– Ти занадто часто просиш просто тобi повiрити, тату, – сумно усмiхнувся Леонiд.
– Це тому що деяку iнформацiю треба просто приймати. Беззастережно, як схiд сонця або зорi на нiчному небосхилi. Як дощ i вранiшню росу. Бо вони просто е. Існують.
– Взагалi-то, i рух свiтил на небi, i щорiчнi опади вже давно вивченi людством. Себто ми точно знаемо, чому вони вiдбуваються.
– Нi, синку… Вони просто е. Для мене, для бiльшости людей на цiй планетi. Не всi такi розумнi, як ти i не всi потребують доказiв. Зрозумiй це. Так тобi буде легше…
– Тобто жоднi доводи повернутися…
– На мене не подiють, – закiнчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І рiч не в тiм, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.
– Я розумiю, – видихнув Льоня i взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.
– Гадаю, ми нiколи бiльше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому життi Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.
– То, може, в наступному життi? – з надiею вимовив Леонiд бiльше жартiвливо, анiж серйозно.
– Тобi збрехати? – усмiхнувся новий шаман. – Тодi я можу вiдповiсти, що так, в наступному життi, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрiбна такому проникливому i розумному чоловiковi, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моему життi. І всi моi помисли про тебе. А тепер – йди.
* * *
На другому кiнцi Новосибiрську, на вулицi Обводнiй номер один, якiй через рiк пiсля польоту в космос Терешковоi назавжди присвоять iм’я знаменитоi космонавтки, тримали перемовини двое.
Їхня не менш цiкава i емоцiйно насичена розмова вiдбувалась в значно бiльш звичному, а вiдтак – прийнятному для Леонiда Івановича, iнтер’ерi комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дiвчинка з очима сiамськоi кiшки при цьому дуже нервувала, а ii коханець на один вечiр i заразом – батько ii дитини приндився i намагався видаватися впевненим в собi, важливим чоловiком. Також пили чай. Хiба що порошковий з картонного пакетика iз зображенням iндiанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вмiст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовiй конфорцi маленькоi кухнi.
– Тож вiн мiй?
– Хто? – Таня нервово розмiшувала кубики цукру в чашцi з чаем, що бiльше нагадував чефiр, i сутужно думала, що вiдповiсти.
– Ну як хто… Мiй син. Не впирайся. Я бачив його на концертi Кончаловськоi i вiдразу впiзнав. В нього моi очi. То ви тут мешкаете?
Таня нiчого на те не вiдказала, лише з гуркотом поставила перед Несмiяном кружку з чефiром. Несмiян явно не вписувався в обстановку кiмнати. З усiм його модним столичним прикидом i вiдполiрованими нiгтьовими пластинами. Вiн був в болонiйовому плащику мишачого кольору з пiднятим комiром, як внадились нещодавно носити, себто по останнiй модi. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безлiч шарiв одягу, котрий було надягнено пiд нього, а вiдтак нагадував Вiннi-Пуха. Однак сам Несмiян, звiсно, нiяким смiшним героем себе не вбачав, а мiнiмум – Аленом Делоном зi стрiчки «Рокко i його брати», яка щойно з’явилася на екранах столичних кiнотеатрiв. Проблема була в тому, що до Новосибiрська такi новинки заграничного агiтпрома не добирались, i тому прикид столичного франта не викликав у мiсцевих аборигенiв очiкуваноi Несмiяном реакцii. А вiдтак вiн в реалiях Академмiстечка почувався незатишно i озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне i приемне йому: бажано – за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очiкуваного захоплення собою в здивованих поглядах.
Нарештi в замковiй шпаринi дверей Танiноi комуналки почулося таке звичне i приемне iй шарудiння, а затим – тупотiння малих синових нiг i окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жiнка враз розправила плечi й вiдчула полегкiсть, видихнула. Потiм подивилась прямо у вiчi чоловiку в кумедному болонiйовому плащi. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересiчний незнайомець. Жодного кроку назад. Вiдступиш – i все, заберуть Сашка…».
– Я жила з чоловiком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.
– Не вiрю. Не пудри менi мiзки, дiвчинко моя.
– По-перше, твоею я не була нiколи. Навiть в тi хвилини, коли ми злигались, – сталевим вiдстороненим голосом гнула свою лiнiю молода жiнка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаеш, я поспiшала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нiкуди не поспiшала вiд такого красеня, як ти, еге ж?
