– Тiльки з цукром i лимоном. І гарячий, не теплий.
– Коли це я тобi наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.
– Не ти, мамо. В нас просто в учебцi було так: поки чай розiллють по стаканах, то вiн зовсiм вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, нiби унеможливлюючи навiть ймовiрнiсть непотрiбних дебатiв, i знову нахилився над своею тарiлкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…
Наталя лише з сумом похитала головою i покiрно поклала своему молодшому сину ще голубцiв на тарiлку. Про себе зауважила, що столовим ножем вiн вже не користуеться. Лише похмуро дивиться з-пiд лоба i поглинае iжу швидко, методично, мовчки…
Ще пiд час проходження курсу молодого бiйця, де «парiнька приметiлi», все як вiн хотiв i вiдбулося, себто все, як вiн мрiяв… Його вiдразу «запросили» на спiвбесiду до особiста. Роман, звiсно, був щасливий. Як же без того. Поки пiсля школи працював на своему заводi, вiн же саме мрiяв потрапити в структуру, як батько. Так що всiм мрiям його судилося збутися?
І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосiя, низькi паркани котроi так незвично викладенi черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морi не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мрiяти. Лише постiйно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом i парашутом одночасно.
– Романе? Романе?! Ти зовсiм мене не слухаеш…
– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?
– Питала, чи будеш тiстечка. Я вчора купила, як тiльки отримала телеграму про твiй приiзд, синку. – Наталя не стрималась i раптом заплакала. – Може до Киева все ж? Навiщо, ну ось скажи менi, навiщо тобi здався той дослiдний центр? Хiба вдома нiякоi роботи тобi не знайдеться? Мало того, що Олексiй носиться зi своiми iдеями щодо украiнськоi мови, немов з-за вугла мiшком прибитий, так i ти тепер, значить…
– Що, мамо? Та кажи вже як е! – Не витримав Роман, таки зiрвався.
– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…
Роман знав, що буде правильно маму заспокоiти якось, обiйняти… Але щось стримувало його. Вiн голосно вiдсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкоi порцеляни чашечки з маминого сервiзу. Знову подивився на маму вороже, з-пiд лоба, немов на чужинку. Потiм, щоправда, опустив своi очi долу, немов сховав iх вiд Наталi. Зковтнув.
– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?
Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогiн Роман i закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в головi, однак запiзно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.
Деформацiя свiдомостi проходила швидко, непомiтно… Чи усвiдомлював це молодий вiйськовий спецiалiст льотно-дослiдного центру? Навряд вiн взагалi замислювався над такими неважливими на його думку речами. А вiдтак почувався вдома скуто, невпевнено… Немов у ворожому станi. Тут все стало для нього чужим, незвичним, розмитим…
«Так, – сказав собi Роман i до болю в кiсточках сперся кулаками на кухонний стiл. – Треба якось спробувати. Згадати, що я вiдчував ранiше… А зараз спати! Ранок вечора мудрiший. Тим паче той чортiв концерт на носi, на котрий я обiцяв потрапити. Ай, неважливий… Однак я ж обiцяв, то мушу».
Ох яким же солодким видавалось Роману його колишне лiжко! Немов казкова перина царя. Роман розтягнувся на весь зрiст i раптом вдарився головою. «Невже iще вирiс?» – тiльки i встиг подумати, поки звернувся на лiжку калачиком, а по тому зразу ж солодко заснув.
Адже завтра на нього чекав дуже важливий концерт, на який вiн життям заклався з Люсею, що на нього обое потраплять, якщо станеться таке диво i вiдомий американський джазмен таки колись приiде до Радянського Союзу. І ось Бенi Гудмен прямував до Киева в рамках всесоюзного туру, i Роман правдами i неправдами вибив собi вiдпустку додому.
Вiн розумiв, що надiя побачити на цьому концертi кохану така ж примарна, як просто зустрiти ii на вулицях Киева. А ще бiльш примарна надiя, що вона буде його рада бачити, навiть якщо вони i зустрiнуться десь. Однак вiн iй обiцяв. А обiцянки своi молодий старшина виконував завжди. Його охопило таке хвилювання, що вiн навiть подумав, що навряд чи зможе заснути. Але переживав Роман даремно. Засинати по командi новоспеченого парашутиста-рятiвника навчили ще в першi мiсяцi армii.
* * *
В залi нещодавно вiдкритого будинку культури Киiвметробуду на Свердловiй, 6[3 - Сучасна вул. Прорiзна.] нiде яблуку було впасти. Лише незначна кiлькiсть квиткiв розповсюджувалась через каси. Бiльшiсть роздавалась надiйним членам ВЛКМС та активiстам на виробництвах. Реагували на виступ вiдомого джазмена мляво, нiби з примусу. Роман це помiтив i в знак протесту проти абсолютноi тишi в залi в кiнцi черговоi композицii не стримався i голосно-голосно, так, що аж долонi засвербiли, почав аплодувати. Беннi Гудмен як раз виконував «Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah Everybody go!».
На нього обернулось кiлька бiльш свiдомих громадян з барильцями, всi як на пiдбiр – в товстих рогових оправах. «А, до бiса!» – подумав молодий парашутист. Роман добре пам’ятав, коли востанне чув цю мелодiю, i йому раптом стало якось не по собi… Нiби щось вiдгукнулось в серцi на цей джаз. На цю композицiю, котру вiн чув нiби в iншому життi…
Люсю вiн так i не навiдав в жоднiй зi своiх попереднiх вiдпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербiло йому не так помiж нiг, як в серцi. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправдi, хоча юнак i обiцяв не турбувати ii пiд час служби, ще в груднi Роман iй написав, але вiдповiдi не отримав. Роман почекав до березня i наважився знову написати. В листi грозився, що прийде в гостi, що вони пiдуть гуляти на Днiпровськi кручi i слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потiм, коли пiдуть до нього додому, вiн палко цiлуватиме ii, пеститиме до запаморочення, вiдчуватиме кожним сантиметром ii тiло… Вiдповiдь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби вiн вiд неi вiдчепився. Що в неi вже другий кавалер, навiть бiльше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тодi в ньому почалися невiдворотнi змiни. Життя на цивiлцi стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнiм… І вiн почав тiкати в чiтку, рiвну i без загогулин вiйськову муштру. Там було надiйно, в том середовищi, все зрозумiло. Своi не зраджували, а чужi могли хiба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.
Роман зi злiстю згадав того недолугого листа, перехиляючи в антрактi третю чарку дорогого коньяку в буфетi. Його серце стислось вiд болю. Може, вiн щось не те зрозумiв з того листа? Як би йому хотiлось його перечитати… Однак зробити Роман цього нiяк не мiг, бо прикурив вiд нього цигарку i таким чином позбувся його майже вiдразу, такий був злий на Люсю. Гадав: «Ось зараз спалю – i край. Бiльше нiколи про неi не згадаю». Але ж нi… Спалити клаптик папiрця виявилося набагато простiше, анiж видерти почуття зi свого серця.
Повернувшись до переповненоi зали, Роман раптом вiдчув дивну рiч. Нiби Люся тут разом з ним. Романове серце почало шалено калатати в грудях, i почуття, давно притишене новою, вiйськовою дiйснiстю, таке забуте… раптом з’явилось перед ним i стало непорушно стiною, нiби проказуючи: «Диви, я е. І ти нiчого не вдiеш зi мною, як не крути i куди не тiкай. Ось так». Вiн подивився на свою руку, i йому здалось, що дiвчина стискае його зап’ясток цупкими пальцями i пiдборiддям кудись вказуе. Коли юнак пiдсвiдомо подивився в той бiк, куди наполегливо вказувала Люся, йому привидiлися обличчя двох немовлят, як двi краплi води схожих одне на одного… Роман запитально поглянув на образ коханоi, котрий стояв перед ним, нiби вранiшнiй туман над рiчкою, i вона кивнула, немов щось пiдтверджуючи, а потiм вiн чiтко почув ii голос над вухом: «Я ж казала, що прийду. Я стримую своi обiцянки, коханий…». Горло у молодого старшини враз стисла судома, Роман сутужно намагався вдихнути в душному, переповненому «правильними» меломанами залi. Десь над ним вiтав голос мiстера Гудмена. Той навчав молодого, нерозумного чоловiка:
It must have been moonglow, way up in the blue
It must have been moonglow that led me straight to you
I still hear you sayin’, «Sweet child, hold me fast»
And I keep on prayin’, «Oh Lord, please let this last»[4 - Пiсня «Moonglow».]
Себто, пiсня була про те, що кохання вiчне i нема нiчого бiльшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотiв: «Тре менше пити… Звуковi галюцинацii. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички…». Роман похитав осудливо головою i почав вибиратись крiзь натовп на свiже повiтря, так i не дочекавшись закiнчення концерту.
В головi творилось щось неймовiрне, а на серцi було ще гiрше. Весняний Киiв палахкотiв iлюмiнацiею, котра вiдбивалась в калюжах пiсля рясного дощу, i парував ароматами трав i цвiтiння. Роман пiдiйшов до якогось химерного лiхтарного стовпа з гнутим пiднiжжям на розi Енгельса[5 - Сучасна вул. Лютеранська.] i своеi рiдноi вулицi Лiбкнехта[6 - Сучасна вул. Шовковична.] i обiйняв його. Потiм подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя… Зовсiм нi». Десь там, на рiвнi крон весняних лип, що готувались до свого цвiтiння з таким нетерпiнням, немов дiвчина до шлюбу з коханим, лiтала вона i тихо шепотiла: «Я вже пiшла. Я не тут, хлопчику мiй. Але ти ще будеш… можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Вiн iще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу лiхтаря i поплентався до батькiвськоi хати, немов не додому, а на гiльйотину. За кiлька тижнiв мало розпочатися гаряче лiто тисяча дев’ятсот шiстдесят другого року.
Роздiл третiй
Гайкокрут
Зi свiтлини за морськими офiцерами благосно спостерiгала жiнка. Здавалось, вона ледь посмiхаеться своiми очима кольору бурхливого нiчного океану, а Михайлу Сергiйовичу ввижалося, що тi очi немов би з закарпатського бурштину виготовлено – для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою едину ваду – набуту ще за часiв Другоi свiтовоi вiйни дейтеранопiю[7 - Дейтеранопiя характерна для 1 % людей. Це форма частковоi кольоровоi слiпоти (рiзновид дальтонiзму), що характеризуеться зниженою чутливiстю до деяких кольорiв, в основному зелених вiдтiнкiв.], командир п’ятоi БЧ[8 - БЧ («бече») – поняття з основ корабельноi органiзацii, поряд зi службою, основний органiзацiйний пiдроздiл екiпажу кораблiв радянського вiйськово-морського флоту, у вiданнi якого зосередженi бойовi i технiчнi засоби з певного виду озброення або обладнання, призначенi для виконання певних завдань в бою або повсякденному життi. БЧ-1 – штурманська; БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерiйська, або артилерiйська (в залежностi вiд складу озброення корабля); БЧ-3 – мiнно-торпедна; БЧ-4 – зв’язку; БЧ-5 – електромеханiчна; БЧ-6 – авiацiйна; БЧ-7 – радiотехнiчна (управлiння).] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенiнням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, якi ввижались офiцеру, оберiгае своiх тигренят.
Михайло Сергiйович пiдняв очi д’горi i довго дивився на ту свiтлину. Вiн знав, що iхнiй корабель було охрещено ще п’ятдесят дев’ятого року в Ленiнградi i його «Хресноi Матерi» – Танi, дочки головного конструктора субмарини, вже навiть в живих немае. Бо дiвчина невдовзi пiсля того, як пiдводний човен Б-130 було зараховано до спискiв кораблiв ВМФ, померла вiд раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всiею командою субмарини розбила об ii борт пляшку шампанського. І тепер ii свiтлина разом з горлечком вiд того iгристого займала почесне мiсце в кают-компанii.
Таня видавалась Михайлу не просто знайомою… А його ровесницею, з котрою вiн ходив в школу, а потiм iхнi шляхи розiйшлися, i ось тепер вони знову зустрiлися i вже навiки будуть разом. Вiн нерiдко подумки i поглядом звертався до неi. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, i буде, Таньо. Можливо ми зустрiнемось з тобою на тому свiтi i возз’еднаемось. Бо на цьому свiтi обое не знайшли собi пари. А там… все буде по-справжньому. Я стану тобi чоловiком, а потiм, як колись, якщо помирае князь, то ховають i княжну. Заживо. І причому – вона йде на це добровiльно».
На вiдмiну вiд Романа Геннадiйовича, бiльш виваженого i свiдомого Михайла Сергiйовича не злякав би той факт, що його коханоi вже немае в живих. Вiн шукав ii, жiнку, завжди шукав, хоча б i пiсля смертi. Нехай навiть ту, що померла ранiше за нього. Нехай навiть так. Адже головне – спорiдненiсть, а не наявнiсть якихось примарних переваг, як довгi ноги, велика грудь i навiть життя…
Михайло Сергiйович наморщив свого орлиного носа – вiд своiх же занепадницьких думок – i прислухався до розмов в кают-компанii. Побратими обговорювали поточну ситуацiю з навчаннями «Корал» i побiжно згадали про приiзд журналiстки, що мала взяти у нього iнтерв’ю. Вiн знiчев’я вiдсунув правою рукою на сантиметр нiж для риби вiд ножа для iнших блюд, що вилискували на бiлоснiжнiй скатертинi. Газетярка його мало цiкавила, на вiдмiну вiд успiхiв у випробуваннi нового озброення. В кают-компанii вечеряли тiльки старшi офiцери. Стiл, як в першокласному ресторанi, було сервiровано по-повнiй i на ньому обов’язково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кав’яр, цитрусовi для насичення пiдводникiв вiтамiном С згiдно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в параднiй формi. «Трохи розслабленi», – як напередоднi зазначив командир першоi БЧ.
