Вiн згадав той день i плац училища. Як ластiвки ширяли низько над iхнiми головами в синьому небi…
Вiн вiрив в свою iнтуiцiю, i ту безсонну нiч пояснював саме нею. Бо iнших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча нi, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кiнь, як морський котик, як… вiйськовий.
Доля складалася професiйна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не iнакше, як кар’ерою. Дружиною i дiтьми так i не обзавiвся. Складно було навiть уявити себе одруженим, щасливим чоловiком, коли вiдрядження за вiдрядженням, занурення за зануренням. Та й таке…
* * *
Всi його колишнi однокурсники знайшли собi пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину помiняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потiк. А вiн…
Інодi навiть заздрив своему побратиму, Леонiду Івановичу. Той ще в Киiвському котлi[10 - Великомасштабна битва Червоноi Армii i Вермахту в липнi – вереснi 1941 р. в пiд час Другоi свiтовоi вiйни iз захоплення столицi Радянськоi Украiни Киева.] втратив кiнцiвку – i нiчого. І дружина, i дiти… Думав, як примхливо складаеться доля. Вiн – функцiональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу[11 - Капiтан третього рангу в розмовi вiдрекомендовуватиме себе саме так: «Третього рангу…» i прiзвище.]. Без поганих звичок, без позашлюбних дiтей. Зi щирим поглядом чистих очей i незаплямованою честю. А щастя так i не знайшов. Сiмейного вогнища. Залишалось працювати. Остервенiло довбати цю скелю, висловлюючись словами Каменяра. І вiн ii довбав з усiеi сили, що е моцi.
На цьому пiдводному човнi служив вiд самого початку його спуску на воду. Знав кожну гайку, якими було склепано його корпус, кожну деталь i закапелок на ньому, як справжнiй «гайкокрут», адже його БЧ вiдповiдала сама за це: за бак, двигуни, паливну систему, систему енергозбереження, всi дiрки i поломки. Зрiсся з його бортом, немов плющ з руiною, котру тримае i не дае впасти додолу, розвалитися. Стати не функцiональною. Б-130, котрий спершу характеризувався як великий пiдводний човен, став заразом i його дружиною, i дiтьми. Всiм. Уособленням домашнього вогнища. Надiйнiсть. Фортеця. Прихисток.
І, звiсно, вiн знав все про його Хресну Матiр. Та була вiсiмнадцятирiчною дiвчиною i померла ще в шiстдесятому роцi вiд раку пiдшлунковоi залози. Всiх грошей свiту не вистачило б, аби ii врятувати. Бо здоров’я за грошi не купиш. Вiн бачив ii на плацу пару разiв до ii хвороби, коли Таня стрiмкою, енергiйною ходою приходила бо батька на роботу в легкiй сукенцi. І не те, щоб був без тями закоханий… Спрацьовувало iнше: вона вже точно не обере собi iншого з домовини. Живого. А вiн i так мертвий. Десь зсередини. Нiчийний, як бездомний кiт. Нiкому не потрiбний. Ідеальний i ущербний, немов iнвалiд першоi групи в той самий час. Було простiше i зручнiше бути закоханим в «Хресну Матiр» iхнього пiдводного дизельного човна, анiж в реальну жiнку з усiма проблемами, що витiкали звiдси. І такоi жiнки просто не було, не iснувало в його життi. Інодi з’являлися мимохiдь певнi особини жiночоi статi, однак йому з ними було так нудно… Та й не це вiдiгравало головну роль – його не то?ркало. Не гребло. Голова не паморочилась, як при першому зануреннi в глибини свiтового океану, немов би в безодню свого ества. Тому Михайло Сергiйович пiсля кiлькох спроб старався бiльше не заглиблюватися до таких глибин себе, своеi психiки, не тому, що не мiг, а лише з однiеi причини – бо вже не волiв.
