– Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Мiра, розгортаючи серветку.
– Не можу нiчого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогоднi ладна була вбити через його слона, який з’являеться аж надто несподiвано i завжди тодi, коли моему королю нiкуди вiдступати, – похмуро сказала Вiра i перехилила келих iз рештками вина.
– До речi, – озирнулася вона вже на порозi своеi спальнi, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечноi шафи ти лишила якусь записку.
– То… просто слiдчий експеримент, – тихо сказала Мiра.
– Не люблю експерименти iз записками.
– Вiдколи?
