На той час помер також Вiльгельм, король Апулii, i папа вирiшив заволодiти цим королiвством, тим бiльше що единим спадкоемцем Вiльгельма залишився його побiчний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу i почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолi був тодi Целестин III. Щоб вирвати королiвство з Танкредових рук, вiн зробив так, що iмператором став Генрiх, син Фрiдрiха, i при цьому обiцяв йому королiвство Неаполiтанське, з метою щоб церквi повернули володiння, якi iй належали. Щоб полегшити справу, вiн витягнув iз монастиря вже немолоду дочку Вiльгельма Констанцiю й одружив ii з Генрiхом. Так засноване норманами королiвство Неаполiтанське перейшло вiд них до германцiв. Імператор Генрiх, давши спершу лад справам у Германii, прибув до Італii зi своею дружиною Констанцiею та чотирирiчним сином Фрiдрiхом i досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а пiсля нього залишалося тiльки немовля на iм’я Рожер. За певний час Генрiх помер на Сицилii, i Неаполiтанське королiвство успадкував Фрiдрiх, а iмператором завдяки сприянню папи Інокентiя III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вiнчатися iмператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Вiн привiв свое вiйсько в Романью i вирiшив напасти на Неаполiтанське королiвство. За це папа вiдлучив його вiд церкви, тож усi вiд нього вiдсахнулись, i iмператором обрали Фрiдрiха, короля Неаполiтанського. Фрiдрiх прибув до Рима прийняти корону, однак папа вiдмовився коронувати його, побоюючись його могутностi й сподiваючись вигнати його з Італii, як ранiше Отона. Обурений Фрiдрiх рушив до Германii та, успiшно воюючи проти Отона, перемiг його. Поки це все вiдбувалось, Інокентiй помер. Вiн уславився багатьма видатними справами i, окрiм усього iншого, заснував у Римi шпиталь Святого Духа. Спадкоемцем його став Гонорiй III, за якого було засновано орден Святого Домiнiка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрiдрiха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуiна Іоанн, котрий досi перебував у Азii iз залишками християн, дав за дружину одну зi своiх дочок. Серед посагу був i титул короля Єрусалимського. От чому всi королi неаполiтанськi iменуються вiдтодi також ерусалимськими.
XXI
В Італii становище було таке: римляни перестали призначати консулiв, а замiсть них вiдповiднi повноваження передавали то одному, то кiльком сенаторам; iснувала, як i ранiше, Лiга, котру утворили проти Фрiдрiха Барбароси ломбардськi мiста – Мiлан, Брешiя, Мантуя, Вiченца, Падуя i Тревiзо.
За iмператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена i Тренто. Іншi мiста i замки Ломбардii, Романьi та Тревiзькоi марки схилялися то на той, то на iнший бiк, залежно вiд обставин. У часи Отона III прибув до Італii такий собi Еццелiно, i тут у нього народився син, вiд якого походив iнший Еццелiно. Цей останнiй, вельми багатий i могутнiй, зблизився з Фрiдрiхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою i за сприяння Еццелiно Фрiдрiх прибув до Італii, захопив Верону i Мантую, зруйнував Вiченцу, узяв Падую i розгромив вiйсько союзних мiст, а потiм вирушив до Тоскани. Еццелiно тим часом пiдкорив усю Тревiзьку марку. Однак вiн не змiг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте i папське вiйсько в Ломбардii. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив ii ленним володiнням i вiддав Ацоне д’Есте, вiд якого походять державцi, що й донинi нею правлять. Фрiдрiх, прагнучи якнайшвидше заволодiти Тосканою, зупинився в Пiзi й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італii, бо всюди розвелися гвельфи й гiбелiни: гвельфами називали себе прибiчники церкви, гiбелiнами – прибiчники iмператора. Назви цi вперше прозвучали в Пiстоi. Полишивши Пiзу, Фрiдрiх заходився нападати зусiбiч на володiння Церкви й спустошувати iх. Папа, не бачачи iншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похiд, як його попередники оголошували проти невiрних. Фрiдрiх, щоб вiд нього не вiдцуралися вiдразу всi прибiчники, як це сталося з Фрiдрiхом Барбаросою та iншими його предками, взяв на службу велику кiлькiсть сарацинiв. Аби мiцнiше прив’язати iх до себе i до того ж мати в Італii пiдтримку, яка не боятиметься папських вiдлучень, вiн вiддав iм мiсто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вiрнiше служитимуть йому, маючи тут прихисток.
XXII
Папський престол посiв Інокентiй IV. Страх його перед Фрiдрiхом був такий, що вiн вирушив до Генуi, а потiм до Францii, i в Лiонi влаштував собор, на якому вирiшив бути присутнiм i Фрiдрiх. Завадило йому повстання в Пармi. Занепавши духом вiд неуспiшностi своiх дiй, вiн вирушив до Тоскани, а звiдти на Сицилiю, де й помер. У Швабii в нього лишився син Конрад, а в Апулii незаконний нащадок на iм’я Манфред, якого вiн зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а пiсля нього лишився спадкоемцем малюк Конрадiн, який перебував у Германii. Манфред спершу заволодiв королiвством як опiкун Конрадiна, а потiм, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волi папи й неаполiтанцiв, яких змусив визнати себе силою.
Поки в королiвствi все це вiдбувалось, у Ломбардii тривав розбрат мiж гвельфами i гiбелiнами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццелiно, який заволодiв уже майже всiею Ломбардiею по той бiк По. Поки тривали военнi дii, проти нього повстала Падуя, i вiн знищив дванадцять тисяч падуанцiв, але й сам помер iще до закiнчення вiйни у вiцi вiсiмдесяти рокiв, а пiсля його смертi всi мiста, якими вiн володiв, здобули волю.
