Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Панас Мирний
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Панас Мирний (справжне iм’я – Опанас Якович Рудченко, 1848–1920) увiйшов в iсторiю украiнськоi лiтератури як прозаiкноватор, майстер психологiчноi прози. Його роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» став першою селянською епопеею, яка охоплюе подii вiд катерининських часiв до скасування крiпацтва в 1861 роцi. Головний герой Чiпка Вареник – селянин-бунтар, невтомний шукач правди, який зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став «пропащою силою». Якщо в лiтературi романтизму украiнських Робiн Гудiв типу Гаркушi й Устима Кармелюка залюбки зводили на п’едестал, то Чiпка – це альтернатива Робiнам Гудам. Роман заперечував можливiсть кривавих способiв утвердження правди i може бути поставлений в один ряд iз такими творами, як «Злочин i кара» та «Бiси» Ф. Достоевського.
У романi «Повiя» зображено трагiчну долю бiдноi селянськоi дiвчини Христi. Нужда та переслiдування мiсцевих багатiiв женуть Христю з рiдного села на заробiтки в мiсто. Але й там вона не знаходить щастя – знову насильство, пiдлiсть, брехня, що завдають iй страждань i штовхають у прiрву…
Панас Мирний
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Передмова, коментарi
М. П. Бондаря
© М. П. Бондар, передмова, коментарi, 2012
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Кiлiманджаро украiнськоi прози
Прозова творчiсть Панаса Мирного належить до явищ, якими вiдкривалися новi сторiнки у розвитку украiнського письменства. Услiд за першими творами І. Нечуя-Левицького у прозi Панаса Мирного було пiдтримано стратегiю багатогранного, багатоаспектного зображення свiту й людини. Разом з тим Панас Мирний в певних вiдношеннях iде далi вiд свого попередника, здiйснюючи успiшну спробу вибудови масштабних художнiх структур, якими е, природно, романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» та «Повiя», задаючи у них великий епiчний розмах повiстування, створюючи багатофiгурнi сюжетно поеднанi ансамблi, розширюючи у зображеннi те коло чинникiв i обставин дiйсностi, якими визначаеться поведiнка i весь життевий шлях героя.
Панас Мирний – псевдонiм Опанаса Яковича Рудченка, що народився 1 (за н. ст. 13) травня 1849 р. в Миргородi (звiдси – художнiй топонiм «мiсто Мирне» в одному з рукописiв циклу творiв та й сам псевдонiм письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повiтового казначейства i мав чин колезького регiстратора (у тогочасному «табелi про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пiзнiше дещо просунувся по чиновних щаблях i обiймав посаду повiтового скарбничого. По протоптанiй батьком службовiй стежинi пiшли й сини: старший Панасiв брат Іван i молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгiй – у молодому вiцi попросився волонтером у вiйсько i згодом загинув на Росiйсько-турецькiй вiйнi).
У Миргородi Панас здобувае початкову освiту. Услiд за новим призначенням, власне, службовим пiдвищенням Якова Григоровича, батька, сiм’я Рудченкiв у 1858 р. переiжджае у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закiнчуе повiтове училище (вдруге закiнчуе третiй клас; враховуючи один початковий рiк у миргородському парафiяльному училищi, всього навчання Панас вiдбув п’ять рокiв). Невеликi статки багатодiтноi сiм’i не дозволяли здiбному хлопцевi вчитися далi; подальшу освiту, яку склали грунтовнi знання з фiнансовоi справи, а також з iсторii, культури, свiтовоi лiтератури, вiн у життi здобув самостiйно, поза будь-якими навчальними закладами.
Ще пiдлiтком, у 14-лiтньому вiцi, Опанас Рудченко вступае на службу – канцеляристом у гадяцький повiтовий суд. Згодом починаеться його самостiйна чиновна служба – у повiтовому скарбництвi (казначействi) Гадяча, далi – незначнi посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарештi – багатолiтня служба у губернському скарбництвi Полтави.
Перiод «повернення» у Миргород (з осенi 1867 до осенi 1871 р.) мав вирiшальне значення у його лiтературних пошуках: вiн продовжуе поетичнi та драматургiчнi спроби, пише першi оповiдання та створюе начерки кiлькох бiльших прозових творiв, упевнюючись у своему письменницькому покликаннi; очевидно, й вибiр псевдонiма стосуеться саме цього перiоду.
