Мюнхен
І знов Леґат відчув себе винним, наче просто отримання документа ставило під сумнів його лояльність. Він би краще не замислювався над тим, звідкіля той узявся.
– Боюся, я не здатний відповісти на ці запитання.
– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаємо напевно, що існує якась опозиція Гітлеру. Кілька супротивників режиму контактували з нами з минулого літа, заявивши, що ладні повалити нацистів за умови нашої твердої позиції по Чехословаччині. Не знаю, наскільки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатів та аристократів, які мріють про відродження монархії. Це вперше ми отримуємо від них щось конкретне, хоча в листі для нас немає майже нічого нового. Гітлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.
Він зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Леґата.
– Коли ви востаннє були в Німеччині?
– Шість років тому.
– Підтримуєте зв’язок з ким-небудь там?
– Ні. – Тут Леґат, принаймні, говорив правду.
– Пригадую, після першого призначення до Головного департаменту ви були у Відні, так?
– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.
– Лишилися там друзі?
– Друзі… ні. У нас була маленька дитина, і дружина чекала на другу. Нам своїх турбот вистачало.
– Щодо німецького посольства в Лондоні – знаєте когось зі штату?
– Власне – ні.
– Тоді я не розумію. Звідки німці можуть знати, що ви працюєте на Даунінґ-стріт № 10?
Леґат стенув плечима:
– Може, від дружини? Її інколи згадують у світській хроніці. І моє ім’я миготить.
Г’ю зніяковів і зашарівся, бо пригадав, як якогось тижня «Дейлі експрес» написала про вечірку у леді Коулфакс, де згадала про нього як «про одну з найбільш обдарованих молодих зірок Форин-офісу серед помічників ПМ».
– Світська хроніка? – Постійний заступник міністра повторив назву рубрики з неприязню, ніби мав справу з чимось бридким, до чого варто не торкатися. – Що за непотріб?
Леґат не міг зрозуміти, жартує той чи ні. Але перш ніж устиг відповісти, пролунав стукіт у двері.
– Увійдіть!
Міс Мачент принесла теку:
– Щойно доправили телеграму з Берліна.
– Нарешті! – Кедоґен трохи не вирвав теку в неї з рук. – Я на неї увесь вечір чекаю.
Знову він поклав документ на стіл і схилив над ним велику голову, читаючи з такою напругою, що здавалося, ось-ось впаде на сторінку. Він бубонів:
– Сволота… сволота… сволота!
З самого початку кризи заступник міністра не йшов з роботи раніше півночі. Леґат дивувався, як той витримує таке напруження. Нарешті Кедоґен підвів погляд:
– Останні новини від Гітлера. ПМ має побачити це негайно. Ви повертаєтеся до себе?
– Так, сер.
Кедоґен поклав телеграму назад у теку й дав Г’ю.
– Що стосується іншої справи, я залучу відповідних фахівців і подивлюся, що вони скажуть. Упевнений, завтра вони схочуть поспілкуватися з вами. Обдумайте все як слід. Спробуйте зрозуміти, хто за цим стоїть.
– Так, сер.
Кедоґен потягнувся за іншою текою.
◾Згідно з протоколами кабінету, телеграма № 545 з Берліна (лист прем’єр-міністрові від рейхсканцлера) була передана Чемберлену відразу після 22:00. Усі місця навколо столу в залі засідань були зайняті: двадцять міністрів, не беручи до уваги Гореса Вілсона, який як особливий радник доповідав про зустріч з Гітлером, а також секретаря Кабінету міністрів Едварда Бриджеса, педантичного очкарика, батько якого був поетом-лауреатом. Більшість палила. Одне з великих підйомних вікон у садок підняли, щоб зала трохи провітрювалася від чаду сигар, люльок і сигарет. Теплий нічний легіт час від часу ворушив папери, розкидані на столі й на килимі.