Манфред, король Неаполiтанський, вiдчував, за прикладом своiх предкiв, велику ворожiсть до Церкви, i тодiшнiй папа, Урбан IV, постiйно жив у жорстокому страху. Дiйшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похiд i вирушив до Перуджi чекати вiйська. Бачачи, що загонiв пiдходить мало, що вони слабкi та прибувають iз великим запiзненням, вiн вирiшив, що для перемоги над Манфредом потрiбна дiевiша допомога. Вiн звернув увагу на Францiю, передав королiвство Сицилii та Неаполя Карловi Анжуйському, братовi короля Францii Людовiка, i викликав його до Італii прийняти владу в королiвствi. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його мiсце посiв Климент IV, за якого Карл i прибув до Остii з флотом iз тридцяти галер, звелiвши iншим своiм загонам вирушити до Італii пiшки. Поки вiн перебував у Римi, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому iнвеституру на королiвський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церквi п’ятдесят тисяч дукатiв, i, окрiм того, видав наказ, згiдно з яким анi Карл, анi будь-який iнший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними iмператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив пiд Беневентом, заволодiвши Сицилiею i королiвським троном. Але Конрадiн, якому батько заповiв це володiння, зiбрав у Германii чимале вiйсько i прибув до Італii битися з Карлом, що й сталося пiд Тальякоццо. Однак вiн зазнав поразки, а потiм, невпiзнаний, утiк, але його захопили й убили.
XXIII
В Італii панував мир, поки папський престол не посiв Адрiан V. Карл i далi перебував у Римi й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпiти його владу, папа оселився у Вiтербо i почав кликати iмператора Рудольфа до Італii проти Карла. Так папи то через любов до релiгii, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італii чужоземцiв i починали новi вiйни. Не встигали вони пiднести якогось правителя, вiдразу ж розкаювались у цьому та шукали способiв знищити його, бо не могли знести, щоб у цiй провiнцii, для владарювання над якою iм самим бракувало сил, владарював хтось iнший. Правителiв це все теж доволi сильно страхало, бо, ухилялись папи вiд военних дiй чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обiйти iх за допомогою якоiсь хитростi, як було з Бонiфацiем VIII i деякими папами, котрих iмператори, удаючи добрих друзiв, змогли заманити в полон. Рудольф до Італii, однак, не прибув, бо йому завадила вiйна, яку вiн вiв проти короля чеського. Адрiан помер, а його мiсце посiв Миколай III iз роду Орсiнi, чоловiк вельми смiливий i честолюбний. Миколай одразу ж вирiшив за будь-яку цiну послабити владу Карла. Вiн спонукав iмператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тосканi свого намiсника для допомоги гвельфам, яких вiн пiсля смертi Манфреда вiдновив там у правах. Карл поступився iмператору, вiдкликав своiх намiсникiв, i папа послав до Тоскани одного зi своiх небожiв, кардинала, щоб той панував там вiд iменi iмператора. Натомiсть iмператор на вiддяку за цей знак поваги повернув церквi Романью, яку вiдняв у неi колись один iз його попередникiв, i папа поставив Бертольдо Орсiнi герцогом Романьi. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання i видав наказ, згiдно з яким жоден королiвський нащадок не мiг вiднинi бути римським сенатором. Було в нього також на думцi вiдiбрати у Карла Сицилiю, i з такою метою вiн таемно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успiх лише за його наступника. Хотiлося йому, окрiм того, звести на королiвськi престоли ще двох своiх родичiв – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву вiд германцiв, якi забажали б напасти на Італiю, i проти французiв, якi панували в Неаполiтанському королiвствi. Однак вiн помер, не втiливши цих задумiв. Це був перший папа, який вiдкрито виявляв честолюбнi прагнення i намагався пiд приводом величi Церкви осипати своiх родичiв багатством i почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповiдали, не доводилося говорити про небожiв i взагалi родичiв пап, зате тепер iсторiя буде сповнена ними настiльки, що нам доведеться навiть говорити про папських синiв. І якщо до наших часiв папи намагалися робити iх впливовими державцями, то тепер iм лишаеться тiльки передавати папський престол своiм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, заснованi ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне iснування. Папи переважно жили недовго, внаслiдок чого iхнi насадження не могли пустити корiння; якщо це i вдавалося, то паростки пускали слабке корiння i, позбавленi пiдтримки, при першому ж сильному вiтрi гинули.
Наступником Миколая III став Мартiн IV. Француз за походженням, вiн був на боцi Карла, i той на знак вдячностi послав свое вiйсько на упокорення Романьi, яка повстала проти папи. Пiд час облоги Форлi астролог Гвiдо Бонатто порадив люду напасти на них у вказаному ним мiсцi, тож усi французи потрапили в полон або були вбитi. У той самий час здiйснився заколот, влаштований Миколаем III i королем Педро Арагонським, i сицилiйцi знищили всiх французiв, якi перебували на островi; ним одразу ж заволодiв Педро, який оголосив, що Сицилiя належить йому через дружину його Констанцiю, дочку Манфреда. Готуючись до вiйни за вiдновлення на островi своеi влади, Карл помер, а спадкоемець його Карл II перебував у цей час у полонi в Сицилii. Волю вiн дiстав, пообiцявши повернутися в полон, якщо протягом трьох рокiв не доможеться вiд папи згоди на передання королiвства Сицилiйського арагонському роду.