З 1871 р. усе подальше життя, офiцiйна служба та лiтературна праця Панаса Мирного пов’язанi з Полтавою.
У творчому планi надзвичайно плiдною для письменника постала перша половина 70-х рокiв, коли було написано оповiдання «Лихий попутав» (перший iз надрукованих – у 1872 р. – прозових творiв письменника), повiстi «П’яниця», «Лихi люди», створено першу редакцiю драми «Лимерiвна» (яка, закiнчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам i побувала на сценах багатьох украiнських театрiв уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у спiвавторствi з братом Іваном, вiдомим в лiтературi пiд псевдонiмом Іван Бiлик, Панас Мирний створюе роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». (Спiвавторство Бiлика мало мiсце при створеннi iще одного твору: iз написаних Панасом в кiнцi 70-х рокiв кiлькох фрагментiв Іван створюе, дописавши до них ще один роздiл, повiсть «За водою», що була опублiкована Панасом Мирним значно пiзнiше, уже пiсля смертi Івана Бiлика.)
Наприкiнцi 70-х – на початку 80-х рокiв Панас Мирний активно працюе над новим епiчним полотном – романом «Повiя» (першi двi частини опублiковано у 1883–1884 роках). Розпочинаеться й друк прозового циклу «Як ведеться, так i живеться», двох перших його роздiлiв, змiст яких виказував широкий епiчний задум (решта оповiдань циклу залишились у рукописах).
Разом з тим письменник намагаеться однаково сумлiнно працювати на двох дiлянках – лiтературнiй та службовiй.
Слiд сказати, що Афанасiй Яковлевич Рудченко, як вiн iменувався по службових формулярах (вiн же – Панас Мирний в ролi украiнського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмiтливим i фаховим. Його колишнi пiдлеглi, як один, вiдмiчаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що iм надзвичайно – ще за тих часiв, доби строгоi субординацii! – iмпонувало, згадували: вiн мав звичку в кiнцi робочого дня переглядати всi папери, що циркулювали у вiддiлi, багато «iсходящих» сам правив i переписував, скрупульозно дбаючи про точнiсть рахункiв i правильнiсть форми. Ясна рiч, лише неабиякiй працелюбностi i, зрештою, непересiчним власним здiбностям завдячував Опанас Рудченко своею неухильною службовою кар’ерою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенноi палати, секретар казенноi палати, начальник вiддiлу казенноi палати… Без зайвоi скромностi, у суто дiловому тонi Опанас писав братовi в серединi 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втiм, i брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’еру ще бiльшу, нiж Опанас, за свiй вiк чиновника побувавши управляючим кiлькох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторi.
За сумлiнну й багатолiтню службу Опанас Рудченко одержував ордени й iншi вiдзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дiйсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу вiдомих лiтераторiв, причетних до украiнського слова, Панас Мирний належав до небагатьох (серед них – П. Гулак-Артемовський, Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Коховський), хто сягнув таких високих чинiв.
По видрукуванню перших двох роздiлiв «Повii» Панас Мирний активно провадить подальшу роботу лiтератора, захоплений новими задумами, хай, може, й не такого масштабу, як «Хiба ревуть воли…» та «Повiя». У рiзних виданнях (переважно альманахах та журналах) друкуються його бiльшi чи меншi обсягом оповiдання – «Лови», «Морозенко», «Серед степiв», «Дурниця», повiсть «Лихо давне й сьогочасне», драматичнi твори – комедiя «Перемудрив» (згодом перероблена М. Старицьким на «Крути, та не перекручуй»), драма «Лимерiвна», мiстерiя «Спокуса», невеликий ряд вiршових творiв, переспiв «Слова о полку Ігоревiм» (пiд назвою «Дума про вiйсько Ігореве»), переклади i переспiви з Г. Лонгфелло та Г. Гейне. Проте чимала частина написаного в цей час так i залишаеться неопублiкованою, не дiждавшись руки письменника для ii завершення, серед усього цього – повiсть «Голодна воля», близькi до повiстей тексти – «Палiй» та, уже пiзнiшими упорядниками пойменованi, «Хома Боровик», «Мiщани», «В тюрмi», багато iнших творiв i фрагментiв.
