Щоб трохи пом’якшити це зауваження, Фрiда запитала про розмiри платнi.
– Чи належатиметься ще й платня, буде вирiшено аж пiсля завершення випробувального термiну, тобто через мiсяць.
– Але нам буде дуже важко, – зауважила Фрiда. – Доведеться одружуватися майже без грошей, i так само заводити якесь домашне господарство. Чи не могли б ми все-таки, пане вчитель, звернутися до громади з проханням про невеличку виплату на початку роботи? Що б ви тут порадили?
– Нi, – вiдповiв учитель, вiн i далi апелював лише до К. – Така виплата стане можливою, тiльки якщо я ii порекомендую, а я цього не робитиму. Призначення цiеi посади – ласка для вас, а в таких речах не можна заходити надто далеко, якщо ви вiдчуваете вiдповiдальнiсть перед громадою.
Тут К. довелося втрутитися майже всупереч його волi.
– А от у цьому, пане вчитель, я думаю, ви помиляетеся. Це ласка швидше з мого боку.
– Нi, – вчитель посмiхнувся, бо йому таки вдалося примусити К. заговорити. – Про це менi сказали абсолютно точно. Шкiльний прислужник потрiбен нам так само термiново, як i землемiр. Як один, так i другий, – це тягар на нашiй шиi. Менi доведеться ще чимало помiзкувати над тим, як пояснити громадi цi витрати. Найкраще i найприроднiше було б просто кинути на стiл цю вимогу, нiяк ii не пояснюючи.
– Я маю на увазi те саме, – сказав К. – Ви змушенi взяти мене на роботу проти своеi волi. Повиннi взяти, хоча це й вимагае вiд вас неприемних обмiрковувань. Якщо хтось один мусить брати на роботу iншого, ласку робить той, хто дозволяе себе працевлаштувати.
– Дивно, – сказав учитель. – Що могло б примусити нас дати вам роботу? Тiльки добре, занадто добре серце пана старости спонукае нас до цього. Я бачу, пане землемiр, що вам доведеться покинути деякi вашi фантазii, щоб стати добрим шкiльним прислужником. А до ймовiрного призначення майбутньоi платнi такi зауваження не надто спонукають. Крiм того, я, на жаль, помiчаю, що ваша поведiнка додасть менi проблем, – протягом усiеi нашоi розмови ви спiлкуетеся зi мною в сорочцi й пiдштаниках, – дивлюся й не можу повiрити.
– Справдi! – вигукнув К., засмiявся i сплеснув у долонi. – Цi жахливi помiчники! Де вони пропали?
Фрiда заквапилася до дверей. Учитель зрозумiв, що з К. бiльше не варто говорити, i запитав Фрiду, коли вони збираються переселитися до школи.
– Сьогоднi, – вiдповiла Фрiда.
– Завтра вранцi я перевiрю, – сказав учитель, попрощався помахом руки i збирався вийти через дверi, що iх Фрiда вiдчинила для себе, але на порозi зiткнувся зi служницями, якi прийшли з речами, щоб уселитися назад до своеi кiмнати. Оскiльки iх нiхто не затримав, учителевi довелося пропихатися мiж дiвчатами, Фрiда йшла за ним.
– Але ж ви нетерплячi, – сказав К. служницям, та цього разу виглядав задоволеним iхньою поведiнкою. – Ми ще тут, а ви вже мусите припхатися.
Тi не вiдповiдали й крутилися по кiмнатi, розкидаючи по боках клунки, з яких стирчало знайоме вже К. брудне шмаття.
– Напевно, ви ще нi разу в життi не прали своiх речей, – сказав К.
Вiн не був злий, радше навпаки, привiтний. Служницi помiтили це, одночасно вiдкрили масивнi роти й безшумно засмiялись, показавши гарнi i сильнi, як у тварин, зуби.
– Ну, заходьте, заходьте, влаштовуйтесь. Це ж ваша кiмната.
Але вони все ще вагалися, надто змiнився зовнiшнiй вигляд помешкання. Тодi К. взяв одну з них попiд руку, щоб провести далi. Та вiдразу ж вiдпустив, таким здивованим поглядом подивилися на нього одночасно обидвi дiвчини. Пiсля коротких перемовин мiж собою вони вже бiльше не вiдводили од К. погляду.
– Тепер ви вже достатньо довго дивилися на мене, – сказав К., у якого вiд цих поглядiв з’явилося якесь неприемне вiдчуття.
Вiн узяв одяг i чоботи, що iх принесла Фрiда, за якою присоромлено тупотiли помiчники, одягнувся. І знову, вже вкотре, здивувався безмежному терпiнню Фрiди у ставленнi до помiчникiв. Замiсть того щоб чистити у дворi одяг, як iм було доручено, вони сидiли в корчмi за обiдом, там Фрiда iх i знайшла. Нечищений одяг вони тримали на колiнах, i iй довелося зробити все самiй. Але вона, хоча так добре вмiла давати собi раду з мужвою, не сварилася з ними, а лише розповiла К. про це недбальство у iхнiй же присутностi як про невеличкий жарт i навiть поплескала одного м’яко, майже ласкаво, по щоцi. К. вирiшив пiзнiше зробити iй за це зауваження. Але зараз йому час було йти.
