Якщо згадати, що державу протягом сторiч розглядали як втiлення волi Божоi та божественноi мудростi так само, як i моралi, то визнання людськоi природи державностi цiлком закономiрно мае певною мiрою протиставляти полiтику та мораль. Мораль залишаеться виразником волi Божоi, полiтика ж – проявом людськоi волi. Це й стало тим змiстовним внеском, який був продиктований ренесансним свiтобаченням: «Фортуна розпоряджаеться однiею половиною наших дiй, але дозволяе нам управляти другою половиною». Ця свобода «управлiння» проявляеться, за Мак’явеллi, в умiннi узгодити своi вчинки з фортуною. Оскiльки ж фортуна мiнлива, то мудрiсть державця полягае в тому, що вiн мае повсякчас шукати такого способу дii, який би вiдповiдав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначае успiхи чи неуспiхи державця. Моральним стае все те, що дае можливiсть досягнути успiхiв будь-якою цiною.
Це певною мiрою пояснюе ту суперечливiсть моральних оцiнок, якi наводить Мак’явеллi у своiй працi i якi покликанi вiдiграти роль «прикладiв» для показу тих шляхiв, що iх повинен обирати державець залежно вiд ситуацii.
Обгрунтування республiканських iдей Мак’явеллi завершуе на сторiнках «Історii Флоренцii». Ця праця, замовлена йому флорентiйським унiверситетом, який тодi очолював Джулiо Медiчi, писалася протягом 1520–1526 рокiв, за умови виплати авторовi 100 флоринiв щорiчно, а вiдтак була вручена папi Климентовi VII. У тi часи мiста-держави замовляли вченим написання своiх iсторiй. Вiдомi хронiки Вiлланi, Стефанi, Каппонi, «Декади» Бйондо, «Історiя Флоренцii» Кавалькантi, «Флорентiйська iсторiя» Поджо Браччолiнi та iншi працi.
Мак’явеллi викладае iсторичнi факти не завжди послiдовно, у нього е велика кiлькiсть помилкових оцiнок. Але вiдомий дослiдник захiдноевропейськоi середньовiчноi iсторiографii О. Л. Ванштейн сказав так: «Мiсце, яке займае Мак’явеллi в iсторiографii, визначаеться не фактичним змiстом його праць, а оцiнками окремих явищ та загальною iсторичною концепцiею, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стае на службу iнтересам сьогодення»[4 - Ванштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.].
Зрозумiло, що iсторiографiчнi принципи Мак’явеллi аж нiяк не вписувалися в тi iсторiософськi концепцii, якi були провiдними у творчостi письменникiв та мислителiв Середньовiччя i присвячувалися питанням про спiввiдношення свiтськоi та духовноi влади, влади папи, iмператора тощо. У всiх подiбних дослiдженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вiчностi, отож земнi проблеми були пiдпорядкованi цiй концепцii.
Це знову ж таки не збiгалося з полiтичними роздумами Мак’явеллi. Тим бiльше що вiн iз самого початку вiдокремлюе полiтику вiд релiгii, надаючи останнiй певного «iнструментального» змiсту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллi, мають викликати страх.
Разом з релiгiею вiн вiдокремлюе вiд полiтики право, яке в Середньовiччi спиралося на принципи християнськоi догматики.
Зрештою, Мак’явеллi був носiем релiгiйного iндиферентизму, характерного для мислителiв його часу. Дух вiльних дослiджень, негативне ставлення до середньовiчних iдеалiв, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою iнтелектуального життя тогочасноi Італii.
Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллi стояв на позицiях прийняття аморалiзму. Вiн скорiше зайняв позицiю стороннього спостерiгача, що виявилася у фактi «описового» ставлення до вчинкiв полiтичних дiячiв, про якi вiн розповiдав на сторiнках своiх праць.