XXV
Імператор Рудольф, замiсть прибути в Італiю i примножити в нiй славу iмперii, вiдправив туди свого посла з дорученням укласти угоду з мiстами, якi забажали б викупити в iмператора волю. Багато iталiйських мiст скористалися цим i, здобувши волю, iстотно змiнили свiй спосiб життя. Імператорський престол посiв Адольф Насауський, а папський – П’етро дель Мурроне пiд iменем Целестина, чернець-вiдлюдник вельми святого життя, який за пiвроку зрiкся папськоi влади, i тодi папою обрали Бонiфацiя VIII. Небо, яке знало, що прийде день, коли Італiя позбудеться французiв i германцiв та буде надбанням тiльки iталiйцiв, не забажало, однак, щоб папи, навiть коли iм уже не заважатимуть чужоземцi, котрi живуть за Альпами, змiцнили свою владу i користувалися нею. Тому воно допустило, щоб у Римi пiднеслися два могутнi роди – Колонна й Орсiнi, якi завдяки своему впливу та родинним зв’язкам могли постiйно послаблювати папську владу. Бонiфацiй, який розумiв усе це, вирiшив покiнчити з родом Колонна i для цього не тiльки вiдлучив iх вiд Церкви, а й оголосив проти них хрестовий похiд. Хоча це й трохи зашкодило iм, iще бiльш згубним виявилося для Церкви, оскiльки зброя вiдлучення, така дiева, коли ii застосовували для захисту вiри, затупилася, коли честолюбство повернуло ii проти християн. Так i вийшло, що надмiрне прагнення пап наситити свою жадiбнiсть поступово вибивало зброю з iхнiх рук. До того ж папа позбавив двох кардиналiв iз роду Колонна кардинальського звання. Ш’ярра, глава роду Колонна, таемно втiк iз Рима, був захоплений у морi каталонськими пiратами i зiсланий на галеру. Але в Марселi його впiзнали й вiдправили до французького короля Фiлiппа, якого Бонiфацiй вiдлучив вiд Церкви й позбавив королiвського сану. Змiркувавши, що вiдкрита вiйна проти намiсника Христового призводить завжди або до поразки, або до великоi небезпеки, Фiлiпп вирiшив схитрувати. Удавши, що хоче помиритися з Бонiфацiем, вiн таемно послав Ш’ярру до Італii, а той, дiставшись Ананьi, де перебував папа, зiбрав уночi своiх прибiчникiв i захопив його в полон. І хоча жителi Ананьi невдовзi звiльнили папу, ця образа виявилася для глави Церкви таким тяжким ударом, що вiн утратив розум i помер.
XXVI
1300 року Бонiфацiй ухвалив рiшення про святкування ювiлею, звелiвши, щоб i надалi його вiдзначали кожнi сто рокiв. У той час розбрати мiж гвельфами i гiбелiнами розгорiлись iз новою силою. Оскiльки iмператори покинули Італiю напризволяще, багато iталiйських мiст здобули волю, але багато з них натомiсть стали здобиччю тиранiв. Папа Бенедикт повернув прелатам iз роду Колонна кардинальську шапку i знову прийняв Фiлiппа, короля Францii, в лоно церкви. Пiсля його смертi папою став Климент V, француз, який 1305 року перенiс папську резиденцiю до Францii. Тим часом помер Карл II, король Неаполiтанський, i престол успадкував син його Роберт, а iмператорську корону дiстав Генрiх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардii велике сум’яття, оскiльки вiн повернув до Італii всiх вигнанцiв, незалежно вiд того, гвельфи вони були чи гiбелiни. Однак обидвi партii й далi так ворогували мiж собою, що провiнцiю цю роздирала безперервна вiйна, яку iмператор не мав сили припинити, хоч як старався. Вiн поiхав iз Ломбардii й вирушив генуезькою дорогою до Пiзи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, i вiн вирушив до Рима, де залишався всього кiлька днiв, бо Орсiнi, котрих пiдтримував Роберт, вигнали його звiдти, i вiн повернувся до Пiзи. Щоб успiшнiше воювати з Тосканою та вiдняти ii в Роберта, вiн спонукав напасти на неi Федерiго, короля сицилiйського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й вiдняти в Роберта владу, вiн помер, а спадкоемцем його на iмператорському престолi став Людовiк Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, пiд час його понтифiкату iмператор не припиняв переслiдувати гвельфiв i Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт i флорентiйцi. Так почалися тi вiйни, якi Вiсконтi вели в Ломбардii проти гвельфiв, а Каструччо з Лукки в Тосканi проти флорентiйцiв. Але оскiльки рiд Вiсконтi започаткував герцогство Мiланське, одну з п’яти держав, на якi вiдтодi розкололась Італiя, менi здаеться, що слiд детально розповiсти про його походження.
XXVII
Коли в Ломбардii утворилася Лiга мiст для захисту вiд Фрiдрiха Барбароси, про що ми вже згадували, Мiлан, який вiдродився зi своiх руiн i вирiшив помститися за образи, приеднався до Лiги, котра опиралася Барбаросi й на певний час пожвавила у Ломбардii дiяльнiсть церковноi партii. Поки тривали цi вiйни, у Мiланi особливо вбилась у силу родина Делла Торре, i слава його дедалi зростала, натомiсть iмператори в цiй провiнцii мали зовсiм незначну владу. Та коли Фрiдрiх II прибув до Італii, а гiбелiнська партiя завдяки старанням Еццелiно посилилася, в усiх мiстах почали виявляти себе прибiчники гiбелiнiв. У Мiланi на iхньому боцi опинилися Вiсконтi, яким i вдалося вигнати з мiста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: мiж iмператором i папою було укладено угоду, i завдяки цьому вони повернулись на батькiвщину. Коли ж папа з усiм своiм двором поiхав до Францii, а Генрiх Люксембурзький прибув до Італii, щоб коронуватись у Римi, у Мiланi його прийняли Маттео Вiсконтi i Гвiдо Делла Торре, котрi були тодi главами цих родiв. Тут Маттео i замислив використати присутнiсть у Мiланi iмператора, щоб вигнати Гвiдо. Вiн вважав, що легко цього доб’еться, адже Гвiдо належав до ворожоi iмператору партii. Гарним приводом йому здалися ворожi почуття народу до германцiв через iхнi насильства: вiн потроху змiцнював мужнiсть спiвгромадян i пiдмовляв iх узятися до зброi та скинути з себе нарештi ярмо цих варварiв. Коли, на його думку, все вже було досить добре пiдготовано, вiн доручив одному з вiрних людей зчинити бунт, i от раптом – мiланський люд пiдняв зброю проти всього, що мало германське iм’я. Ледве почалася чвара, Маттео iз синами й озброеними прибiчниками поспiшив до Генрiха й оголосив йому, що бунт здiйняли Делла Торре, котрi, не вдовольняючись тим, що жили у Мiланi як приватнi громадяни, вирiшили скористатися можливiстю зашкодити йому, щоб вислужитися перед iталiйськими гвельфами i захопити владу в мiстi, але що вiн може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – iх, Вiсконтi, i iхнiх прибiчникiв буде цiлком досить для його безпеки. Генрiх легко повiрив усьому, що казав Маттео, об’еднав своi сили iз силами Вiсконтi, i разом вони напали на прибiчникiв Делла Торре, якi в рiзних кiнцях мiста намагалися придушити бунт, убили всiх, кого могли, а iнших вигнали з мiста, конфiскувавши iхне майно. Так Маттео став володарем Мiлана. Його спадкоемцями стали Галеаццо й Аццо, а iхнiми – Лукiно i Джованнi. Останнiй став у Мiланi архiепископом, Лукiно ж помер ранiше за нього, i спадкоемцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзi помер i Галеаццо, залишивши единого сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вiрту, який пiсля смертi архiепископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мiланi единим володарем. Вiн перший i прибрав титул герцога. Сини його були Фiлiппо i Джованнi Марiя Анджело, невдовзi вбитий мiланським людом. Вiн залишив державу Фiлiппо, який не мав, однак, нащадкiв чоловiчоi статi, внаслiдок чого управлiння державою вiд роду Вiсконтi перейшло до роду Сфорца, а як i чому це сталося, ми ще розповiмо.