В мiру сил Панас Мирний брав участь у загальному лiтературному i громадському життi, – хоча й тут на завадi стояли все тi ж службовi обов’язки. Вiдомими е його зусилля у справi встановлення й вiдкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтавi (1903), далеко не лише почесним було його редакторство у започаткованому в Полтавi загальноукраiнському журналi «Рiдний край» (1906–1907). Мирний провадив жваве листування або ж безпосередньо зустрiчався з багатьма дiячами нацiональноi лiтератури й театру (серед них – М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчiлка, Я. Жарко, В. Горленко, С. Єфремов, М. Коцюбинський, брати Тобiлевичi, М. Заньковецька), товариськi взаемини пов’язували його з росiйським письменником В. Короленком, який вiд 1900 р. також жив у Полтавi i який пiдтримав був задум Панаса Мирного видати спiльний збiрник творiв украiнських та росiйських письменникiв у пам’ять п’ятдесятилiття з дня смертi М. Гоголя (видання такого збiрника, наразившись на органiзацiйнi труднощi, не було здiйснене).
Останне десятилiття життя, коли Панас Мирний часто i тривало хворував, але не рiшався покидати службу, залишало ще менше часу для лiтературноi роботи, для втiлення давнiших письменницьких планiв. Усе ж вiн береться за переклад «Орлеанськоi дiви» Ф. Шiллера, таки завершуе опрацювання третьоi частини «Повii», у 1917 р. повiдомляючи одного з лiтераторiв про ii готовнiсть (тим часом частина четверта, ймовiрно, не здобула тiеi «викiнченостi», про яку вiн мрiяв), бере участь у редагуваннi популярних книг рiзних видавництв, якi з’явилися в роки Украiнськоi революцii. Звичною залишаеться для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змiнюеться в цi часи, незмiнно вдаеться до послуг досвiдченого фiнансиста. Трохи бiльш нiж за тиждень перед смертю Опанас Якович iще був на службi.
Помер Панас Мирний 28 сiчня 1920 р. Його похорон, уже в часи бiльшовицькоi влади в Полтавi (пiсля витiснення денiкiнцiв), перетворився на грандiозну нацiональну манiфестацiю. Очевидець (Гр. Коваленко) по свiжих враженнях нотував: «…Тисячi народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повiтрi лилися жалiбнi спiви украiнського нацiонального хору. Труну пiд червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волiв…».
Одна з очевидних колiзiй творчого життя, яку для розгадки залишив iсторикам лiтератури Панас Мирний, – поеднання вiдповiдальноi, неухильноi служби i вiльноi, творчоi роботи. Ретельний чиновник, взагалi людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службi великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влiтку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засiдателя. Кiлькома роками пiзнiше на пропозицiю Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязi роман «Повiя» (уже й необхiднi кошти були знайшлися) Панас Мирний вiдповiдае: «“Повiю” ще треба викiнчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послiднi часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не ранiше 2–3 години ночi; а вчора довелося лягти тiльки в 4 години. Коли ж то при такiй роботi братися за “Повiю”? Може, я сього лiта вiзьму одпуска на два мiсяцi, то, вилежуючись на дачi, i приймусь за “Повiю”. Треба гаразденько передивитись першi три частi, а двi знову перероблювати. Дiла багато…». У таких клопотах, розриваючись мiж рутинною службою, що, проте, була пiдвалиною достатку сiм’i, та улюбленою лiтературною працею, провадив роки життя письменник.
Розглядаючи цю суперечнiсть, С. Єфремов, один з перших, хто виступив iз докладним викладом життя й творчостi Панаса Мирного, суперечнiсть мiж чиновницьким побутом Панаса Мирного та його iстинним лiтературним покликанням (i, як результат, великою масою нереалiзованих задумiв) схильний списувати на неготовнiсть тогочасного украiнського суспiльства мати i пiдтримувати визначного лiтератора, на вiдсутнiсть потреби цього суспiльства у такiй досконалостi художнього слова, якоi вперто добивався письменник, на полiпшення й варiативне переписування рукописiв тратячи час, якого взагалi мав небагато («Мирний народився й дiяв не серед такоi громади, не серед такого народу, що дали б йому повнi можливостi на розвиток його великих художнiх сил»). Одначе з подiбними зручними для письменника (маеться на увазi не лиш Панас Мирний) обставинами, якi б надавали йому i вiльний час, i свободу самовислову, було сутужно завжди – i в часи Панаса Мирного, i, як засвiдчила iсторiя, пiзнiше також. Сам Панас Мирний прийшов до розумiння цього десь у шiстдесятирiчному вiцi; видаеться, це розумiння вiдбивае його лiричний нарис (поезiя в прозi) «Робота». Що ж стосуеться iдеалу досконалостi украiнського слова – то Мирний якраз належав до тих митцiв, хто намагався розбудити в освiченiй громадi прагнення i потребу такоi досконалостi.
