Мюнхен
– Вечір добрий, шановна фрау Вінтер!
– Добрий вечір, гер фон Хартманн. – Жінка схилила голову з підкресленою офіційністю, немов Пауль висловив їй великий комплімент.
– У себе?
– Він з міністром в канцелярії.
– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж мені тоді робити з промовою Чемберлена?
– Він сказав, щоб ви її передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти. – Що це у вас на обличчі?
Пауль покірно застиг під люстрою, давши їй оглянути його щоку. Її волосся й пальці пахли парфумами й тютюновим димом. В її темних кучериках він завважив тоненькі сиві пасма. Цікаво, скільки їй років? Сорок п’ять? У кожному разі достатньо, щоб втратити чоловіка на минулій війні.
– Чорнило! – несхвально пробурмотіла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярії в такому вигляді. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку. Потім відступила на крок, аби оцінити результат. – Так краще. Я подзвоню й повідомлю, що ви йдете.
На вулиці вечір був ще теплий. Довоєнні ліхтарі, розставлені через довші проміжки уздовж Вільгельмштрассе, утворювали окремі озерця світла в темряві. Перехожих майже не було. Посеред дороги двірник прибирав купки кінського лайна після параду. Тишу порушував тільки скрегіт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду міністерства, поки не досяг огорожі рейхсканцелярії. Одна з великих металевих брам була відчинена. З неї виїздив «мерседес». Поліцейський салютував. Хартманн не міг бачити, хто сидів на задньому сидінні. Поки автівка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати своє прізвище й департамент поліцейському, і його мовчки пропустили.
По усьому периметру двору світилися вікна: тут, нарешті, відчувалася якась діяльність, криза. Під дашком центрального входу один з вартових есесівців з автоматом зажадав документ, потім кивнув, дозволяючи увійти до вестибюля, де вартували ще два есесівці, озброєні пістолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повідомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столі біля протилежної стіни. Пауль подумки занотував: двоє поліцейських біля брами, чотири стрільці-есесівці тут і принаймні ще трьох він бачив у будці для вартових.
Минула хвилина. Несподівано відчинилися великі подвійні двері, і з’явився ад’ютант у формі СС. Він клацнув підборами й підкинув руку в гітлерівському вітанні, чітко, як заводний солдатик.
Хартманн відповів обов’язковим вітанням:
– Хайль Гітлер!
– Прошу йти за мною.
Вони увійшли в подвійні двері й пішли по нескінченній перській килимовій доріжці. У приміщенні панував дух кайзерівської доби: вицвіле на сонці старе сукно, пилюга, віск. Можна було уявити, як тут ходив Бісмарк. Під наглядом вартового есесівця – це який вже за лічбою, восьмий? – Пауль піднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через чергові подвійні двері до, як він зрозумів з прискоренням пульсу, особистих апартаментів фюрера.
Ад’ютант запитав:
– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.
Він узяв папку, тихо постукав у найближчі двері й прослизнув усередину. За мить – перш ніж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потім тиха розмова урвалася. Він розгледівся. Кімната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зі смаком: пристойні картини, столики з лампами й вазами свіжих квітів, килим на полірованому паркеті, прості стільці. Можна йому сісти чи ні? Мабуть, не варто.
Минав час. Гарна жінка в накрохмаленій білій блузі зі стосом паперів увійшла до кабінету, де тривала нарада, і майже відразу вийшла з порожніми руками. Нарешті, приблизно за чверть години, двері знову відчинилися і з’явився сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям і значком нацистської партії на лацкані. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусі нинішніх егалітарних часів він зрікся титулу майже відразу, як одержав партійний значок. Він дав Паулю конверт.
– Дякую, що зачекали, Хартманне. Це відповідь фюрера Чемберлену. Будь ласка, доправте конверт негайно до британського посольства й передайте до власних рук або серові Невіллу Гендерсону, або містерові Кіркпатріку. – Він нахилився й довірливо додав: – Звернете їхню особливу увагу на останнє речення. Скажіть, що це пряма відповідь на вечірній виступ. – Потім ще знизив голос: – Скажіть їм, що це було непросто.
– Вайцзеккер!