Коли Леґат увійшов, виступав лорд Галіфакс. Г’ю потихеньку наблизився до прем’єр-міністра й поклав перед ним телеграму. Чемберлен, який слухав міністра закордонних справ, подивився і кивнув Леґату та легким порухом голови звелів йти і сісти серед інших службовців попід стіною в протилежному кінці зали. Два стільці займали стенографісти з секретаріату Кабінету міністрів, які зосереджено писали, а на третьому сидів Клеверлі. Підборіддя йому звисало на груди, руки й ноги схрещені, права нога злегка тремтіла. Коли Леґат сів поруч, він похмуро озирнувся, нахилився й прошепотів:
– Що це?
– Відповідь Гітлера.
– Що він пише?
– На жаль, я не подивився.
– Упущення з вашого боку. Сподіваймося на хороші новини. Боюся, у бідного ПМ багато клопоту.
Леґату навскоси було добре видко Чемберлена. Той надів окуляри й читав листа Гітлера. Г’ю не бачив Міністра закордонних справ, який сидів навпроти ПМ, зате його голос був упізнаваний за розлогим «р» і повчальним тоном, ніби промовляв він з невидимої кафедри.
– …. і тому я з величезним жалем не можу після зрілого розсуду підтримати прем’єр-міністра у цьому конкретному випадку. Мені важко дати згоду на відправлення телеграми в редакції сера Гореса. Сказати чехам негайно віддати свою територію під загрозою застосування сили, як на мене, означатиме повну капітуляцію.
Він зробив паузу й випив ковток води. Атмосфера за столом відчутно згущувалася. Святий Лис скинув маску! Декілька міністрів навіть подалися вперед, аби впевнитися, що правильно все розчули.
– Я цілком розумію, – вів далі Галіфакс, – що, якщо ми не відішлемо телеграму сера Гореса, наслідки можуть бути жахливі для мільйонів людей, включаючи наших співвітчизників. Війна може стати неминучою. Але ми просто не маємо права спонукати чехів до того, що вважаємо неправильним. Сумніваюся також, що палата громад погодиться з таким рішенням. Й останнє – і для мене це основна сутність справи: ми не можемо дати чехам гарантій, що німецька армія задовольниться виходом на кордон Судетів і не окупує всю країну.
Усі погляди звернулися на Чемберлена. У профіль кущисті сиві брови й вуса здавалися наїжаченими, ніс, схожий на яструбиний дзьоб, ніби приймав виклик. ПМ не любив, коли йому суперечили.
Леґату було цікаво, чи не втратить прем’єр рівновагу. Такого Г’ю ще не бачив. Казали, що інколи видовище було вражаючим. Але Чемберлен натомість сказав з прохолодою:
– Міністр закордонних справ щойно навів поважні й, можливо, навіть переконливі аргументи проти моєї пропозиції, хоча мені здається, це останній шанс, що залишився в нас. – Він обвів поглядом присутніх за столом. – Але якщо така загальна думка колег…
Прем’єр зробив вичікувальну паузу, як аукціоніст, котрий сподівається на остаточну пропозицію. Усі мовчали.
– Якщо така загальна думка, – повторив він, і в голосі його чулася гіркота поразки, – то я готовий підкоритися. – Він поглянув на Гореса Вілсона. – Телеграма не буде послана.
Почали соватися стільці, зашурхотіли папери – гомін мирних людей, які неохоче готувалися до війни. Крізь шум пролунав голос прем’єр-міністра. Він ще не закінчив.
– Перш ніж ми продовжимо, я мушу поінформувати кабінет про щойно отриману відповідь від гера Гітлера. Думаю, доречно зачитати її вам.
Деякі з найбільш улесливих членів уряду – лорд-канцлер Моем, «Пропасниця» Моррісон з Міністерства сільського господарства – вибухнули вигуками: «Авжеж! Цілком!»
Прем’єр-міністр узяв телеграму.
«Шановний містере Чемберлене! Під час наших бесід я ще раз повідомив сера Гореса Вілсона, який передав мені Вашого листа від двадцять шостого вересня, про моє остаточне рішення…»
Вимоги Гітлера з вуст Чемберлена збивали з пантелику. Вони здавалися цілком резонними. Та й чому чеський уряд має заперечувати проти негайної окупації німцями територій, які вони в принципі вже погодилися передати Німеччині?
