Цент на двох
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У творах Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896–1940), створених на початку 1920-х pp. – збiрках новел «Flappers and Philosophers» (1920), «Tales of the Jazz Age» (1922) – зберiгаеться здебiльшого невимушено iронiчний настрiй розповiдi. Письменник у той перiод уособлював втiлення американськоi мрii – молодiсть, заможнiсть, раннiй успiх, тож i головними вартостями молодого поколiння описував потяг до багатства, успiху i безтурботних розваг.
У книзi зiбрано п’ятнадцять новел початку 1920-х. Персонажi в них живi i яскравi, романтичнi, молодi. Вони мрiють зустрiти свою любов, домогтися успiхiв у життi.
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Цент на двох
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi
Переклад з англiйськоi І. О. Плясова, С. О. Щиголевоi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© І. О. Плясов, С. О. Щиголева, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Благословення
І
На Балтиморському вокзалi було спекотно та багатолюдно, тому Лоiс була змушена згаяти бiля телеграфного столу досить багато тягучих секунд, поки клерк з великими переднiми зубами рахував i перераховував довге повiдомлення гладкоi дами, щоб визначити, чи мiстить воно невиннi сорок дев’ять слiв або фатальнi п’ятдесят одне.
Лоiс, чекаючи, вирiшила, що не зовсiм впевнена, чи точно вона написала адресу, тому дiстала iз сумочки листа i знову пробiглася по ньому очима.
«Моя люба, – починався вiн, – я все розумiю, i нинi я щасливiший, нiж колись був за все життя. Якби я тiльки мiг дати тобi тi речi, яких ти достойна, але я не можу. Лоiс, ми не можемо одружитися i не можемо втратити один одного, визнавши, що вся ця чудова любов закiнчуеться нiчим.
Допоки я не отримав твiй лист, кохана, я сидiв тут у напiвтемрявi й думав, куди я можу поiхати звiдси, щоб коли-небудь забути тебе; можливо, за кордон, проiхати наскрiзь усю Італiю чи Іспанiю i мрiяти про це, щоб загасити бiль втрати, там, де руiни цивiлiзацiй, схожих на вино староi витримки вiдобразили б лише спустошення мого серця – i тодi прийшов твiй лист.
Найсолодша, найсмiливiша дiвчинка, якщо ти надiшлеш менi телеграму, я зустрiну тебе у Вiлмiнгтонi. До цього часу я тут просто чекатиму й сподiваюся, що кожна моя давня мрiя про тебе здiйсниться.
Говард».
Вона вже прочитала лист стiльки разiв, що знала кожне його слово напам’ять, але вiн все ще ii дивував. У ньому вона знайшла багато невиразних вiддзеркалень людини, яка його написала, – змiшану яснiсть i смуток його темних очей, шалене, неспокiйне збудження, яке вона вiдчувала iнодi, коли вiн розмовляв з нею, його мрiйливу чуйнiсть, що присипляла ii розум. Лоiс було дев’ятнадцять, i вона була дуже романтичною, допитливою i безстрашною.
Гладка дама та клерк нарештi зiйшлися на п’ятдесяти словах, Лоiс взяла бланк i написала свою телеграму. І не було жодних сумнiвiв в остаточностi ii рiшення.
«Це просто доля, – думала вона, – саме так все працюе у цьому проклятому свiтi. Якщо боягузтво – це все, що мене стримувало до цього часу, то бiльше я не буду стримуватися. Тож ми просто дозволимо, щоб все йшло своiм шляхом, i нiколи не шкодуватимемо про це».
Клерк продивився ii телеграму:
«Прибула сьогоднi Балтiмор проведу день братом зустрiчай Вiлмiнгтонi три пополуднi середу кохаю Лоiс»
«П’ятдесят чотири центи», – сказав клерк iз захопленням.
«І нiколи не шкодуватимемо, – подумала Лоiс, – i нiколи не шкодуватимемо…».
II
Свiтло проходило крiзь дерева як крiзь фiльтр i падало на траву плямами. Дерева були схожi на високих, млявих дам з пiр’яними вiялами, що легковажно кокетують з потворним дахом монастиря. Дерева були як дворецькi, що ввiчливо схилялися над безтурботними дорiжками та стежками. Дерева, дерева над пагорбами з обох бокiв, були розкиданi групами, посадками й лiсами по всiй схiднiй частинi штату Мериленд, нiжне мереживо на подолах багатьох жовтих полiв, темний непрозорий фон для квiтучих кущiв та диких зарослих садiв.
Деякi дерева були дуже веселими та молодими, але монастирськi дерева були старшими за сам монастир, який, за справжнiми монастирськими мiрками, був зовсiм не старий. Власне кажучи, по сутi його називали не монастирем, а лише семiнарiею; але все-таки це був монастир, попри його вiкторiанську архiтектуру чи доповнення до неi у стилi Едуарда VII, або навiть його запатентоване у часи Вудро Вiльсона покриття даху зi столiтньою гарантiею.
За будiвлею монастиря було господарство, де пiв дюжини братiв-мирян рясно потiли, з невблаганною спритнiстю рухаючись навколо овочевих грядок. Лiворуч, за рядом в’язiв, було iмпровiзоване бейсбольне поле, де один з послушникiв з битою намагався вибити з гри трьох iнших, що супроводжувалось бiганиною, важким диханням та ударами по м’ячу. А пiсля того, як пролунав густий дзвiн, що вiдбивав наступнi пiв години, людський рiй чорного листя видуло на шахову дошку з дорiжок пiд чемними деревами.
Деякi з цього чорного листя були дуже старими, iхнi щоки вкритi зморшками, якi нагадували брижi на потривоженiй гладiнi басейну. Ще був розсип листя середнього вiку, чиi фiгури у сутанах, що розвивалися, при поглядi в профiль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товстi томи творiв Томи Аквiнського та Генрi Джеймса, кардиналiв Мерсье та Іммануiла Канта, а також багато пухлих зошитiв, наповнених конспектами лекцiй.
Але найчисленнiшими були молодi листки – бiлявi хлопчики дев’ятнадцяти рокiв iз дуже суворими, сумлiнними виразами облич; чоловiки пiд тридцять з гострою самовпевненiстю, якi вже проповiдували у свiтi протягом п’яти рокiв, iх було кiлька сотень, – з мiст i селищ, штатiв Мериленд, Пенсiльванiя, Вiрджинiя, Захiдна Вiрджинiя та Делавер.
Було багато американцiв, декiлька людей iрландського походження, кiлька французiв, кiлька iталiйцiв i полякiв, i всi вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трiйками, або довгими рядами, i майже у всiх були стиснутi губи й виставлене вперед пiдборiддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанii за п’ять сотень рокiв до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловiкiв тримати оборону вiд прориву й у битвi й у бесiдi, складати проповiдь або договiр, просто робити це i не сперечатися…
Лоiс вийшла з автобуса на сонячне свiтло бiля зовнiшнiх ворiт монастиря. Їй було дев’ятнадцять, вона мала золотаве волосся й очi, якi тактовнi люди намагалися не називати зеленими. Якщо хтось з творчих людей бачив ii в мiському транспортi, вони часто крадькома витягали недогризки олiвцiв та на зворотах конвертiв намагалися зафiксувати цей профiль або той вираз, який брови надавали ii очам. Пiзнiше вони переглядали результати й зазвичай рвали малюнки на шматочки зi здивованими зiтханнями.
Попри те, що Лоiс була одягнена у дорогий костюм для подорожей, вона не затрималась, щоб змахнути пил, який покривав ii одяг, але розпочала крокувати центральною алеею, кидаючи зацiкавленi погляди на обидва боки. На ii обличчi був вираз нетерплячого очiкування, але вона зовсiм не мала того вiдомого виразу, який носять дiвчата, коли вони приiжджають на випускний бал у Принстонi або Нью-Гейвенi; адже тут нiколи не бувало нiяких випускних балiв, тому, можливо, це не мало значення.
Їй було цiкаво, як вiн буде виглядати, чи може вона впiзнати його з тих фотографiй. На знiмку, який висiв над бюро матерi у неi вдома, вiн здавався дуже молодим i досить жалюгiдним, iз запалими щоками, з чiтко окресленим ротом та погано пiдiгнаною сутаною послушника, яка мала на метi продемонструвати, що вiн вже прийняв важливе рiшення вiдносно свого життя. Звичайно, йому тодi було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шiсть – i вiн зовсiм не виглядав таким; на останнiх знiмках вiн був набагато гладкiшим, а його волосся стало трохи тонкiшим, але враження вiд брата, яке вона завжди зберiгала, було враженням саме вiд цiеi великоi фотокартки. І тому iй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сiмнадцять рокiв пiдготовки, а вiн ще навiть не був священником – i не буде iм ще цiлий рiк.
У Лоiс була думка, що все буде занадто офiцiйно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всi своi старання, щоб справити враження, що вона свiтиться вiд справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навiть тодi, коли голова розколювалась, або коли у матерi траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та смiливою. Цього брата, без сумнiву, потрiбно було пiдбадьорити, i вона збиралася його розвеселити, подобаеться йому це чи нi.
Пiдходячи до великих невибагливих вхiдних дверей, вона побачила, як один чоловiк раптово вiдокремився вiд групи й, пiдтягуючи поли своеi сутани, побiг до неi. Вiн посмiхався, вона помiтила, що вiн виглядав дуже кремезним i надiйним. Вона зупинилася i чекала, знаючи, що ii серце б’еться незвично швидко.
– Лоiс! – закричав вiн, i через секунду вона опинилася в його обiймах.
Вона раптом затремтiла.
– Лоiс! – закричав вiн знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобi, Лоiс, скiльки я з нетерпiнням чекав цього. Ох, Лоiс, яка ж ти гарна!.
У Лоiс перехопило подих.
Його голос, хоч i стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергiею, дивною, такою, що огортае, якою, як вона вважала до цього, з усiеi родини володiе лише вона.
– Я теж дуже рада… Кiте.
При цьому першому вживаннi його iменi вона почервонiла, але радше вiд радостi.
– Лоiс… Лоiс… Лоiс, – повторював вiн здивовано. – Дiвчинко, зайдiмо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потiм ми пiдемо прогулятись. Нам потрiбно обговорити тисячу рiзних речей.
Голос його став похмурим: «Як там мати?».
Вона на мить подивилася на нього, а потiм сказала те, чого вона взагалi не збиралася казати, те саме, чого вона вирiшила взагалi уникати.
