Цент на двох

– Дмухай! – наказала вона.

Він слабенько стиснув губи й подув у повітря.

– Дмухай! – повторила вона, більш безперечно, ніж раніше.

Він знову подув, безпорадно і смішно.

– Ти розумієш, – стрімко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларів за п’ять хвилин?

Мерлін на мить очікував, що юнак впаде благально на коліна, але таке вже було благородство людського характеру, що він залишався стояти, – навіть ще раз видихнув повітря, частково від нервозності, частково, без сумніву, з якоюсь невиразною надією знову повернути її прихильність до себе.

– Молодий віслюк! – закричала Кароліна. – Ще раз, ще один єдиний раз, і ти підеш з коледжу і відправишся працювати.

Ця загроза мала настільки надзвичайний вплив на молодого чоловіка, що він зблід ще більше, ніж був від природи. Але Кароліна ще не скінчила.

– Ти думаєш, я не знаю, що ти й твої брати, як і твій дурнуватий батько, думаєте про мене? Так ось, я знаю. Ви думаєте, що я старезна. Ви думаєте, що я вже ніяка. Так ось ні! – Вона вдарила себе кулаком у груди, ніби доводячи, що все це – маса м’язів і сухожиль. – І у мене залишиться більше мізків, ніж у всіх вас разом узятих, навіть коли ви покладете мене на стіл у вітальні якимось сонячним днем.

– Але бабуся…

– Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не мої гроші, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрівний перукар у Бронксі. Дай-но мені поглянути на твої руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаєш себе розумнішим за мене, яка колись мала залицяння від трьох графів і справжнього герцога, не кажучи вже про пів дюжини папських намісників, які переслідували мене від самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!

Юнак покірно подув. Одночасно відчинилися двері, і схвильований джентльмен середнього віку, який носив пальто і капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на підборідді, увірвався в магазин і кинувся до Кароліни.

– Нарешті я знайшов вас, – вигукнув він. – Я шукав вас по всьому місту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав мені, що наскільки йому відомо, ви відправились до книжкового магазину під назвою «Мунлайт…».

Кароліна роздратовано обернулася до нього.

– Я вас найняла, щоб слухати ваші спогади? – відрізала вона. – Ви мій репетитор чи мій брокер?

– Ваш брокер, – зізнався оброблений хутром чоловік, дещо розгубившись. – Прошу пробачення. Я прийшов дізнатися щодо пакета акцій тієї фонографічної компанії. Я можу продати по сто п’ять.

– То зробіть це.

– Дуже добре. Я просто думав, що мені краще…

– Ідіть і продайте. Я розмовляю з онуком.

– Дуже добре. Я…

– До побачення.

– До побачення, мадам. – Оброблений хутром чоловік зробив легкий поклін і поспішив з магазину у деякій розгубленості.

– Що стосується тебе, – сказала Кароліна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоїш, і мовчи.

Вона звернулася до Мерліна й окинула його вже не таким недружнім поглядом. Потім вона посміхнулася, і він теж усміхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтріснутим, але від того не менш спонтанним сміхом. Вона схопила його за руку і потягнула на інший бік магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного і дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощів.

– Це єдине, – зітхнула вона з певною переможною зловтіхою – єдине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити інших людей ходити навколішки. Бути старим і багатим та мати бідних нащадків – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.

– О, так, – посміхнувся Мерлін. – Я знаю. Я вам заздрю.

Вона кивнула, підморгнувши йому.

– Востаннє, коли я була тут сорок років тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловіком, який дуже хотів би ходити навколішки.

– Я дійсно був таким, – зізнався він.

– Мій візит, мабуть, багато для вас значив?

– Це дійсно так, – вигукнув він. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.

Вона засміялась.

– Багато людей вважали мене надприродною істотою.

– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлін, – я розумію. Розуміння приходить до нас, старих людей, адже нічого вже не має значення. Зараз я розумію, що той вечір, коли ви танцювали на столі, ви були нічим іншим, як моєю романтичною мрією про вродливу і порочну жінку.

Її старі очі поринули далеко, а голос звучав як відлуння забутого сну.

– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.

– Ви провокували мене. Я був майже в обіймах Олівії, а ви закликали мене бути вільним і зберігати повну міру молодості та безвідповідальності. Але здавалося, що попередження з’явилося в останній момент. Занадто пізно.

– Ви дуже старі, – сказала вона без докору. – Я не усвідомлювала.

– Також я не забув, що ви зробили зі мною, коли мені було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкішне зусилля. Краса і сила, яку ви випромінювали! Ви стали уособленням цих рис навіть для моєї дружини, і вона вас побоювалася. Тижнями я хотів вислизнути з дому в темряві й втопити задуху життя у музиці, коктейлях та дівчині, яка повернула б мені молодість. Але потім… я вже не знав як.

– А тепер ви вже зовсім старий.

З якимось побоюванням вона відсунулася назад трохи далі від нього.

– Так залиште мене! – вигукнув він. – Ви також старі; дух в’яне разом зі шкірою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати мені те, що я б хотів забути: що бути старим і бідним, можливо, набагато гірше, ніж бути старим і багатим; щоб нагадати мені те, що мій син кидає мені в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?