* * *
Столiття, що минули вiдтодi, як з’явився гомо сапiенс i навчився плавати, минули у вiчному розвитку. Змiни тривали, людина модифiкувалася. Однак страх смертi залишився, бо це рушiйна сила виживання. І одним з найпотужнiших видiв цього страху залишилось занурення на глибину. В пiдводних човнах, звiсно, циркулював кисень. І хлопцi всi були готовi, навченi… такi, що пройшли i вогонь, i воду, i мiднi труби. Однак цей страх iнодi з’являвся нiзвiдки i неприемно лоскотав у грудях. А iнколи – холодним потом обливав вночi. Але бувало й так – вiн з’являвся раптово i вже назавжди. В самих сильних i розумних, дотепних i безстрашних. І тодi вже нiчого не поробиш – треба було вигрiбати зi страхiтливостi темряви i байдужостi холоду вод на берег. На сушу. Таку зрозумiлу i прийнятну для людськоi психiки. Випливти, видряпатись, виповзти на берег. Стати на чотири лапи, поглибше зануритись кiгтями в пiсок, вiдчути його тепло на дотик… Вп’ястися в землю всiма двадцятьма цiвками пальцiв, прикипiти до неi i жадати ii примарного захисту. Предковiчне бажання. Еволюцiя вiд риб до ссавцiв.
Навчання по зануренню проходили ще на першому курсi морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спецiалiзацiю: здатен чи нi? До того, звiсно, перевiряли барофункцiю вуха в барокамерi (то з функцiоналу) i проводили психологiчнi тести (чого даремно травмувати нездатного апрiорi?). А потiм – глибоководне занурення. І тi з матросiв, котрi не зумiли побороти свiй страх пiд час занурення, потiм вигрiбали. Їх не списували, звiсно, однак, пiддавали певному остракiзму. Вони працювали на березi. Їх переводили на плавсклад спецiалiстами, конюхами гiвно черпати на камбуз.
– Це називаеться аварiйне залишення пiдводного човна через торпедний апарат, або рубку управлiння. Головний наш iспит, так би мовити. Глибоководне приводнення – як головний iспит по визначенню спецiальностi. Найважливiший, – схвильовано надиктовував журналiстцi капiтан третього рангу в своему лискучому, випрасуваному кителi i потроху вiдчував, що вже починаеться його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де вiн ще й не був i навiть не наважувався про такi далi мрiяти.
* * *
Вiн зi здивуванням дивився на неi. Журналiстка, яка ще нiчого не розумiла, до слова – як i вiн сам, точними, вивiреними рухами дiстала з сумочки блокнот i обгризений олiвець:
– Дякую, що так щиро розповiдаете менi про найсокровеннiше, Михайло Сергiйовичу. Коли менi редакцiя доручила важливу мiсiю – взяти у вас iнтерв’ю, я навiть не могла сподiватися, що це буде настiльки цiкаво. І у вас тут дуже… колоритно. Журналiстка ще хотiла було додати: «Я приiхала зi самого Киева, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнiтати, по-друге, коли побачила капiтана, вiдразу зрозумiла, що такому не лестять i враження на нього iнформацiя про двi тисячi кiлометрiв, котрi вона подолала, аби зустрiтися з ним, не справить.
Його очi, бездоннi, глибокi, немов води свiтового океану, уважно слiдкували, як вона швидко, професiйно щось занотовуе до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кiлька рокiв, про що навiть не здогадувалась, бо вiн володiв природженою харизмою i потужним чоловiчим магнетизмом, його обпалена вiтрами шкiра i глибокi зморшки робили капiтана значно старшим, нiж вiн був насправдi. Журналiстка кинула на нього швидкий, оцiнюючий погляд.
– Отже, давайте повернемося до фактiв. Ви закiнчили Нахiмовське вiйськово-морське училище в сорок першому роцi?
– Закiнчив? – усмiхнувся капiтан. – Не зовсiм вiрно. Я лише потрапив в «систему»[12 - У той час так називалися на морському жаргонi вищi вiйськово-морськi училища.], причому в сiмнадцятирiчному вiцi, коли почалася вiйна. І нас вiдразу було кинуто в Киiвський котел. Зумiв вижити. А потiм тривожнi роки вiйни. Я рвався на фронт, однак так i пройшов всю вiйну в чинi старшини 1-i статтi. Це як сержант в пiхоти. Тож…
Капiтан довго розповiдав про свiй життевий шлях, а вона – швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввiмкнено i той все писав…
Журналiстку звали Фаiна Вiкторiвна. Дивне iм’я iй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську i бажала дочцi легкого, богемного життя, завжди з усмiшкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною i такою вщент життестверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все свое життя я проплавала в унiтазi стилем батерфляй».
