Менчиць остовпiв.
– Був живий, коли ви зайшли?
– Так. Я й сам подумав, що вiн мертвий, стояв запах кровi, я скрiзь вiдчував кров. Боявся, що намацаю тiло на пiдлозi, якщо ходитиму, i тому стовбичив бiля дверей. Але Семен ворухнувся i простогнав десь iзсередини кiмнати, а потiм знову змовк – уже назовсiм.
– Вiн щось сказав? – слiдчий стис дiдову руку, й вона перестала тремтiти.
– Так… Слух у мене ще добрий, не те що зiр, – старий усмiхнувся беззубим ротом i вимовив: – Я спершу почув навiть шурхiт у кутку, подумав – миша. Трiсь-трiсь-трiсь… А потiм Семен сказав «п’ять бикiв».
– І все?
– І все, – тихо проказав дiд iз двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчi.
Якiв Менчиць повiльно пiдвiвся, щоб повернутися до кiмнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. Чоловiк iз безбарвним обличчям, який не снiдав, продовжував фотографувати з рiзних ракурсiв прив’язаного до стiльця мертвого майстра-червонодоревника. Урештi, фотограф уже закiнчив найскладнiшу частину роботи – всi пальцi, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайденi та сфотографованi на пiдлозi кiмнати, в якiй було так багато свiтла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горiховий стiлець посеред кiмнати у будинку майстра-червонодеревника.
III
Загадка картотечноi шафи
Тарас Адамович зустрiв його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку вiд хвiртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У свiтлiй легкiй сорочцi посеред заснiженого саду господар будинку мружив очi вiд сонця, що зблискувало на полотнi снiгу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обiдi сонце починае припiкати. Але тут, у саду на Олегiвськiй, снiг завжди урочисто-святковий.
– Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишнiй слiдчий.
Менчиць хитнув головою, потiм пояснив:
– Подався до розшуковоi частини. Прохав переказати, що буде радий зустрiтися сьогоднi з вами за пуншем у «Семаденi».
П’ятницю начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii традицiйно проводив за мармуровим столиком вiдомоi на весь Киiв кондитерськоi. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, iнакше чому б Репойто-Дуб’яго не завiтав до нього пiсля огляду мiсця вбивства?
Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увiйти, сам пiшов попереду, хоч шлях вiд порогу до кiмнати з камiном був звичним для молодого слiдчого. Трете розслiдування за неповних чотири мiсяцi – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…
Менчиць не видавався блiдим, хiба дещо стомленим – не дивно. Особливо кривавi справи пiсля першого шоку падають на плечi тих, хто намагаеться iх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механiзм – людський розум умiло ховае жах чи огиду пiд маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив дверi та запросив його до кiмнати, де потрiскували дрова в камiнi, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевiла вiд тепла й ароматiв Мiра Томашевич.
Тарас Адамович вiдiйшов убiк, пропускаючи гостя до кiмнати. Для такоi години у його будинку незвично багато гостей, а проте – iх узагалi забагато для такого старого вiдлюдника, як вiн.
– Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привiтання, тiльки-но з’явився молодий слiдчий у кiмнатi.
Чоловiк, який сидiв за одним столом iз Мирославою, пiдвiвся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стiл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвiр’i – тодi вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмiшку Фогля, але поява в його будинку колишнього пiлота Олександра Горенка виявилася несподiваною i для Тараса Адамовича.
– Чув, тут когось убили, – пояснив свiй раннiй вiзит авiатор.
Мiсто-вулик докотило хвилi тривожних новин i до Куренiвського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то единим спiврозмовником «Муромцiв» i «Моранiв», що зупинялися у Киевi перед вiдльотом до Вiнницi або у напрямку ризького аеродрому, звiдки фронт поступово зсувався на захiд. Навряд чи Менчиць забув, як пiдозрюваний у смертi Курдашових наставив револьвер до скронi Мiри, а потiм отримав кулю вiд того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – нi. Старий слiдчий поглянув на дiвчину. Мiру Томашевич теж обтяжуе присутнiсть пiлота? Здаеться, з часу його появи у кiмнатi вона не зронила нi слова. Уголос колишнiй слiдчий промовив:
– Чомусь усi впевненi, що на цiй вулицi можуть убити лише мене.
Горенко усмiхнувся:
– Я не був упевнений, але вирiшив усе-таки перевiрити.
Менчиць втомлено опустився на стiлець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим i запашним напоем. Аромат був знайомим i загадковим водночас.
– Лаванда, – пiдказала Мiра, i вiн врештi спромiгся звести очi вiд чашки на дiвчину. Цiкаво, Тарас Адамович уже розповiв iй подробицi смертi майстра-червонодеревника?
– То що там сталося? – запитав колишнiй пiлот.