– Давайте мені мою книгу, – суворо наказала вона. – Швидше, старий!

Мерлін ще раз подивився на неї, а потім терпляче підкорився. Він підхопив книгу і передав їй, покачавши головою, коли вона протягнула йому гроші.

– Навіщо розігрувати фарс, що ви готові заплатити мені, коли одного разу ви змусили мене зруйнувати це саме приміщення?

– Так, я це зробила, – сказала вона з гнівом, – і раділа цьому. Можливо, саме тут було зроблено достатньо, щоб зруйнувати мене.

Вона поглянула на нього, наполовину зі зневагою, наполовину з прихованою ніяковістю, коротко скомандувала до міського онука і рушила до дверей.

Потім вона пішла з його магазину і з його життя. Двері клацнули. З зітханням він повернувся і рушив назад до скляної перегородки, яка закривала пожовтілі рахунки багатьох років, а також зів’ялу зморшкувату міс Мак-Кракен.

Мерлін розглядав її висохле, вкрите павутинням зморшок обличчя з дивним жалем. Їй, в будь-якому випадку, дісталося ще менше від життя, ніж йому. Непокірний, романтичний дух, що діяв несподівано, у пам’ятні моменти не надав її життю жодної родзинки та слави.

Міс Мак-Кракен підняла голову і мовила до нього:

– Ну хоч стара, але все ще запальна, чи не так?

Мерлін здригнувся.

– Хто?

– Стара Алісія Дейр. Місіс Томас Алердіс вона зараз, звичайно; вже десь тридцять років.

– Що? Я вас не розумію.

Мерлін раптово присів у своє поворотне крісло; очі його були широко відкриті.

– Але ж напевне, містере Грейнджер, ви ж не кажете мені, що ви її забули, якщо десять років поспіль вона була найвідомішою жінкою в Нью-Йорку. Одного разу, коли йшла її справа про розлучення з Трокмортоном, вона привернула стільки уваги на П’ятій авеню, що рух зупинився. Хіба ви не читали про це в газетах?

– Я ніколи не читав газети.

Його стара голова йшла кругом.

– Ну, ви ж не могли забути той випадок, коли вона завітала сюди й все зруйнувала. Дозвольте сказати, що я тоді майже попросила містера Мунлайт Квіла мене розрахувати.

– Невже ви маєте на увазі, що ви теж тоді її бачили?

– Бачила! Як я могла її не бачити, коли було стільки гуркоту. Господу відомо, що і містер Мунлайт Квіл був не в захваті, але, звісно, він нічого не сказав. Він зовсім втратив розум від неї, і вона вертіла їм, як завгодно. Як тільки він заперечував проти будь-якої з її примх, вона погрожувала розповісти все його дружині. Так йому і треба. Так завжди буває, коли людина втрапляє у пазурі вродливої авантюристки! Звичайно, він ніколи не був для неї достатньо багатим, хоча магазин в ті часи приносив добрі гроші.

– Але коли я бачив її, – пробурмотів Мерлін, – тобто, коли я думав, що бачу її, вона жила зі своєю матір’ю.

– Мати, як же ж! – обурено промовила міс Мак-Кракен. – У неї там була жінка, яку вона називала «тітонькою», яка була такою ж її родичкою, як і я. О, вона була погана, але ж розумна. Одразу після справи про розлучення з Трокмортоном вона вийшла заміж за Томаса Алердіса і забезпечила себе на все життя.

– Хто ж вона така? – вигукнув Мерлін. – Заради Бога, вона що, відьма?

– Ну… вона Алісія Дейр, танцюристка, звісно. У ті часи не можна було знайти газету, щоб там не було її зображення.

Мерлін сидів дуже тихо, його мозок раптом втомився і заспокоївся. Він справді був старим чоловіком, таким старим, що неможливо було навіть мріяти коли-небудь знову бути молодим; таким старим, що весь блиск вже зник зі світу, не переходячи навіть на обличчя дітей і в прості радості життя, тепла і комфорту, він повністю зник за межі зору і почуттів. Він ніколи більше не посміхнеться, не буде сидіти в тривалому задумі, коли весняними вечорами діти кричать під його вікнами, поступово перетворюючись на друзів його дитинства, що кличуть вийти й погратися допоки зовсім не стемніє. Він був занадто старий навіть для спогадів.

Того вечора він сидів за вечерею зі своєю дружиною та сином, які використовували його для своїх незрозумілих цілей.

Олівія сказала:

– Не сиди, як скелет. Скажи що не будь.

– Нехай вже мовчить, – пробурчав Артур. – Бо ти заохотиш його розповісти нам історію, яку ми вже чули раніше разів сто.

О дев’ятій годині Мерлін дуже тихо піднявся нагору сходами. Опинившись у своїй кімнаті й щільно закривши двері, він постояв біля них якусь мить. Його тонкі кінцівки тремтіли. Тепер він знав, що завжди був дурнем.

«О, руда відьмо!».

Але було вже запізно. Він розлютив Провидіння, протистоячи занадто великим спокусам. Попереду не було нічого, окрім вічного життя на небесах, де він зустріне лише тих, хто, як і він, даремно розтратив життя земне.

Примечания