– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за тi кiлька сотень карбованцiв, якi полiцiя знайшла у скринi мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умiв робити шафи зi складними механiзмами сховкiв i секретних панелей.
– Як щодо прихованоi панелi вашоi шафи? – спитав Горенко.
– А що з нею?
– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?
Старий слiдчий на мить замислився, подивився на Мiру, хитнув головою:
– Деякi цiннi папери з часом тiльки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Дверi мого будинку завжди вiдчиненi для вас – якщо хочете дiзнатися таемницю цiеi шафи – можете вiдкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таемницю цiеi шафи дiзнатися не простiше, нiж розплутати загадку смертi майстра, який виготовив ii. Але я таки спробую докопатися до правди. Радiтиму, якщо й ви не вiдступите, – усмiхнувся господар будинку.
– Я теж можу брати участь? – запитала Мiра.
– Якщо ви про розслiдування – буду вдячний, – схилив голову в ii бiк Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.
– Братиму участь в обох авантюрах, – усмiхнулася дiвчина, подумки дивуючись власному пiднесеному настрою, – тiльки залишу за собою право зберегти таемницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.
– Домовились, – широко усмiхнувся iй колишнiй слiдчий Галушко, який, здаеться, усе-таки охоче взявся за нове розслiдування.
IV
Дiвчина у бузковiй сукнi
Туалетний столик у iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй теж був iз червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Вiра повiльно розплiтала волосся, виймаючи шпильки, i з мелодiйним дзвоном ронила iх до кришталевоi скриньки. Вечiрнi Вiринi зачiски вiдрiзнялися вiд денних. Як i макiяж для теплого свiтла вiд масляних ламп та свiчок вiдрiзнявся вiд того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним свiтлом киiвську вулицю, що тяглася до Львiвськоi площi, а вже звiдти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього мiста – на Подiл. Вiрине личко було бiлоснiжним вiд природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тодi, коли виходила на сцену. Щедро наносила ii на пухiвку та усмiхалася сестрi. Говорила:
– Освiтлення на сценi з’iдае кольори обличчя.
Додавала червоноi фарби – rouge – на щоки та вуста, пiдводила брови, жартiвливо коментувала свое вiдображення у дзеркалi:
– Знайомi художники говорять, що iм тепер можна не тягати iз собою палiтру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованоi для виступу балерини.
– Хiба не замало кольорiв? – запитувала Мiра.
– Для справжнього художника червоного, чорного та бiлого достатньо.
Але Вiра використовувала i блакитний. Особлива керамiчна коробочка на туалетному столику зберiгала дорогоцiнну пудру з лавандово-блакитним вiдтiнком, яку вона iнодi наносила на обличчя для особливих вечорiв – тих, якi мала на метi провести у тьмяному свiтлi свiчок за келихом улюбленого розе. Такий вiдтiнок при теплому невиразному освiтленнi надавав ii обличчю дивноi невагомостi порцеляни. Обличчя-загадка.
Мiра простежила за рухом ii руки, зустрiлася у дзеркалi поглядом iз сестрою. Вiра пiднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здiйнявся невагомою хмаркою i звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухiвкою по лiнii носа, затрималася на пiдборiддi.
– Що? – запитала вона, не озираючись.
– Побачення? – чи то поцiкавилась, чи то констатувала сестра.
– Не зовсiм.
– Хiба ти використовуеш цю пудру у випадках «не зовсiм»?
Вiра iгноруе питання, натомiсть примружуеться та завважуе:
– Що сказав наш заклопотаний творець варення про змiну графiка твоеi роботи?
Вiра знае, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знае, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталi не розпитувала – чи то iй справдi байдуже, чи то – судячи з особливо ретельноi пiдготовки до вечора – мае значно важливiшi справи, анiж грати у шахи у будинку старого слiдчого. Дiвчина, графiк якоi розписано по хвилинах, не схвалюе рiшення сестри працювати у шпиталi пiд час канiкул на Вищих жiночих курсах, що iх закiнчуе Мирослава цього року.
– Ти справдi цього хочеш? – запитуе вона щоразу, коли Мiра повертаеться пiзно – втомлена i сумна.
У шпиталi безлiч поранених i мало рук. Багато болю i ще бiльше – мовчазноi безнадii. Вiра передае через неi грошi до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить бiльше, нiж якщо гаятиме пiв дня у просторих коридорах, якi переповненi пораненими, як це робить старша сестра. Вiра не любить кров i бруд. А з лавандовою пудрою на обличчi у яскраво освiтлених операцiйних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, i так вдосталь у тих коридорах та операцiйних.
Мiра згадувала рiвнi ряди лiжок iз сiнними матрацами, десятки ампутацiй, виймання куль i перев’язок на день, бiлi халати сестер милосердя. Вона любила таемничий спокiй ботанiчного саду, в якому влiтку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони iз сестрою зрiдка гуляли його стежками, сад подобався iй ще бiльше – дерева у снiгових шапках своiм куполом закривали небо, поодинокi лiхтарi срiблили бiле покривало пiд ногами. Навряд чи вона могла пояснити навiть собi, чому вирiшила провести всi святковi днi у шпиталi – Вiра намагалася вiдмовити ii, вiдволiкти на розваги, щебетала про вечiрки та благодiйнi прийоми. А старша сестра лише усмiхалася у вiдповiдь, не намагаючись оформити у слова дивне вiдчуття, що змушувало ii знов i знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихi осiннi днi у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення ii сестри, а потiм – те, як вони знайшли Вiру в пiдвалi будинку на Куренiвцi. Мабуть, людина потребуе отримати спокiй для душi вiдплатою за добро чимось вартiсним. Мiра не була певна, що молитви у церквах – гiдна вiдплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вмiла аж надто палко молитися? Друге розслiдування закрутило ii вихором, змусивши не думати про iншi речi, хоч уже тодi, коли вона чекала на повернення Вiри з гастролей в Одесi, а Тараса Адамовича – з вiнницького вiйськового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто ii потребував. У госпiталi мало рук. У святковi днi це вiдчуваеться особливо – сестри милосердя i лiкарi прагнуть хоч зрiдка бачити рiдних. Зрозумiле бажання. У вереснi та жовтнi Мiра Томашевич теж найбiльше хотiла знову побачити сестру.
Вона звикла до жовтих стiн головноi будiвлi шпиталю у формi лiтери «П», рядiв цегляних зимових корпусiв – улiтку у дворi на лiтнiх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останнiми променями на верхiвцi Косого Капонiра i закочувалося за Черепанову гору, коли Мiра Томашевич закiнчувала роботу i знiмала перед дзеркалом у вбиральнi бiлу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тiльки якщо збираешся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для бiлоi хустини сестри милосердя зручнiшi довгi коси, зiбранi шпильками на потилицi – вони не розсипаються у найнесподiванiшi моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрiбно схилитись над пораненим. Невже у Вiри з’явився новий залицяльник – iнакше чому вона так ретельно убиралася сьогоднi? Знов якийсь вiйськовий, але ж i Сергiю Назимову вона нiби не сказала остаточне «нi». Та й навiщо? Вiра вмiе балансувати мiж кiлькома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що вiдчувають вони, коли помiчають у полi зору суперникiв.
Простукотiла пiдборами довгим лунким коридором, вислизнула за дверi – час повертатися додому. Зранку на неi чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що вiн робив, поки вона була у шпиталi. Чи просунулося розслiдування? Кого встиг опитати старий слiдчий? Чи передасть начальник розшуковоi частини справу Менчицевi, чи iм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на свiт крiзь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати iнформацiю, проводячи незалежне розслiдування?
Мiра сiдае в екiпаж, що везе ii додому. Поодинокi лiхтарi за вiконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гiрлянди, у якi центральнi вулицi мiста убралися напередоднi свят. Навряд чи вона застане сестру в iхнiй квартирi на Великiй Пiдвальнiй. Розповiдь про чоловiка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почуе вже по обiдi – суботнiми ранками Вiра прокидаеться не ранiше одинадцятоi, а слiдчий з Олегiвськоi чекатиме на свою секретарку вже о десятiй.
Мiра пiдiймаеться сходами й вiдчиняе дверi iхньоi квартири, довго знiмае пальто в коридорi у свiтлi тьмяного маленького свiтильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старi дошки пiдлоги, проходить до вiтальнi та злякано зойкае – помiчае силует на тлi вiкна. Жах холодною рукою торкае шию, змушуе остовпiти.
З надр темноi кiмнати чуеться смiх, Мiра видихае i смикае за шнур вiд лампи. Жовте м’яке свiтло повiльно розливаеться кiмнатою.
– Ти мене налякала, – говорить вона сестрi, яка сидить на пiдвiконнi, – чому сидиш у темрявi?
І чому вона повернулася так рано?
– Хотiла бачити вулицю, – вiдповiдае сестра.
Вiра хмiльна – це вiдчуваеться у дивному блиску очей i розслабленiй усмiшцi. У сукнi, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?
– Вибач, – говорить молодша сестра i знову смiеться. Ковтае вино з келиха. Мiра здивовано дивиться на неi, озвучуе здогад:
– Невдале побачення?
– І так. І нi, – знизуе тендiтними плечима балерина.
– Тобто? – Мiра опускаеться на стiлець, повертае на столику до себе пляшку вина етикеткою. Бiле токайське. Вiра рiдко п’е ii улюблене вино.
– Вiн не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.
Мiра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуацiя. Вона зараз видаеться не засмученою – радше здивованою. Нiби вiдкусила шматок пирога, а вiн виявився на смак зовсiм не таким, як вона очiкувала. Вiра повiльно ставить келих на пiдвiконня та усмiхаеться.
– Уявляеш?
Мiра зморщила лоба, запитала:
– А ти точно не переплутала час i мiсце?
– Точно. Ми домовилися зустрiтися сьогоднi у «Семаденi». Не впевнена о котрiй, але ввечерi.
Це типово для Вiри – не пам’ятати час зустрiчi, але ii залицяльники, зазвичай, терплячi, й нерiдко вмiють розважати себе самi. Невже цей виявився не таким?