Менчиць i сам би хотiв знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконiчнi висновки – нападникiв могло бути кiлька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навiщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бiк, зустрiвся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слiдчий помiтив щось, що вони випустили з уваги? Що вiн думае про мученицьку смерть сусiда? Господар будинку сказав:
– Не обов’язково нападникiв було кiлька…
– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.
Тарас Адамович звiв брови на лоба, очiкуючи пояснень.
– Є свiдок, слiпий дiд, який мешкае поряд. Вiн застав… майстра ще живого. Сказав, що останнiми словами Семена Нечипорука було «П’ять бикiв».
Тарас Адамович замислився, однак уголос нiчого не сказав. Мiра тихо проказала:
– Я… сумнiваюся…
І знiтилася пiд поглядом трьох пар очей, що втупилися в неi.
– Я теж сумнiваюся, – пiдбадьорив ii Тарас Адамович. – Нi, – вiн повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смертi, в останню фразу зi своiх уст вклала б не надто потрiбну слiдству iнформацiю про кiлькiсть нападникiв.
Менчиць почервонiв. Тарас Адамович мовив далi:
– Мусимо з’ясувати, що вiн мав на увазi…
Втрутився Горенко:
– А тому дiдовi справдi можна вiрити?
– Питання варте уваги. Пропоную пiдсумувати все, що ми знаемо, – господар прочинив дверi до сусiдньоi кiмнати, запрошуючи гостей пройти за ним.
Горенко пiдвiвся – як подумки вiдзначив Менчиць – надто швидко i впевнено як для людини, яка мала протез замiсть правоi ноги. Колишнiй пiлот допомiг пiдвестися Мiрi, яка сидiла поруч, i вони рушили до кiмнати, що мiстилася в самому серцi будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Якiв Менчиць замикав процесiю. Врештi, вiн знав, куди веде iх старий, лишень не розумiв – навiщо? У кiмнатi, де бiля вiкна стояв стiл пiд зеленим сукном, вiн провiв не одну годину, доки Тарас Адамович розслiдував справу зникнення Вiри Томашевич, Мiриноi сестри, а потiм – i справу вбитих на борту лiтака князя Курдашова та його дружини. На цьому столi, ловлячи снопи косого сонячного промiння, що проникало крiзь вiкна, поблискувала стара друкарська машинка, якiй господар будинку дав iм’я – Естер. Невже старий слiдчий таки береться за нове розслiдування, i Мiра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тодi разом iз ними йде Горенко? Чи на аеродромi йому так нудно, що вiн прийшов аж на Олегiвську? Чи приiхав? Урештi, сюди зручно дiстатися шiстнадцятим трамваем, хоч цей любитель аеростатiв, мабуть, обрав би повiтряний шлях, адже вiн може посадити кулю, де завгодно – принаймнi минулого разу так i зробив.
У кiмнатi Естер усе на своiх мiсцях: два стiльцi бiля столу, герань, що ii колись принесла сюди Мiра, а господар пообiцяв поливати, й, здаеться, таки дотримав слова, бо ж листя ii – свiже i зелене, як глибока зелень поверхнi стола. Бiля стiни – крiсло, яке рiдко хтось займае: у цiй кiмнатi слiдчий та його секретарка не часто приймають гостей, а iм самим достатньо стiльцiв. Кiмната квадратна, певно, у цьому секрет ii затишку – стiл бiля вiкна i шафа бiля протилежноi стiни доповнюють одне одного, крiсло ховаеться у кутку бiля шафи.
Тарас Адамович усмiхаеться i пропонуе гостям розмiститися, де кому зручно, сам лишаеться стояти бiля дверей, поки Горенко займае крiсло, а Мiра – звичний стiлець бiля Естер. Менчиць сiдае поруч iз дiвчиною в очiкуваннi пояснень, намагаеться не зважати на те, що стiльцi у будинку старого слiдчого – теж вiденськi. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цiй кiмнатi ранiше. Менчиць знав хiба те, що господар будинку складае у ii шухляди вiддрукованi Мiрою протоколи й, здаеться, листи вiд давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилае листи до Киева, оминаючи двi лiнii фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними е висувнi дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшуковоi частини тi дощечки завжди залитi чорнилами.
– По Олегiвськiй, за кiлька будинкiв звiдси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повiльно, нiби диктував Мiрi черговий протокол. Але дiвчина не поворухнулася, пальцi ii не торкаються клавiш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вiв далi:
– Один чи кiлька нападникiв увiрвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегiдь отруiвши його собаку. Вiн чи вони завiсили вiкна у будинку темними ряднинами – я потiм познiмав iх, щоб вистачило свiтла для огляду кiмнати, – прив’язали господаря до стiльця i закатували до смертi. Загиблий устиг – хтозна, якоi митi – нашкрябати на пiдлозi слово «Крааль».
Вiн зробив павзу, подивився на Мiру, потiм запитав:
– Усе гаразд?
Дiвчина була блiдою, але вiдповiла вiдразу:
