Тематично «Лимерiвну» продовжуе драма «У черницях» (1884). Автор тут непоступливий у викриттi святенництва монастирського побуту, в обстоюваннi права молодоi людини на пристрасне почуття.
Пiдзаголовок «комедiя у 5 справах» мае п’еса «Згуба» (1896, надр. 1907). Насправдi цей твiр важко назвати «комедiею». У п’есi розгорнута, по сутi, та ж проблема, що й у романi «Повiя». Хима, головна героiня п’еси, свого часу втекла iз села з паничем i стала його коханкою, тепер хоче вернутися до чесного життя, але знову робить помилку, схиляючись серцем до нового пройдисвiта, котрий, повiнчавшись iз нею, цинiчно ii дурить, пропивае з iншими тi грошi, якi iй, як придане, дае колишнiй звiдник панич. На вiдмiну вiд «Лимерiвни» з ii традицiйною розстановкою «позитивних» i «негативних» персонажiв, п’еса «Згуба» по-натуралiстичному наближена до життя, серед ii головних персонажiв немае жодного, хто б був «без грiха», драматург у своiй вiрностi життю широко послуговуеться суржиковим «вуличним» мовленням (як це пiзнiше робить у своiх творах i В. Винниченко). Комедiйним (скорiше, водевiльним) може бути названо хiба що «полегшений» фiнал цiеi п’еси: хрещений батько Хими виступае несподiваним рятiвником, що все залагоджуе. Дослiдники зазначають, що, побувавши на кону наприкiнцi ХІХ ст., п’еса ця сценiчного успiху не мала. Очевидно, з позицiй естетичного кодексу нацiонального театру рубежу вiкiв «Згуба» поставала твором iз всуцiль гнiтючою атмосферою; не здобула вона прихильних оцiнок i в лiтературознавствi радянського часу.
Упродовж усього життя звертався Мирний i до поетичноi творчостi (власне, нею й розпочав у 1863 р. свiй творчий шлях). Крiм вiршiв, писаних з нагоди рiзних громадсько-культурних подiй, крiм творiв публiцистичних, в його поетичному доробку е чималий масив надзвичайно либоко-особистiсних, iндивiдуальних, iнколи майже «щоденникового» характеру вiршових записiв, що дозволяють з певнiстю судити, якими почуттями жив письменник, особливо у бiльш раннi роки творчостi. Втiм, i цi вiршi, як i решта iнших, не сягають високого рiвня версифiкацiйноi та й взагалi поетичноi майстерностi. В одному з листiв (до Ц. Бiлиловського, 1897 р.) письменник самокритично зiзнаеться: «…задля мене вiршi, коли що й зробили дотепного, то тiльки те, що навчили писати гладенькою, дзвiнкою прозою…».
Скорiше по лiнii поезii, нiж драматургii, можна розглядати вiршову мiстерiю Панаса Мирного «Спокуса» (1901, надр. 1908). Це фiлософсько-символiчний драматургiчноi форми твiр на тему, задану Бiблiею, про спокушення перших чоловiка й жiнки в раю. У розмовi з Євою Сатанаiл, порученець Луципера (що виношуе стосовно Єви нечестивий задум), вихвалюе нiбито необмеженi можливостi розуму та, вiдповiдно, ганьбить «химерну вiру», «нiкчемну витiвку короткого ума». (Сатанаiл, вiдтак, постае в цiй сценi вiдповiдно змальованим вольтер’янцем-гольбахiанцем.) Плоди (яблука) iз дерева «знання лихого й доброго», якi iм для скуштування подае Змiй, не е самi по собi якимись чудодiйними, – вони тут виступають знаком (символом) того, що «розумнi речi» Сатанаiла чинять вплив на героiню. Єва втягуе у «спокусу» й Адама, i лиш коли Голосом iз неба iх обох прогнано iз раю, сподiваеться любов’ю заслужити прощення. Вносячи своi оригiнальнi мiркування у витрактування багатозначного бiблiйного епiзоду, котрий не раз виступав предметом iнтерпретацiй з боку багатьох мислителiв i митцiв свiту, украiнський письменник долучаеться своею «мiстерiею» до низки творiв, вершинний ряд яких складають «Втрачений рай» Дж. Мiльтона, «Каiн» Дж. Байрона, «Трагедiя людини» І. Мадача, «Смерть Каiна» І. Франка та iн. Драма Панаса Мирного рiзностильна (в окремих моментах сумнiвним видаеться доцiльнiсть введення бурлескних елементiв), проте мiстить чимало вимовних вiршових рядкiв.
Перу Панаса Мирного належить i переклад (завершений у 1897 р.) Шекспiровоi трагедii «Король Лiр», переспiву «Дума про Гайявату» Г. Лонгфелло, низки вiршiв Г. Гейне та «Слова о полку Ігоревiм».
Попри весь цей прозовий, драматургiчний та поетичний доробок, найголовнiшим, мовлячи словами Франка, «титулом заслуги» Панаса Мирного в украiнськiй лiтературi е два його романи – «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» та «Повiя». Наче висока, двоголова гора (на зразок опоетизованого в новiтньому европейсько-американському письменствi Кiлiманджаро) пiдносяться цi два твори над високим масивом прози самого Мирного, та й над прозовим масивом усього украiнського письменства ХІХ столiття.
