– І чого ти так убиваешся, Мотре? – вговорюе ii баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi… немов дiдько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапiйчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi. На той час його лиха година носила. Бiжить, кажуть, як скажена собака, через город… Дiти в крик; вiн – за ними… Ухопив маленьку дiвчинку Парасю, четвертий годок пiшов – та й несе… Навiщо вже вiн ii взяв? Один Бог вiдае… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоловiчки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що вiн по улицi бiгав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на свое набiжиш! Та й iду собi… Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось бiжить за мною та гукае: «Бабо, бабо-о!» Оглянуся – аж сама Остапiйчиха Химка… лиця на iй немае! – «Чого се ти, галочко?» – питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого Бога, я вже вам се й те, вернiться в хату та поможiть моiй Парасочцi!». Що ж там з нею? «Та, Боже мiй! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому нi життя, нi добра! на смерть дитину перелякав… Бiг через двiр, та й ухопив на руки… чи занести куди хотiв, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?…» Я послухала, пiшла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в’еться, так б’еться, та кричить, немов на йому, не доводь Господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала, одiйшло трохи… Та тодi й переполох вилила. І таки нестемiсiнько вiн вийшов – так i вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
– Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би iх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один, як порошина в оцi! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надii покладала… А тепер – самiй прийшлося по чужих людях хилятися… Хiба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?… Боже мiй, Боже! одного тiльки в тебе прошу: однiеi смертi молю! Нашли ii швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?… Закрилася б я тодi плечима й очима, хай що хоче робить. Моi очi не бачили б, уха не чули…
– І-i! бозна-що ти, Мотре, вигадуеш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби вiн добрий був?
Не витримала Мотря довшоi розмови: сидiла собi та плакала нерозважними, дрiбними сльозами…
А Чiпка – наче таке собi дiло вигадав – кожнiсiнький день гуля та й гуля… Зовсiм пустився берега… Допився до того, що нi знадвору, нi в хатi – нiчого… Аж задувся вiд гульнi та недоспаних ночей…
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останнiй хлiбець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидiвка i осьмушки не дае. «Давай грошi!» та й усе.
«Грошi», – дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свiчкою; похмiлля його мучило. «Грошi… Якби-то грошi! Не качався б я, як тепер качаюся, мiсця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi! Брязнув би тiльки, так би все й уродилося… i вона моя! А то…»
І звернули його думки в бувале, недавне. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить вiн по йому, обдивляеться; радiе, що так добре зiйшло, росте, зеленiе, цвiте… А тут i вона знялася перепелкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранiшне сонце… Любо його очам дивитись на неi, як вона усмiхаеться до його своiми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий вiн!.. А тепер? Серед пустки неметеноi, в смiттi, в багнюцi, валяеться – обiрваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де дiлася кобила, вiвцi, корова? Де одежа, що мати справила? де дiлася мати? куди вона пiшла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоiть над шляхом хата, з побитими вiкнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…
– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собi?!. – Вiн зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заiскрили очi… Вiн прикусив зубами губи, аж кров виступила…
Осiнне сонце сiдало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним свiтом. Як кров, червонiв захiд сонця й заглядав своiми червоними очима крiзь побитi шибки в Чiпчину хату… Чiпка качався на соломi по долiвцi.
На ту пору в хату увiйшли товаришi. Як глянув Лушня на Чiпку, так i покотився зо смiху. Пацюк та Матня стоять у порога та тiльки дивуються.
– Чiпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволiв? Якого ти бiсового батька качаешся та рвеш на головi волосся?
Несподiваний регiт схаменув Чiпку.
– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити менi… пити!
– На та пий, дурню! – гукае Лушня, подаючи йому пляшку горiлки, в кварту мiри.
Аж затiпався Чiпка, ухопивши обiруч пляшку. Приложив вiн ii до своiх попалених смагою, замазаних кров’ю губiв та дудлив нахильцi, як воду.
Матня побачив, та й собi затрусився… Кинувся на Чiпку та ну однiмати.
– Ну тебе к лихiй матерi! От, дивись: нi капельки не кине, луципер!
Та за пляшку… Чiпка не пускае та молить:
– Ще братiку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…
– Та ну тебе к бiсу!.. От, опiяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неi, мов п’явка до тiла… Матня не вмiв кидати горiлки другим. Чи давали чарку, вiн ковтав ii до капельки; чи осьмушку, вiн заливав нею горло не оддихаючи; чи пiвкварти, кварту, – вiн тяг, поки хватало духу, а перевiвши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регiт, крик… Сонце зовсiм сiло; насувала на землю нiч, закутана в чорнi хмари, й усе робила темним… А вони, в темнiй хатi, як виходцi з того свiту, свiтять п’яними очима, кричать, регочуться.
Забрала Чiпку горiлка: кров ударила в голову, вiд пекучоi згаги одiйшло його серце. Веселий, пiдводиться вiн, гукае:
– До шинку, братця! до жида!
– Шкода до жида… Жид не повiрить! – на те йому Лушня.
– Як, свиняче ухо, не повiрить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нiчого?! А його, iродового сина, осьмушка горiлки вдавить?…
– Та вже чи вдавить, чи нi, а не повiрить! – глухо, з протягом каже Пацюк… – Уже краще пiдняти, де легко лежить…
– Украсти? – грiзно запитав Чiпка й скоса глянув на Пацюка; а далi повiв очима на Лушню з Матнею, нiби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаiвся.
– Атож! – одказуе. – Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своiми руками добути та погрiтися…
– Та й справдi, що погрiтись, – пiдхопив Матня, – а то опухнеш з холоду…
Чiпка стояв, як зачумлений… Думки його ходором заходили. «Украсти?… – думав вiн. – Добре дiло вкрасти… Прийшов, узяв чуже – i е в тебе… Чого ще?… Одно тiльки… Там оглянуться, кинуться шукати злодiя… проклинатимуть… От i в мене землю вкрали… вкрали мое щастя, мою долю… щоб вони не дiждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Проклятi!..» – Та як гуконе на всю хату:
– Гайда, братця! разом погуляемо… Може, жидюга повiрить, а може, знайдеться добрий чоловiк, почастуе… У-ух!.. тяжко менi… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всi боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чiпка.
– Та ну тебе к нечистiй матерi!.. – скрикнув Лушня, як увiрвав його по плечi Чiпка… – Мов безмiном удрав! Вийшов би на двiр та об причiлок i гамселив, скiльки здужав!..
– Бережись, – кричить Чiпка, – укладу! Як муху роздавлю… – Та, повертаючись на однiй нозi, – одно руками махае, як вiтряк крилами…
Товаришi зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, – насилу положили на долiвку. З побитих вiкон вирвався несамовитий регiт, гармидер – i розiслався по глухому подвiр’ю… Розбудженi собаки стали валувати…
– Чи ми ще довго отут серед ночi сидiтимемо? – як стих трохи регiт, питае Лушня. – Ходiм уже куди-небудь, чи що?
– Еге ж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.
– А знаеш, Тимофiю, куди ходiм? – перегодя трохи, веде рiч Пацюк. – До пана!.. Вiн чоловiк добрий, хоч i пан: надiляв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворi були… Невже тепер пошкодуе? А комори тепер у його, взиму… повнi…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