Хартманн упізнав владний голос з кабінету – Ріббентроп. Тінь невдоволення майнула по правильних рисах статс-секретаря, і він пішов.
◾Британське посольство розташовувалося за п’ять хвилин ходи у північному кінці Вільгельмштрассе відразу за Міністерством закордонних справ. Чекаючи, поки вартовий поліцейський відчинить браму рейхсканцелярії, Хартманн роздивився конверт. На ньому Вайцзеккер виписав адресу: «Його вельможності серові Невіллу Гендерсону, послові Великої Британії». Конверт був не запечатаний.
– Добраніч, сер, – відсалютував поліцейський.
– Добраніч.
Хартманн пройшов трохи широкою вулицею повз тихі темні вікна Міністерства закордонних справ, а потім невимушено – будь-який спостерігач визнав би його поведінку цілком природною – завернув до головного входу. Нічний швейцар упізнав його. Пауль піднявся по вистелених килимовою доріжкою сходах з камінними сфінксами, завагався, потім повернув ліворуч у порожній коридор. Його кроки відлунювали від камінної підлоги, зелених тинькованих стін, склепінчастої стелі. Двері з обох боків коридору були зачинені. У середній частині коридору розміщувався туалет. Він увійшов та ввімкнув світло. Відбиття в дзеркалі над рукомийником налякало його: похила, злодійкувата, підозріла для будь-кого особа. Він для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабінки, замкнув двері й сів на край унітазу.
Шановний містере Чемберлене! Під час нашої бесіди я ще раз сказав серу Горесу Вілсону про моє остаточне рішення…
Усього було десь сім абзаців, деякі великі. Загальний тон був войовничим: чехи зволікають, їхні заперечення проти негайної окупації німцями Судетів мають надуманий характер і взагалі Прага намагається «розпалити загальну війну». Останнє речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливої надії на мир:
Лишаю на Ваш розсуд, чи у світлі вказаних фактів Ви вважатимете за доцільне докладати зусиль, за які я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празі ухвалити розумне рішення в останню хвилину.
У кінці друкованого на машинці листа – недбалий підпис Адольф Гітлер.
До кабінету Вайцзеккера Хартманн дістався тієї миті, коли фрау Вінтер усе замикала, збираючись додому. На ній був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витріщилася на Пауля:
– Гер Хартманн? Статс-секретар досі в канцелярії.
– Знаю. Мені незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.
– Про що?
– Не могли б ви швиденько зробити копію цього документа?
Він показав їй листа з підписом. Очі в неї розширилися. Вона зиркнула ліворуч і праворуч по коридору, повернулася, відімкнула двері й увімкнула світло.
Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на варті в коридорі. Вона не промовила ні слова, поки не закінчила.
– Схоже, він має твердий намір почати війну, – сказала ніби між іншим, не відвертаючись від друкарської машинки.
– Так. А англійці своєю чергою хочуть уникнути її. На жаль.
– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторінку. – Ідіть.
Коридор ще був порожній. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад і щойно дійшов до останнього прольоту сходів до вестибюля, як помітив фігуру в чорному мундирі СС, що поспішала до нього по мармуровій підлозі. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працівника особистого кабінету Ріббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливість уникнути зустрічі, але Зауер підвів погляд й упізнав його. Есесівець здивувався.
– Хартманн?
Офіцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, біляве волосся, бліду шкіру, ясно-блакитні очі.
Не знаючи, що відповісти, Хартманн підкинув руку:
– Хайль Гітлер!
– Хайль Гітлер! – машинально відгукнувся Зауер. Але потім пильно подивився на співрозмовника. – Хіба вам не належить бути в британському посольстві?
– Саме туди йду.
Хартманн збіг по останніх східцях і поквапився до головного входу.
Зауер навздогін йому гукнув:
– Бога ради, Хартманне, не баріться! Доля рейху на кону…
Пауль був уже на вулиці й віддалявся від будівлі. Йому ввижалося, ніби Зауер біжить за ним, окликає, вихоплює пістолет, наказує зупинитися й вивернути кишені, знаходить записник. Пауль наказав собі заспокоїтися. Він третій секретар Англійського департаменту, відповідальний, зокрема, за переклад. Наявність у нього копії офіційного листа британському прем’єр-міністрові, що в будь-якому випадку опиниться в Лондоні менше ніж за годину, навряд чи зрада. Він щось придумає. Як і в усіх інших ситуаціях.