Роман Панаса Мирного та Івана Бiлика «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» – одне з вершинних явищ нацiональноi лiтератури ХІХ ст., твiр, що зазнаменував новаторський крок украiнськоi прози. В ньому, задiюючи арсенал художнiх засобiв багато в чому новоi поетики, письменники розгортають реалiстично-натуралiстичне своiм типом дослiдження одного з найгострiших соцiальних конфлiктiв доби.
Як зазначалося, зерно нового художнього задуму Панас Мирний наразi побачив у реальнiй постатi селянина Гнидки, «трохи чи не на всю Полтавщину звiсного розбишаки», що про нього уже вiв мову в одному з епiзодiв нарису «Подорiжжя од Полтави до Гадячого». На шляху художнього з’ясування причин, передусiм соцiальних, котрi штовхають селянина на шлях розбою, твiр iз героем, названим Чiпкою, спочатку набув розмiрiв повiстi, а далi, по кiлькох етапах доповнення й доопрацювання, почав перетворюватись у великоформатний роман. На певнiй стадii до його написання долучився старший брат Панаса Мирного, критик, вiдомий вже на той час в лiтературi як Іван Бiлик (псевдонiм). В остаточнiй редакцii роману Івановi Бiлику належить авторство кiлькох роздiлiв змiсту iсторичного, значною е його роль у виробленнi загальноi концепцii твору, настiйне домагання такоi авторськоi позицii, щоб «не с разбойнического притона смотреть на мир, а напротив, – с мировой точки на разбойнический притон». В центрi роману залишився все той же розбiйник Чiпка (Нечипiр Варениченко), проте образ його подано на широкому, детально виписаному, навiть вимiряному iсторично суспiльному тлi, багатогранно змальовано конфлiктнi взаемини героя й оточення, зрештою, героя i суспiльства – з його законами, устiйненими звичаями й мораллю.
Уже в жовтнi 1875 р. остаточна редакцiя роману була готова, роман пройшов цензорський перегляд, проте в Петербурзi, де мав друкуватися, свiту не побачив, а з’явився друком у Женевi 1880 р., виданий заходами Драгоманова (детальнiше – див. коментарi). Читач Надднiпрянськоi Украiни з цим твором мiг познайомитись завдяки публiкацiям 1903 та 1905 рокiв. Проте, незважаючи на таке, фактично тридцятилiтне запiзнення, роман викликав величезне зацiкавлення культурноi громади, додав новоi слави Мирному як видатному украiнському прозаiковi. «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» – виразно окреслений «роман героя» (у суто лiтературознавчому розумiннi поняття «герой»). Цим героем, образом особи, довкола якоi вибудовуеться споруда твору, е Нечипiр (Чiпка) Варениченко. Чiпка – натура по-своему неординарна, кмiтливий з дитинства, прямий у поведiнцi. Вiн уже готовий стати успiшним господарем, проте несподiвано у нього i його матерi вiдбирають невеликий клапоть землi, основу iх господарства. Продажний суд виносить рiшення на користь явного шахрайства. Для молодого селянина, з його загостреним почуттям справедливостi, цей факт стае потрясiнням. Вiн iде у запiй, зближуеться з мiсцевими люмпенами, разом з ними, як iх ватажок, бере участь у кiлькох крадiжках i нападах – на добро «п’явок людських» i мiсцевого начальства, з яким конфлiктуе. Проте вина iх не доведена. Далi Чiпка робить спробу повернутись до «нормального» життя, одружуеться, бере за дружиною чималий посаг, йому вдаеться навiть розбагатiти (на торгiвлi полотном), на повiтовому рiвнi вiн уже – поважаний «Никифор Іванович», його вибирають гласним (членом) земськоi управи. Усе це безмiрно пiдносить його в своiх очах. Проте дворянсько-чиновницьке коло, що заправляе повiтом, незадоволене походженням нового члена управи та, побоюючись його намiрiв «служити людям», знаходить привiд усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього остаточним. Можна згадати формулювання Б. Пастернака з приводу новели «Мiхаель Кольхаас» та iнших творiв нiмецького письменника Г. Клейста iз дещо подiбним головним героем – про «зображення людських афектiв, особливо iнстинкту справедливостi в його слiпiй першоосновi, коли пiд впливом образ i пробудженоi мстивостi цей доброчинний задаток перетворюеться в джерело так само позасвiдомих злодiянь та злочинiв». Чiпка знову п’е iз компанiею давнiх приятелiв, до невпiзнання змiнюеться в очах своiх близьких. З метою грабунку зграя розбiйникiв, на чолi iз Чiпкою, винищуе сiм’ю безневинного заможного селянина. Злочинцiв схоплюють (за оповiщенням Чiпчиноi матерi); в останнiй сценi автор показуе Нечипора Варениченка в колi арештантiв, що йдуть на каторгу.