Особлива цiннiсть «Історii Флоренцii» у тому, що автор започатковуе нове iсторiографiчне свiтобачення. Певна рiч, ми звикли до розумiння нерозривного зв’язку зовнiшнiх та внутрiшнiх полiтичних факторiв, але слiд пам’ятати, що Мак’явеллi перший сказав про це. Стоячи бiля витокiв буржуазноi науки, Мак’явеллi розробив програму величезноi iсторичноi ваги, органiчно пов’язав свою теорiю з практичними вимогами дiйсностi, з iдеями прогресу.
Загалом «Історiя Флоренцii» не лише охоплюе iсторичнi подii Італii, але й висвiтлюе полiтичну iсторiю мiжнародних вiдносин у Захiднiй Європi. Це чiтко виражено в самiй структурi працi.
Так, перша книга присвячена полiтичнiй iсторii Давнього Риму, хоч i охоплюе перiод до XV ст. У трьох наступних розглядаеться iсторiя Флоренцii аж до встановлення Синьйорii Медiчi в 1434 р. У другiй частинi, яка складаеться з 4 книг, дослiджуеться iсторiя правлiння Медiчi в XV ст.
Таким чином, можна вiдзначити, що «Історiя Флоренцii» – це блискучий пам’ятник полiтичноi думки пiзнього Вiдродження, iсторико-фiлософське дослiдження розвитку нацiонального республiканського ладу.
Це була остання праця Мак’явеллi.
Усунення Медiчi вiд влади та запровадження у Флоренцii республiканського режиму зродили в Мак’явеллi надiю на повернення до практичноi полiтичноi дiяльностi. 1526 р. вiн органiзував у Флоренцii Магiстрат оборони, головним адмiнiстратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помiчником.
Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено iспанськими вiйськами, а у Флоренцii вiдбулися вибори до Великоi ради.
Роки страждань та зневiри виснажили Мак’явеллi. Важко було впiзнати того веселого молодого чоловiка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчинi, що передчасно зiстарiвся: «Груди кiстлявi, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голенi, запалi щоки. Очi сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокiйно, але в них багато затаеноi думи, i вони здатнi спалахувати поривами рiшучостi та завзяття. Багато дум i пiд високим зморщеним чолом iз залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великi та малi душевнi болi, туга, розчарування. Вуста хтивi; якщо на них заграе усмiшка, вона буде насмiшкувата, недовiрлива, зла, цинiчна i навряд чи добродушна. Нiс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кiнцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епiкурiйця, Мефiстофеля в мiнорi. На гравюрi немае фарб, i так стае шкода, що обличчя одного з найвидатнiших людей Італii та Європи не увiчнене пензлем великого майстра…»[5 - Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. І. – С. 20.].
Таким був Мак’явеллi, коли балотувався на посаду канцлера Флорентiйськоi республiки в 1527 р.
На жаль, за якихось п’ятнадцять рокiв у настроях та полiтичних уподобаннях флорентiйцiв вiдбулися разючi змiни; вiд того, коли вони високо оцiнили дiяльнiсть, патрiотизм Мак’явеллi та його вiдданiсть Флоренцii, i до того, коли, переживши тиранiю Медiчi й повернувшись до iдеi республiки, вони почали цiнувати не стiльки ii велич як центру культури, мистецтва та освiти, скiльки стабiльнiсть ситого життя. До нас дiйшли окремi висловлювання членiв Великоi ради на адресу Мак’явеллi. «Мак’явеллi провадить життя, невiдповiдне звичаям i нерелiгiйне, вiн iсть скоромне в день святоi п’ятницi, чи хтось його бачив на проповiдях?» – запитував один iз «батькiв мiста». Другий: «Вiн сидiв у шинку, гiрше того – в бiблiотецi, читав старi книжки. Не хочемо фiлософiв! Геть фiлософiв!» – «Геть вчених! Батькiвщина потребуе людей благонадiйних, а не вчених, – заявив представник одного iз знатних родiв Флоренцii Леон Альбiццi. – Мак’явеллi iсторик… вiн насмiшник i ставить себе понад усiма»[6 - Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.]. За Мак’явеллi проголосувало 12 чоловiк, проти – 555. Генiального полiтичного теоретика, талановитого практика i полум’яного патрiота не сприйняли сучасники, як це часто бувае з тими, хто значно випереджае свiй час.