XXVIII
Повернiмося, однак, до того, вiд чого я вiдволiкся. Імператор Людовiк, аби пiдняти значення своеi партii та заразом i коронуватися, прибув до Італii. У Мiланi вiн пiд приводом прагнення повернути мiланцям волю, але насправдi бажаючи взяти з них грошi, посадив усiх Вiсконтi до в’язницi, та невдовзi звiльнив iх через наполягання Каструччо Луккського. Потiм вiн подався до Рима i, щоб посилити в Італii розбрат, поставив антипапою П’етро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та вiйська Вiсконтi iстотно послабити ворожу йому партiю в Тосканi й у Ломбардii. Одначе Каструччо помер, i для iмператора це було початком поразки, бо Пiза i Лукка повстали та пiзанцi випровадили антипапу до Францii до папи в полон, тож iмператор, не в змозi добитися чогось в Італii, повернувся до Германii. Не встиг вiн забратися геть, як Іоанн, король Чехii, прибув до Італii на поклик гiбелiнiв Брешi й захопив це мiсто, а також Бергамо. Оскiльки нашестя це вiдбулося зi згоди папи, хоч вiн i удавав, що обурений, легат Болоньi пiдтримував його, вважаючи, що це гарний спосiб завадити поверненню iмператора до Італii. Через це становище в Італii зовсiм змiнилося. Флорентiйцi й король Роберт, бачачи, що легат пiдтримуе дii гiбелiнiв, стали ворогами всiх, кого вважали друзями легат i чеський король. Тепер, уже не зважаючи на гвельфськi або гiбелiнськi симпатii, багато державцiв, серед яких були Вiсконтi, делла Скала, мантуанський Фiлiппо Гонзага, володарi Каррари й Есте, об’едналися мiж собою. Папа iх усiх вiдлучив вiд Церкви. Король Іоанн, злякавшись цiеi спiлки, повернувся до себе додому, щоб зiбрати сильнiше вiйсько, i, хоч вiн знову прибув до Італii з численнiшою армiею, йому довелося зiткнутись iз досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, вiн повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши своi гарнiзони тiльки в Реджо i в Моденi та доручивши Парму Марсiлiо i П’еро деi Россi, якi були тодi тут вельми могутнi. Коли вiн вiдбув, Болонья приедналася до цього союзу, i всi його члени подiлили мiж собою чотири мiста, якi ще були на боцi Церкви: Парма дiсталася делла Скалi, Реджо – Гонзазi, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентiйцям. Та захоплення цих мiст викликало чимало збройних сутичок, якi припинилися переважно завдяки посередництву Венецii. Може здатися дивним, що, розповiдаючи про таку велику кiлькiсть подiй, що вiдбувалися в Італii, ми досi не згадували про венецiйцiв – адже iхня республiка за значенням своiм i могутнiстю заслуговуе на те, щоб бути уславленою бiльше за iншi iталiйськi держави. Щоб покiнчити з цiею дивиною, пояснивши ii причини, доведеться менi повернутися далеко назад, аби кожному стали вiдомi й виникнення Венецii, i обставини, що перешкоджали iй протягом тривалого часу втручатись у справи Італii.
XXIX
Коли Аттiла, король гунiв, узяв в облогу Аквiлею, жителi ii довго чинили йому опiр, та врештi покинули мiсто й, хто як мiг, з усiм майном, яке змогли забрати, осiли на скелястих пустельних островах пiвнiчного узбережжя Адрiатики. Падуанцi, зi свого боку, бачачи, що до них наближаеться пожежа вiйни, злякалися, що Аттiла, захопивши Аквiлею, нападе й на них. Тому вони зiбрали все свое найцiннiше майно i вiдiслали його в одне мiсце поблизу того самого узбережжя, пiд назвою Рiво-Альто, куди переправили також жiнок, дiтей i старих, залишивши в Падуi тiльки молодь – обороняти мiсто. У тих самих мiсцях осiли й жителi Монселiче та iнших прилеглих пагорбiв, також нажаханi полчищем гунiв. Коли ж Аквiлею було захоплено й Аттiла спустошив Падую, Монселiче, Вiченцу i Верону, падуанцi й найзаможнiшi переселенцi з iнших мiст лишились жити в лагунах поблизу Рiво-Альто, де до них приедналося населення прилеглоi провiнцii, здавна називаноi Венецiею, – цi люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони мiсця щасливi й родючi i стали жити в мiсцевостi безплiднiй, дикiй i позбавленiй будь-яких життевих зручностей. Проте поеднання в одному мiсцi такоi кiлькостi людей зробило його незабаром не тiльки цiлком придатним, а й приемним для життя. Вони завели у себе законнiсть, порядок i були в безпецi серед лих i руiни, яких зазнала Італiя, завдяки чому могутнiсть iхня невдовзi зросла i стала широко вiдома. До цих перших переселенцiв приеднались i багато мiстян Ломбардii, якi тiкали переважно вiд жорстокостi Клефа, короля лангобардiв, i це ще бiльше сприяло зростанню нового мiста. Тож за часiв Пiпiна, короля франкiв, коли вiн на прохання папи прибув вигнати з Італii лангобардiв, пiд час укладання угоди мiж ним i вiзантiйським iмператором встановлено було, що герцоги Беневентськi й венецiйцi не будуть пiдданими нi в того, нi в того, а матимуть цiлковиту незалежнiсть. Горе, що змусило всiх цих людей жити серед води, змусило iх подумати i про те, як, не маючи плодючоi землi, створити собi добробут на морi. Їхнi кораблi почали плавати по всьому свiту, а мiсто наповнювалося найрiзноманiтнiшими товарами, яких потребували жителi iнших краiн, якi й стали вiдвiдувати i збагачувати Венецiю. Багато рокiв венецiйцi й не думали про iншi завоювання, окрiм тих, що могли б полегшити iхню торговельну дiяльнiсть: iз цiею метою здобули вони кiлька гаваней у Грецii та в Сирii, а за послуги, наданi французам iз перевезення iхнього вiйська в Азiю, дiстали у володiння острiв Кандiю. Поки вони так жили, iмення iхне було грiзним на морях i шанованим по всiй Італii, тож iх часто обирали третейськими суддями в рiзних суперечках. От чому й сталося, що коли мiж союзниками виникли суперечностi з питання про подiл завойованих земель, вони звернулися до Венецii, i вона присудила Бергамо та Брешу роду Вiсконтi. Однак за певний час венецiйцi самi захопили Падую, Вiченцу i Тревiзо, а потiм Верону, Бергамо i Брешу, а також багато мiст у королiвствi та в Романьi i, жадаючи ще бiльшоi могутностi, почали загрожувати не тiльки iталiйським правителям, а й чужоземним. Нарештi всi об’едналися проти них, i в один день утратили вони володiння, якi здобули впродовж стiлькох рокiв, витративши величезнi ресурси. І хоча за останнiй час вони повернули собi дещо зi втраченого, колишнiх могутностi й слави iм завоювати не вдалося, i живуть вони, як i решта iталiйських провiнцiй, тiльки милiстю iнших.