– Помiчники залишаться тут i допоможуть тобi переiжджати, – сказав К.
Помiчникам не дуже сподобалася така iдея. Ситi й задоволенi, вони охоче перейшлися б. Але послухалися, коли ще й Фрiда сказала:
– Звичайно, ви залишитеся тут.
– Ти знаеш, куди я йду? – запитав К.
– Так, – вiдповiла Фрiда.
– І ти мене бiльше не стримуеш? – запитав К.
– Ти зустрiнешся зi стiлькома перешкодами. Що порiвняно з ними мое слово? – Фрiда поцiлувала К. на прощання, дала йому принесений знизу пакунок iз хлiбом i ковбасою, бо ж вiн не обiдав, нагадала, що вiн повинен повернутися не сюди, а до школи, i провела, тримаючи руку на його плечi, аж до вхiдних дверей.
Роздiл восьмий
Спочатку К. був радий, що не мусить бiльше спостерiгати за метушнею служниць i помiчникiв у теплiй кiмнатi. Надворi трохи пiдмерзло, снiг затверднув, iти стало легше. Але починало темнiти, тож вiн пришвидшив ходу.
Замок, чиi контури потроху ставали розмитими, був мовчазний, як i ранiше; К. ще жодного разу не помiтив там якихось ознак людськоi присутностi. Певно, з такоi вiдстанi й неможливо було нiчого розгледiти, але очi вимагали цього й не хотiли змиритися з нерухомiстю. Часом К. дивився на Замок, i йому здавалося, нiби вiн бачить когось, хто сидить, мов закам’янiлий, та дивиться поперед себе, не так заглиблений у своi роздуми i через це неуважний до всього довкола, як вiльний i нiчим не стривожений. Немов перебувае наодинцi з собою, не вiдчувае присутностi стороннiх, але раптом помiчае, що за ним стежать, хоча це й не тривожить його спокою. Тодi погляд спостерiгача не витримуе i сповзае донизу, хоча залишаеться невiдомим, наслiдок це чи причина. Таке враження пiдсилилося сьогоднi завдяки раннiм сутiнкам, – що довше вiн удивлявся вдалину, то менше мiг роздивитися, то бiльше все тонуло в темрявi.
Коли К. пiдiйшов до ще не освiтленого «Панського двору», на першому поверсi вiдчинилося вiкно, молодий товстий поголений чоловiк у шубi визирнув назовнi й залишився стояти у вiкнi. Вiн не вiдповiв на привiтання К. навiть легким кивком голови. Нi в коридорi, нi в шинку не було жодноi душi, сморiд пивних калюж на пiдлозi був iще неприемнiшим, нiж ранiше. У заiздi «Бiля мосту» такого не траплялося. К. швидко пiдiйшов до дверей, крiзь отвiр яких вiн минулого разу спостерiгав за Кламмом, обережно натиснув на клямку, але дверi були зачиненi. Тодi вiн спробував намацати дiрочку з корком, але, напевно, вона була надто добре захована, i знайти ii виявилося не так просто. Вiн запалив сiрник. І раптом його налякав крик. У кутку мiж дверима i шинквасом, бiля пiчки скулилася юна дiвчина, вона дивилася на К. при свiтлi сiрника заспаними очима, якi вона ледь змогла розплющити. Очевидно, це була Фрiдина наступниця. Але вона швидко опам’яталася, увiмкнула свiтло, вираз ii обличчя залишався роздратованим, доки вона не впiзнала К.
– О, пане землемiр, – посмiхнулася вона, простягнула йому руку й назвалася. – Я – Пепi.
Вона була маленька, червонощока, з густим русявим волоссям, заплетеним у товсту косу, коротшi пасма кучерявилися довкола обличчя. На нiй була пряма довга сукня iз сiроi блискучоi тканини, яка не дуже iй личила, а внизу по-дитячому стягувалася шовковим шнуром з петлею на кiнцi. Сукня заважала iй рухатися. Дiвчина запитала, як там Фрiда i чи не збираеться вона незабаром повернутися до роботи. Це питання звучало доволi зловтiшно.
– Вiдразу пiсля того як Фрiда пiшла, – сказала вона, – мене термiново викликали сюди, бо тут не може працювати хто-небудь. Досi я була покоiвкою, але змiна ця не на краще. Тут потрiбно багато працювати ввечерi i вночi, а це виснажливо. Я ледь витримую тут, тому не дивуюся, що Фрiда покинула цю роботу.