Невдовзi по тому Мак’явеллi помер – чи то вiд пневмонii, чи то вiд апендициту.
Те, чого вiн марно прагнув за життя, – визнання теоретичноi та практичноi цiнностi його полiтичних програм, – приходить до нього пiсля смертi й протягом столiть викликае до себе постiйний iнтерес. Наслiдком цього е навiть поява поняття «мак’явеллiзм», у яке вкладають змiст, далекий вiд того, що насправдi обстоював мислитель.
Протягом 450 рокiв цей термiн набував рiзного змiстового навантаження. Єдине, що не змiнювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоцiювалося з виразом «мета виправдовуе засоби».
Фактично ж творцями мак’явеллiзму вiд самого початку були клерикальнi кола – в матерiалах Тридентського собору в спецiальному меморiалi було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всi твори Мак’явеллi було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Схiднiй Європi езуiт Антонiо Поссевiно, що працював над довершенням релiгiйноi унii спочатку в Москвi, а пiзнiше в Украiнi (1581–1582), не заглиблюючись у самий твiр Мак’явеллi, написав супроти нього трактат; через п’ять рокiв пiсля цього iспанський чернець П’етро Рибаданейра в книзi «Про релiгiю й доброчинства християнських державцiв, проти Мак’явеллi» заперечуе несумiснiсть релiгii з полiтикою. Протягом усього XVII ст. клерикальнi кола вели активну боротьбу з полiтичними iдеями Мак’явеллi.
Саме цей наступ клерикалiв i породив поняття «мак’явеллiзм», а сам автор книг «Державець» та «Історiя Флоренцii» здобув репутацiю людини жорстокоi, аморальноi, без честi й совiстi. Наступ прихильникiв папства на iдеi, висловленi Мак’явеллi, зрозумiлий, якщо згадати, що полiтика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення единоi iталiйськоi нацiональноi держави. Це лише один бiк питання, а другий – протидiя появi свiтських знань та iх вiдокремленню вiд «теологiчноi науки», як називалося богослов’я в тi часи.
Перше мiсце серед свiтських знань Мак’явеллi вiдводить моралi, що ii вiн розглядав як певну сукупнiсть iнтересiв, виховуваних у спiвжиттi громадян у державi. Саме мораль покликана навчити останнiх вважати загальнодержавне благо за вище мiрило своiх вчинкiв.
Звiдси – детальна розробка питань управлiння державою, показ сутностi «ремесла» полiтика.
Мак’явеллi поставив нерозв’язну за його часiв проблему – поеднання норм високоi особистоi моралi й успiху в полiтицi. Пiзнiше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибiр засобiв, гангренознi члени не можна лiкувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброею, неможливо усунути м’якими заходами протидii. Життя, що ледь жеврiе, вiдродиться завдяки насильницьким дiям»[7 - Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.].
І хоч методика управлiння державою, запропонована Мак’явеллi, неприйнятна, сама проблема – мiра спiввiдношення рацiонального та цiннiсного: полiтики, права й моралi – вiчна, вона й тепер е надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорiентованого на неповторну цiннiсть кожноi людськоi особистостi.
В XIX–XX ст. спостерiгаеться новий злет зацiкавленостi полiтичними iдеями Мак’явеллi. Так, починаючи з Ф. Нiцше й завершуючи сучасними соцiологiчними концепцiями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллi» – рiзниця мiж «уявленням про полiтичну дiяльнiсть» i практикою цiеi дiяльностi та ii результативнiстю.
