– Дозвольте менi, пане старосто, – попросив К., – запитати вас про щось. Хiба ви не казали ранiше про контрольну iнстанцiю? Уся ця дiяльнiсть виглядае з вашоi розповiдi так, що лякае сама думка про ймовiрну вiдсутнiсть контролю.
– Ви надто вимогливий, – сказав староста. – Але навiть якщо б ви були в тисячу разiв суворiшим, це все одно виглядало б смiховинно порiвняно зi суворiстю, яку застосовуе до себе сама канцелярiя. Тiльки чужинець може поставити таке питання. Чи iснують контрольнi органи? Контрольнi органи iснують. Ясна рiч, iхнiм завданням не е в прямому сенсi вишукування помилок, бо помилок не бувае. А навiть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певнiстю стверджувати, що це була саме помилка.
– Це щось цiлком нове! – вигукнув К.
– Для мене дуже старе, – сказав староста. – Я не менш за вас переконаний, що трапилася помилка, i Сордiнi вiд думки про це так стривожився, що важко захворiв. Перша контрольна iнстанцiя, якiй ми завдячуемо викриттям джерела помилки, визнала, що це таки помилка. Але хто знае, чи друга контрольна iнстанцiя вирiшить так само, не кажучи вже про третю i всi наступнi?
– Можливо, – сказав К. – У такi роздуми я краще не втручатимуся. Крiм того, я вперше чую про всi цi контрольнi iнстанцii i, ясна рiч, не можу iх зрозумiти. Але менi здаеться, що тут потрiбно розрiзняти два моменти: по-перше, те, що вiдбуваеться всерединi вiддiлiв i що з офiцiйноi точки зору можна трактувати по-рiзному, а по-друге, е конкретна особа, – я, яка перебувае поза канцелярiею i якiй iз боку канцелярii загрожуе рiшення настiльки безглузде, що я досi не можу повiрити в реальнiсть такоi небезпеки. До першого аспекту стосуеться все те, про що ви, пане староста, розповiли менi з неймовiрно глибоким знанням справи, але тепер я хотiв би почути щось i про свою долю.
– Я дiйду до цього, – сказав староста. – Але ви не зможете нiчого збагнути, якщо я не поясню спочатку ще кiлькох речей. Я надто рано згадав у своiй розповiдi контрольнi iнстанцii. Тому повернуся до неузгодженостей iз Сордiнi. Як я вже згадував, моя здатнiсть до самозахисту трохи пiдупала. А якщо Сордiнi мае перед кимось хоча б найменшу перевагу, то можна вважати, що вiн уже перемiг, бо тодi його уважнiсть, енергiйнiсть та дiездатнiсть подвоюються, i це видовище страшне для супротивникiв i неймовiрно приемне для ворогiв цих супротивникiв. Менi траплялося пережити й це останне вiдчуття, тiльки тому я можу розповiдати так спокiйно. Зрештою, я нiколи не бачив його на власнi очi, вiн не сходить донизу, бо завжди завалений роботою, його кiмнату менi описували так: стiн не видно за велетенськими стосами нагромаджених одна на одну папок, i це лише тi справи, iз якими Сордiнi саме працюе, а оскiльки постiйно однi справи додаються, iншi забираються i все це вiдбуваеться дуже поспiшно, то стоси весь час падають, i цей безперервний гуркiт вiдрiзняе кабiнет Сордiнi вiд кiмнат iнших чиновникiв. Так, Сордiнi – справжнiй трудар, найдрiбнiшому випадку вiн придiляе стiльки ж уваги, скiльки й найважливiшому.
– Ви постiйно називаете мою справу незначною, пане староста, – сказав К. – А проте вона завантажила роботою стiлькох канцеляристiв. Тому якщо на початку цю справу i можна було вважати дрiб’язковою, то завдяки старанностi урядникiв, на зразок пана Сордiнi, вона перетворилася на важливу. На жаль, це цiлком суперечить моiм бажанням, бо мое марнославство зовсiм не прагне, аби виростали й падали велетенськi стоси офiцiйних паперiв, у яких iдеться про мене, я б просто хотiв спокiйно працювати непомiтним землемiром за невеличким письмовим столом.