«Це лишень захід безпеки, покликаний ґарантувати швидке й легке досягнення остаточного врегулювання».
Коли чехи скаржилися на втрату прикордонних оборонних споруд, світ розумів, що вони лише зволікають.
«Якщо чекати на набуття чинності остаточного врегулювання, коли Чехословаччина збудує нові фортифікації на теренах, що залишаться в неї, процес затягнеться на місяці й роки».
І так далі. Створювалося враження, ніби Гітлер бере участь у нараді за столом кабінету й викладає свою позицію. Закінчивши, прем’єр-міністр зняв окуляри.
– Як бачите, послання викладене в дуже обережних виразах і потребує часу для аналізу, але воно не позбавляє мене надії.
Дафф Купер, перший лорд адміралтейства, відразу кинувся в бій:
– Навпаки, прем’єр-міністре, Гітлер не поступився жодним пунктом!
Це був зухвалець, від якого навіть опівдні несло перегаром, духом сигар і парфумів чужих дружин. Обличчя його розчервонілося. Леґат не знав, гнів тому причиною чи спиртне.
– Може й так, – сказав Галіфакс. – Примітно проте, що він і не зачинив за собою двері. Насамкінець він запрошує прем’єр-міністра й далі докладати зусилля для збереження миру.
– Так, але ця думка ледь тепліє: «Залишаю Вам вирішувати, чи варто це продовжувати». Насправді він так не думає. Він просто намагається перекласти провину за свою агресію на чехів.
– Що, до речі, само собою не позбавлено сенсу. З цього випливає, що навіть Гітлер відчуває неможливість для себе ігнорувати думку світового співтовариства.
«Тільки-но подивіться, як Святий Лис заплутує сліди, – думав Леґат. – Хвилину тому – за війну, тепер – за мир».
Чемберлен сказав:
– Дякую, міністре. – Тон у нього був прохолодний; зрозуміло, він не пробачив Галіфаксові. – Вам мої переконання відомі. Я маю намір працювати задля миру до останнього моменту. – Він озирнувся через плече, щоб глянути на годинник. – Час спливає. Мені слід підготуватися до завтрашнього виступу в парламенті. Безперечно, доведеться піти далі, ніж у сьогоднішньому вечірньому радіовиступі. Палату громад слід поінформувати про наше попередження Гітлеру, зроблене вранці. Пропоную спільно домовитися про риторику мого виступу.
Упіймавши погляд Леґата, прем’єр кивнув йому, даючи знак підійти:
– Розшукайте, будь ласка, примірник учорашньої промови Гітлера. Принесіть його мені після засідання кабінету.
Єдина версія промови Гітлера, яку Леґату вдалося роздобути, була опублікована в ранковому випуску «Таймс». Він сидів за своїм столом і руками розгладжував шпальти власного примірника газети. Здавалося, минула вічність, відколи він сидів у ресторані «Ріца» й чекав на Памелу. Г’ю згадав раптом, що обіцяв подзвонити їй у село. Поглянув на телефон. Мабуть, уже надто пізно. Діти, напевно, у ліжку, а Памела – випила зайвий коктейль і посварилася з батьками. Страхіття нинішнього дня далося взнаки: зіпсований обід, робітники в Ґрін-парку, повітряні кулі над Темзою, протигази для дітей, автівка, що від’їхала від торця на Норт-стріт… А завтра буде ще гірше. Завтра німці почнуть мобілізацію, а його викличе на допит таємна служба розвідки. Тих хлопців спекатися не так просто, як Кедоґена. У них є досьє на нього.
Почулися голоси. Схоже, засідання кабінету закінчилося. Г’ю встав і підійшов до дверей. Міністри виходили в коридор. Зазвичай після засідання лунав сміх, плескання по спині, іноді навіть спалахували суперечки. Зараз нічого такого не було. Декілька міністрів тихо бесідували, але більшість політиків ішли, похиливши голову, і виходили з № 10 поодинці. Леґат бачив високого самотнього Галіфакса: він одяг казанок і взяв із стійки парасольку. Крізь відчинені двері блискали вже знайомі білі спалахи й звучали вигуки з питаннями.