– Фрiда була дуже задоволена цiею посадою, – К. вирiшив нарештi нагадати дiвчинi про рiзницю мiж нею та Фрiдою, якоi Пепi, здаеться, не зауважувала.
– Не вiрте iй, – сказала Пепi. – Фрiда вмiе стримувати себе, як мало хто. Те, в чому вона не хоче зiзнаватися, залишиться при нiй, а ви й не помiтите, що вона збиралася щось сказати. Я служу тут уже багато рокiв разом iз нею, ми спали в одному лiжку, але вона нiколи не була зi мною вiдвертою, зараз, мабуть, вже й не згадуе про мене. Єдина ii подруга – стара шинкарка iз заiзду «Бiля мосту», i це також багато про що свiдчить.
– Фрiда – моя наречена, – сказав К, не припиняючи пошукiв дiрочки для спостереження.
– Я знаю, – сказала Пепi. – Тому й розповiдаю. Інакше вам це було б все одно.
– Розумiю, – сказав К. – Ви маете на увазi, що я мушу пишатися тим, що менi пощастило завоювати прихильнiсть такоi загадковоi дiвчини.
– Саме так, – сказала Пепi й задоволено засмiялася, нiби вона змогла досягнути з К. якоiсь таемноi угоди щодо Фрiди.
Але зовсiм не ii слова зацiкавили К. i вiдволiкли од пошукiв, а сама ii поява й те, що вона тепер працюе тут. Справдi, вона була набагато молодшою за Фрiду, майже дитина, а ii одяг був смiшним, мабуть, вона вбиралася вiдповiдно до своiх перебiльшених уявлень про важливiсть посади кельнерки. І цi ii уявлення в чомусь були правильними, адже вона випадково, незаслужено й несподiвано потрапила на цю посаду, опинившись зовсiм не на своему мiсцi, i призначили ii тимчасово, навiть не довiрили шкiряноi торбинки, яку Фрiда завжди носила на поясi. А ii незадоволення роботою було перебiльшено вдаваним. Та попри дитяче нерозумiння, напевно, й вона мала зв’язки в Замку. Якщо вона не бреше, то працювала покоiвкою i, не усвiдомлюючи своеi вигоди, спала тут цiлими днями. Якщо вiн обiйме це маленьке, повнувате й трохи сутуле тiльце, то навряд чи отримае якiсь переваги, хiба що це зворушить його i додасть сили для подальших дiй. Тодi, можливо, це так само, як iз Фрiдою? Нi, не так само. Достатньо було згадати погляд Фрiди, щоб це збагнути. К. нiколи б не доторкнувся до Пепi. Але зараз вiн змушений був заплющити очi, щоб не дивитися на дiвчину надто вже пожадливо.
– Свiтло не мусить горiти, – сказала Пепi й клацнула вимикачем. – Я запалила його тiльки тому, що ви сильно мене налякали. Що вам тут потрiбно? Фрiда забула щось?
– Так, – сказав К. – У сусiднiй кiмнатi залишилася бiла вишивана скатертина.
– А, ii скатертина, пам’ятаю, дуже гарна, я допомагала ii вишивати, але в цiй кiмнатi ii, мабуть, немае.
– Фрiда думае, що вона там. А хто там мешкае? – запитав К.
– Нiхто, – вiдповiла Пепi. – Це кiмната для урядникiв, тут вони iдять i п’ють, тобто вона для цього iснуе, але бiльшiсть залишаеться у своiх кiмнатах нагорi.
– Якби я знав, що там нiкого немае, – сказав К., – я б сходив i пошукав скатертину. Але в цьому немае певностi. Скажiмо, Кламм часто любить там посидiти.
– Кламма там точно немае, – сказала Пепi. – Вiн уже збираеться iхати геть, у дворi стоять сани.
Нiчого не пояснюючи, К. миттю вийшов iз шинку, але в коридорi повернув не до виходу, а у зворотному напрямку, i за кiлька хвилин був уже у внутрiшньому дворику. Як тут було тихо й гарно! Чотирикутний двiр, з трьох бокiв оточений стiнами будинку, з четвертого був вiдмежований од якоiсь невiдомоi К. невеличкоi бiчноi вулички високим бiлим муром iз масивними, важкими й одчиненими зараз ворiтьми. Із внутрiшнього боку будинок здавався вищим, нiж iз вулицi; у кожному разi, перший поверх був достатньо високим i виглядав солiднiше завдяки дерев’янiй галереi, яка оточувала його по всiй довжинi. Галерея була закрита з усiх бокiв i мала тiльки невеличкий отвiр на рiвнi людського зросту. Навскоси вiд К., майже посерединi будiвлi, але вже поряд iз закутком, куди приеднувалося бiчне крило, мiстився вхiд до будинку, вiдкритий, позбавлений дверей. Перед входом стояли темнi закритi сани, запряженi двома кiньми. Крiм вiзника, про присутнiсть якого К. бiльше здогадувався, нiж справдi його бачив, поблизу нiкого не було.