– Зовсiм нi, – заперечив староста. – Це нiяка не важлива справа, а найдрiб’язковiша з дрiб’язкових. З цього погляду ви не маете на що нарiкати. Обсяг роботи зовсiм не визначае важливостi справи, а якщо ви так вважаете, то ще надто мало розумiете в дiяльностi установ. Але навiть якщо вирiшальним був би обсяг робiт, то ваша справа була б однiею з найдрiбнiших i найзвичайнiших, бо тi справи, у яких немае так званих помилок, вимагають ще бiльшоi працi, хоча, ясна рiч, i результат кращий. Зрештою, ви ще нiчого не знаете про справжню роботу, яка була через вас проведена, про неi я лише збираюся розповiсти. Спершу Сордiнi не втягував мене в цю справу, але приходили його пiдлеглi i щодня в «Панському дворi» вiдбувалися протокольнi допити когось iз поважних членiв сiльськоi громади. Бiльшiсть iз них була на моему боцi, тiльки дехто виявив спротив. Питання вимiрювання землi дуже близьке кожному селянину, тут вiдразу починають пiдозрювати якiсь потаемнi домовленостi й несправедливостi. У незадоволених з’явився свiй ватажок, i з iхнiх слiв у Сордiнi склалося враження, що якби я виставив цю справу на голосування засiдання представникiв громади, то не всi голосували б проти виклику землемiра. Таким чином, було висловлено сумнiв щодо безапеляцiйностi твердження про непотрiбнiсть землемiра. Особливо вiдзначився тут такий собi Брунсвiк, ви, напевно, його не знаете, можливо, вiн i непоганий чоловiк, але немудрий i вигадько, це зять Лаземана.
– Чинбаря? – запитав К. й описав бороданя, якого бачив у Лаземана.
– Так, це вiн, – сказав староста.
– Я знаю також його дружину, – сказав К. трохи навмання.
– Можливо, – сказав староста й замовк.
– Вона вродлива, – сказав К. – Але трохи блiда й хвороблива. Ця жiнка походить iз Замку?
Це було напiвпитання. Староста подивився на годинник, налив собi в ложку лiкiв i похапцем випив.
– Напевно, ви знаете у Замку самi лише канцелярii i нiчого бiльше? – грубувато запитав К.
– Так, – вiдповiв староста з iронiчною, але вдячною посмiшкою. – Але це найважливiше. А що стосуеться Брунсвiка, то якби ми могли викинути його з громади, то майже всi зiтхнули б iз полегкiстю, i Лаземан далеко не виняток. Але тодi Брунсвiк мав певний вплив у Селi, вiн хоча й не оратор, зате крикун, декому цього достатньо. Отож мене змусили виставити питання на голосування засiдання представникiв громади, зрештою, це була едина перемога Брунсвiка в цiй справi, бо ясна рiч, що на засiданнi бiльшiстю голосiв було вирiшено, що нiкому землемiр не потрiбен. Це також було вже багато рокiв тому, але досi ця справа нiяк не завершиться. Частково винна в цьому стараннiсть Сордiнi, вiн якнайдетальнiше вивчив аргументи бiльшостi та опозицii, а частково причина в дурнуватому марнославствi Брунсвiка, який мае численнi особистi зв’язки з канцелярiею i використовуе iх iз невичерпним багатством фантазii. Але Сордiнi не дав ввести себе в оману Брунсвiку, хiба мiг би Брунсвiк увести в оману Сордiнi? Та щоб не дати увести себе в оману, необхiдно було провести новi розслiдування, i ще до того, як вони були закiнченi, Брунсвiк уже вигадував щось нове, вiн дуже активний, це одна з рис його недоумства. А тепер настав час розповiсти про одну особливiсть апаратноi структури нашоi канцелярii. У роботi вона одночасно бездоганна i чутлива. Якщо котресь питання розглядаеться надто довго, може трапитися, що ще до закiнчення цього процесу в однiй з iнстанцiй, причому пiзнiше нiколи неможливо визначити, в якiй саме, справа несподiвано вирiшуеться i питання автоматично закриваеться, переважно рiшення це дуже правильне, хоч i спонтанне. Це виглядае так, нiби канцелярський апарат не витримуе напруги, багаторiчного збудження, спричиненого тривалим вирiшенням однiеi-единоi справи, а часом ще й не дуже важливоi, i самостiйно, без допомоги урядникiв, приймае рiшення. Ясна рiч, не трапилося нiякого дива, i хтось iз чиновникiв написав