XXX
Коли папою став Бенедикт XII, вiн побачив, що втратив майже всi своi володiння в Італii. Побоюючись, щоб iх не захопив iмператор Людовiк, вiн вирiшив подружитись iз усiма, хто захопив володiння, котрi ранiше належали iмперii, щоб вони допомогли йому захистити Італiю вiд зазiхань iмператора. От вiн i видав наказ, згiдно з яким усiх тиранiв, що захопили в Ломбардii мiста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро пiсля того помер, i папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрiстю папа розпоряджаеться майном iмперii, не захотiв поступитися йому в щедростi й одразу ж оголосив усiх узурпаторiв церковних земель iхнiми законними власниками, що владарюють у своiх мiстах за згодою i дозволом iмператора. Саме з цiеi причини Галеотто Малатеста i його брати стали правителями Рiмiни, Пезаро i Фано, Антонiо да Монтефельтро – Марки й Урбiно, Джентiле да Варано – Камерiно, Гвiдо да Полента – Равенни, Сiнiбальдо Орделаффi – Форлi й Чезени, Джованнi Манфредi – Фаенци, Лодовiко Алiдозi – Імоли, i ще багато iнших – безлiчi iнших мiст, тож у володiннях Церкви майже не залишилося землi без правителя. Внаслiдок цього Церква була послабленою аж до понтифiкату Олександра VI, який уже в наш час, пiсля розгрому нащадкiв узурпаторiв, вiдновив ii владу. Коли iмператор видавав свiй дарчий наказ, вiн перебував у Тренто, i скидалося на те, що вiн мае намiр увiйти до Італii. Це викликало в Ломбардii низку збройних сутичок, пiд час яких Вiсконтi захопили Парму. Тодi ж помер Роберт, король Неаполiтанський, залишивши спадкоемицями тiльки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно ранiше. Перед смертю вiн указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб iз його небожем, угорським королем Андреем. Із цим своiм чоловiком Джованна прожила недовго, бо невдовзi вбила його й одружилась iз iншим своiм родичем, князем Тарантським Людовiком. Одначе король Угорщини Людовiк, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспiшив iз вiйськом до Італii й вигнав iз королiвства Джованну та ii чоловiка.
XXXI
Тодi ж у Римi сталася подiя надзвичайно визначна. Такий собi Нiкколо, син Лоренцо, канцлер Капiтолiю, вигнав iз Рима сенаторiв i, прибравши титул трибуна, очолив Римську республiку. Вiн, використовуючи давнi звичаi, встановив таку повагу до законiв i громадянськоi доблестi, що послiв до нього вiдправляли не тiльки сусiднi мiста – вся Італiя, i давнi римськi провiнцii, бачачи, що Рим вiдновлюеться, попiдводили голови i, через страх або через надiю, вшанували його. Однак Нiкколо, попри свою добру славу, сам вiдмовився вiд цих справ; знемагаючи пiд тягарем, що звалився на нього, вiн, хоч його нiхто не виганяв, таемно втiк iз Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхiд Людовiка Баварського, було оголошено iмператором. Карл, щоб засвiдчити свою вдячнiсть папi, вiдправив до нього Нiкколо як полоненого. Невдовзi пiсля того такий собi Франческо Барончеллi, за прикладом Нiкколо, захопив владу трибуна i вигнав iз Рима сенаторiв. Прагнучи якнайшвидше покiнчити з цим бунтiвником i не знаходячи iншого способу, папа випустив Нiкколо iз в’язницi, повернув його до Рима i дав звання трибуна! Нiкколо знову мав владу – i стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожiсть роду Колонни, вiн сам був незабаром убитий, i владу повернули сенаторам.