Варто, разом з тим, спростувати багаторазовi твердження про цiлковиту рiзнiсть «двох свiтiв» Панаса Мирного – О. Рудченка, письменника й службовця, iх нiбито повну iзольованiсть один вiд одного. Слiд бачити й те, що чиновницька дiяльнiсть (з кожним разом на все вищому щаблi), поглинаючи надзвичайно багато часу у письменника i зi своiми потребами стаючи на перешкодi реалiзацii багатьох творчих задумiв, надавала О. Рудченку величезний масив iнформацii з фiнансового, дiлового, громадсько-суспiльного життя губернii, як на долонi, показувала вдумливому чиновниковi механiзми обороту капiталiв, шляхи набуття багатств, систему корупцii та зловживань (не кажучи вже про те, що й представляла людську особу у далеко не байдужих для неi життевих ситуацiях, вiдтак виявляла ii у великому дiапазонi емоцiй i пристрастей). Чиновницькiй службi О. Рудченка творчiсть Панаса Мирного зобов’язана пiдказкою багатьох сюжетних мотивiв i епiзодiв. Знання чиновницького свiту «зсередини», яке мав Панас Мирний, стало йому в пригодi як при створеннi роману «Хiба ревуть воли…», так i, особливо, при широкому закроеннi «Повii», твору, в якому згаданий свiт виступае чи не головним предметом зображення, власне, предметом вiдчутно сатиричного викриття. (Як не згадати тут росiйського письменника-сатирика, а водночас крупного державного чиновника М. Салтикова-Щедрiна, котрому повсякдення «служби» постачало багатий матерiал як для цiкавих образiв персонажiв, так i для знищувальних узагальнюючих присудiв щодо росiйськоi iмперськоi дiйсностi; щоправда, своi посади росiйський письменник здобував не таким тяжким шляхом i мав значно бiльше дозвiлля для письменницькоi роботи, та й значно бiльшi можливостi для публiкацii творiв.)
При цiй нагодi варто б спростувати iще одну легенду про письменника. У рядi популярних нарисiв розповiдаеться iсторiя про те, що у Полтаву свого часу надходив був полiцiйний циркуляр, у якому повiдомлялося про перебування десь на полтавських теренах «дiяча украiнського руху» письменника Мирного iз розпорядженням, що його у випадку опiзнання необхiдно негайно заарештувати, вiдтак полтавськi жандарми нiбито збилися з нiг, розшукуючи цього Мирного, тим часом письменник, надiйно замаскований псевдонiмом, спокiйно усмiхався та продовжував писати твори. Що в цiй iсторii правда, а що – вигадка? Надiслання подiбних циркулярiв справдi мало мiсце, один iз них був виданий у 1898 р. (його зразок зберiгаеться в Історичному музеi у Москвi), ще один – у 1915 р. Але варто заперечити те, нiбито письменник при цьому, як на свiй порятунок, покладався на псевдонiм.