вiдповiдне розпорядження або ж вiддав його усно, але поки що неможливо встановити, чие саме це було розпорядження i на якiй пiдставi воно було зроблено. В усякому разi, досi нi нам, нi канцелярii це не вдалося. Усе з’ясують набагато пiзнiше контрольнi органи, але ми про це вже не дiзнаемося, зрештою, тодi це вже нiкого й не цiкавитиме. При цьому, як я вже казав, саме такi рiшення переважно дуже слушнi, единий iхнiй недолiк – те, що про них стае вiдомо здебiльшого дуже пiзно i тому трапляеться, що ведуться виснажливi дебати про давно вирiшенi речi. Я не знаю, чи у вашому випадку йшлося саме про таке рiшення, – багато аргументiв свiдчать на користь цiеi версii, але не менше – проти неi. Та якщо трапилося саме так, то вам надiслали виклик, i поки ви здiйснювали далеку подорож сюди, минуло багато часу, а Сордiнi тим часом все ще самовiддано працював над вашою справою, Брунсвiк органiзовував змови, i обое мене мучили. Але це все лише моi припущення, точно менi вiдомо тiльки одне: контрольна iнстанцiя з’ясувала, що з вiддiлу «А» багато рокiв тому було вислано запит до громади, на який досi не отримано вiдповiдi. Нещодавно мене про це запитали, i тут справа з’ясувалася. Вiддiл «А» задовольнився моею вiдповiддю про те, що землемiр нам не потрiбен, а Сордiнi змушений був визнати, що вiн у цьому випадку був не уповноважений вести справу, а тому, хоча в цьому й не було його вини, вся проведена ним робота була зайвою, попри те, що вимагала великих затрат нервових зусиль. Якби не те, що з усiх бокiв, як завжди, навалилася нова робота, а ваша справа надто незначна, можна навiть сказати, найдрiбнiша з найдрiбнiших, – усi ми могли б зiтхнути з полегшенням, можливо, навiть сам Сордiнi. Незадоволеним був лише Брунсвiк, але це виглядало смiховинно. Тож уявiть собi мое розчарування, пане землемiр, коли тепер, пiсля щасливого завершення цiлоi справи, – а вiдтодi теж минуло чимало часу, – раптом з’являетеся ви, i все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумiете мою позицiю, коли я намагатимуся, наскiльки зможу, не допустити цього.
– Звичайно, – сказав К. – Але ще яснiше я усвiдомлюю, що тут коiться страшенне неподобство зi мною, а точнiше, iз самим законом. І я зумiю захистити себе вiд цього.
– Як ви збираетеся це робити? – запитав староста.
– Цього я не можу вам сказати, – вiдповiв К.
– Я не хочу виглядати влiзливим, – сказав староста. – Але дозволю собi нагадати, що в моiй особi ви маете, – я не скажу друга, бо ми зовсiм чужi одне одному, – але до певноi мiри дiлового партнера. Я не дозволю тiльки одного: щоб вас зарахували землемiром, а в усьому решта ви завжди можете на мене розраховувати, ясна рiч, у невеликих межах моiх повноважень.
– Ви постiйно говорите про те, – сказав К., – що мене потрiбно зарахувати на посаду землемiра, але ж мене вже зарахували. Ось вам, будь ласка, лист Кламма.
– Лист Кламма, – сказав староста. – Вiн цiнний i важливий завдяки пiдписовi Кламма, який виглядае справжнiм, та що стосуеться всього решта, хоча я не наважуюсь самостiйно висловлюватись iз цього приводу. – Мiццi! – вигукнув вiн, а потiм: – Що ви там робите?
Помiчники i Мiццi, яких так надовго випустили з поля зору, здаеться, так i не знайшли потрiбний документ, тому хотiли запхнути всi папери назад до шафи, але це iм не вдалося, бо безладно розкиданi документи не влазили. Тому вони придумали вихiд, – мабуть, iдея належала помiчникам, i тепер вона втiлювалася в життя. Вони поклали шафу на пiдлогу, запхнули до неi всi папери, потiм разом iз Мiццi сiли на дверцята шафи i тепер повiльно натискали на них.
– Отже, документ не знайдено, – сказав староста. – Шкода, але ви вже знаете суть справи, тож документ нам нiбито без потреби, хоча його, ясна рiч, неодмiнно буде знайдено, швидше за все, вiн у вчителя, у нього ще багато рiзних паперiв. Пiдiйди, будь ласка, ближче зi свiчкою, Мiццi, i прочитай менi цього листа.