Він подолав п’ять дуже вичовганих камінних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’єр великого портика освітлювався однією тьмяною лампочкою. Залізні двері були замкнені. Він натиснув на кнопку й почув десь усередині будівлі дзвінок. Звук завмер. Така тиша! Вона панувала навіть у найбільш фешенебельному з великих берлінських готелів «Адлоні», що стояв на протилежному боці вулиці. Здавалося, усе місто затамувало подих. Аж от відсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодої людини.
Пауль сказав англійською:
– У мене термінове послання з рейхсканцелярії, яке я маю подати до власних рук послові або першому секретареві.
– Авжеж. Ми на вас чекали.
Хартманн увійшов за ним, піднявся на другий поверх до імпозантної приймальні заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом. Спорудив будівлю в минулому столітті один знаменитий залізничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрізь панувала атмосфера бучного несмаку: не одні, а двоє сходів з порцеляновими балюстрадами вели нагору попід протилежними стінами й зустрічалися в центрі. Лівим прольотом з легкістю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловік – денді в смокінгу з червоною гвоздикою в петельці. Він палив сигарету в жадитовому мундштуку.
– Добрий вечір! Гер Хартманн, якщо не помиляюся?
– Добрий вечір, ваша величносте. Це я. У мене відповідь фюрера прем’єр-міністрові.
– Чудово.
Британський посол узяв конверт, швидко витягнув три машинописні сторінки і, не сходячи з місця, почав читати. Очі його швидко бігали по рядках. Довгасте обличчя з обвислими вусами, що й без того було позначене меланхолію, витяглося ще дужче. Посол щось бурмотів. Закінчивши, він зітхнув, знову тицьнув мундштук у зуби й підняв очі догори. Дим сигарети був духмяний, турецький.
Хартманн сказав:
– Статс-секретар просив звернути вашу особливу увагу на останнє речення, сере Невілле. Він додав, що це було нелегко.
Гендерсон знову поглянув на останню сторінку.
– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невілл передав листа своєму молодому помічникові. – Перекладіть і негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немає потреби.
Він наполіг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такі ж вишукані, як його одяг. Подейкували, ніби він коханець югославського принца Павла. Якось він заявився в рейхсканцелярії в малиновому светрі під світло-сірим піджаком; Гітлер, кажуть, кілька днів згадував про це. Про що думають британці, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?
Біля дверей сер Невілл потис Хартманнові руку.
– Передайте баронові фон Вайцзеккеру, що я ціную його зусилля. – Він подивився уздовж Вільгельмштрассе. – Не віриться, що до кінця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.
Він востаннє затягнувся сигаретою, потім акуратно затис її між великим і вказівним пальцем, витяг з мундштука й кинув на бруківку жевріти у каскаді помаранчевих іскор.
5
Леґати мешкали в орендованому будиночку блокованої забудови на Норт-стріт у Вестмінстері, що його підшукав для них колишній начальник Г’ю в головному департаменті Форин-офісу Ралф Віґрем, який мешкав з дружиною й сином в останніх номерах тієї ж вулиці. Перевагою такого мешкання була близькість до роботи: Віґрем вимагав від підлеглих наполегливої праці, і Леґат міг сидіти на робочому місці вже через десять хвилин після виходу з дому. Недоліків у будинку теж було багатенько; випливали вони з того, що будівлі було понад двісті років. За цей час, крім проведення електрики, мало що було зроблено. Темза протікала ярдів за сто від нього, і рівень ґрунтових вод був високий. Сирість піднімалася з підвалин назустріч дощу, що стікав з покрівлі. Меблі доводилося вправно розставляти, щоб замаскувати темно-зелені плями плісняви. Кухня була ще довоєнна. А проте Памела любила свій будинок. На їхній вулиці жила леді Коулфакс, яка влітку влаштовувала вечірки при свічках на тротуарі й запрошувала Леґатів. То був абсурд: Г’ю заробляв лише триста фунтів на рік. Хоча, щоб сплатити оренду, їм доводилося здавати цокольний поверх, але вдалося зберегти на пташиних правах доступ до маленького садка, куди вони потрапляли по хистких приступцях з вікна вітальні; за допомогою мотузки й кошика для білизни Леґат змайстрував ліфт і спускав дітей туди бавитися.