«Дивно, як вiн говорить. Пафосно, але щиро, – подумала Фаiна Вiкторiвна. – Можна буде потiм просто з диктофона записати iнтерв’ю i нiчого не правити. І стiльки iнформацii… Як вiн нею жонглюе легко. Хоча, мабуть, не зовсiм легко було проживати таке життя…».
Тим часом трохи скутий i чарiвний в своiй здичавiлостi, вiчно перебуваючий на човнах, поза людською цивiлiзацiею i спiлкуванням капiтан все уважнiше придивлявся до журналiстки i розкривався iй. В його чiпких, примружених очах почала з’являтися непритаманна йому нiжнiсть, а розкiшна борода приховувала вiд журналiстки ледь помiтну посмiшку, що почала пробиватися, мов пролiсок, на засмаглому обличчi.
– А що ви робите ввечерi? – несподiвано для себе запитав Михайло Сергiйович.
Журналiстка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полi, однак швидко взяла себе в руки. Фаiна Вiкторiвна, котра умiла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капiтан самотнiй, однак, також чудово усвiдомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи вiдповiла:
– Ввечерi я сподiваюсь мати довготривалу телефонну розмову зi своiм чоловiком.
Капiтан на цю ремарку нiчого не вiдказав, лише пильно подивився iй у вiчi i про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний зв’язок тут – це вiйськовий. Ну може вона ще не знае…».
Вже пiзнiше, в номерi свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаiна розмiрковувала: «Чому я так йому вiдповiла? Адже вiн сподобався менi…».
В номерi готелю, що був розташований на територii вiйськовоi частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворi несмiливо починалась рання весна. Журналiстка подивилася на стiни в якихось веселих шпалерах з дрiбними квiточками i подумала, що вдома в неi так само незатишно, а значить… значить немае сенсу, себто рiзницi, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинае i прокидаеться: тут чи там, в квартирцi на Куренiвцi. Зiтхнула. Потягнулась, як кiшка, i ось так, сидячи бiля вiкна, замислилась. Про себе, свое життя i до чого це все iде. «Отже, Фаiно, за три мiсяцi, два тижнi i сiм днiв тобi виповниться сорок. Тобто ти навiть вже не жiнка бальзакiвського вiку. Ти ще могла думати про себе, як про тридцятип’ятирiчну, рiк тому, ну максимум зараз, однак вхiднi данi змiнюються. Вони постiйно змiнюються, i час мчить. А отже, тобi пора вже змиритись. Та й ти, еге ж, не сильно переживаеш. Так?» – запитала сама в себе журналiстка, поки дивилась довго, не змигуючи, у вiдчинене вiкно на Бiле море. Сама незчулася, як вечiрник плавно перейшов в нiч i мiсяць з’явився на сiрiючому небосхилi. «Ну ось чого ти сьогоднi? Ну чого?» – запиталася сама в себе, допоки час невловимо збiгав помiж пальцями. Потiм таки встала з пiдвiконня, розiм’яла пальцi рук i всiлася до свого диктофона надиктовувати статтю. Це те, що вона добре вмiла робити i робила. Газета вiдволiкала вiд дурних думок, i тiльки вони з’являлися, Фаiна Вiкторiвна починала остервенiло працювати. Бралася за будь-яку роботу, аби тiльки не думати нi про що зайве. Себто таке, що змiнити було iй не пiд силу. Майже сорокарiчна, бездiтна i самотня корiнна киянка – Фаiна Вiкторiвна, яка жила в квартирцi батькiв пiсля iхньоi смертi i писала своi статейки в газету.