У нарисi «Подорiжжя од Полтави до Гадячого», заводячи мову про «народну фантазiю», котра мае своi закономiрностi, автор мiркуе: «…Хто знае, хто поручиться, що рокiв через 20–30 Гнидка-розбишака не займе рядом мiсця з яким-небудь Кармалюком, Гаркушею, Засориним i iншими розбишаками пiслягайдамацькоi пори, котрi уславилися по всiй Украiнi яко боронителi убогих i безталанних од заздростi й пригнiту багатих i щасливих?..» (цитування – за архiвним списком І. Бiлика). Однак сам письменник традицiйним шляхом «народноi фантазii» не пiшов: не перебiльшив намiрiв i дiйсних почуттiв свого героя, не поставив вiдтак його у ряд, в якому уже стояли Робiн Гуд, Рiнальдо Рiнальдiнi, словацький Яношик, мексиканський Астусiя (з роману Л. Г. Інклана) та багато iнших персонажiв – репрезентантiв типу «благородного розбiйника», остерiгся робити свiй роман побiчною версiею всуцiль романтизованоi «кармелюкiани» (яка постала в украiнськiй лiтературi упродовж ХІХ – ХХ столiть, почанаючи вiд повiстi Марка Вовчка й закiнчуючи творами В. Кучера та О. Гижi).
Оригiнальнiсть i, зрештою, цiннiсть роману Панаса Мирного якраз у тому, що вiн не пiддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повiв можна констатувати стосовно образу Галi на етапi ii знайомства з Чiпкою, – але аж нiяк не в провiднiй проблемi художнього дослiдження), послiдовно i майже в «чистотi» витримав жорстку реалiстично-натуралiстичну установку розбiйника», остерiгся робити свiй роман побiчною версiею всуцiль романтизованоi «кармелюкiани» (яка постала в украiнськiй лiтературi упродовж ХІХ – ХХ столiть, почанаючи вiд повiстi Марка Вовчка й закiнчуючи творами В. Кучера та О. Гижi).
Оригiнальнiсть i, зрештою, цiннiсть роману Панаса Мирного якраз у тому, що вiн не пiддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повiв можна констатувати стосовно образу Галi на етапi ii знайомства з Чiпкою, – але аж нiяк не в провiднiй проблемi художнього дослiдження), послiдовно i майже в «чистотi» витримав жорстку реалiстично-натуралiстичну установку свого письма. Пiзнiше звернення до рукописiв показало дослiдникам, що письменник, працюючи над текстом, не раз усувае iз мовних партiй героя тi мiсця, котрi можуть якось наближатись до iдеологiчноi риторики, i, навпаки, у рiзних епiзодах iз Чiпкою посилюе моменти, в яких дiстають повнiший, «правдивiший» вияв походження й виховання героя, його нерозривний зв’язок iз оточенням, заломлений крiзь потужне стихiйне начало його «мужичоi» натури. Чiпка, певна рiч, у кiлькох випадках своiм словом присоромлюе односельцiв за iх покiрнiсть, однак у тому, щ? визначае суспiльну суть його вчинкiв, вiн не виступае носiем альтруiзму (пiклування про благо iнших) чи, тим бiльше, якоiсь гуманiстичноi концепцii, а його «бунтарство» та шукання «правди» надто трансформоване й своезвичне, надто iзольоване вiд мотивiв, якими живе оточення. Чiпка, по сутi, е самiтником у своему внутрiшньому життi та у своiх поривах, проте ця обставина не виступае для автора пiдставою для якоiсь iдеалiзацii Чiпчиноi постатi чи романтичного ii прикрашування.
Варто б окремо зазначити, що украiнське лiтературознавство нiколи не апологетизувало (не пiдносило на незаслужену духовну висоту) героя роману «Хiба ревуть воли…». Навiть у часи найбiльшого iдеологiчного тиску на лiтературознавчу науку не здiйснювалось жодних спроб витлумачити слiпий гнiв Чiпки в якомусь «революцiйному» абощо планi, зробити його спiльником тих, хто у творах лiтературноi класики чи в дiйснiй iсторii репрезентував боротьбу за соцiальне визволення. Так, дослiдник (П. Хропко) роз’яснював: «Грабунки, вбивства зводять нанiвець його протест, кров загублених жертв невитравним тавром заплямовуе Чiпку». Як не дивно, спотворена рецепцiя загрожувала цьому визначному роману з його героем (власне, антигероем) у дещо пiзнiший час – на рубежi 80—90-х рокiв. Ідеалiстичне новорозумiння iдеi приватноi власностi як панацеi вiд усiх лих, як блага для краiни, холопська готовнiсть окремих представникiв гуманiтарноi iнтелiгенцii зразу ж давати вiдсiч усiм посяганням на приватну власнiсть (а уособленням цих посягань якраз i побачили Чiпку Варениченка), разом iз примiтивним уявленням про природу лiтературного героя (який нiбито в кожному випадку мусить бути зразком для наслiдування) спричинили оспорювання значущостi цього визначного твору, вели до курйозних тверджень на зразок: «Вивчення цього роману в школi мусить бути заборонене, оскiльки там виправдовуеться зло i насильство» (на сторiнках одного фахово-методичного часопису 1990 р.). Втiм, невдовзi, коли у чималому числi випадкiв виявився кримiнальний пiдклад процесу «роздержавлення i приватизацii», коли крутiйське захоплення угiдь, водойм, узбереж новими багатiями