Можна зауважити, що, по-перше, псевдонiм лiтератора Опанаса Рудченка був достатньою мiрою вiдомий i письменницьким колам в Украiнi, i полтавськiй чиновнiй i культурнiй «елiтi» того часу, до якоi Опанас Рудченко належав. (Досить згадати вiдзначення у 1913 р. 50-рiччя службовоi i водночас 50-рiччя лiтературноi дiяльностi оточенням ювiляра, а також – за цiеi нагоди – статтю у всеросiйському журналi «Спутник чиновника», де, поряд iз визнанням заслуг у службi iмператору, дано високу оцiнку i лiтературнiй роботi Рудченка, яка, звичайно, була вiдома за псевдонiмом…) По-друге, в усiх випадках, коли циркуляри подiбного змiсту справдi надходили iз Петербурга у Полтаву, то високопоставленi полтавськi жандарми, знаючи, хто стоiть за псевдонiмом Мирний, навряд чи бажали чинити згiдно з предписаним i заходити у непорозумiння iз, по сутi, головним реестратором i контролером казенних фiнансових трат губернii. Якщо про згаданий циркуляр у Полтавi з усмiшкою зi своiми приятелями перемовлявся розшукуваний Мирний, то було це, певна рiч, не без мовчазного попустительства котрогось iз чiльникiв мiсцевого жандармського управлiння, який подавав рапорт-вiдповiдь у Петербург, iмiтуючи безрезультатнi пошуки злiсного украiнофiла…
Варто глибше зрозумiти i функцiю псевдонiма для дiяльностi письменника (маемо на увазi не тiльки О. Рудченка – Панаса Мирного). Факт наявностi псевдонiма у того чи iншого украiнського письменника ХІХ столiття донедавна витлумачувався переважно (якщо не виключно) як факт суспiльно-полiтичний: як засiб обманути пильнiсть охоронцiв режиму, уникнути особистих переслiдувань за публiкацiю творiв тощо. Ймовiрно, це можна стверджувати стосовно початкового етапу творчоi дiяльностi Панаса Мирного – коли вiн публiкував своi першi твори не в Росii, а за кордоном, в тодiшнiй Австро-Угорщинi. Одначе вiн не поспiшав вивiльнятись вiд псевдонiма своею природою талант письменника належав до вiдносно «раннього» типу. Уже у двадцятишестилiтньому вiцi, у 1875 р., вiн мав видрукуваними оповiдання «Лихий попутав» та повiсть «П’яниця» (якi поклали початок його незаперечному письменницькому авторитету), i не тiльки це, не тiльки нарис «Подорiжжя од Полтави до Гадячого», а й написаний на основi одного з мотивiв цього нарису, завершений i засланий до цензури роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». Свiжiсть молодого таланту вiдбилась i у романi «Повiя», над яким вiн практично вiдразу пiсля цього починае працювати…
Першим друкованим виступом Панаса Мирного був сповнений патрiотичних почувань вiрш «Украiнi», вмiщений 1872 р. у львiвському журналi «Правда», услiд за цим – друкованi там же прозовi твори «Лихий попутав» (1872), «П’яниця» (1874) та згаданий вже нарис (1874).
В оповiданнi «Лихий попутав» автор звертаеться до уже традицiйноi на той час в украiнськiй лiтературi теми про зведеницю. Особливiстю ii витрактування Панасом Мирним е те, що письменник намагаеться психологiзувати сюжет: нещасна доля дiвчини-сироти розкриваеться в ii ж оповiдi (вiд першоi особи), де значна роль вдiлена ii переживанням, ii намаганням пояснити суть взаемин мiж людьми. Спокусником дiвчини виступае не хтось iз верстви соцiально вищоi (як це мае мiсце, примiром, у «Сердешнiй Оксанi» Г. Квiтки-Основ’яненка), а такий же, як вона сама, наймит-заробiтчанин, що займаеться ремеслом у мiського майстра. Таким чином на переднiй план твору виходить драма обманутого довiр’я, яка розгортаеться в мiстi, та чужiсть i безсердечнiсть оточення, зокрема родичiв, що його дознае дiвчина у селi. Мотив зведення щироi, простоi дiвчини присутнiй i в повiстi «П’яниця». Тут вiн доповнюе собою комплекс болiсних вражень, якi здобувае молодий, недосвiдчений чиновник на початку свого службового шляху, стикаючись iз холодно обмiркованими, безпощадними до оточуючих планами свого брата кар’ериста. Цей перший досвiд ламае Івана Ливадного, героя оповiдання, i вiн спиваеться.