Роздiл четвертий
Баротравма
«Ну що ж… Ось воно. Почалось. Їi очi… То якi будуть оперативнi заходи, кап-три?» – з гучними поштовхами серця десь в скронях гарячково думав Михайло Сергiйович, аналiзуючи своi вiдчуття до Фаiни Вiкторiвни, поки пив настоянку з пахучого чебрецю i лимонника. Нiч заглядала у вiкно кухнi його самотньоi квартири в офiцерському ДОСi[13 - ДОС (рос.) – будинки для квартирування офiцерського складу на територiях вiйськових мiстечок.]. Тут було затишно i тепло вiд паруючого в кастрюльцi трав’яного збору (командир БЧ виключно так заварював той задля використання як всередину, так i ззовнi) та фiкусу. Цього небораку Михайло Сергiйович таскав за собою з бази на базу, з однiеi дислокацii на iншу, з одного вiйськового мiстечка, що було розбито невiдомо де, посерединi вiчноi мерзлоти або спустошливих пiскiв, до iншого. По всiм безкраiм просторам Радянського Союзу. І едине, чого не вистачало до тiеi всiеi iдилii – так це жiнки. Гарноi, ймовiрно – вiрноi, з усiх сторiн такоi, що б йому пiдходила. І ще… була в цьому всьому навiть не одна заковика, а цiлих двi. По-перше, важко було знайти жiнку, яка б погодилась разом з його фiкусом кочувати з мiсця на мiсце (а варiант залишати потенцiйну дружину за мiсцем прописки, себто на пiвроку i бiльше, ним не розглядався). По-друге, його нi вiд кого не гребло. Так, саме так, Михайло Сергiйович використовував саме цей кострубатий термiн. Його не гребло вiд жодноi жiнки до сьогоднi. Не торкало, не тiпало, не радувало, не тiшило, не телiпало серденько всерединi сильних грудей «кап три ер», себто капiтана третього рангу по-цивiльному. І тут раптом вона. «До баротравми пiдранила. Добре, що хоч не вбила…» – плутаючи морську i мисливську термiнологiю, гарячково подумав про себе чоловiк, що вже ось як пiв доби нагадував кошеня, а не «морського вовка», котрим вiн був до того без малого тридцять вiсiм рокiв.
З вiкна вiдкривався вид на той самий готель при вiйськовiй частинi Северодвiнська, де наразi мешкала журналiстка, i наш капiтан раз у раз пiдходив до нього, аби поглянути на той будинок. Близькiсть квартирування Фаiни Вiкторiвни надзвичайно потужно розбурхувала течiю кровi по його великому i малому колам кровообiгу разом взятим. У Михайла взагалi пiд кiнець iхнього вранiшнього iнтерв’ю виникло непереборне бажання попросити ii свiтлину, однак, шляхом неймовiрних внутрiшнiх зусиль, вiн стримався: «Подумае, що я псих якийсь».
А тепер капiтан шкодував i гарячково думав, де б роздобути ту фотографiю. Його осяйнуло: «Ну звiсно! Наш помiчник коменданта…» І вiн тут же набрав товариша з бюро пропускiв: «Іванич, а принеси-но менi паспорт нашоi гостi, ти ж пропуск iй зробив на корабель?». «Щось пiшло не по плану?» – почув у вiдповiдь схвильований голос товариша. «Нi, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаемо. До ранку терпить?» – пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обiймах непристойно молодоi дружини, коли йому зателефонував командир п’ятоi БЧ. «Краще зараз», – сталевим голосом вiдповiв Михайло Сергiйович. «Наказуеш менi? – лукаво в слухавку проспiвав Іванич. Однак потiм вiдразу додав: – Чекай, зараз».
«Лемкиня i начальник Колими»
Помiчник коменданта Бiломорськоi вiйськово-морськоi бази Пiвнiчного флоту був вже немолодим, п’ятидесятитрьохрiчним, колишнiм начальником одного з безлiчi виправно-трудових лагерiв на Колимi, а до того – смершiвцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На iм’я його нiхто не звав, лише – Іванич. Вiн сам попросив його так називати, хоча хлопцi спочатку нiяковiли вiд такоi фамiльярностi щодо людини, що вела картотеку у бюро пропускiв на рiзнi вiйськовi об’екти бази, тобто займала чiльну ланку цепного канату iхньоi злагодженоi системи ВМФ. Адже збiр i контроль над iнформацiею про вiйськових i навiть цивiльних осiб на базi вiвся Іваничем педантично i точно.
З Іваничем, котрого побоювались iншi моряки, Михайло Сергiйович зiйшовся вiдразу. У них було багато чого спiльного. По-перше, той був його сусiдом в ДОСi. По-друге, хоча Іванич i не був родом зi столицi УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, iнших землякiв у командира п’ятоi БЧ на базi не було. І найголовнiше: пiсля фатальноi для кар’ери спецназiвця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстрiл першоi дружини i провалив операцiю, чоловiк взагалi не вживав. І ось це стало вирiшальним фактором: з Михайла Сергiйовича трав’яний збiр, з Іванича – розповiдi про оперативнi заходи контррозвiдувальноi дiяльностi щодо пошуку фашистських диверсантiв та iхнiх спiльникiв на територii Захiдноi Украiни.