Колись це виглядало вельми романтично, але тепер – нікому не потрібне облаштування, символ, як думав Леґат, загального стану його шлюбу, коли поспішав додому по нічну сумку менше ніж через годину після виступу прем’єр-міністра.
Г’ю йшов, як завжди, повз будинок Віґремів у кінці вулиці. Більшість будинків з плоскими фронтонами почорніли від сажі, у фасадах подекуди виокремлювалися вікна, прикрашені геранню. А № 4 виглядав сліпим і покинутим. Уже багато місяців за склом вікон у стилі короля Джорджа білі жалюзі були опущені. Г’ю раптом з майже відчутною тугою захотілося, щоб Віґрем досі жив там. Адже саме Віґрем, як ніхто інший, передбачив теперішню кризу: щиро кажучи, він з одержимістю завбачав кризу, а Леґат, котрий любив його, вважав, що тому через Гітлера клепки в голові бракує. Г’ю враз уявив собі Віґрема: неспокійні блакитні очі, пшеничні вуса, тонкі вольові губи. Але ще простіше йому було не побачити, а почути шефа, що шкандибав коридором до кабінету третього секретаря – спочатку важкий крок, а тоді звук підтягання лівої ноги, стукіт ціпка попереджав про його наближення; і завжди одне й те ж на вустах: Гітлер, Гітлер, Гітлер. Коли німці 1936 року ремілітаризували Рейнську територію, Віґрем попросив аудієнції в прем’єр-міністра Стенлі Болдвіна й попередив, що, на його думку, нині в антинімецької коаліції є остання можливість зупинити нацистів. ПМ відповів, що, коли є хоч один шанс із ста, що ультиматум призведе до війни, він не ризикуватиме, бо країна не витримає іншого конфлікту так швидко після завершення попереднього. У відчаї Віґрем прийшов додому на Норт-стріт і скрушно мовив дружині: «Тепер чекаймо, коли на будинок упадуть бомби». Через дев’ять місяців, у віці сорока шести років, його знайшли мертвим у власній ванні; ніхто не знав, чи це самогубство, чи наслідок поліомієліту, що вбивав його останні десять років.
«Ралфе, – думав Леґат. – Бідний любий каліка Ралфе, ти усе це передбачав».
Г’ю увійшов до будинку й увімкнув світло. За звичкою привітався й чекав на відповідь. Але видно було, що всі поспіхом зібралися й виїхали з дому. Шовковий жакет, у якому Памела приходила в ресторан, був накинутий на стійку поруччя сходів унизу. Триколісний велосипед Джона валявся й не давав пройти. Леґат відставив його. Східці рипіли й потріскували під ногами. Дерево гнило. Сусіди нарікали на сирість, що йшла від стіни з сусідами. Проте Памела якимось чином змогла надати житлу шику: багатство перських килимів і портьєри з яскраво-червоної камки, павичеве й страусине пір’я, бісер і старовинне мереживо. У неї, безсумнівно, є смак: сама леді Коулфакс визнала це. Якось уночі дружина порозставляла по всьому будинку духмяні свічки й перетворила його на казкову країну. Але вранці запах вогкості повернувся.
Г’ю зайшов до відпочивальні. Лампа була розбита, але завдяки світлу зі сходового майданчика він бачив, що робить. Непотрібні їй речі купою лежали на ліжку й валялися на підлозі. На шляху до ванни довелося переступити через її спідню білизну. Леґат поклав у несесер бритву, пензлик, мило, зубну щітку й зубний порошок та повернувся до відпочивальні шукати сорочку. По Норт-стріт повільно їхала автівка. За звуком двигуна Г’ю визначив, що включена перша передача. Фари освітили стелю і спроектували на протилежну стіну контури вікна; темні лінії переміщалися, як тінь на сонячному годиннику. Леґат завмер з сорочкою в руці й прислухався. Автівка ніби зупинилася навпроти, але двигун продовжував працювати. Леґат підійшов до вікна.