XXXII
Тим часом король угорський, зiгнавши з неаполiтанського престолу Джованну, повернувся у своi землi. Але папа, якому було краще мати за сусiда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходiв, i врештi-решт iй повернули неаполiтанський престол, за умови щоб Людовiк, чоловiк ii, не приймав королiвського титулу, а вдовольнявся своiм становищем князя Тарантського. Настав рiк 1350-й, i папi спало на думку, що ювiлей, який за рiшенням Бонiфацiя VIII мали вiдзначати кожнi сто рокiв, можна було б святкувати кожнi п’ятдесят, i вiн видав вiдповiдний наказ. Вдячнi за таке благодiяння, римляни погодилися на те, щоб вiн прислав до Рима чотирьох кардиналiв iз метою впорядкувати в мiстi управлiння i призначити потрiбних папi сенаторiв. Окрiм того, папа дав Людовiку, князевi Тарантському, титул короля Неаполiтанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церквi мiсто Авiньйон, що належало iй за правом спадку. На той час помер Лукiно Вiсконтi, i единим державцем Мiлана став архiепископ Джованнi, який часто воював iз Тосканою та своiми сусiдами i вельми збiльшив свою мiць. Спадкоемцями пiсля його смертi лишилися двое небожiв, Бернабо i Галеаццо, але Галеаццо невдовзi помер, залишивши пiсля себе сина Джана Галеаццо, який i подiлив владу в державi зi своiм дядьком Бернабо. Імператором у тi часи був король чеський Карл, а папою – Інокентiй VI, котрий послав до Італii кардинала Егiдiя, iспанця, який дiяв так умiло, що йому вдалося повернути повагу до папськоi влади не тiльки в Романьi та в мiстi Римi, а й у всiй Італii. Вiн знову заволодiв Болоньею, яку захопив було архiепископ Мiланський, змусив римлян узяти за сенатора одного iноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вiсконтi, розгромив i захопив у полон англiйця Джона Гоквуда, який на чолi чотиритисячного англiйського загону воював у Тосканi на боцi гiбелiнiв. Святий престол перейшов до Урбана V, i той завдяки таким успiхам вирiшив вiдвiдати Італiю i Рим, куди прибув також iмператор Карл. Папа пробув у Італii кiлька мiсяцiв, потiм повернувся в Авiньйон, а Карл повернувся у свое королiвство. Пiсля смертi Урбана папою став Григорiй XI, але оскiльки помер i кардинал Егiдiй, в Італii вiдновилася колишня колотнеча, яку постiйно починали мiста, що об’еднувалися проти роду Вiсконтi. Папа прислав до Італii нового легата на чолi шести тисяч бретонцiв, потiм i сам вiн прибув до Італii вже зi своiм двором та остаточно осiв у Римi. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Францii сiмдесят один рiк. Невдовзi пiсля того Григорiй XI помер, i на його мiсце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналiв, якi вважали це обрання незаконним, зiбрались у Фондi й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезцi, якi впродовж рокiв пiдкорялися роду Вiсконтi, повстали; i мiж ними й венецiйцями через острiв Тенедос почалися кривавi вiйни, у котрих на тому чи на тому боцi взяла участь уся Італiя. Тодi ж було вперше застосовано артилерiю – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успiх був на боцi генуезцiв, котрi кiлька мiсяцiв тримали Венецiю в облозi, наприкiнцi вiйни перемогли венецiйцi, i за посередництва папи 1381 року було укладено мир.
XXXIII
У Церквi, як ми вже казали, стався розкол. Королева Джованна схилялася на бiк папи-розкольника, внаслiдок чого Урбан закликав Карла, герцога Дураццо, нащадка неаполiтанських королiв, оголосити про своi права на Неаполь; Карл захопив там владу, а королева була змушена тiкати до Францii. Обурений французький король послав до Італii Людовiка Анжуйського, щоб той повернув королевi владу в Неаполi, вигнав Урбана з Рима i посадив там антипапу. Однак iще на початку цiеi справи Людовiк помер, вiйсько його розпалось i повернулося до Францii. Папа тодi прибув до Неаполя й ув’язнив дев’ятьох кардиналiв, якi були на боцi Францii й антипапи. Потiм вiн озлобився на короля, який вiдмовився призначити одного з його небожiв правителем Капуi, але удав, що не надае цiй вiдмовi великого значення, i попросив короля вiддати йому для проживання мiсто Ночеру. Там вiн спорудив фортецю i почав готуватися до вiйни з метою вiдняти в короля його королiвство, але король узяв його в облогу в Ночерi, i папi довелося тiкати в Геную, де вiн i стратив ув’язнених ним кардиналiв. Звiдти вiн повернувся до Рима, де призначив двадцять нових кардиналiв, аби збiльшити розкiш свого двору. Тодi ж король Неаполiтанський Карл вирушив до Угорщини, де його обрали правителем; невдовзi вiн там помер, залишивши в Неаполi свою дружину з двома дiтьми, Владиславом i Джованною. Водночас Джан Галеаццо Вiсконтi вбив свого дядька Бернабо, став у Мiланi единим правителем, i мало йому було всiеi Ломбардii – вiн хотiв приеднати до неi Тоскану, однак помер саме тодi, коли вже готовий був заволодiти нею i коронуватись iталiйським королем. Урбана VI змiнив Бонiфацiй IX. Антипапа Климент теж помер в Авiньйонi, i папою обрали Бенедикта XIII.
XXXIV
У тi часи в Італii було безлiч вiйськових найманих загонiв – англiйських, нiмецьких, бретонських, що з них деяких приводили туди чужоземнi державцi, котрi прибували в Італiю, деяких посилали папи, коли перебували в Авiньйонi. До послуг цих вiйськових загонiв удавалися потiм усi iталiйськi властителi, що воювали мiж собою, поки Лодовiко да Кунео, житель Романьi, не набрав сильний загiн iталiйських найманцiв, який дiстав iм’я святого Георгiя. Мужнiсть i дисциплiна цього загону затьмарили славу чужоземних вiйськ i повернули ii iталiйським воiнам. Вiдтодi iталiйськi державцi, воюючи мiж собою, стали використовувати тiльки iталiйських найманцiв. Оскiльки мiж папою i римлянами виник розбрат, папа поiхав до Ассiзi й залишався там до ювiлею 1400 року. Римлянам, натомiсть, було вигiдно, щоб ювiлейного року папа перебував у Римi, тому вони знову погодилися прийняти сенатора-iноземця, якого призначав папа, i допустили, щоб папа змiцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цих умовах до Рима, вiн, щоб збагатити церковну скарбницю, звелiв, аби рiчний прибуток iз кожного вакантного бенефiцiю надходив до папськоi скарбницi. Хоча пiсля смертi Джана Галеаццо, герцога Мiланського, лишилися двое синiв – Джованнi Марiя Анджело i Фiлiппо, держава ця розпалась. У колотнечi, що почалася, Джованнi Марiа Анджело загинув, а Фiлiппо певний час був ув’язнений у павiйськiй фортецi, де йому вдалося зберегти життя завдяки вiрностi й спритностi коменданта. Серед тих, хто заволодiв мiстами, що належали iхньому батьковi, був Гульельмо делла Скала. Йому довелося знову тiкати пiд захист Франческо да Каррари, державця Падуi, який допомiг йому знов утвердитись у Веронi, однак не надовго, бо за наказом цього Франческо його отруiли, i той сам заволодiв мiстом. Але тодi жителi Вiнченци, якi мирно жили до того часу пiд владою роду Вiсконтi, почали побоюватися посилення Падуi та перекинулися до венецiйцiв, котрi оголосили Франческо вiйну i спершу вiдiбрали в нього Верону, а потiм i Падую.