Почекавши, коли, на його думку, прем’єр-міністр залишиться сам, Леґат увійшов до зали засідань. Вона була порожня. Сміття й застояний дух тютюнового диму нагадали йому залу очікування на залізничному вокзалі. Праворуч двері кабінету Клеверлі були напіввідчинені. Г’ю чув, як радяться секретар Кабінету міністрів і головний особистий секретар. Ліворуч двері до кабінету Гореса Вілсона були замкнені. Він постукав і почув голос Вілсона, що пропонував увійти.
Вілсон сидів за бічним столиком і додавав содову з сифона в дві склянки з напоєм, схожим на бренді. Прем’єр-міністр розвалився у кріслі, витягнувши ноги й звісивши руки з боків. Очі в нього були заплющені. Коли Леґат увійшов, вони розплющилися.
– Боюся, прем’єр-міністре, розшукати промову мені вдалося тільки в «Таймс».
– Гаразд. Там я її і читав. Боже!
Застогнавши від виснаження, він насилу підвівся з глибокого крісла. Ноги погано його слухалися. Він узяв газету, розкрив на шпальті з промовою, поклав на стіл Вілсона, дістав з нагрудної кишені окуляри й забігав очима по колонках. Рот його трохи відкрився. Вілсон підійшов від бічного столика й люб’язно запропонував Леґату келих. Г’ю похитав головою:
– Ні, дякую, сере Горесе.
Вілсон поставив келих поряд з прем’єр-міністром. Він подивився на Леґата і злегка вигнув брову. Було щось шокуюче в цій співучасті: він ніби пропонував з гумором ставитися до літньої людини.
– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усій Європі такої великої держави на чолі з людиною, яка краще розуміла б біду нашого народу, ніж мій великий друг Беніто Муссоліні. Ми ніколи не забудемо ні те, що зробив він нині для нас, ні позицію італійського народу. Якщо така біда спіткає Італію, я звернуся до німців і попрошу зробити для італійців те, що італійці зробили для нас».
Прем’єр-міністр посунув газету до Вілсона, щоб той зміг прочитати. Потім узяв келих і зробив ковток.
– Розумієте, що я маю на увазі? – запитав він.
– Розумію.
– Гітлер відверто не бажає прислухатися до мене, зате цілком може послухатися Муссоліні.
Прем’єр сів за стіл, узяв бланк Даунінґ-стріт № 10 для нотаток і вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб відпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзі, не підводячи голови, Чемберлен сказав Леґату:
– Негайно віднесіть це шифрувальникам Міністерства закордонних справ, і нехай вони відразу ж телеграфують послові лордові Перту в Римі.
– Буде зроблено, прем’єр-міністре.
Вілсон запитав:
– Якщо ви вже пишете послові, то чи не варто поінформувати Форин-офіс?
– До біса Форин-офіс! – Прем’єр-міністр промокнув написане. Тоді обернувся й всміхнувся Леґату: – Будь ласка, забудьте, що чули останнє зауваження. – Він подав йому листа. – А коли впораєтеся з цим, ми попрацюємо над моєю промовою в парламенті.
За хвилину Леґат прямував через Даунінґ-стріт до Міністерства закордонних справ. Вулиця була порожня. Натовп розійшовся. Важкі хмари над Лондоном сховали місяць і зірки. До півночі залишалася година.
6
Чи буде війна, чи ні, а вогні на Потсдамер Пляц ще горіли. Баня Хаус Фатерланд з його кінотеатром УФА й величезною кав’ярнею освітлювалася візерунками з чотирьох тисяч лампочок. Навпроти бані на ілюмінованому рекламному щиті – актор-кінозірка з блискучим чорним волоссям та обличчям заввишки десять метрів палив македонську сигарету «Перфект».