Ще з самого початку iхнього квартирування в Северодвiнську, з осенi 1960-го, помiчник коменданта за тонiзуючим збором трав з лимонником i м’ятою повiдав свою печальну iсторiю.
Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластiвку, чарiвну дiвчинку, його смереку лемкiвського роду з синiми-пресинiми, немов волошки, очима розстрiляли такi ж самi енкаведисти, яким був вiн сам, в тюрмi на Лонцького. Взяли ii за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14 - Стаття за контрреволюцiйну дiяльнiсть.], а лiквiдували згiдно меркулiвського[15 - Наказ вiд 23 червня 1941 р. наркома держбезпеки В. Меркулова.] наказу № 2445/М, в якому йшлося про термiновий облiк усiх в’язнiв у тюрмах та розподiл на тих, що пiдлягають депортацii в концтабори ГУЛАГу, i тих, кого необхiдно розстрiляти.
Цифри… Тi завжди замiняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звiтi Фiллiпову було написати, що, хоча згiдно з «Планом евакуацii» депортацii з Львiвськоi областi пiдлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управлiння НКВС УРСР капiтан держбезпеки Фiлiппов особисто видiлив наказом 204 вагони, якi, згiдно з нормами, могли вмiстити 6800 в’язнiв), евакуювали лише 1822 арештантiв. Дочищали те, чого не зробила ежовщина. Одним бiльше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащiв Сибiру, аж на Колиму? Всiх цих евреiв, лемкiв, просвiтян, народникiв в смiшних недолугих вишиванках i просто… людисьок. Одиничок. А земля всiх прийме. Як ноликiв.
Іванича при всiй цiй вакханалii тодi у Львовi не було. В СМЕРШi операцiя тривала за операцiею в пекельнi часи вiйни.
– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збiр холоднокровно мовив Іванич, пiсля розповiдi про те, як став вдiвцем.
– Ух, – видихнув Михайло. – Менi шкода, Іваничу. Не знав… А за що?
– Бо була лемкинею. І батько ii з львiвськоi Просвiти…
– І за це..?
– Слухай. Тривала вiйна. Спецслужби не встигали зi своею перлюстрацiею[16 - Перлюстрацiя – таемний перегляд певними органами особистоi iнформацii, що пересилаеться, чи кореспонденцii.], з усим тим лайном… А там листи на лемкiвськiй. Хiба розбереш, що там в них написано? Львiв тодi тiльки звiльнили вiд фашистських окупантiв. Рiки кровi просвiтникiв та iнших iнакомислячих, iноземцiв, неугодних текли тодi по його брукiвцi…
– І як ти пiсля цього… кхм… служив? – Михайло Сергiйович зковтнув.
– Отож. Потiм я, звiсно, i накосячив на однiй iз операцiй. Бо був напiдпитку. Мав лiквiдувати, а не зумiв. Почув вiд об’екта гуцульську говiрку… Почав ставити собi непотрiбнi запитання щодо доцiльностi… А чи не помилились, як з моею жiнкою там, зверху? Чи, бува, нiчого не переплутали? Запитання, котрi були зайвi, взагалi не в моiй компетенцii, адже iснував чiткий наказ i iнструкцiя… Отак мене i розжалували. А невдовзi вiдправили начальником одного з виправно-трудових лагерiв на Колиму. Проколовся по повнiй.
– Шкодуеш? – Михайло долив в маленьку китайську пiалку, розписану анютиними о?чками, трохи настоянки Іваничу.
– Нi. Я б не змiг вже бiльше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своiй спецiальностi, – поправив себе тодi Іванич. – Пiсля смертi моеi душi, моеi лемкинi. Знаеш… а допоки вона була живою, зi мною… ми ж так сварилися!.. А потiм мене просто не стало на багато рокiв. То добре, що мене звiльнили i вiдправили на Колиму. Я там нiби сам з урками вiдбував, а не вони в мене. Я так корив себе…
– За що?
