– Та воно й правду каже дядько Мирiн, – процiдить хто-небудь крiзь зуби. – Воно б то й викосити… та нiкому!
Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар – мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискае блискавка…
Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра – i тi й другi знову за щоденну хлiборобську працю.
– Хто таки нас займе?… Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер – байдуже!
І порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощуе, пiдмощуе, смиче, обсмикуе, курчат висиджуе… Ростуть Пiски – i багатiють… Не вряди-годи – дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з новоi Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв – та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи… Зопне курiнь, викопае землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi – з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя… Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.
Уже Івасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй – час би вже i про жiнку подумати. Так же батько – не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» – було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:
– Нiчого вже тепер дожидати… Годi! Не так уже поцвiло все – хлiборобським ледарством припало… Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство… Пора й синовi хазяiном стати… Час йому пошукати дружини – свое кубло звисти!
А мати – давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синовi: так i так – оте й те казав батько. У Івася аж смiх пробiг по лицю. Рае мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпаеться, як де зустрiнеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – i вирядили старостiв до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?
– Як знаеш, дочко! – каже Мотрi.
А Мотря стоiть коло печi та в запiчку колупае. Почервонiла, розгорiлася – ще краща стала, нiж була.
– Як мати скажуть… – одмовляе батьковi.
– А що, стара? – Кабанець своiй жiнцi. – кажи ще ти!
– Та що ж менi казати? Марина жiнка добра… Мирiн трошки крутенький… Та хiба iй з Мироном жити?… А Іван парубок – хоч куди!
– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.
Пов’язали молодим руки, поблагословили iх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Іван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.
Через два тижнi повiнчали молодих.
Зажив Іван Гудзь з своею молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно – спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складае. Мотря порядкуе з свекрухою в хатi. Живуть – як мед п’ють… А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися – нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько – здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на iх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв… Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився… Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима – i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари…
Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити – розумнi, правдивi, добрi… Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий свое, лiтами та негодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, – молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiею втiхою; сумували одним сумом… Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!
IX. Пiски в неволi
Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своiм малим онуком; недовго й онуковi – дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своiм важким колесом – та й закрутило Пiски… в неволю!
Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитоi, як тiпаеться iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, – нiчого не вдiяв… Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело отчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше не потрiбну, гостру шаблю – i закричав не своiм голосом: «Капут Польщi!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко – аж у самих Пiсках… Досталися Пiски пановi Польському…
Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?…
Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тiеi «голопузоi шляхти», котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по iх дворах, пила iх меди, вина, оковиту, iла хлiб, надбаний «хлопством», танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймовi посли, iздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв ii владика: згода! а пiдчас готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi – i розливати братерську кров… Гультяi, свавольники, дармоiди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував iм п’яного трунку, котрий розкидав iм заробленi хлопськими руками грошi… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’янiй зграi золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… i знову розливалася, шумiла рiчка братньоi кровi… Та так не раз, не два – таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же – байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи – не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Украiнi, скрiзь – скiльки оком зглянь – од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам Бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоiда… Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»… То було в пана в дворi – i ситий вiн, i п’яний; а тепер – не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошуе у Парижi, в Римi, в Баденi… Що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаенi до гулянок, до сваволi, а не до працi?… Чим його й де його годуватися, обуватися?… «Голопузi» сипнули по всiх усюдах… поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маеткiв, а деякi побрались на службу до сильного – колись ворога, а тепер владики – москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистроi Стирi аж до самоi холодноi Неви… Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала… i до Пiсок!
Не вспiли пiщани одуматись, як приiздить сам вельможний у Пiски, – та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом – мов пришитий до генеральських хвостикiв…
Генерал прочумав пiщан перший.
– Тепер уже ви не козаки, – сказав вiн, зiбравши громаду. – Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви моi… За моi щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски…
– Як це? що це? з якоi це речi??. – загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.
– То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаете?… Уже й на вiльнi степи пора?… Помагайбi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?… забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральськоi спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами… Люди поторопiли… Тихо… нiхто нi пари з уст… Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона…
А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:
– А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?… Отже – радьте тепер!
Селяни, як жуки, загули… «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?… щоб ми йому служили?… Не дiждеш, ляше!!»
Генерал не витерпiв.
– Молчать! – закричав вiн, ще й ногою тупнув.
Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирiн пiд шарпанину десь дiвся…
А генерал, мов по командi, викрикуе:
– Земля моя!.. i ви моi!.. i все мое!!.
– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.
Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам – i тiльки курява встала…
Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:
– Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
– Чом ти йому зубiв не полiчив? – загомонiли кругом, з усiх бокiв…
– Еге… чом! Коли вiн – бiси його батьковi – не вздрiв звiдкiля i вихопився!..
– Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? – жартуе хтось зсередини.
– Тому, що за твоею спиною не ховався! – одказав з обидою крайнiй.
– Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!
– Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi – охрестив!.. – регоче громада.