Хартманн почекав, поки проїде трамвай, потім перейшов вулицю й пішов до Банхоф Ванзее. Через п’ять хвилин він уже сидів у приміській електричці й мчав крізь ніч на південний захід. Під стук коліс йому ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що за ним стежать, хоча його вагон – він сів до останнього – був порожній, якщо не рахувати пари п’яниць та штурмовика, який читав «Фолькішер Беобахтер». П’яниці вийшли в Шонебергу, віддавши йому чолом на виході, і залишився тільки штурмовик. Міські вогні пригасали. Навколо, подібно таємничим озерам, розлилася пітьма. Хартманн здогадався, що це парки. Час від часу електричка здригалась і розпорскувала блакитні спалахи електричних іскор. Вони зупинялися на станціях Фріденау та Фоєрбахштрассе – автоматичні двері відчинялися на порожні платформи. Нарешті на під’їзді до Штеґліца штурмовик склав газету й підвівся. Ідучи до дверей, він зачепив Хартманна. Від нього відгонило потом, пивом і шкірою. Він устромив великі пальці за ремінь і звернувся до Хартманна. Набрякле тіло гітлерівця в коричневому мундирі погойдувалося в такт електричці; він нагадав Паулю грубу лялечку, що ось-ось розкриється.
– Ті хлопці були огидні.
– Ну, не знаю. Вигляд у них був безвинний.
– Ні, їм місце за ґратами.
Двері відчинилися, і штурмовик подибав на платформу. Коли електричка рушила, Хартманн озирнувся у вікно й побачив, як той зігнувся, вперся руками в коліна й блює.
Тепер дерева підступали близько до колії. Миготіли стовбури сріблястих беріз, відсвічуючи в темряві. Можна було уявити себе в лісі. Пауль притискався щокою до холодного віконного скла й думав про дім, про дитинство, про літні табори, про пісні біля багаття, про «Вандерфоґель» і «Нібелунґенбунд», про шляхетну еліту й порятунок нації. Раптом йому стало весело. Ще кілька пасажирів зійшли на Ботанішер Ґартен, і він відчув нарешті, що залишився один. На наступній зупинці, Ліхтерфельде Вест, аж до самого зачинення дверей він був єдиною людиною, яка скочила на платформу, і тоді з вагону попереду з’явився чоловік, який встиг протиснутися у вузьку щілину. Коли потяг рушив, той озирнувся через плече, і Хартманнові впало в очі брутальне лице з важкою щелепою. У Ліхтерфельді розташувалися казарми охоронців фюрера «Лібштандарте СС Адольф Гітлер»; можливо, це офіцер, що повертався з відпустки. Чоловік нахилився, щоб зав’язати шнурки, і Пауль швидкою ходою проскочив повз, піднявся сходами, пройшов через порожню станцію із зачиненим віконцем квиткової каси й вийшов на вулицю.
Дорогу він запам’ятав, перш ніж піти з роботи: праворуч, праворуч, четвертий поворот ліворуч, але інстинкт підказував йому зачекати. Хартманн перетнув брукований майдан, що знаходився перед станцією, і зупинився на порозі лавки різника на протилежному боці. Станція мала ексцентричний вигляд. Її спорудили в минулому сторіччі на манір італійської вілли. Пауль відчув себе шпигуном у чужій країні. Через пів хвилини з’явився його попутник: повагався, озирнувся, наче шукав Хартманна, а тоді завернув праворуч і зник. Пауль почекав ще п’ять хвилин, потім рушив далі.
Приємне буржуазне передмістя потопало в листі – невідповідне місце для змовників. Більшість мешканців уже спала, позачинявши віконниці. Декілька собак брехало, коли він ішов повз них. Він не розумів, чому Остер призначив їм зустріч тут. Пауль пішов по Кеніґсберґер Штрассе й повернув на Ґете Штрассе. Номер дев’ять виявився простим будинком з подвійними дверима – у таких віллах живуть службовці банку або директори шкіл. Світла у вікнах фасаду не було, і несподівано він подумав, що це пастка. Зрештою, адже Кордт нацист. Він багато років працює на Ріббентропа. Проте й Хартманн – член партії: якщо хтось хотів зробити кар’єру, мав стати партійцем. Пауль відкинув підозри, відчинив дерев’яну хвіртку, пройшов стежкою до чільних дверей і натис кнопку дзвінка.