XXXV
На той час помер папа Бонiфацiй i обрано було Інокентiя VII. Народ звернувся до нього з проханням повернути фортецi, а також вiдновити народнi вольностi, на що папа вiдповiв вiдмовою. Народ покликав на допомогу короля неаполiтанського Владислава. Проте невдовзi вони помирились, i папа, який зi страху перед народом утiк до Вiтербо, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовiко графом Марки. Потiм вiн помер, i папою обрали Григорiя XII, з умовою, що вiн вiдмовиться вiд папського престолу, якщо й антипапа вiдмовиться вiд своiх зазiхань. Щоб удовольнити бажання кардиналiв i спробувати припинити розкол у церквi, антипапа Бенедикт прибув до Портовенере, а Григорiй до Лукки, де почалися перемовини. Вони, однак, нi до чого не привели, тож кардинали одного i другого претендента вiд них вiдвернулись, i Бенедикт вирушив до Іспанii, а Григорiй до Рiмiнi. Що ж до кардиналiв, то вони за пiдтримки Бальтазара Косси, кардинала i легата Болоньi, зiбрали в Пiзi церковний собор, на якому обрали папою Олександра V. Новий папа вiдразу ж вiдлучив вiд церкви короля Владислава, а його королiвство передав Людовiку Анжуйському, пiсля чого вони обое разом iз флорентiйцями, генуезцями, венецiйцями та болонським легатом Бальтазаром Коссою напали на Владислава i вiдiбрали в нього Рим. Але в розпал цiеi вiйни Олександр помер, а на його мiсце обрали Бальтазара Коссу, який прибрав iмення Іоанн.
XXIII
Бальтазар Косса негайно покинув Болонью, де його обрали, i вирушив до Рима, з’еднавшись там iз Людовiком Анжуйським, який прибув iз вiйськом iз Провансу. Вони стали до бою з Владиславом i розгромили його, однак iз вини кондотьерiв не змогли завершити перемогу, тож король невдовзi знову зiбрався на силi та ще раз захопив Рим, змусивши папу тiкати до Болоньi, а Людовiка до Провансу. Папа взявся обдумувати, як йому послабити Владислава, i з цiею метою постарався зробити так, щоб iмператором обрали Сигiзмунда, короля угорського. Вiн переконав його прибути до Італii, зустрiтись iз ним у Мантуi, i там вони вирiшили скликати вселенський собор для припинення розколу в Церквi, яка, об’еднавшись, успiшно могла б протистояти своiм ворогам.
XXXVI
Було тодi трое пап: Григорiй, Бенедикт i Іоанн; iхне суперництво послаблювало Церкву i позбавляло ii поваги. Всупереч бажанню папи Іоанна, мiсцем собору обрали Констанцу в Германii. Хоча зi смертю короля Владислава не стало причини, з якоi папi спало на думку зiбрати цей собор, вiн уже не мiг вiдмовитися вiд обiцянки прибути на нього. Його привезли в Констанцу, там вiн за кiлька мiсяцiв iз запiзненням усвiдомив свою помилку i спробував утекти, але його ув’язнили i змусили вiдректися вiд влади. Один iз антипап, Григорiй, прислав повiдомлення про вiдмову вiд папства, а iншого, Бенедикта, який не захотiв вiдректися, було засуджено як еретика; покинутий своiми кардиналами, вiн урештi-решт теж був змушений вiдректися. Собор обрав папою Оддоне з роду Колонни, який прибрав iм’я Мартiна V, i так Церква об’едналася, пiсля того як протягом сорока рокiв нею правили вiдразу кiлька пап.
XXXVII
Як ми вже казали, Фiлiппо Вiсконтi був тодi ув’язнений у павiйськiй фортецi. Але на той час помер Фачiно Кане, який, скориставшись ломбардськими розбратами, захопив Верчеллi, Алессандрiю, Новару й Тортону i набрав чимале багатство. Не маючи нащадкiв, вiн залишив своi володiння у спадок дружинi своiй Беатрiче i заповiдав друзям домогтися, щоб вона одружилась iз Фiлiппо. Ставши вельми могутнiм завдяки цьому шлюбу, Фiлiппо знову заволодiв Мiланом i всiм ломбардським герцогством, а потiм, щоб показати вдячнiсть за такi великi благодiяння так, як це роблять майже всi правителi, вiн звинуватив дружину свою Беатрiче у зрадi та вбив ii. Коли ж могутнiсть його остаточно утвердилася, вiн, щоб утiлити задуми батька свого Джана Галеаццо, почав мiркувати про напад на Тоскану.