Мiццi пiдiйшла, – вона виглядала ще сiрiше й непомiтнiше, коли сидiла на краечку лiжка i притискалась до свого повнокровного чоловiка, який ii мiцно обнiмав. У свiтлi свiчки було видно тiльки ii маленьке обличчя, чiткi й суворi риси якого трохи пом’якшив час. Вона зазирнула в лист i шанобливо склала руки. «Вiд Кламма», – сказала вона. Вони разом прочитали листа, а потiм трохи пошепотiлися, цiеi митi помiчники голосно вигукнули: «Ура!», бо iм нарештi вдалося зачинити дверцята шафи, i Мiццi мовчки подивилася на них iз вдячнiстю, а староста сказав:
– Мiццi цiлком подiляе мою думку, а отже, я можу смiливо ii висловити. Цей лист не вважаеться нiяким офiцiйним документом, а лише звичайним приватним листом, що можна абсолютно чiтко визначити за самим звертанням «Шановний пане!». Крiм того, там немае жодного слова про те, що вас зарахували на посаду землемiра, а йдеться загалом про службу для графа, хоча й про це не сказано нiчого конкретного, а лише те, що вас зарахували «як вам вiдомо», а це означае, що вiдповiдальнiсть за ваше зарахування несете ви самi. Нарештi, в службових справах вас скеровують до мене, старости, як безпосереднього керiвника, який повинен повiдомити вам усi деталi, i це загалом уже зроблено. Для людини, яка вмiе читати дiловi папери, а внаслiдок цього краще розумiеться й на приватнiй кореспонденцii, тут усе сказано дуже чiтко. А те, що ви, чужинець, цього не бачите, мене також не дивуе. Загалом лист означае тiльки те, що Кламм збираеться опiкуватися вами особисто в разi вашого зарахування на графську службу.
– Пане староста, – сказав К. – Ви так добре прокоментували цього листа, що з нього не залишилося майже нiчого, окрiм пiдпису на порожньому аркушi паперу. Хiба ви не помiчаете, що цим принижуете особу Кламма, до якоi намагаетеся показати велику повагу?
– Ви неправильно мене зрозумiли, – сказав староста. – Я не спотворюю змiст цього листа i не применшую його вагомостi, навпаки. Приватний лист Кламма, ясна рiч, набагато вагомiший, анiж офiцiйне розпорядження, але того змiсту, який ви намагаетеся йому приписати, цей лист не мае.
– Ви знаете Шварцера? – запитав К.
– Нi, – вiдповiв староста. – Може, ти знаеш, Мiццi? Теж нi. Нi, ми не знаемо.
– Це дивно, – сказав К. – Це син помiчника каштеляна.
– Шановний пане землемiр, – сказав староста. – Я не можу знати синiв усiх помiчникiв каштелянiв.
– Добре, – сказав К. – Тодi ви мусите повiрити менi на слово. Так от, iз цим Шварцером у мене трапилася суперечка ще в день мого прибуття. Вiн зателефонував до помiчника каштеляна на iм’я Фрiц i отримав довiдку, що мене зарахували на посаду землемiра. Як ви поясните цей факт, пане староста?
– Дуже просто, – вiдповiв староста. – Ви просто ще нiколи не стикалися з нашими канцелярiями. Вам здаеться, що ви вступаете з ними у контакт, але насправдi це лише iлюзiя, яку ви через свое незнання сприймаете за дiйснiсть. І ще про телефон: бачите самi, що в мене, хоча менi достатньо часто доводиться мати справу з канцелярiями, немае телефону. У шинках i подiбних закладах це потрiбна рiч, приблизно як музичний автомат, не бiльше й не менше. Ви вже хоч раз телефонували тут, у нас? Тодi, можливо, ви мене зрозумiете. У Замку телефон, здаеться, працюе чудово, розповiдають, що там постiйно розмовляють по телефону i це дуже прискорюе роботу. Цi безперервнi телефоннi розмови ми чуемо у своiх телефонних апаратах, вони здаються нам схожими на шелест i наспiвування, i тiльки цьому шелесту та наспiвуванню в наших телефонних апаратах можна довiряти, все решта – обман. Не iснуе безпосереднього телефонного зв’язку iз Замком, жодного центрального пункту, звiдки дзвiнки скеровувались би в потрiбному напрямку. Тому якщо ви телефонуете до Замку, там дзеленчать вiдразу всi телефоннi апарати у всiх найнижчих iнстанцiях, точнiше, вони дзвонили б, якби в них, принаймнi майже у всiх, – а це я знаю напевно, – не була вимкнена гучнiсть дзвiнка. Але час вiд часу хтось iз перевтомлених чиновникiв вiдчувае потребу трохи розвiятися, найчастiше це трапляеться ввечерi або вночi, i тодi такий службовець вмикае гучнiсть у своему апаратi. А ми отримуемо вiдповiдь, але це тiльки жарт, нiчого бiльше. І iх можна зрозумiти. Хто мае право своiми дрiб’язковими приватними справами турбувати людей, якi постiйно зайнятi бiльш важливими й термiновими речами? Я не розумiю, як навiть чужинець мiг подумати, що коли вiн телефонуе, наприклад, до Сордiнi, то той, хто бере слухавку, i е Сордiнi. Швидше за все це якийсь невiдомий реестратор iз зовсiм iншого вiддiлу. Але може трапитися й так, що коли зателефонувати цьому невiдомому реестраторовi, то вiдповiсть сам Сордiнi. Тодi, ясна рiч, краще тiкати вiд телефону якомога далi ще до того, як прозвучать першi слова.