То була маленька автівка з двома дверцятами; пасажирська була відчинена. Г’ю почув унизу брязкіт. За мить від будинку хутко відокремилася фігура в капелюсі й темному плащі, зігнулася, влізаючи до машини. Дверцята зачинилися.
Леґат двома кроками перетнув відпочивальню, збіг через три-чотири сходинки додолу, наскочив на триколісний велосипед і трохи не гепнувся на повен зріст. Коли він відчинив вхідні двері, автівка вже завертала за ріг на Ґрейт Пітер Стріт. Декілька секунд відсапуючись, Г’ю дивився їй услід, потім нахилився й підняв з килимка конверт. Цупкий на вигляд конверт – офіційний лист із суду? Його прізвище написано з помилками: Леґґатт.
З конвертом у руках зайшов до вітальні, сів на софу. Засунув палець під клапан й обережно відкрив конверт. Документ одразу не витягнув. Натомість Г’ю двома пальцями розсунув конверт і зазирнув усередину. Так він готувався до поганих фінансових новин. Розгледів тільки надрукований на машинці заголовок:
Berlin Mai. 30. 1938
OKW No. 42/38. g. Kdos. Chefsache(Streng geheim, Militür) L I
Через десять хвилин він уже повертався на роботу. Скрізь ввижалися тривожні знаки: рубінове намисто габаритних вогнів машин на Маршем-стріт до бензозаправки, де водії вишикувалися в чергу за пальним; у мощеному дворі Вестмінстерського абатства лунає гімн, що ллється з відчиненого вікна, де під відкритим небом при свічках проходить богослужіння про мир; срібне світло камер кінохронік на почорнілих стінах Даунінґ-стріт, де видніється чорний безмовний силует юрби.
Він спізнювався. Довелося проштовхуватися до будинку № 10, тримаючи саквояж над головою. «Вибачте… Вибачте…» Але, опинившись усередині, Г’ю зрозумів, що його зусилля марні. Перший поверх був порожній. Міністри вже подались на засідання кабінету о 21:30.
Клеверлі на місці не було. Леґат постояв трохи в коридорі, міркуючи, що робити. Саєрс сидів за столом, палив сигарету й дивився у вікно. Помітив у склі відбиття Г’ю.
– Привіт.
– Де Клеверлі?
– У залі засідань – раптом міністри вирішать відправити чехам телеграму Гореса.
– Кедоґен теж там?
– Його я не бачив. – Саєрс повернувся. – А ви ніби перевтомлені. Як ся маєте?
– Чудово. – Леґат показав саквояж. – Збігав додому по деякі речі.
Він вийшов, перш ніж Саєрс встиг запитати ще про щось. У себе в кабінеті він відкрив саквояж і дістав конверт. Зрадою виглядала вже спроба пронести його в будівлю: біда, якщо його заскочать з ним. Слід передати його по інстанціях, позбутися чимшвидше.
За чверть десята Леґат перейшов Даунінґ-стріт, активніше проштовхуючись крізь юрми роззяв. На протилежному боці вулиці він зайшов через велику залізну браму й опинився у широкому квадраті, який утворили міністерські будівлі. У всіх них світилися вікна: у Міністерстві у справах колоній – ліворуч унизу, у Міністерстві внутрішніх справ – ліворуч нагорі, у Міністерстві у справах Індії – нагорі праворуч, а поруч з ним, за один проліт сходами – Форин-офіс. Нічний швейцар кивнув Г’ю.
Коридор був просторий і високий, у вікторіанському імперському стилі; його екстравагантність покликана була вражати тих, кому не пощастило народитися британцями. Кабінет постійного заступника міністра розташовувався на першому поверсі на розі: з одного боку – Даунінґ-стріт, з іншого – Горс Ґардс Род. (Близькість – індекс влади; Форин-офіс пишався тим, що його ПЗМ сидить у залі засідань Кабінету міністрів навпроти прем’єра й може з’явитися за викликом через півтори хвилини).
Міс Мачент, чергова старша секретарка, сиділа в приймальні сама. Вона працювала нагорі у короткозорого заступника Кедоґена Орма Сарджента, відомого за прізвиськом Кріт.