Інтелігентним голос хтось мовив:
– Назвіться.
– Хартманн. Міністерство закордонних справ.
Двері відімкнули. На порозі стояв лисий чоловік років шістдесяти. Глибоко посаджені великі круглі меланхолійні блакитні очі. Прямо під лівим куточком губ видно невеликий дуельний шрам. Обличчя було правильне, інтелігентне. Cірий костюм, блакитна краватка – чоловік цілком міг бути професором.
– Бек, – сказав він і простягнув руку.
Міцно й далі тримаючи Хартманна за руку, Бек втягнув його до будинку, потім зачинив і замкнув двері.
«Боже! – подумав Хартманн. – Людвіґ Бек! Генерал Бек, начальник генштабу».
– Сюди, прошу. – Бек провів його коридором до кімнати в задній частині будинку, де зібралося пів десятка чоловіків. – Наскільки розумію, ви знайомі з більшістю з цих джентльменів.
– Дійсно, – Хартманн кивком привітав усіх.
Як напруга кількох останніх місяців зістарила їх! Серед присутніх – канцелярист Кордт, що його брат Тео служив повіреним у справах у посольстві в Лондоні, теж належав до опозиції і так ненавидів Ріббентропа, що ладен був ризикнути життям, аби зупинити його, полковник Остер, заступник начальника військової розвідки, привабливий кіннотник, що був вождем змови, якщо така строката група могла мати вождя, Ганс Бернд Ґізевіус, граф фон Шуленбурґ з Міністерства внутрішніх справ і Ганс фон Донаньї з Міністерства юстиції. Шостого учасника Пауль не знав, але той його впізнав. Це був той самий пасажир електрички, який зав’язував на станції шнурки.
Остер помітив його здивований погляд.
– Це капітан Фрідріх Хайнц. Не думаю, що ви його знаєте. Він з мого штату в абвері. Наша «людина дії», – додав полковник з усмішкою.
У цьому Хартманн не сумнівався. У хлопця з абверу було обличчя боксера, учасника дуже багатьох боїв.
– Ми зустрічалися, – сказав Пауль. – Певним чином.
Він опустився на софу. У кімнаті було тісно й надто жарко. Оксамитові штори закривали вікно. Книжкові полиці вгиналися від книжок французькою й німецькою, а також від видань з філософії. На столі стояв графин з водою і кілька скляночок.
Остер сказав:
– Я вдячний генералу Беку за те, що він погодився зустрітися з нами сьогодні. Думаю, генерал хоче дещо сказати.
Бек сів на дерев’яний стілець, через що трохи підносився над іншими.
– Лише полковникові Остеру й герові Ґізевіусу відомо те, що я скажу вам. – Голос у нього був сухий, різкий, чіткий. – Майже півтора місяця тому я подав у відставку з поста начальника Генерального штабу, протестуючи проти плану війни з Чехословаччиною. Ви могли не знати про цей мій вчинок, бо я обіцяв фюрерові не розголошувати це. Тепер я шкодую, що погодився на його прохання, але нічого не вдієш – я дав слово. Проте я підтримую контакти з моїми колишніми колегами у верховному командуванні й можу вам сказати, що там існує сильна опозиція. Настільки сильна, що якщо Гітлер віддасть завтра наказ про мобілізацію, то, думаю, існує серйозний шанс, що армія не послухається наказу та замість цього повстане проти режиму.
Запала тиша. Хартманн відчував, як посилилося серцебиття.
Остер сказав:
– Очевидячки це все міняє. Тепер нам варто приготуватися до рішучих дій завтра. Кращого шансу в нас може не бути.
Кордт скептично спитав:
– І як відбуватиметься цей «заколот»?
– За допомогою одного удару – арешту Гітлера.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги