Історія Флоренції. Державець
Невдовзі по тому Мак’явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.
Те, чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак’явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.
Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».
Фактично ж творцями мак’явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всі твори Мак’явеллі було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Східній Європі єзуїт Антоніо Поссевіно, що працював над довершенням релігійної унії спочатку в Москві, а пізніше в Україні (1581–1582), не заглиблюючись у самий твір Мак’явеллі, написав супроти нього трактат; через п’ять років після цього іспанський чернець П’єтро Рибаданейра в книзі «Про релігію й доброчинства християнських державців, проти Мак’явеллі» заперечує несумісність релігії з політикою. Протягом усього XVII ст. клерикальні кола вели активну боротьбу з політичними ідеями Мак’явеллі.
Саме цей наступ клерикалів і породив поняття «мак’явеллізм», а сам автор книг «Державець» та «Історія Флоренції» здобув репутацію людини жорстокої, аморальної, без честі й совісті. Наступ прихильників папства на ідеї, висловлені Мак’явеллі, зрозумілий, якщо згадати, що політика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення єдиної італійської національної держави. Це лише один бік питання, а другий – протидія появі світських знань та їх відокремленню від «теологічної науки», як називалося богослов’я в ті часи.
Перше місце серед світських знань Мак’явеллі відводить моралі, що її він розглядав як певну сукупність інтересів, виховуваних у співжитті громадян у державі. Саме мораль покликана навчити останніх вважати загальнодержавне благо за вище мірило своїх вчинків.
Звідси – детальна розробка питань управління державою, показ сутності «ремесла» політика.
Мак’явеллі поставив нерозв’язну за його часів проблему – поєднання норм високої особистої моралі й успіху в політиці. Пізніше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибір засобів, гангренозні члени не можна лікувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброєю, неможливо усунути м’якими заходами протидії. Життя, що ледь жевріє, відродиться завдяки насильницьким діям»[7].
І хоч методика управління державою, запропонована Мак’явеллі, неприйнятна, сама проблема – міра співвідношення раціонального та ціннісного: політики, права й моралі – вічна, вона й тепер є надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.
В XIX–XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак’явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.
А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ – ХХ ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).
Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллістський напря- мок», підтриманий P. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.
Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються ідеями Мак’явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне її.
Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак’явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.
Постійно звертаються до творчості Мак’явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.
Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак’явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають ґрунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак’явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак’явеллі. Неодноразово цитував Мак’явеллі Іоаникій Галятовський.
Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв’язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім’ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»[8]. Але більшість поверталася в Україну, несучи знання світової культури.
Це підготувало той розвій духовної культури в Україні, який ми спостерігаємо в XVI–XVII ст. Це був період становлення національної самосвідомості. Відбувався він завдяки формуванню світської й гуманістичної культури, нерозривно пов’язаної з тими процесами, які відбувалися у передових європейських державах.
Поширенню ідей гуманістичної культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у відповідь на посилення національного та релігійного тиску з боку Польщі, на території України створюється активний соціальний рух, який сприяє формуванню національної самосвідомості. А вона з давніх часів спиралася на певні ментальні особливості, в основі яких лежить культурний поліфонізм – толерантність і терпимість щодо інших культур та народів. Саме це відзначав М. Костомаров: «Південноруси споконвіку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з іншими обличчями та іншими уподобаннями… Південноруси, які отримали свою віру від греків, не засвоїли тої неприязні до західної церкви, що виникла в Греції. В південноруських містах греки, вірмени, жиди, німці, поляки, угри знаходили вільний притулок… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народі досі»[9].
За цих умов поширювалися ідеї ренесансних гуманістів насамперед через навчальні заклади – спочатку це була Острозька академія, що її викладачі удосконалювали свої знання в університетах Європи, передусім в Італії – Кирило Лукаріс здобув освіту в Падуї та Венеції, Діонісій Палеолог – у Римі. Пізніше до навчальних закладів долучилася Києво-Могилянська академія. Її засновник Петро Могила із самого початку взяв орієнтацію на тогочасну гуманітарну освіту. Тому професори академії знайомили спудеїв не лише з теологією та античністю, але й глибоко висвітлювали писання італійських гуманістів епохи Відродження, зокрема Марсіліо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Галілео Галілея, Тассо.
Серед цих авторів ми знаходимо й ім’я Нікколо Мак’явеллі. Ідея сильної особистості була близька й зрозуміла Петрові Могилі, який своєю діяльністю реалізував її. Проте він не приймає ідеї Мак’явеллі про необхідність сильної світської влади державця – адже тоді треба було б визнати зверхність польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.
У системі поглядів Теофана Прокоповича – «голови вченої дружини» Петра І – ідея спільної влади державця стає основною.
Якщо врахувати те, що інтелігенція України, до якої належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих політично-державних програмах, то відшукати ідеї «національної єдності», проголошені Мак’явеллі, ми можемо лише в тих документах, які стосувалися козацького руху, – це козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.
І все ж те, що виокремлює проблему розуміння «Державця» в Україні, – це поєднання політичних і моральних критеріїв. Адже для українців, завдяки їхньому менталітету, було неприйнятним проголошення аморалізму державця. Це добре усвідомлювали видатні діячі на ниві політичної національної боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. Вони широко сприяли розвитку освіти й національної церкви. І кожен з них спирався не тільки на високий рівень знань світової культури та політики, але й на вічні моральні цінності народу, про що маємо чимало свідчень.
Повертаючись до Мак’явеллі, треба зазначити, що його творчість потребує постійної уваги – слід прислухатися до рекомендацій, які він пропонує, викладаючи суть «ремесла політика» в своєму «Державці». Чого варта лише думка про необхідність державця бути завжди здатним до нескінченних змін і політики, і ситуацій, і дій, бути, якщо потрібно, і «левом», і «лисицею». А хіба можна відкинути таку думку Мак’явеллі: «Про розум державця передусім судять з того, яких людей він до себе наближає; якщо ці люди віддані та здібні, то можна завжди бути впевненим у його мудрості».
І найголовніше, що робить Мак’явеллі близьким для багатьох народів, які в наші дні стали на шлях розбудови власної державності, – це той палкий заклик, з яким звернувся він свого часу до співвітчизників: «Італія ж, втрачаючи останні сили, чекає на того, хто вилікує її рани… Як сповнена вона прагнення та готовності стати під спільне знамено, коли б тільки знайшлося, кому його пронести!»
Ада Бичко
Історія Флоренції
Найсвятішому і найблаженнішому отцю, господареві нашому Клименту VII
покірний слуга Нікколо Мак’явеллі
Оскільки, найблаженніший і найсвятіший отче, ще до свого обрання Ваша святість доручили мені викласти діяння флорентійського народу, я з усією наполегливістю та вмінням, котрими наділили мене природа й життєвий досвід, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своїх дійшов я до часу, коли зі смертю Лоренцо Медічі Пишного обличчя Італії змінилось, і, оскільки подальші події за величністю своєю та знаменністю потребують і викладення в дусі високому, вирішив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’єднати в книгу і піднести Вашому найсвятішому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моєї праці, плодами, отриманими від Вами посіяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятіше блаженство, насамперед побачите, наскільки великим лихом і владою багатьох можновладців супроводжувалися після занепаду Римської імперії на Заході зміни в долях італійських держав; побачите, як римський первосвященник, венеціанці, королівство Неаполітанське і герцогство Міланське першими досягли державності й могутності в нашій країні; побачите, як вітчизна ваша, саме завдяки розділенню своєму позбувшись імператорської влади, залишалась розділеною до тієї пори, коли нарешті дістала управління Вашого дому. Ваше найсвятіше блаженство особливо наказали мені викладати великі діяння ваших предків таким чином, щоб видно було, наскільки я далекий від хоч якихось лестощів. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукає блага, ніколи не може бути Вам до серця. Та це і викликає мої побоювання, ніби я, говорячи про добросердість Джованні, мудрість Козімо, гуманність П’єро, пишність і передбачливість Лоренцо, не заслужив від Вашої святості докору щодо недотримання ваших вказівок. Однак тут я маю можливість виправдатися як перед Вами, так і перед усіма, кому оповідь моя не сподобалась би, як така, що не відповідає дійсності. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в різний час писав про ваших предків, сповнені всіляких похвал, я мусив би або показати їх такими, якими побачив, або замовчати їхні заслуги, як чинять заздрісники. Якщо ж за їхніми високими ідеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледівши його, не мусив і згадувати про нього. Бо впродовж усієї моєї оповіді ніколи не мав я наміру ані прикрити шляхетну справу благоліпною личиною, ані кинути тінь на похвальне діяння під приводом того, ніби його мета негідна. Про те, наскільки далекий я від лестощів, свідчать усі розділи моєї оповіді, особливо ж публічні промови або приватні судження як у прямій, так і в опосередкованій формі, де у висловах і в усій манері оповідача у найпевніший спосіб виявляється його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слів, бо гідність та істинність оповіді від них нічого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моїх писань, може переконатися в моїй безсторонності, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашої святості. Причина тому – його коротке життя, через що він не міг стати відомим, а я був позбавлений можливості уславити його. Однак пішли від нього справи великі й славетні, бо став він батьком Вашої святості. Заслуга ця переважує діяння його предків і принесе йому більше століть слави, ніж злощасна доля відняла в нього років життя. Я в усякому разі, найсвятіший і найблаженніший отче, старався в цій своїй оповіді, не прикрашаючи істини, догодити всім, але, можливо, не догодив нікому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи події свого часу, неможливо не зачепити доволі багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похід, сподіваючись, що, завжди підтримуваний і обласканий благодіяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воїнстві вашого найсвятішого розуміння. І тому, озброївшись мужністю та впевненістю, що не зраджували мені досі в моїх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тільки не втрачу життя або покровительство Вашої святості.
Передмова
Маючи намір викласти діяння флорентійського народу в його межах і поза ними, я перше хотів почати оповідь із 1434 року за християнським літочисленням, – з часу, коли дім Медічі, завдяки заслугам Козімо і його батька Джованні, досяг у Флоренції більшого впливу, ніж будь-який інший. Бо я вважав тоді, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє видатних істориків, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потім я уважно вчитався в їхні твори, бажаючи вивчити їхній спосіб і порядок викладу подій та наслідувати його, щоб заслужити схвалення читачів. І от виявилося, що перебіг воєн Флоренції з чужоземними державцями й народами вони справді виклали докладно, як належить, але стосовно цивільних розбратів, внутрішніх незгод і наслідків одного й другого вони багато чого зовсім замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож із цієї частини їхніх творів читачі не дістануть ні користі, ні задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що події ці видались їм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’яті поколінь, або тому, що побоювались образити нащадків тих, кого їм довелося б засудити. Такі причини – хай не гніваються на мене ці історики, – здаються мені зовсім не гідними великих людей. Бо коли в історії щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подій, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республікою, так це пізнання обставин, які породжують внутрішні розбрати й ворожнечу, щоб громадяни ці, навчені недобрим досвідом інших, уміли зберігати єдність. І якщо приклади того, що відбувається в будь-якій державі, можуть нас хвилювати, то приклади нашої власної республіки зачіпають нас іще більше і є ще більш повчальними. І коли в якійсь республіці панували неабиякі розбрати, то найвизначнішими були флорентійські. Бо більшість інших держав обмежувалися зазвичай однією якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до її загибелі; натомість Флоренція, не обмежуючись однією, породила безліч незгод. Загальновідомо, що в Римі після вигнання королів виникли розбрати між нобілями та плебсом і не затихали вони до загибелі Римської держави. Так було і в Афінах, і в усіх інших державах, що процвітали в ті часи. Та у Флоренції розбрати виникали спочатку серед нобілів, потім між нобілями і пополанами і, нарешті, між пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навіть серед переможців виникав розкол. Розбрати ж ці призводили до таких убивств, вигнання, загибелі цілих сімейств, яких не знало жодне відоме в історії місто. На мій погляд, ніщо не свідчить про велич нашого міста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже їх було цілком достатньо, щоб привести до загибелі навіть найвеличнішу й наймогутнішу державу. А проте наша Флоренція від них немов тільки зростала і зростала. Така видатна була звитяга її громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе і свою вітчизну, що навіть ті, хто виживав після всіх лих, цією своєю звитягою більше сприяли славі батьківщини, ніж сварки й розбрати могли їй нашкодити. І немає сумніву, що, якби Флоренція після звільнення від імператорської влади мала щастя дістати такий спосіб управління, за якого вона зберігала б єдність, – я навіть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неї: стільки б вона досягла у військовій справі та мирній праці. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх ґібелінів у такій кількості, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно ґвельфи за цілковитої згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренції тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А згодом, у війні проти Філіппо Вісконті, герцога Міланського, коли флорентійцям протягом п’яти років довелося діяти не зброєю (якої вони тоді не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мільйона флоринів; по закінченні ж війни, невдоволені умовами миру та бажаючи показати міць свого міста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумію, чому ці внутрішні розбрати не гідні бути висвітленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменників стримувало побоювання зашкодити пам’яті тих, про кого їм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись і тільки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмінне прагнення людей до того, щоб імена їхніх предків та їхні власні не зникали з пам’яті нащадків. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гідним діянням, намагалися стати відомими через нечесні справи. Не зважили вони також, що діяння, котрі самі по собі певною мірою величні, – як, скажімо, всі справи державні й політичні, – хоч би як їх вели, до яких би наслідків приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто їх виконує, більше честі, ніж хули. Поміркувавши про це все, я змінив думку і вирішив почати свою історію від виникнення нашого міста. Але, не маючи наміру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрішні справи нашого міста до 1434 року, про зовнішні ж події згадуватиму, коли це буде необхідно для розуміння внутрішніх. В описі ж подальших років докладно висвітлюватиму і те, й інше. А для того щоб у цій історії були зрозумілішими всі епохи, які вона зачіпає, я, перш ніж говорити про Флоренцію, розповім про те, як Італія потрапила під владу тих, хто нею тоді правив. Усі ці початкові відомості як про Італію взагалі, так і про Флоренцію, складуть перші чотири книги. У першій буде коротко викладено всі події, що відбувалися в Італії після занепаду Римської імперії і до 1434 року. Друга охопить час від виникнення Флоренції до війни з папою після вигнання герцога Афінського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дійдемо до 1434 року і, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що відбувалось у Флоренції та поза її межами до сьогодення.
Книга перша
Народи, що живуть північніше від Рейну та Дунаю, на землях плодючих і зі здоровим кліматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рідні місця і шукати собі нові прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмірної кількості людей, усі його мешканці поділяються на три групи так, щоб кожна складалася з однакової кількості шляхетних і нешляхетних, заможних і бідних. Потім частина, на яку випаде жереб, вирушає шукати щасливої долі в інших місцях, а дві інші, позбувшись надлишкового населення, і далі користуються спадком своїх предків. Саме ці люди й зруйнували Римську імперію, у чому допомогли самі ж імператори, котрі покинули Рим, свою давню столицю, і перебрались до Константинополя, послабивши західну частину імперії: тепер вони приділяли їй менше уваги і, відповідно, віддали її на розграбування як своїм підлеглим, так і ворогам. І воістину: для того щоб зруйнувати таку величну імперію, що стояла на крові стількох звитяжних людей, потрібна була чимала ницість правителів, чимале віроломство підлеглих, чималі сила й завзяття зовнішніх загарбників; отже, згубив її не один якийсь народ, а об’єднані сили кількох народів. Першими вийшли з цих північних країн проти імперії після кімврів, переможених Марієм, римським громадянином, вестготи – ім’я це і їхньою мовою, і нашою означає «готи західні». Після низки сутичок уздовж кордонів імперії вони з дозволу імператора на тривалий час оселилися на Дунаї й, хоч із різних причин і в різний час, здійснювали набіги на римські провінції, їх усе ж таки постійно стримувала міць імператорської влади. Останнім, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосій: він настільки підпорядкував їх собі, що вони не захотіли обирати собі короля, але, цілком задоволені здійсненими ним пожалуваннями, жили під його владою і билися під його знаменами. Коли ж Теодосій помер, його сини Аркадій і Гонорій успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги і щасливої долі, а зі зміною правителя змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі кожної з трьох частин імперії трьох управителів – на Сході Руфіна, на Заході Стиліхона, а в Африці Гільдона. Після смерті правителя всі троє замислили не просто управляти своїми володіннями, а домогтися в них цілковитої самостійності. Гільдон і Руфін загинули, ледь почавши втілювати свій задум, а Стиліхон зумів приховати свої наміри: з одного боку, він намагався здобути довіру нових імператорів, а з другого – внести такий розлад в управління краєм, щоб потім було легше заволодіти ним. Для того щоб налаштувати вестготів проти імператорів, він порадив припинити давати їм встановлену платню. А оскільки цих ворогів, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в імперії розлад, він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів і аланів (також північні народи, що вирушили завойовувати нові землі) до нападу на римські провінції. Втративши данину, що їм належала, і прагнучи сильніше помститися за кривду, вестготи обрали своїм королем Аларіха, напали на імперію і після цілої низки подій вдерлися в Італію, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларіх помер, а його спадкоємець Атаульф узяв собі за дружину Плацидію, сестру імператорів, і, маючи таку рідню, погодився допомогти Галлії та Іспанії, які з вищенаведеної причини зазнали нападу з боку вандалів, бургундів, аланів і франків. Урешті-решт вандали, що захопили ту частину Іспанії, яка звалася Бетикою, не в змозі відбити нападу вестготів, були покликані правителем Африки Боніфацієм захопити цю провінцію, охоче погодились, а Боніфацій був задоволений цією підтримкою, бо, повставши проти імператора, він побоювався розплати за свою зраду. Так під проводом свого короля Гензеріха вандали оселилися в Африці. На той час імператором став син Теодосія Аркадій. Він так мало опікувався справами Заходу, що всі ці зарейнські народи вирішили затвердитися на захоплених землях.
ІІОтже, вандали стали господарювати в Африці, алани й вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, а й дали своє ім’я захопленим краям, які стали називатися Францією і Бургундією. Усі ці успіхи підштовхнули й інші народи втрутитися в поділ імперії. Гуни, теж кочова народність, захопили Паннонію, провінцію по той бік Дунаю, яка, прибравши тепер ім’я цих гунів, дістала назву Хунгарії. До цих лих додалося ще одне: імператор, якого тіснили зусібіч, намагався зменшити кількість своїх ворогів і заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу і вплив варварів та послаблювало імперію.