прикро торкнулось неiмущоi «лiберальноi» iнтелiгенцii, коли поглибився соцiальний розрив мiж багатими й убогими, – тодi й масове емоцiйне прийняття твору увiйшло у бiльш помiрковане русло, а поодинокi вчорашнi його критики й супротивники повернулись до давно вiдомих його визначень, погодились, що це – «роман-попередження», «роман-застереження». Якщо якийсь висновок iз цього роману громада мусить винести – то це пересторога приватновласницькiй ненаситностi, корумпованiй чиновницькiй та судовiй системi, як i тим полiтичним групам, котрi такому потворному ладовi готовi прислуговувати. В будь-якому разi зло i насильство у цьому визначному романi не виправдовуеться – воно грунтовно дослiджуеться правдивим i сумлiнним художником, дослiджуеться у примiтному багатствi соцiальних, iсторичних обставин, за глибокого проникнення у психологiю багатьох персонажiв, носiiв рiзних моральних i соцiальних установок. Вдумливому читачевi добре вiдчутною е i гуманiстична, спiввiдносна з iдеалами вищоi справедливостi позицiя автора. Герой роману, хоч i як яскраво й художньо виразно змальований, за всiеi своеi непересiчностi й зарядженостi на «правдошукацтво», не постае тут особистiстю самодостатньою, здатною здiйнятися понад смисловi рiвнi твору. Роман «Хiба ревуть воли…» важливий i цiкавий не масштабами героя, а прийнятим i успiшно реалiзованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладнiстю розкрити причини й супутнi чинники з’яви такоi постатi, як Нечипiр Варениченко. Образно кажучи, в «суперечцi» героя i творчого методу тут перемогу здобувае останнiй. І це ще раз повинно нагадати про необхiднiсть звернення до суто естетичних критерiiв при оцiнцi твору.
В естетичному задумi авторiв на передньому планi стояв не герой як «герой» (у значеннi позитивного зразка), а проблема художнього дослiдження певного явища дiйсностi. Чiпка Варениченко е передусiм об’ектом i результатом такого дослiдження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хiба лиш пересторогою новiтнiй суспiльнiй iдеологii), не будучи «вiзитною карткою» нацiональноi моралi, в окремих випадках прямо iй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимiрi, на рiвнi художньоi майстерностi – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динамiку й дiалектику його характеру, i в цьому планi, як естетична побудова, вiн е безперечним здобутком творчостi Панаса Мирного, зрештою, всiеi украiнськоi прози.
В структурi твору, що ним е об’емний, багатоплановий роман, головний герой багатобiчно характеризований через стосунки з iншими персонажами. Цi стосунки так численнi й докладно обгрунтованi бiльш очевидною, але так само ненав’язливою паралеллю до життевого шляху Чiпки виступае той непретензiйний, доброчесний спосiб, яким верстае свое життя Грицько, його товариш з дитячих лiт. Грицько не подався на розбоi, наполегливою працею нажив сякi-такi статки, здобув затишок у сiм’i, – проте за глибиною запитiв до свiту, за своiм емоцiйним дiапазоном вiн не може йти в жодне порiвняння з Чiпкою, не здатен виступати якоюсь суттевою «альтернативою» головному герою (як би це не намагались довести сьогоденнi критики роману). На боцi Чiпки – Чiпки у перiод його розбiйництва – немае анi грана моральноi правди, i жоден рядок твору не дае в цьому засумнiватися, але за бурхливiстю своеi емоцii, за своiми психологiчними задатками, за своею запитальною поставленiстю до свiту Чiпка значно перевершуе усiх тих пересiчних, покiрних, догiдливих Грицькiв, – i для iнших висновкiв текст твору не надае жодних пiдстав.
Чимало мiсця вдiлено в романi детальному, не без легкого (а мiсцями й доволi гострого) сатиричного вiдтiнку, портретуванню численних редставникiв мiсцевоi (на рiвнi села й повiту) влади, багатоi чи й збiднiлоi повiтовоi «знатi» – того, за авторським визначенням, «кодла», яке за своею суттю протиставлене Чiпцi. Характерними рисами надiленi тут пан Василь Семенович, письмоводитель, «прониза й пiдлиза» Шавкун, становий Дмитренко, судовик Чижик, економ Лейба, декотрi з членiв повiтовоi земськоi управи, iншi. Майже всi вони, за мiзерними виключеннями, пов’язанi мiж собою спiльними неблаговидними правами, дуже далекими вiд турбот про «народное благосостояние», про що просторiкують на учтах. Пов’язанi i родинними зв’язками: «сам – предводитель, родичi – урядники, справник, суддя, пiдсудки – все то зятi, родичi зятiв, племiнники…». Вчинки нинiшнi i згадки про минулi пригоди в iх середовищi показують у дii механiзм корупцii, кумiвства, круговоi поруки. На прикладi окремого повiту письменники розкривають кланову органiзацiю економiчного й громадсько-суспiльного життя (iнтегрування у яке, звичайно ж, неможливе для такого «бунтаря», яким постае герой роману).