– Цього я, звичайно, не врахував, – сказав К. – Звiдки менi було знати аж такi деталi; я не надто довiряв цим телефонним розмовам та усвiдомлював, що по-справжньому важливе тiльки те, що людина дiзнаеться або досягне безпосередньо в Замку.
– Зовсiм нi, – заперечив староста, чiпляючись за слова К. – Телефоннi розмови мають велике значення, як же iнакше? Хiба можна вважати довiдку, отриману вiд працiвника Замку, не дуже важливою? Я вже пояснював це вам на прикладi листа Кламма. Усi цi вислови не мають офiцiйноi ваги. Якщо ви приписуете iм офiцiйне значення, ви помиляетеся. Зате iхня приватна вагомiсть у доброзичливому чи недоброзичливому сенсi дуже велика, жоднi урядовi стосунки не зможуть iз нею зрiвнятися.
– Добре, – сказав К. – Припустiмо, так воно i е, тодi виходить, що я маю в Замку дуже багато хороших друзiв. Якщо бути зовсiм точним, то вони з’явилися ще багато рокiв тому. І коли котромусь iз вiддiлiв спало на думку викликати землемiра, то це був своерiдний вияв прихильностi до мене. Протягом усього цього часу друзiв ставало все бiльше, аж поки мене не затягли сюди, хоча нiчого доброго в цьому й немае, бо тепер менi загрожують вигнанням.
– У ваших словах е частина правди, – сказав староста. – Насамперед ви маете рацiю в тому, що iнструкцii Замку не можна сприймати дослiвно. Та обережнiсть потрiбна в усьому, не лише тут, i ця обережнiсть стае ще нагальнiшою, коли йдеться про важливу iнструкцiю. Але вашi слова про те, нiби вас сюди затягли, для мене незрозумiлi. Якби ви уважнiше слухали моi попереднi пояснення, ви збагнули б, що питання вашого прибуття до нас занадто складне, аби ми могли вiдповiсти на нього пiд час такоi короткоi розмови.
– Висновок такий, – сказав К., – що все дуже туманно й неясно, окрiм перспективи мого вигнання.
– Хто посмiв би вигнати вас, пане землемiр? – спитав староста. – Саме непрозорiсть усього, що передувало вашому приiзду, гарантуе вам якнайбiльш ввiчливий прийом, але, здаеться, ви надто вразливi. Нiхто вас тут не тримае, але це не можна окреслити як вигнання.
– Пане староста, – сказав К. – Тепер вам усе здаеться занадто зрозумiлим. Я дозволю собi перелiчити деякi обставини, що тримають мене тут: жертви, якi менi довелося принести, щоб вибратися з дому; довга i важка подорож; небезпiдставнi сподiвання, якi я мав у зв’язку iз зарахуванням на тутешню службу; повна вiдсутнiсть коштiв; неможливiсть знайти зараз iншу вiдповiдну роботу вдома i нарештi, не менш важлива причина, нiж усi попереднi, – моя наречена, яка живе тут, у Селi.
– А, Фрiда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фрiда поiде з вами куди завгодно. Що ж стосуеться всього iншого, то тут справдi потрiбно помiзкувати, i я повiдомлю про це в Замку. Якщо рiшення буде прийняте або виникне необхiднiсть додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згоднi?
– Нi, аж нiяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив менi ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.
– Мiццi, – сказав староста своiй дружинi, яка все ще сидiла, притиснувшись до нього, i замрiяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неi листа. – Мiццi, нога знову починае сильно болiти, нам потрiбно поставити новий компрес.
К. пiдвiвся.
– Тодi дозвольте менi попрощатися, – сказав вiн.
– Гаразд, – сказала Мiццi, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.
К. озирнувся, його помiчники з традицiйно невчасним службовим завзяттям уже широко вiдчинили дверi. Щоб захистити кiмнату хворого вiд рiзкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Вiн вийшов, забравши з собою помiчникiв i зачинивши дверi.
Роздiл шостий
Перед заiздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.