А ось iдея про роль активноi, дiяльноi особистостi лягла в основу «теорii елiт», яка виникла на межi ХІХ – ХХ ст. серед iталiйських соцiальних фiлософiв (Г. Моска, В. Парето, Р. Мiхельс).
Пiсля Другоi свiтовоi вiйни знаменитий соцiолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллiстський напря- мок», пiдтриманий P. Мiхельсом, Г. Ласауелом та iншими. Прибiчники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути елiту як сукупнiсть певних «ремiсникiв»; механiзми, якими вона користуеться в управлiннi; методи та засоби, якi вона застосовуе для досягнення своiх цiлей.
Представники «неолiтичноi школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та iн.), що сформувалася наприкiнцi 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються iдеями Мак’явеллi, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язанi з виявленням особливостей боротьби мiж тiею елiтою, яка вже стоiть при владi, та тiею, яка прагне ii.
Ідеi лiдерства особистостi, здатноi виробити в собi якостi, потрiбнi для виконання вiдповiдних соцiальних ролей, розробляють, орiентуючись на iдеi, свого часу висловленi Мак’явеллi, соцiальнi фiлософи, що тяжiють до психологii, – Ж. Пiаже, Д. Рiсмен, Е. Фром.
Постiйно звертаються до творчостi Мак’явеллi й сучаснi соцiологи та полiтологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупцii, бюрократii, полiтичного прогнозування.
Для нас, певна рiч, особливий iнтерес становить резонанс iдей Мак’явеллi в Украiнi. Та оскiльки майже всi проблеми украiнськоi iсторii й культури тiльки тепер починають грунтовно дослiджуватися, питання про поширення iдей Мак’явеллi в Украiнi можна розглядати лише опосередковано. Так, вiдомо, що в першiй половинi XVII ст. Петро Могила привiз в Украiну твори Мак’явеллi. Неодноразово цитував Мак’явеллi Іоаникiй Галятовський.
Проте це питання цiлком закономiрне, зважаючи на те, що зв’язки Украiни з Італiею були започаткованi з давнiх часiв, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Украiнi активно поширюються гуманiстичнi та реформацiйнi iдеi. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з Украiни навчалися в iталiйських унiверситетах Падуi, Флоренцii, Рима, Болоньi, Феррари. Деякi з них залишилися в iнших краiнах i стали вченими зi свiтовим iм’ям (Юрiй Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станiслав Орiховський, який працював поза межами Украiни близько 20 рокiв, та iн.). «З кафедр Кракова й Болоньi, Падуi й Вiдня, – вiдзначае росiйський вчений І. Є. Голенiщев-Кутузов, – вихiдцi з украiнських степiв коментували античних авторiв»[8 -
Голенищев-Кутузов И. Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6–7.]. Але бiльшiсть поверталася в Украiну, несучи знання свiтовоi культури.
Це пiдготувало той розвiй духовноi культури в Украiнi, який ми спостерiгаемо в XVI–XVII ст. Це був перiод становлення нацiональноi самосвiдомостi. Вiдбувався вiн завдяки формуванню свiтськоi й гуманiстичноi культури, нерозривно пов’язаноi з тими процесами, якi вiдбувалися у передових европейських державах.
Поширенню iдей гуманiстичноi культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у вiдповiдь на посилення нацiонального та релiгiйного тиску з боку Польщi, на територii Украiни створюеться активний соцiальний рух, який сприяе формуванню нацiональноi самосвiдомостi. А вона з давнiх часiв спиралася на певнi ментальнi особливостi, в основi яких лежить культурний полiфонiзм – толерантнiсть i терпимiсть щодо iнших культур та народiв. Саме це вiдзначав М. Костомаров: «Пiвденноруси споконвiку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з iншими обличчями та iншими уподобаннями… Пiвденноруси, якi отримали свою вiру вiд грекiв, не засвоiли тоi неприязнi до захiдноi церкви, що виникла в Грецii. В пiвденноруських мiстах греки, вiрмени, жиди, нiмцi, поляки, угри знаходили вiльний притулок… Цей дух терпимостi, вiдсутнiсть нацiональноi зарозумiлостi, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народi досi»[9 - Костомаров Н. И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47–48.].