Леґат засапався.
– Мені – до сера Александера. Справа нагальна.
– Він надто зайнятий і нікого не приймає.
– Будь ласка, передайте йому, що це справа найбільшої державної ваги.
Це кліше, як ланцюжок для годинника і старомодний чорний стрій, пасувало йому. Він розставив ноги. Хоч він і засапаний, і молодший, але не поступиться. Міс Мачент глипнула на нього здивовано, повагалася, а тоді підвелася й тихо постукала в двері до ПЗМ. Просунула всередину голову. Г’ю розчув лише її слова:
– Містер Леґат просить прийняти його.
Пауза.
– Каже, це дуже важливо.
Знову пауза.
– Авжеж, думаю, варто його прийняти.
У відповідь почулося гучне бурчання.
Вона відійшла, пропускаючи Г’ю. Проходячи повз, він з такою вдячністю поглянув на неї, що вона зашарілася.
Приміщення було грандіозне: до стелі щонайменше футів двадцять; це підкреслювало мініатюрність сера Александера. Він сидів не за своїм столом, а за столом нарад, що був завалений різнокольоровим папером: білі аркуші – для протоколів і телеграм, світло-блакитні – для чернеток, рожевувато-лілові – для депеш, аквамаринові – для документів Кабінету міністрів, а поміж ними – коричневі теки великого формату, зав’язані рожевими стрічечками. На носі у постійного заступника міністра сиділи окуляри з круглою оптикою в роговій оправі, поверх яких на Леґата був скерований дещо роздратований погляд.
– Слухаю.
– Перепрошую за клопіт, сере Александере, але, думаю, вам слід побачити це негайно.
– О боже, що там ще?
Кедоґен простягнув руку, узяв п’ять машинописних сторінок, поглянув на перший рядок:
Auf Anordnung des Obersten Befehlshabers der Wehrmacht.
Він спохмурнів, потім перегорнув у кінець:
gez. ADOLF HITLER
Für die Richtigkeit der Abschrift:
ZEITZLER, Oberstleutnant des Generalstabs
Леґат із задоволенням побачив, як заступник міністра випростався у кріслі.
Документ був директивою Гітлера: «Війна на два фронти з напрямом головного удару на південний схід, стратегічна група військ «Ґрюн».
– Де, хай йому біс, ви це роздобули?
– Мені це вкинули в домашню поштову скриньку півгодини тому.
– Хто?
– Я їх не розгледів. Якийсь чоловік в автівці. Власне, двоє.
– І нотатки не було?
– Ні.
Кедоґен розчистив місце на столі, поклав документ перед собою і схилив над ним непропорційно велику голову. Він читав з граничною зосередженістю, притиснувши кулаки до скронь. Німецькою він володів добре: працював послом у Відні влітку 1914 року, коли вбили ерцгерцога Франца Фердинанда.
Необхідно протягом перших двох-трьох днів створити ситуацію, яка продемонструє ворожим державам, які бажають втрутитися, безнадійну військову позицію чехів…
Армійські формування швидкого розгортання повинні спритно й енергійно здолати прикордонні укріплення і стрімко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що їх швидко підтримають основні мобільні частини…
Для несподіваного нападу на Чехословаччину слід задіяти головні сили люфтваффе. Літаки повинні перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних військ…
Закінчуючи читати сторінку, Кедоґен перевертав її й акуратно відкладав праворуч. Дійшовши до кінця документа, він підрівняв аркуші.
– Екстраординарно, – пробурмотів дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повинні собі поставити, чи справжній цей документ?
– Мені здається, що, безперечно, так.
– Згоден. – Постійний заступник міністра знов уважно подивився на першу сторінку. – Отже, документ датований тридцятим травня.
Він вів пальцем по рядку, перекладаючи з німецької:
– «Моїм непохитним рішенням є знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення військової кампанії». Звучить цілком по-гітлерівськи. Власне, це майже дослівно те, що він заявив Горесу Вілсону сьогодні вранці. – Кедоґен відкинувся на спинку крісла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовірний, а я думаю, що так і є, постає три принципові запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали і, найголовніше, чому його передали саме вам?