Апелювання до самовпевненостi Несмiяна – то був самий правильний ii хiд. Той поправив комiр свого плаща i хмикнув:
– Логiка в цьому е. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, i це моя дитина ось там, за дверима, наразi називае незаслужено когось батьком…
– Давай далi думати логiчно. Ти все ж таки математик, який-нiякий. Принаймнi був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудiння i Таня злякалася, що не встигне закiнчити цiеi розмови до того, як Кiм увiйде до кухнi. Вона на хвилину вiдвернулася вiд Несмiяна i схвильовано до кровi закусила губу, а потiм повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмiшкою одним кутником вуст. – Як ти гадаеш, зi мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?
– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого вiн ним i називае так наразi в коридорi?
– Ну так. Не фактичний, а рiдний. Це в нас, людей, а не псевдоматематикiв так називаеться. І, до речi, iхнi очi абсолютно iдентичнi.
– Подiбнi…
– Так, подiбнi, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тiльки б Кiм не пiшов на кухню першим дiлом, а в кiмнату. Тiльки б не пiшов сюди i не виявилось, що вiн блондин з голубими очима. Тiльки не зараз, коханий, прошу… Тiльки не заходь…».
– Тодi я не розумiю… Ти ж взяла грошi. Вiдкупнi, коли сюди iхала…
– Менi потрiбнi були грошi. Кiма переводили на будiвництво Академмiстечка, i я знала, що поiду з ним, – знизала плечима нiби знiчев’я Таня. – Врештi, ти ж мусив зi мною розплатитись за ту нiч, а як ти думав?
За дверима кухнi почулося шарудiння. Танi неабияким зусиллям волi вдалось не виказати хвилювання, а потiм вона подумки зiтхнула з полегшенням, коли усвiдомила, що то старенька сусiдка почимчикувала кволими дрiбними кроками до вбиральнi.
– Ну ти й гнида… – нарештi проказав Несмiян i люто вперiщився налитими кров’ю очима в Таню.
– Нехай так, – з внутрiшнiм полегшенням погодилась Таня, вже розумiючи, що iй таки вдалось переконати Несмiяна. – Ми все вияснили. Ти нарештi пiдеш?
Я
Таемнi алеi людськоi душi… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водiй автiвкою самоi темноi ночi…
Чи ми доiдемо до пункту призначення? Чи хоча б виiдемо на автостраду?
Менi б хотiлось, шановнi, тут написати: так, звiсно, все буде гаразд. Але ж це не вiд нас залежить i навiть не вiд мене наразi. Цi героi… цi героi живуть своiм життям i в середовищi, що не мною створене.
Роздiл другий
Киiвський концерт Беннi Гудмена
Напровеснi шiстдесят другого молодий старшина Роман Геннадiйович приiхав до Киева на побивку. У нього було всього-нiчого, якихось жалюгiдних по всiм параметрам цивiльних, шiсть днiв, а для нього – цiла вiчнiсть. Хоча вiн розумiв, що встигне небагато. Так… зустрiтись зi старшим братом, маму обiйняти i наiстися досхочу домашньоi iжi. Ну як домашньоi… Мама готувати не дуже вмiла i не любила, тому i вчитися не хотiла. Та просто наiстися, давайте вже будемо вiдвертими. Нi, не те щоб в його 3-му науково-дослiдному управлiннi, котре коротко називали мiж собою Примор[2 - 3-те науково-випробувальне управлiння ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авiацiйних комплексiв протичовновоi оборони. Розташоване в м. Феодосiя. Базувався на фондах вiйськових об’ектiв аеродромiв Кiровське, Багерова, полiгонiв Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразi входить до складу ГЛІЦ (абр., рос.) – 929-й Державний льотно-випробувальний центр Мiнiстерства оборони РФ iменi В. П. Чкалова, 929 ГЛІЦ ВПС) – авiацiйна науково-дослiдна установа. Основна установа ВПС, в якiй перед надходженням на озброення проходять випробування вiйськова авiацiйна технiка та засоби авiацiйного озброення. Реорганiзацiя почалася 1960 р., коли на базi ГК НДІ ВПС (Чкаловська), 6 ДНДІ ВПС (Володимирiвка), Повiтроплавального науково-випробувального центру (Власюк), 8-го льотно-випробувального центру морськоi авiацii (Феодосiя) був створений единий Державний Червонопрапорний науково-випробувальний iнститут ВПС – ГК НДІ ВПС. Основна база iнституту i його управлiння розмiщувалися в Ахтубiнську бiля станцii Володимирiвка. Там само розташовувалися 