За цих умов поширювалися iдеi ренесансних гуманiстiв насамперед через навчальнi заклади – спочатку це була Острозька академiя, що ii викладачi удосконалювали своi знання в унiверситетах Європи, передусiм в Італii – Кирило Лукарiс здобув освiту в Падуi та Венецii, Дiонiсiй Палеолог – у Римi. Пiзнiше до навчальних закладiв долучилася Киево-Могилянська академiя. Їi засновник Петро Могила iз самого початку взяв орiентацiю на тогочасну гуманiтарну освiту. Тому професори академii знайомили спудеiв не лише з теологiею та античнiстю, але й глибоко висвiтлювали писання iталiйських гуманiстiв епохи Вiдродження, зокрема Марсiлiо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованнi Боккаччо, Галiлео Галiлея, Тассо.
Серед цих авторiв ми знаходимо й iм’я Нiкколо Мак’явеллi. Ідея сильноi особистостi була близька й зрозумiла Петровi Могилi, який своею дiяльнiстю реалiзував ii. Проте вiн не приймае iдеi Мак’явеллi про необхiднiсть сильноi свiтськоi влади державця – адже тодi треба було б визнати зверхнiсть польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.
У системi поглядiв Теофана Прокоповича – «голови вченоi дружини» Петра І – iдея спiльноi влади державця стае основною.
Якщо врахувати те, що iнтелiгенцiя Украiни, до якоi належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих полiтично-державних програмах, то вiдшукати iдеi «нацiональноi едностi», проголошенi Мак’явеллi, ми можемо лише в тих документах, якi стосувалися козацького руху, – це козацькi лiтописи Самовидця, Григорiя Граб’янки, Самiйла Величка.
І все ж те, що виокремлюе проблему розумiння «Державця» в Украiнi, – це поеднання полiтичних i моральних критерiiв. Адже для украiнцiв, завдяки iхньому менталiтету, було неприйнятним проголошення аморалiзму державця. Це добре усвiдомлювали видатнi дiячi на нивi полiтичноi нацiональноi боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та iн. Вони широко сприяли розвитку освiти й нацiональноi церкви. І кожен з них спирався не тiльки на високий рiвень знань свiтовоi культури та полiтики, але й на вiчнi моральнi цiнностi народу, про що маемо чимало свiдчень.
Повертаючись до Мак’явеллi, треба зазначити, що його творчiсть потребуе постiйноi уваги – слiд прислухатися до рекомендацiй, якi вiн пропонуе, викладаючи суть «ремесла полiтика» в своему «Державцi». Чого варта лише думка про необхiднiсть державця бути завжди здатним до нескiнченних змiн i полiтики, i ситуацiй, i дiй, бути, якщо потрiбно, i «левом», i «лисицею». А хiба можна вiдкинути таку думку Мак’явеллi: «Про розум державця передусiм судять з того, яких людей вiн до себе наближае; якщо цi люди вiдданi та здiбнi, то можна завжди бути впевненим у його мудростi».
І найголовнiше, що робить Мак’явеллi близьким для багатьох народiв, якi в нашi днi стали на шлях розбудови власноi державностi, – це той палкий заклик, з яким звернувся вiн свого часу до спiввiтчизникiв: «Італiя ж, втрачаючи останнi сили, чекае на того, хто вилiкуе ii рани… Як сповнена вона прагнення та готовностi стати пiд спiльне знамено, коли б тiльки знайшлося, кому його пронести!»
Ада Бичко
Історiя Флоренцii
Найсвятiшому i найблаженнiшому отцю, господаревi нашому Клименту VII
покiрний слуга Нiкколо Мак’явеллi