Майстерне ведення повiстування, багатство мови, характернi подробицi у змалюваннi соцiальних типiв, сповненi внутрiшнього драматизму сюжетнi мотиви (до них письменник iще повертаеться, даючи iм ширше розгортання у наступних творах), – усе це, притаманне прозовим картинам «Лихий попутав» та «П’яниця», вiдразу i надовго (в перiод, коли видрукуванi в Женевi книги залишалися фактично невiдомими в Украiнi, принаймнi в Украiнi Надднiпрянськiй) визначило високе й безперечне письменницьке становище Панаса Мирного. Так, І. Франко, згадуючи пiзнiше своi гiмназiйнi роки i коло свого тодiшнього (перша половина 70-х рокiв) читання, зазначае: «…я дiстав був першi рiчники “Правди” i читав з них тiльки белетристику украiнську: Стороженка, Марка Вовчка, Кулiша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останнiй (крiм Шевченка i Марка Вовчка) зробив на мене найсильнiше враження своiм оповiданням “Лихий попутав” (Зiбрання творiв, т. 49, с. 244). До раннiх творiв належить i недруковане за життя автора, виконане в натуралiстичному ключi оповiдання «Палiйка» – з викладом iсторii про скалiчену дитину, ii хворобливе дорослiшання, жалюгiднi нагоди втолення ii природних iнстинктiв, ii помсту тим, хто глузуе над нею. Життевi явища, подiбнi до тих, що вiдображенi в цьому оповiданнi, двома десятилiттями пiзнiше стають предметом особливоi уваги, навiть певного культивування, в лiтературi «декадентськiй». Випереджаючи таку лiтературу загальним заявленням змiсту твору, Панас Мирний, разом з тим, у вiдношеннi емоцiйно-смисловому зберiгае iншу, вiдмiнну позицiю, ближчу до тiеi позицii гуманного спiвпереживання, що встановилася у перших вiдомих його оповiданнях.
Пiд час роботи над романом «Хiба ревуть воли…», на етапi його остаточного викiнчення, Панас Мирний за короткий час створюе повiсть «Лихi люди» (видана 1877 р. в Женевi, пiзнiша, цензурна назва – «Товаришi»). Багато що в особливостях ii постання пояснюеться тим, що у нiй (особливо у роздумах основного ii героя, молодого лiтератора Петра Телепня) вiдбито заповiтнi мiркування самого Панаса Мирного. Повiсть водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатоi П. Кулiшем, О. Кониським та І. Нечуем-Левицьким дискусii про «нового героя» украiнськоi прози – пов’язаного з народом культурного дiяча. Твiр цей з-помiж iнших, сучасних йому, у багатьох вiдношеннях виявився чи не найзмiстовнiшим. У ньому докладно розкрито психологiю головних персонажiв (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологiчна повiсть»), з реалiстичною правдивiстю окреслено суспiльну атмосферу, в якiй розгортаеться дiя.
У повiстi автор подае своерiдний «паралельний життепис» чотирьох персонажiв – «товаришiв», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковiй школi, потiм трое – у гiмназii, четвертий же, учень семiнарii, мешкав разом з ними на найманiй квартирi). Доля знову зводить iх разом – цього разу в тюрмi мiста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Лiтератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшнi картини нужди та горя» та повертати освiчене суспiльство обличчям до народу, узятий в тюрму разом iз своiми паперами. Невдовзi в сусiдню камеру прибувае його однодумець Тимофiй Жук, дiяч, що бореться за бодай незначне полiпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи гудзиками офiцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестiрний, вiддавна знаний iм як донощик i провокатор, людина пiдступна, запобiгаюча перед власть iмущими. По iнший бiк тюремноi «хати» опиняеться й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинiчним гумором коментуе долю своiх колишнiх «товаришiв». Повiсть увiч засвiдчуе, якою непростою в умовах полiцейськоi, самодержавноi Росii того часу була справа громадськоi роботи, долання яких морально-психологiчних бар’ерiв передбачав ii вибiр, з якими далекойдучими суспiльними i просто житейськими наслiдками пов’язане було зовнi невинне бажання чимсь прислужитися рiдному народовi… Майже вся iсторiя «товаришiв» подаеться через свiдомiсть Петра Телепня – через його спогади, марення, а далi й галюцинацii. Хворобливий стан героя, чесного, прямого, але душевно не загартованого, наближаеться до божевiлля; останньою краплиною, що переповнюе його страждання, стають вiдвiдини тюрми його матiр’ю. Усвiдомлення того, якого нещастя завдав вiн сiм’i, почуття загальноi безвиходi надсилають йому низку нових видив, обривае якi лише його самогубство.
