– Знаеш що, Грицьку?
– А що?
– Чого це я до тебе прийшов?
– Скажи.
– Прийшов… чи не купив би ти в мене того хлiба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидовi продавати не хочеться… Купи ти, брате!
– Навiщо вiн менi здався, Чiпко? Я з своiм уже управився, бачу – буде з мене…
– А може, в Чiпки добрий хлiб, то на посiв би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.
– Та й грошей у мене тепер катма, – бiдкаеться Грицько.
– То вiддаси, коли будуть, – на те йому Чiпка. – Не хочеться менi своеi працi в жидiвськi руки попускати… Знехтуе, проклята жидова, на горiлку пережене… А ти, як хазяiн, знаю, до ума доведеш…
– Нi, Чiпко, не куплю: не треба менi!
Чiпка задумався; очi потускнiли; вiн потупив iх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очi знову заiскрили – i вiн, наче зрадiвши, твердо промовив:
– Ну, коли ж не купиш, то так вiзьми!
– Нащо я в тебе вiзьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тiльки один хлiб i зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..
– То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Вiзьми, брате, пожалiй моеi працi! Ти чоловiк добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаеш, як горобенят драли? Пам’ятаеш дiда?… Вiзьми! Я тебе люблю й твою жiнку люблю… Увiйшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привiтали, як рiднi; мое серце, мою душу одiгрiли… Вiзьми, Грицьку, прошу я тебе…
– Про мене… – одказав, мов нехотя, Грицько. – Коли вже тобi так хочеться, то й заберу. Тiльки, знаеш що, Чiпко? У тебе мати старая, а ти ii так зневажив… у чужих людей хлiб заробляе, сердешна…
– Мати… мати… – забубонiв Чiпка й насупив брови. – За матiр не кажи… Хто його знае, хто з нас бiльш винуватий…
Грицькiв докiр дуже вразив Чiпку. Вiн замовк, потупив очi в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.
– Добре. А може, ще й сьогоднi над’iду, – коли справа справна…
Чiпка пiшов. Грицько, пiдославши свитку в голови, лiг на лавi спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сiла на полу, коло печi, за гребiнь прясти мичку. У хатi було тихотихо, аж мов важко, тiльки чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зiтхала… Христя думала про сьогоднiшню розмову з Чiпкою. Думки обступили ii, повили, як сивi тумани землю… Вона оддалась iм на волю: робiть, мов, що знаете; несiть, куди хочете!.. І здавався iй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, ii сирiтське серце догадалося, що Чiпка – не такий… Не гультiпака – лихий чоловiк; гультiпака – зло людське, неправда людська! – казало iй серце… У Чiпки й серце добрiше, й душа чистiша… А що вiн п’е?… То його лихо п’е… недаром вiн хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи мiж такими людьми, що кожен тiльки й дума: як би менi та менi, як би кого обiдрати, ошукати? Брати рiднi, сестри – першi вороги мiж собою…
– А правду казав Чiпка, – промовила вона вголос – аж Грицько вiд дрiмоти прокинувся.
– Яку правду? – позiхнувши, питае вiн.
– Що немае мiж людьми правди, що живуть вони не по закону!
– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й вiри дiймае…
– Як же не дiймати, коли воно так i е?…
– Як так?
– А так! От хоч би й я… Якби люди по правдi жили, чи терпiла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпiти? Чи розкотилося б добро сирiтське? Коли б вони по правдi, а не по кривдi жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б ii у найми, де б, може, не стрiвшись з тобою, й вiк звiкувала…
– Своя сорочка ближче до тiла…
– Ото ж то й е… Усе – коли б собi та собi; а про сирiт та безталанних – нi гадки!.. Хай сироти гинуть…
– Хто ж тобi стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.
Христю – як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона нiколи не ждала такого вiд Грицька…
– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся i, подумавши, одказав:
– То що ж, що я б не зробив? – другi б зробили! Та чого це ти так прискiпалась до мене? – перемiнивши свiй ласкавий голос, уже вiн запитав Христю, та й собi гостро глянув на неi.
Христя сидiла на днищi блiда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вiчi. Голова ii схилилася трохи набiк; нитка в однiй руцi, а починок у другiй – заколiли… По виду можна було бачити, що вона, хоч i дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вiчi, та нiчого не бачила; думка ii десь далеко-далеко носила…
Грицько помiтив; серце в його якось болiсно тьохнуло…
– Христе! – гукнув вiн.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…
– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чiпчинi голi п’яти?…
Чи вiд того, що вона нахилялася, чи, може, й вiд того, що метке Грицькове слово влучило прямо iй в серце й погнало кров у голову, тiльки зблiдле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…
– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, усмiхаючись, веселенько обiзвалася вона до Грицька, щоб покрити усмiхом свiй недавнiй смуток.
Грицько пильно подивився на неi. Краска з лиця вже одiйшла, тiльки притаене легеньке зiтхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, вiн почав у кишенi шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго вiн довбався в нiй протичкою, потягаючись та позiхаючи; потiм вибивав об лаву згар…
– Пiти лишень покурити, – мнучи тютюн у жменi й держачи в зубах люльку, каже вiн, – та подивитися на вiз… чи добрi осi? Бо завтра справдi гулянками, може, хлiб перевезу…
Грицько пiшов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
– Що це справдi зi мною сталося?! – сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пiсню на всю хату… У голосi ii почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свiй сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою…
У недiлю, тiльки що вийшли з церкви та пообiдали, зараз Грицько запрiг своiх пару бикiв, випрохав у сусiди ще пару, – та двома парами й поiхав до Чiпки.
Пуста городина, лихий тин, кривi ворота, необмазана хата з побитими вiкнами, – неприязно кинулись у вiчi й образили Грицькову хазяйливу натуру… Вiн з докором i разом з жалем дивився на Чiпчине добро…
– Господи, Боже! доживеться ж чоловiк от до сього?! А все – своя воля…
Грицько став коло хати. Дверi були зачиненi й защепнутi. Вiн подивився кругом хати, глянув на тiк, – нiгде нiкого не видно, тiльки стiжки чорнiли в току. Грицько пiдiйшов пiд вiкно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловiки, спали; на лавi Чiпка – четвертий.
– Чiпко! Чiпко! – гукнув Грицько.
