Свiтлина Хресноi Матерi
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
А Чи мiг уявити Джордж Орвелл, який першим використав термiн «холодна вiйна», що назва статтi, в котрiй вiн описував протистояння США та Радянського Союзу – «Ви й атомна бомба» – стане реальнiстю для молодого Романа Геннадiйовича та його побратимiв? Бо везтимуть вони на пiдводному човнi курсом на Кубу саме ii – атомну бомбу. І не одну, а кiлька…
Чи припускав конструктор ОКБ-586, одноногий герой Другоi свiтовоi вiйни Леонiд Іванович, що за двадцять з гаком рокiв зустрiне на концертi в Новосибiрську старого батька, засудженого на 25 рокiв таборiв, котрого вважав давно загиблим?
Чи мiг подумати Василь Стус, що його зможе вивести з рiвноваги якесь дешеве (не в сенсi кошторису) мувi «Тiнi забутих предкiв» i вiн виступить у вересневому киiвському кiнотеатрi з промовою, яка вирiшить його подальшу долю?..
А втiм, все таемне колись стае явним… А життя завжди карколомнiше за вигадку.
Галина Горицька
Свiтлина Хресноi Матерi
(1962–1965)
Серiя «Ретророман» заснована в 2015 роцi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
В оформленнi видання використано свiтлини, наданi командуванням Вiйськово-Морських Сил Збройних Сил Украiни та авторкою
© Г. В. Горицька, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно iнакшою:
Зеленчук Іван Михайлович – кандидат фiзико-математичних наук, старший науковий спiвробiтник Нацiонального природного парку «Верховинський».
Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii, який служив у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор «Смоленськ» (Krakow) три долi».
Лiтковець Юрiй Сергiйович – вiйськовослужбовець, водолазний спецiалiст, iнструктор парашутно-десантноi пiдготовки, учасник Росiйсько-украiнськоi вiйни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужнiсть» III ступеня.
Нагадую, «усi героi вигаданi. Особливо тi, що мають однаковi iмена й прiзвища з вiдомими громадянами СРСР. Однопрiзвищники й однойменнi. І таке бувае. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйознiсть цiеi книжки унеможливлюе подiбне блюзнiрство»[1 - Г. Горицька. Життя в рожевому.].
Є таке старе мувi «Три лiщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дiя вiдбуваеться десь там, помiж совком i закордоном. В Чехословаччинi й НДР. За кордоном. За тiею, куди звичайна радянська людина i носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадуе безстрашну дiвчинку з «Тигроловiв» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановнi, що, звiсно, принци вирiшують. Тендiтнi, красивi, мужнi i хоробрi «пролiски» i «едельвейси»… І вiд них почасти майже все залежить. Почасти…
Вiйна i кохання
«Тiльки смерть може вберегти вiд невиконання бойового завдання»
Роздiл перший
Син шамана
За останнiй мiсяць вiн розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, пiсля останньоi попiльнички, котра ще залишалась в оселi i використовувалась як мисочка для котячого молока, вiн зрозумiв: повинно розбитися все, що мае розбитися.
Все старе, все, що вже вiджило i стало таким непотрiбним… Змiни. Коло замикалось невпинно, i так триватиме завжди.
Йому було стiльки лiт, що навiть бiлки, навiть рудi пронирливi бiлки…! І тi боялися згадувати його вiк. Вiн став ним, тим iншим, котрий нещодавно полишив це життя, i навiть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Вiн страждав, вiдверто нудився вiд того, що мае залишитись, однак то було невiдворотно. Бо така домовленiсть з шаманом iснувала мiж ними з Шаманом вiд самого початку. Вiд самого початку. Вiн не мiг просто так взяти i поiхати.
Син вмовляв, звiсно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотiв всiма фiбрами своеi душi. Скорiше був вже дорослим, занадто дорослим, аби пiддатись почуттям i егоiстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме вiн.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежуеться лише iхнiми з Леонiдом бажаннями. Є ще обов’язок i честь. Є спадковiсть передачi знань. І це нi за якi грошi не купити.