Широта романного зображення задаеться й детальним та колоритним викладом iсторii села Пiсок та Гетьманського (у фактичних першовитоках: Гадяцького) повiту за бiльш нiж сто рокiв, що пов’язана з поетапним пiдкоренням закрiпачених селян родинi панiв Польських. Автори наводять художнi «генеалогii» «самого» предводителя Василя Семеновича Польського, деяких його родичiв. Цiлi роздiли займають розлогi бiографiчнi передiсторii Чiпки Варениченка та Галi, котра стала його дружиною. Не можна не побачити тут звернення письменникiв до одного з ключових постулатiв европейського натуралiзму, що передбачае простеження фiзiологiчноi й духовно-психологiчноi спадковостi кола основних персонажiв.
Високий рiвень прозового письма, притаманний романовi, засвiдчено й багатобарвним змалюванням цiлого ряду живих, динамiчних епiзодiв, пов’язаних як з основною лiнiею твору, так i з периферiйними (примiром, І. Франко особливо вiдзначав у ньому сцену «усмирення» непокiрних пiщан, розповiдь про постiй москалiв тощо).
Видаеться, можна вести мову й про етнiчно-мiфологiчнi комплекси у глибиннiй структурi роману, зокрема тi, що складаються у «мiф про упиря» i заявленi як зловiсне, кiлькаразове повернення минулого (воно переслiдуе i матiр Нечипора, i його самого): то в образi «чоловiка з Дону» (призвiдця втрати клаптя землi), то «поновленою» справою про давнiй проступок Чiпки, то гризотою про неправедно нажите багатство, узяте за Галею, то непозбутнiм товариством трiйцi волоцюг, яка знову, i ще глибше затягуе героя твору у моральнi трясовини…
«Повiя» – ще одне велике епiчне полотно Панаса Мирного, що мае пiдзаголовок: «Роман з народного життя». Як i в попередньому творi цього жанру, розлога повiстувальна форма дае нагоду письменниковi образним словом здiйснювати докладний соцiальний i психологiчний аналiз великого фрагмента зображуваного. Романiст ще раз засвiдчив схильнiсть до створення в цьому жанрi багатоперсонажних груп, до багатошарових «зрiзiв» суспiльних середовищ, якi дослiджуе, до детального мотивування дiй, що визначають сюжетний рух. Можна констатувати й певну спробу наблизитися до бiльш безпосереднього представлення душевного життя героя (в даному випадку – героiнi) через виклад снування ii думок, переживань, передчуттiв, сновидiнь тощо.
Композицiя роману «Повiя» загалом проста, на що мае вплив малорозгалужений сюжет. В його основi – iсторiя наймитування й поступового падiння вродливоi, душевно незiпсутоi сiльськоi дiвчини, ii шлях вiд одного господаря до iншого, ще до iнших, наприкiнцi – уже в ролi жiнки для розваг, а далi шпиталь i околиця нелюбого рiдного села, дiставшись якого, вона, уже хвора i знiвечена, замерзае. Структура цього роману з такою життевою «подорожжю» героя, котрою «нанизано» рiзноманiтнi його пригоди, його перебування в рiзних соцiальних ярусах i середовищах, у найзагальнiших рисах нагадуе «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького, але ще бiльше – романи епохи Просвiтництва, такi як «Молль Флендерс» Д. Дефо, «Життя Марiанни» П. К. Марiво, «Кандiд» Вольтера, особливо ж – «Халепи доброчесностi» маркiза де Сада (роман, з яким «Повiя» Панаса Мирного може вступати в дiалог-дискусiю за своiми мотивами). Христя виступае то, найчастiше, учасником, то спостерiгачем певних подiй, то особою, про яку ведеться мова у рiзних, важливих для цiлей авторського зображення, групах персонажiв, – i цим досягаеться еднiсть у розмаiтiй панорамi життя, представленiй романом.
Ще докладнiше, нiж у романi «Хiба ревуть воли…», письменник змальовуе тут дворянсько-чиновницько-купецьке середовище, пануючi в ньому пiдступнi моральнi засади, його власницькi iнтереси й форми iх реалiзацii (зокрема, земська дiяльнiсть), виводить рельефнi постатi його репрезентантiв, як-от губернський предводитель дворянства Лошаков, земськi дiячi Колiсник i Рубець, пристав Книш та iншi. Мiж ними, що «йдуть угору», роблять кар’еру й наживають багатства, метаеться Христя зi своею, нiкому для них не потрiбною долею. Одна з найбiльш колоритних постатей – Колiсник, оборотистий авантюрист, чиеi вiдчайдушностi й зухвальства виявляеться бiльше, нiж навiть може допустити непевна доба нагромадження капiталу. Вiд дрiбного баришника, що здiйснюе сумнiвнi оборудки, Колiсник зростае до розпорядника значних фiнансових потокiв, якi проходять через губернське земство. Але багатство – не едина пристрасть цього «мужика», вiн натура посвоему широка й життелюбна, це вiн забирае з театру найкращу з-помiж «арф’янок» (нею наразi виявляеться Христя) та пiклуеться купiвлею хутора, де мае на думцi у розвагах з утриманкою проводити свiй час. Цей герой, що у своему середовищi ще не втратив до кiнця уявлення про справедливiсть та живе почуття, здатнiсть до глибокого переживання (що й стало причиною його самогубства), зображений автором, видаеться, не без ознак певноi симпатii.
Серед тих, хто причетний до скалiчення Христиноi долi, – й Григорiй Проценко, спочатку дрiбний повiтовий чиновник, квартиронаймач у хазяiв, де служить Христя, потiм – бухгалтер губернського земства, а iзнiше, уже пiсля епiзоду з Христею – здобувач нових, вищих посад, великою мiрою завдяки цинiчнiй безпринципностi. У тому, що роль звiдника Христi дiстаеться Проценковi, мiститься безмiрний саркастичний випад письменника у бiк чималого прошарку нацiонально й лiберально мiмiкрованоi iнтелiгенцii тих часiв, чиi народно-нацiональнi гасла нерiдко сприяли лише посиленню iх провокативного становища щодо народу (класично вiдбито це у драмi «Не судилось» М. Старицького). Незнатне походження Проценка, його народознавчi зацiкавлення (записуе народнi пiснi, створюе лiбрето невеликого твору) заколисуюче дiють на розсудливу Христю, тим часом Проценко, не вiдмовляючись вiд вроди й любовi Христi, не тiльки не гадае всерйоз поеднати свою долю з долею дiвчини, але й навiть не стае на ii захист у звичайнiй ситуацii. Варто зазначити, що у перших пiдступах до теми цього роману герой, дрiбний чиновник iз прiзвищем Проценко (Процаенко, Грицаенко), мав бути благородним iдеалiстом-народолюбцем (з рисами вiдомого громадiвського дiяча Д. Пильчикова та автобiографiчними – самого автора), що подае допомогу скривдженiй жiнцi, героiнi твору. Однак у процесi написання роману функцiя «Проценка» зазнае значноi еволюцii, на чому позначилась як, з одного боку, неухильна художня логiка твору, так i, очевидно, свiтоглядне розчарування письменника у силi й глибинi переконань чималоi частини тогочасноi iнтелiгенцii.
Якщо роман «Повiя» умiщувати у параметри притаманного загалом творчостi Панаса Мирного докладного соцiального й психологiчного аналiзу певного соцiального типу, то спершу можна подумати, що назва роману не повною мiрою вiдповiдае його змiсту. Три першi частини твору мiстять розлоге змалювання пригод та переживань героiнi, молодоi дiвчини, що прийшла iз села наймитувати в мiсто; iсторiя спокушення Христi Притики, власне, ii довiрення себе безвiдповiдальному супутниковi, що поставився до неi не без деякого – цiлком мiзерного – душевного вiдгуку, – розгорнута у третiй частинi («Сторч головою»). У частинi четвертiй («По всiх усюдах») читач бачить Христю уже у складi групи «арф’янок», що гастролюють з мiста в мiсто, розважаючи товариства пересичених багатiiв. Власне, тiльки в цiй, останнiй частинi, у кiлькох ii епiзодах i фрагментах, Христя, каючись i картаючи себе, показана в тому способi життя, який може асоцiюватись iз життям «повii». Може видатися, що романовi бракуе ще одноi, вельми суттевоi, частини – тiеi, яка мала б бути помiщена мiж реально iснуючими третьою та четвертою i у якiй би було представлення того, як iз випадково зведеноi, загалом щироi i чесноi дiвчини, стае жiнка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й iз такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».
Цiкаво, що уже перший видавець повного тексту «Повii» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника вiдсутнiсть у романi такого, як йому видавалося, необхiдного, конкретного показу еволюцii героiнi – вiд ii взаемин iз спокусником до стану, що означений заголовком.
У процесi створення роману автор здiйснював деякi спроби показати «розпуснi» витiвки Христi (див. коментар до твору), але зрештою вiдмовився вiд цього: логiка характеру героiнi i масив уже зображених обставин, очевидно, пiдказували йому, «повii». Може видатися, що романовi бракуе ще одноi, вельми суттевоi, частини – тiеi, яка мала б бути помiщена мiж реально iснуючими третьою та четвертою i у якiй би було представлення того, як iз випадково зведеноi, загалом щироi i чесноi дiвчини, стае жiнка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й iз такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».
Цiкаво, що уже перший видавець повного тексту «Повii» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника вiдсутнiсть у романi такого, як йому видавалося, необхiдного, конкретного показу еволюцii героiнi – вiд ii взаемин iз спокусником до стану, що означений заголовком.
У процесi створення роману автор здiйснював деякi спроби показати «розпуснi» витiвки Христi (див. коментар до твору), але зрештою вiдмовився вiд цього: логiка характеру героiнi i масив уже зображених обставин, очевидно, пiдказували йому, що вiн дав вичерпну вiдповiдь на питання, як i чому Христя стала повiею. Адже письменник, поперше, переконливо змалював атмосферу суспiльства, у якому живе Христя, показав, що в суспiльствi, яке майже повнiстю пiдпорядковане гонитвi за багатством, за посадами, за вiдзнаками, – у цьому суспiльствi успiшних змагальникiв не цiкавить душа людини: собi подiбних вони використовують лише для потреби – як щабель до успiху, як опосередковуючу ланку в якiйсь оборудцi, як предмет для грубоi тiлесноi тiхи. Христя в такому суспiльствi не могла не стати таким предметом, тим бiльше, що в суспiльнiй iерархii стояла безмiрно нижче усiх тих, з ким мала справу.
По-друге – вчитаймося у роздуми Христi, у розмови про взаемини чоловiкiв i жiнок, розмови, у яких бере участь героiня i якi передують ii «падiнню», хоч би й роздiли 8 i 9 третьоi частини. З них стае зрозумiло, що в разi, якби «падiння» таке вiдбулось (а воно дiйсно таки вiдбулось), Христi назавжди закритий шлях назад, вона була б цiлковитим iзгоем у селi (у яке не дуже-то й прагнула повернутись) i далеко не швидко знайшла б можливiсть заробiтку «чесного» хлiба в тому мiстечку, в якому живе, – з повсякденною атмосферою його чуток i передсудiв. Автор не випадково вклинюе у роман iсторiю Марини, яка згоджуеться на роль утриманки (i вiд якоi Христя чуе шокуючi для себе слова, що можливими е й стосунки з «iншим» – не лиш iз тим, кого полюбила i готова була любити довiчно). Історiею Марини автор немовби попередньо «програе» наступну iсторiю Христi, показуючи обмеженiсть шляхiв, власне безвикрутнiсть долi цих дiвчат.
Вiдношення героя й обставин у цьому романi Панаса Мирного деякими рисами нагадуе художню структуру, притаманну зразкам того «пом’якшеного» натуралiзму, репрезентованого творами Е. та Ж. Гонкурiв, у яких герой нiбито й вiльний у своему виборi, а проте прикра перспектива неухильно, крок за кроком, змикае довкола нього своi лабети.
Письменник був вiрним конкретнiй дiйсностi, вiн точно вiдобразив ту морально-психологiчну розкладку, ту морально-нормативну матрицю, на якiй помiстив героiню. В разi «падiння» вибiр для Христi надзвичайно звужувався, ii можливостi провадити гiдне (в ii розумiннi), в мiру щасливе життя фактично наближенi до нуля.
Конфлiкт роману не зводиться до колiзii, у яку увергнута головна героiня. Адже проблема не в тому лише, що головною героiнею порушено якусь iз «заповiдей» кодексу патрiархальноi селянськоi моралi (Христя вступила у дошлюбнi взаемини), – проблема в тому, що вона не знаходить порозумiння iз свiтом, не одержуе вiдповiдi на свою довiру, ii щирi почуття стають предметом пiдступного скористання, цинiчного обману, примусу. Та навiть i стосовно головноi героiнi конфлiкт закроено ширше: йдеться про боротьбу жiночоi iстоти, взятоi з найнижчих соцiальних верств, за право повноцiнного життя. Христя – iз дуже незаможних селян, до того ж сiм’я втратила годувальника, а до того ж – i це не полегшуе, а ускладнюе становище Христi – вона вродлива i приваблива. Конфлiкт роману розгорнуто таким чином, що ця боротьба закiнчуеться поразкою головноi героiнi. Христя стае утриманкою, стан цей не надае iй нiяких жiночих чи взагалi життевих перспектив, ii загибель визначена, ранiше чи пiзнiше (в романi все-таки – ранiше) героiня змушена безславно закiнчити свое життя.
Але концептуальний конфлiкт роману е ще ширшим. Доля Христi – лише одна iз його складових. Конфлiкт полягае мiж природнiстю почуття людини i тiею, притаманною вiдповiдному часовi атмосферою конкуренцii, погонi за наживою, ажiотажу стосовно життевих задоволень тощо – атмосферою, яка цi почуття спотворюе, вiдкидае, формуючи попит на почуття i вчинки ницi, на лестощi, обман, вiроломство, пiдступнiсть. Продавати себе в атмосферi таких почуттiв випадае не лише Христi-арф’янцi. Не меншими «повiями», нiж Христя, е багато хто iз змальованого автором ii оточення (особливо це стосуеться Проценка, в пiдсумку чи не головноi «повii» цього роману).
Зведення жiнки не е самодостатньою сюжетною ланкою твору. Панас Мирний закроюе роман значно ширше, нiж це мало мiсце у подiбних до нього сюжетно рядi соцiально-побутових поем Т. Шевченка, в «Сердешнiй Оксанi» Г. Квiтки-Основ’яненка, в «Бурлачцi» І. Нечуя-Левицького чи й навiть у «Лихий попутав» самого Панаса Мирного. Тривалою передiсторiею, що передуе «падiнню» Христi як дiвчини, не менш тривалою пiсляiсторiею, взагалi усiм цiлим роману письменник немов запитуе: чи може знайти шлях до повноцiнного, хоч якоюсь мiрою щасливого життя убога вродлива дiвчина iз соцiальних низiв, закинута в жорстоке суспiльство, де на ii вроду (що уособлюе красу цього свiту, е тим «райським крином», про який захоплено писав Т. Шевченко) чигають хижаки, порочать ii iм’я ще до будь-яких стосункiв, витоптують ii душу. Христя не знаходить мiсця нi в селi, яке стае iй нецiкавим з перших днiв мiського наймитування, нi в повiтi, нi в губернii. Двi «паралельнi» iсторii Христиних подруг – Марини та Мар’i – пiдтверджують цю ж невтiшну тезу. Христя не е натурою цiлком пасивною, не е знаком «типовоi» жертви обставин, проте можливостi ii надзвичайно утрудненi. З роману Панаса Мирного читач неодмiнно виносить присуд: той стан суспiльства, яким його зображено, вступае в суперечку з вiковими моральними нормами, iз засадами iнституту сiм’i, стоiть нездоланною перешкодою на шляху до щастя, про яке мрiе жiнка з низiв народу.
Романи Мирного, фундаментованi на засадах народноi моралi, жодною мiрою не мiстять рис, наявнiсть яких дозволяла б назвати iх «моралiзаторськими», – навпаки: письменник веде певну гру, задае певний немовби-сумнiв у якiйсь iз моральних тез (i цим навiть, як у випадку iз «Хiба ревуть воли…», здатен дещо дезорiентувати якусь групу читачiв, як це виявилось на початку 1990-х рокiв, про що вже згадано). Письменник експериментуе, немовби запитуе: а чи мае оце явище, оцей факт (розбiй Чiпки, падiння Христi) якусь складову, що набувала б значення застереження, вартого бути врахованим при винесеннi загальноi моральноi оцiнки? Письменник виступае дослiдником, котрий ставить поглиблений дослiд на полi народноi етики, але усiм змiстом, усiм строем своiх творiв не дае сумнiватися в тому, що ця етика е, що на нiй базовано свiтогляд його романiв i що ця етика мае онтологiчне фундаментування у природi людини.
Прозова творчiсть Панаса Мирного з самого початку виявила свою спроможнiсть бути неперехiдною цiннiстю, в очах багатьох шанувальникiв та фахiвцiв поставала тим набутком украiнського письменства, якому судиться тривале iснування. Так, у 1901 р., уже тодi, коли в лiтературу прийшло нове, «модерне» поколiння, І. Франко в листi до одного чеського педагога, лiтератора, громадського дiяча, вiдповiдаючи на питання, з творами яких украiнських авторiв щонайперше варто познайомитись, називае: «писання Ольги Кобилянськоi, Стефаника, Мирного».
Безперечно, маючи на увазi одночасну присутнiсть у письмi Панаса Мирного i психологiчного, i соцiального елементiв, дослiдницького iнтересу автора i ноток його ж небайдужого власного ставлення до зображуваного, вiдзначаючи багатство вiдтiнкiв поетичного викладу i широкий дiапазон його емоцiй, «першим симфонiстом украiнськоi прози» влучно назвав Панаса Мирного украiнський письменник ХХ ст. Олесь Гончар. Здобутком автора «Хiба ревуть воли…» та «Повii» е – як i годиться «симфонiям» – потужний художнiй i проблемний розмах обох його романiв, переконливе доведення цими художнiми структурами – фактично уже у 70—80-х роках ХІХ ст. – великих зображальних, виражальних, iнтелектуальних спромог украiнського художнього слова.
Микола Бондар
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Частина перша
I. Польова царiвна
Надворi весна вповнi. Куди не глянь – скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красуеться вона в своiм розкiшнiм убраннi… Поле – що безкрае море – скiльки зглянеш – розiслало зелений килим, аж смiеться в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо – нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре – погляд так i тоне… З неба, як розтоплене золото, ллеться на землю блискучий свiт сонця; на ланах грае сонячна хвиля; пiд хвилею спiе хлiборобська доля… Легенький вiтрець подихае з теплого краю, перебiгае з нивки на нивку, живить, освiжае кожну билинку… І ведуть вони мiж собою тиху-таемну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi… А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, – тремтить, переливаеться, застигае в повiтрi… Переривае його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушае докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, – i все те зливаеться докупи в якийсь чудний гомiн, вриваеться в душу, розбуркуе в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього… Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди, на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортае тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаеш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби недiля або яке свято – хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись!
Отакоi саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурноi вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…
Ішов справдi парубок. На перший погляд – йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi – теж гострi; лице довгообразе – козаче; нi високого, нi низького зросту, – тiльки плечi широкi, та груди високi… Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою…
Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своiми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку – i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi – аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбку по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Отже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, – подумав сам собi, – тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов…» Знов повернувся, – i рушив далi.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок – i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiеi ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, – i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очi, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяiна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, – i промовив вголос: «Бач… на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: мое таке густе та гонке, а в його – ледве од землi одлiзло, – низеньке, жовте, засмоктане…»
Не вспiв доказати останнього слова, – чуе: недалеко, з-за жита, хтось спiвае… Вiн притаiв дух; насторожив ушi, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям…
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав вiн, – та й пiшов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, – тiльки одна луна ii бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще… зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – i з жита заманячила дiвоча постать… Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась – i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв ii за ту польову царiвну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi…