Серед помiтних творiв прозаiка – повiстi «Голодна воля» (друга половина 80-х рокiв, незакiнчена, надр. 1940), «Лихо давне й сьогочасне» (90-тi роки, надр. 1903), «За водою» (80-тi роки, у значнiй частинi дописана І. Бiликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епiчнiсть художнього мислення Панаса Мирного, що включае, як свою характеристику, новiтнiй художнiй iсторизм та зумовлюе розгляд зображуваного на великому часовому протязi. Природно, увагу письменника, «лiтописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подiй суспiльного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покiнчила з крiпацькою залежнiстю i дала поштовх новим економiчним i полiтичним тенденцiям. Виступаючи уже, по сутi, iсториком щодо епохи дореформеноi, Панас Мирний робить об’емне зiставлення особливостей суспiльного укладу рiзних iсторичних етапiв через змалювання доль багатьох персонажiв, серед них i таких, що «проведенi» прозаiком з однiеi епохи в iншу. Привертае увагу вмiння письменника окреслити настроi бiльшого чи меншого колективу, народноi маси (це, зокрема, вiднесена до перших рокiв реформи iх незгода приймати жалюгiднi умови дарованого «звiльнення», пошуки селянами «справжньоi волi»). На цьому тлi виразнiше вимальовуються окремi постатi. Галерею крiпосникiв, знану з роману «Хiба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер вiд звiстки про урядовий намiр розкрiпачення селян, та Башкир («Лихо давне й сьогочасне»); жорстокий самодур iз канчуком у руках, незадовго перед кiнцем крiпосницького владарювання вiн зникае з села, застуканий панiею у своему кабiнетi з «кумою» крiпачкою. Лелiе гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишнiй крiпак, один з небагатьох, хто не хилив покiрно голову перед панською сваволею. Проте, згiдно з духом епохи, тривкiше становище здобувае Йосипенко, колишнiй прикажчик, котрий у час смертi свого господаря викрав грошi iз панськоi скринi, тепер вiн розбагатiв, затуркана ж громада погоджуеться обрати його старостою…
Змiст одного з названих творiв сам письменник визначив як «оповiдання про лихо давне – крiпацьке, з його утисками, серед котрих скнiли i нидiли людськi душi i котрi примушували людей держатися гурту, щоб захиститись вiд лиха, i сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляе людей забувати про гурт, думати тiльки про себе, а декого i йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату мiж селянством, малодушнiсть щодо спiльноi солiдарноi дii, корисливий егоiзм втiлено в образовi Марини («Лихо давне й сьогочасне»), колишньоi панськоi коханки, тепер – ключницi в управителя, здатноi прогнати геть усiх тих, хто колись ii рятував, не видавав гнiвнiй панii.
Трагiчною е доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробiткiв, змушений по цiлих днях залишати без свого догляду, вiн, за порадою знахарки, рiшаеться наловити ракiв. Але всi водойми уже перебувають в орендi нових власникiв. Змушений виконувати свiй задум крадучись, Федiр тоне. Смерть його, проте, не розжалоблюе багатiiв. І пан, i орендар Лейба, i сiльський пiп глумляться над честю злидаря, тiло якого, iз затиснутим у руцi раком, наступного дня було виловлено з води…
Ця промовиста деталь, як i опис самого епiзоду (ловiння ракiв) – не едина художня знахiдка прозаiка (варто зазначити, що в основi ii лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгiем у поемi «Рибалка-злодiй», на високий мистецький рiвень цю подробицю пiдносить саме Панас Мирний).
Звертае на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повiстi «Лихо давне й сьогочасне», якому душевно непосильним е таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаникiвськоi» манери змалювання характеру. У цiй же повiстi цiкавим явищем постае персонiфiкацiя i, зрештою, мiфологiзацiя небаченоi в селi сiльськогосподарськоi машини – у свiдомостi селян, з iх емоцiйним до неi ставленням (машина забирае у них можливiсть заробiтку), що проникливо пiдмiчено й художньо пiдсилено автором.