4 науково-випробувальних управлiння ГК НДІ ВПС: випробувань комплексiв перехоплення, фронтовоi авiацii i лiтакiв ближньоi розвiдки (1-ше), авiацii далекоi дii, засобiв ураження i засобiв телекомунiкацii лiтаковоi розвiдки (2-ге), крилатих ракет класу «земля-земля» (8-ме), трасових випробувань i вимiрювань (9-те), а також 2 дослiдних авiаполки (далеких бомбардувальникiв i змiшаних). Начальником ГК НДІ ВПС в 1961 р. було призначено генерала М. С. Фiногенова.], морили голодом – подiбного штибу спецiалiстiв берегли в Радянському Союзi значно бiльше за звичайних солдат, однак не було жодних оказiй: чи то свят, чи то вихiдних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своею волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотiки» – дешевi пирiжки з фаршем або капустою, по-киiвськи. І тi «тошнотiки» заразом з гiтарою, «Бiломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрi, аби пити горiлку) – складали докупи його уявлення про розкiш, а насправдi нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юнiсть. А ось про ДОСААФ i всi iншi парашутнi заморочки пiсля того, як вiн потрапив до свого 929 льотно-дослiдного центру, Роман i думати забув. Не. Бiльше нi про що таке не мрiяв. Та ось бiда… Парашут його тепер нiби сам знаходив. Вся його професiйна дiяльнiсть вiдтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу i на воду, з аквалангами i таким iншим.
«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про свое теперiшне життя i настромив ще одного «голубця» на виделку в батькiвському домi:
– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуеш? – вишкiрився до неньки, яка все бiльше старiла.
– Та вiдчепися, – усмiхнулася Наталя Петрiвна, яка, насправдi, зовсiм не розiзлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаеш, вже не такi, аби кав’яр ложками…
– Не трофейнi, не такi, як за батька? – пiддiв-таки, не витримавши, Роман. І то не зi зла. Просто манера розмовляти в армii змiнилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити пiдраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотiв…
– То ти таки пiшов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вмiла, якщо треба, користуватись цiею вiйськовою тактикою. – Будеш тепер назавжди вiйськовим?
– Якщо так вирiшить керiвництво, – буркнув Роман, широко поставивши лiктi на стiл, як вiн звик робити в армiйськiй iдальнi, демонструючи свiй авторитет, i похмуро зiгнувся в три погибелi над iжею, немов проказував: «Вiдчепися».
Розмова з мамою взагалi не клеiлася. Пiсля армiйськоi муштри в льотнiй учебцi Романа Геннадiйовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-дослiджувальний центр iменi В. П. Чкалова i вже рiк як залучено до дiяльностi центру як молодого перспективного спецiалiста. Там його свiдомiсть пережила певнi пертурбацii, хоча вони почалися ще в учебцi.
До Феодосii вiн прямував зеленим ДОСААФiвцем з перекачаними бiцепсами i головою, повною всiлякого романтичного лайна про сине небо i круглi парашутнi купола. Военком, звiсно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рiд вiйськ. В учебцi його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординацii, дуже швидко i дуже далеко бiгати з повною амунiцiею i так само швидко iсти. Снiданок – обiд – вечеря – вiдбiй. А мiж тим усiм стрибки – наряди – муштра. Вiчнi, всепереможнi стрибки. Нi, не сине небо, а витяжний фал, що прив’язуе медузу до лiтака, жорсткi приземлення i перекати, а опiсля – синцi i опухлi голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кiлометрiв, тактика i топографiя.
Роман Геннадiйович i думати забув про те, яким поганим був вiтчим. Злiсть на батька вивiтрилась з його макiтри, немов весняний снiг розтанув на сонцi. Натомiсть iхне мiсце зайняли чiткi установки i команди. Про джаз, лагiдну дiвчинку, котру колись зустрiв пiд час зимовоi киiвськоi хуртовини, вiн також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотiлося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановнi, коли тут такий замiс серйозний.
– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман i виринув зi своiх дум.