Возз’еднання нового шамана, себто сiмдесятисемирiчного колишнього зека, а до того – професора киiвського унiверситету, i його сина – сорока двох рiчного начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет Днiпропетровського заводу (ОКБ-586) i колишнього капiтан-лейтенанта, командира бронекатеру Пiнськоi вiйськовоi флотилii вiдбулося вiдразу пiсля закiнчення концерту Наталii Кончаловськоi в Новосибiрському Академмiстечку.
Леонiд Іванович кинувся до бородатого дiда без вiку, в котрому впiзнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибiрського заслання та iнiцiацii був таки його батьком i носив iм’я Іван Краузович, зумiв щось вiднайти всерединi себе i з усмiшкою, котра була помножена в тисячу разiв на сльози радостi, вiдповiв йому навзаем палкими обiймами.
– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотiв Леонiд Іванович, котрому враз стало зовсiм мало лiт, i нiби не було помiж ними розставання, не було вiйни i того всього мракобiсся по тому…
– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…
– Та як? Ви що, все забули? – зi здивуванням вимовив Леонiд.
– Я все вiдпустив, Льоньо…
– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаете маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонiд, поправляючи на перенiссi окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаете мене?.. Що трапилось з вами?..
– Я став iншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яноi настоянки, синку? Пiдемо, пiдемо звiдси… Я поясню.
– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоцi.
Новий шаман тодi, себто Іван, Іван Краузович, який наразi носив нове iм’я пiсля iнiцiацii в Знання, однак те не називав нiкому, i лише летяги звичайнi, та й тi лише подумки, могли його цим таемним iм’ям називати, поплескав сина по плечу i легенько пiдштовхнув чоловiка до виходу з залюдненоi зали. А бiлки за вiкном Будинку вчених Новосибiрського Академмiстечка лише зацокали кедровими горiшками, сидячи на гiлцi прадавнього дерева.
Змiни. Коло знову замкнулось i замикатиметься невпинно знову i знову.
* * *
Перед вiд’iздом Леонiда Івановича до цивiлiзацii пили настоянку трав коло вогнища на подвiр’i маленького будиночку шамана. Десь там, бiля того вогнища, ще кiлька днiв тому старий шаман ступив на тонкий лiд болота, пiдняв до зiрок руки, нiби вмовляючи над ним змилуватись, i почав танцювати ритуальний танок. Лiд пiд ним навiть не трiснув, нi… Вiн просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, i той, так само з пiднятими до зiрок руками i не вiдриваючи очей вiд небес, повiльно почав уходити пiд воду. Здавалося, цiла вiчнiсть минула з того часу. Новий шаман тодi вiдразу, як тiльки зайшов всередину iхнього маленького будиночка, зрозумiв, що вiчнiсть прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Вiн не плакав тодi, нi… Ця подiя не викликала в «Шановного Івана», як називав свого пiдопiчного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову i знову.
І все знову повторювалось. Тож, за кiлька днiв по тому, на тому самому мiсцi Леонiд Іванович, вже прекрасно розумiючи, що вмовити батька повернутися до цивiлiзацii не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидiв навпочiпки i помiшував духмяний збiр сибiрських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшоi сибiрськоi весни, стояв за спиною батька i потирав змокрiлого лоба. Шаман вiдчув тугу сина, який дивився на нього, i обернувся до Леонiда:
– Я нiколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи менi, як тобi було в нахiмовському? Ти щасливий, що захищав нашу батькiвщину?
– Так, я щасливий, батьку. І менi шкода, що я не змiг залишитись тим, ким я був до iнвалiдностi.
– Ти залишився. Таким самим. Просто повiр менi, синку. Менi шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моiх думках.
– Я знаю, батьку…
– Ось, тримай настоянку. Вона тебе пiдбадьорить, i не варто нi за чим в цьому життi сумувати, просто повiр менi.