Помiтним у доробку Панаса Мирного е невеликий твiр «Серед степiв» (1885, 1898, надр. 1903), що з однаковим правом може бути жанрово пойменований як нарисом, так i своерiдним «настроевим» оповiданням. Часовi вимiри, якi охопленi викладом, – «день у дорозi» (первiсна назва твору). В одну художню цiлiсть автор поеднуе виразнi пейзажнi замальовки степу, опис нескладних вчинкiв двох подорожнiх – героя та вiзника Якима, фiлософiчнi роздуми героя над життям степiвникiв, найгострiший iмпульс яким подають «тини та загороди», ознаки егоiстичних власницьких iнтересiв. Вiдрадний настрiй героя, що спостерiгае красу украiнського степу, пiдточуе невiдступна думка про тих, кому не знаходиться мiсця серед розкiшного степового роздолля, – про переселенцiв. Саме iх стрiчають подорожнi, до них не проти пристати й супутник героя, також битий нуждою…
Нечисленними е гумористичнi прозовi твори Панаса Мирного. Їх усього два – оповiдання «Лови» (1883, надр. 1887) та «Дурниця» (1909), проте вони належать до кращих зразкiв цього жанру в украiнськiй прозi. Порiвняно з творами І. Нечуя-Левицького, де основне комiчне навантаження припадае на реплiки персонажiв та авторську характеристику останнiх, гумор Панаса Мирного бiльш стриманий (але при цьому й соцiально гострiший), це гумор анекдотичних ситуацiй, в якi потрапляють персонажi. Жандармський пристав, шукаючи небезпечного злочинця, що, за вiдомостями, з’явився у мiстi, бере штурмом кiмнату готелю, в якiй виявляе заiжджого офiцера та… власну дружину («Лови»). В другому оповiданнi – простуватий стражник легко розгадуе конспiративний маневр сiльського полiтикана-любителя: витягуе з-пiд стрiхи заховане там записане на паперi звернення, з трудом читае та, оцiнивши його як «дурницю», пускае на самокрутки. Комiчну ситуацiю посилюе й образ станового, котрий одного вечора братаеться з героем-оповiдачем, а наступного – робить у нього трус по всiй формi.
Значну частину творчоi спадщини Панаса Мирного становить так звана «незавершена проза» (у семитомному Зiбраннi творiв – повних два томи). Цей масив, переконливо розкриваючи «стихiйний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаiка, дае уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка i в умовах гострого дефiциту вiльного часу вимагала вiд нього бути зафiксованою на паперi. Накиданi в чорновиках (подеколи й переписанi начисто) бiльшi чи меншi повiстувальнi шматки, десятки персонажiв, окреслених зримо чи тiльки штрихами, iх монологи й дiалоги, незчисленнi ситуацii, що снувались у фантазii письменника, працюють на розширення окремих сторiн художнього свiту його прози, вияскравлюють додатковi ii можливостi. «Повчальним, – писав О. Бiлецький, – е цей архiв, майстерня видатного художника, де величезнi полотна оточенi значною кiлькiстю етюдiв, не раз тiльки розпочатих i кинутих, почасти вже доведених до ступеня високоi майстерностi».
Дослiдниками в результатi зiставлення текстiв незавершеноi прози виокремлено абриси кiлькох великих творчих задумiв, таких, як цикл оповiдань «Як ведеться, так i живеться», повiстi «Сколихнув», «[Мiсто Мирне]» (остання назва умовна) та iн.; як лiтературний факт уже давно функцiонуе незавершена повiсть Панаса Мирного «Голодна воля». В усiх цих творах письменник накидуе широку картину сiльського i мiського життя на великому часовому протязi – вiд дореформених рокiв до доби Першоi росiйськоi революцii, вибудовуе розмаiтi сiмейно-родовi генеалогii, створюе цiлу галерею характеристичних типiв iз селянського, мiщанського, купецького, чиновницького середовища. Тож iще раз можна лише пошкодувати, що копiткими службовими справами, що iм Панас Мирний завдячував своiм вiдносним житейським благополуччям, було «вкрадено» багато творчого часу у нього як у митця, часу натхнення, якого письменник так i не встиг компенсувати, щоб завершити розпочате.
Втiм, «незавершенiсть» окремих iз цих творiв не варто абсолютизувати, як i ряд загальних аспектiв такого способу письма: стихiйно-творче нарощування текстiв, що характеризуеться багатоварiантною розробкою сюжету, примiрянням рiзних ракурсiв i точок зору на подiю, примноженням художнiх деталей i подробиць, – усе це, позбавлене практично-цiлiсноi остаточностi за мiрками того часу, в якому працював письменник, цiлком може бути зiставлене з явищами, окремi риси якого, в чомусь подiбнi до названих, знаходять смiливiшу творчу легалiзацiю в певнiй частинi повiстувальних структур ХХ ст.
У доробковi Панаса Мирного е кiлька драматичних творiв. Драмi «Лимерiвна» (1883, надр. 1892) притаманний загалом традицiйний сiмейно-побутовий конфлiкт: вдова Лимериха з корисливих мiркувань видае свою дочку замiж за нелюбого iй. П’еса позначена певним iсторичним колоритом (дiя вiднесена в другу половину ХVІІІ ст.). Страдницький образ Лимерiвни, головноi героiнi, належав до найбiльш вдалих i улюблених ролей М. Заньковецькоi.