Божественна червона риба «а-ля меньер» з кропом i лимоном, щедро прикрашена червоним кав’яром з тутешнiх вод, нововведення вiд кока, смачно танула в ротi. Харчування було реактивне, все найкраще. Тiльки будьте в строю, хлопцi. І вони були, аякже… Елiта радянськоi армii.
Спочатку капiтан субмарини делiкатно в тiй рибi копирсався виделкою i ножем, поки кок стояв за його спиною i чекав, коли капiтан дасть вiдмашку. Бо позаяк страва була нововведенням кухаря, командир субмарини мав ii схвалити перед вечерею. Всi п’ятнадцять офiцерiв спокiйно чекали на початок вечерi. Нiхто з них не був аж занадто голодним, аби виказувати щонайменше бажання скуштувати ту паруючу пiд сиром i кав’яром рибу. Нiби i не йшлося про звичайне приймання iжi. Етикет.
Зрештою Микола Шумков[9 - Командир легендарного пiдводного човна «Б-130», котрий приймав участь в Карибськiй кризi.] побажав офiцерам «смачного», i це було командою приступити до трапези. Капiтан налив червоного сухого i пильно поглянув на Михайла:
– Журналiстка, Фаiна Вiкторiвна, вже прибула. Завтра даси iнтерв’ю. Вона нiби адекватна, i з нею про все домовлено. Особiст мав перемовини з головним редактором тiеi перiодики, в котрiй вона працюе. Розкажеш про наш героiчний корабель, але здебiльшого, звiсно (капiтан лукаво посмiхнувся), розказуй про себе. Щось побутове. Вигадай якiсь подробицi. Ну i про Нахiмовське, звiсно, про ту вiйну, що вже була.
– То ii розмiстили в нашому готелi на територii частини?
– Поселили, – знову усмiхнувся Шумков. – Як в тебе з цивiльною термiнологiею? Все гаразд?
Михайло знизав плечима:
– Згадаю лексику.
– Особiст ще завтра з тобою проведе роз’яснювальну бесiду. Вiн там вирiшуе, що до чого… Тебе фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи iй саму рiвненьку, лискучу гладiнь.
– Та то зрозумiло…
За розмовою Михайло Сергiйович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так i не навчився iсти i говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспiшав. Дивився уважно вусiбiч, слухав, усмiхався, реагував. Зрештою, капiтан човна побебрався ще трохи в своiй тарiлцi i вiдклав прибори. Вечерю офiцiйно було закiнчено.
Михайло Сергiйович поклав виделку з настромленим чималим кусником риб’ячого м’яса на тарiлку, так i не донiсши ii до рота. Годинник бiля свiтлини хресноi показував пiв на дев’яту. Мало бути ще вечiрне пiдведення пiдсумкiв i постановка завдань. І все на сьогоднi. Вiдбiй. Сталiсть режиму. Система. Вдихнути – видихнути…
Чомусь згадалось, як на своему першому курсi (котрий для нього став i останнiм), перед вiдправленням на фронт, в Нахiмовському вiн всю нiч не спав. Вранцi мали б проходити першi навчання з аквалангами, що мали б пiдтвердити омрiяну ним квалiфiкацiю пiдводника-водолаза, однак тi так i не вiдбулися. Бо того погожого ранку на плацi по гучномовцю голосно повiдомили про початок вiйни i вiн мав iхати. Власне, як i всi iншi хлопцi. Тодi випускникам перших наборiв Чорноморського вищого вiйськово-морського училища поспiхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило вiдразу достроково отримати звання лейтенанта, а тi хлопцi, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового – старшин. Курсантам п’ятого набору – сорок першого року, – i Михайлу Сергiйовичу серед них, взагалi не пощастило – iм судилося стати лише «старшинами 1-оi статтi».
І вiн не був упевнений, що хтось iз них дослужився до наступного звання. Подейкували, бiльша частина тих випускникiв загинула у боях. Достеменно вiдомо, що всього було випущено 1794 особи. І всi вони вiдразу iхали на передову, на фронт.