XXXVIII
Король Владислав, помираючи, залишив сестрi своiй Джованнi, окрiм держави, ще й велике вiйсько, яким командували наймайстернiшi в Італii кондотьери, а першим серед них був Сфорца да Котiньйола, котрий вiдзначався особливою смiливiстю. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тому, що бiля неi постiйно перебувае такий собi Пандольфелло, якого вона виховала, взяла собi за чоловiка Якопо делла Марку, француза королiвськоi кровi, з умовою, що вiн вдовольниться титулом князя Тарантського, а королiвський титул i королiвську владу залишить iй. Та ледве вiн прибув до Неаполя, солдати оголосили його королем, унаслiдок чого мiж ним i дружиною виникла велика чвара, в якiй перемагали то вiн, то вона. Однак урештi-решт влада в державi дiсталася королевi, яка невдовзi почала ворогувати з папою. Тодi Сфорца вирiшив довести ii до того, щоб вона цiлком залежала вiд нього, i з цiею метою зовсiм несподiвано оголосив про свою вiдмову залишатися в неi на службi. Так вона несподiвано залишилася без вiйська – i могла тiльки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилii, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, нiж Сфорца, i до того ж ворога папи, у якого той вiдняв Перуджу та деякi iншi землi, що належали Церквi. Невдовзi вона помирилась iз папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обiйшлась iз ним, як колись iз чоловiком, почав потихеньку прибирати до рук фортецi. Взаемнi пiдозри в них дедалi посилювались, i дiйшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неi на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення i замiсть нього всиновила Людовiка Анжуйського. А через це виникли новi вiйни мiж Браччо, який став на бiк Альфонса, i Сфорца, який пiдтримував королеву. Пiд час цiеi вiйни Сфорца при переходi через рiчку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без вiйська i була б позбавлена престолу, якби iй не допомiг Фiлiппо Вiсконтi, герцог Мiланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, i далi воював iз королевою. Вiн узяв в облогу Аквiлу; але тут папа, який не вважав пiднесення Браччо вигiдним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподiвано напав на Браччо поблизу Аквiли, перемiг його i вбив. З боку Браччо залишився тiльки син його Оддоне; папа вiдняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзi його вбили в Романьi, де вiн воював на службi у флорентiйцiв, тож iз усiх товаришiв Браччо залишився тiльки один, i цей чоловiк зажив значноi ратноi слави. Це був Нiкколо Пiччiнiно.
XXXIX
Оскiльки я вже довiв свою оповiдь до часу, який вказав вiд початку, i оскiльки найiстотнiше з того, про що менi лишилося розповiсти, належить до воен флорентiйцiв i венецiйцiв iз Фiлiппо, герцогом Мiланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцiю, я свою оповiдь перериваю i тiльки нагадаю про становище в Італii, про ii правителiв i про вiйни, якi в нiй тривали на той час, до якого ми дiйшли.
Якщо говорити про найзначнiшi держави, то королевi Джованнi II належали королiвство Неаполiтанське, Марка, частина папських земель i Романья. Але частина мiст у цих землях пiдкорялася Церквi, частина пiдкорялася законним правителям або ж була пiдвладна тиранам, якi захопили там владу: так, у Феррарi, Моденi й Реджо панували д’Есте, у Фаенцi – рiд Манфредi, в Імолi – Алiдозi, у Форлi – Орделаффi, у Рiмiнi й Пезаро – Малатеста, а в Камерiно – рiд Варано. Частина Ломбардii визнавала владу герцога Фiлiппо, частина пiдкорялася венецiйцям, бо всi дрiбнiшi володiння в цiй провiнцii було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рiд Гонзаги. Бiльша частина Тоскани належала флорентiйцям, незалежними лишалися тiльки Лукка i Сiена, причому Луккою володiли Гвiнiджi, а Сiена була вiльною. Генуезцi то мали волю, то потрапляли пiд владу або французьких королiв, або роду Вiсконтi, животiли безславно i вважались одними з найбiльш незначних громадянств. Жоден iз цих головних правителiв не мав власного вiйська. Герцог Фiлiппо замкнувся в своему палацi й не навертався нiкому на очi, всi його вiйни вели довiренi военачальники. Венецiйцi, ледве iхнi честолюбнi погляди звернулися до суходолу, самi вiдмовилися вiд зброi, яка принесла iм таку славу на морi, i, за прикладом iнших iталiйцiв, довiрили керувати своiм вiйськом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, i королева Джованна Неаполiтанська, як особа жiночоi статi, з необхiдностi вдавалися до того, що iншi державцi чинили через недогляд. Тiй самiй необхiдностi пiдкорялися флорентiйцi: дворянство iхне в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, якi звикли торгувати, якi вiйськову справу й успiх у нiй довiряли iншим. Отож iталiйськi збройнi сили були в руках або дрiбних володарiв, або воiнiв, якi не були державцями: першi набирали вiйсько не для зростання своеi слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в бiльшiй безпецi; другi, змалку вихованi для вiйськовоi справи, нiчого бiльше не вмiли i тiльки на неi й могли розраховувати, якщо хотiли досягти багатства та могутностi. Серед них у той час найбiльшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нiкколо Пiччiнiно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо i Мiкелетто Аттендолi, Тарталья, Якопаччо, Чекколiно з Перуджi, Нiкколо да Толентiно, Гвiдо Торелло, Антонiо даль Понте ад Ера i ще багато до них подiбних. Треба додати також дрiбних володарiв, про яких уже згадували, i ще римських баронiв Орсiнi й Колонна, а також синьйорiв i дворян королiвства Неаполiтанського в Ломбардii, – усi вони зробили з вiйськовоi справи ремесло i нiби домовилися мiж собою поводитись так, щоб очолювати вiйсько ворожих сторiн, а за можливостi обидвi цi сторони приводити до загибелi. Урештi-решт вони до того принизили вiйськову справу, що навiть найпересiчнiший военачальник, у якому виявилася б хоч тiнь стародавньоi доблестi, змiг би вкрити iх ганьбою на великий подив усiеi Італii, яка так нерозсудливо шанувала iх. У подальшiй оповiдi моiй повно буде цих нiкчемних правителiв та iхнiх найганебнiших воен, але, перш нiж розповiсти цi подробицi, потрiбно менi, як я обiцяв, повернутись i розказати про походження Флоренцii, щоб кожен зрозумiв, яке було становище цiеi держави у тi часи i як серед лих, що спiткали Італiю впродовж тисячi рокiв, досягла вона нинiшнього свого стану.
Книга друга
І
Серед великих i дивовижних справ, притаманних республiкам i монархiям давнини та нинi забутим, е гiдний вiдзначення звичай засновувати всюди новi держави й мiста. Бо нiщо не може бути бiльш гiдним мудрого правителя чи благополучноi республiки, а також кориснiшого для будь-якоi провiнцii, нiж заснування нових мiст, що дають людям змогу успiшно захищатись i в безпецi обробляти своi поля. Стародавнiм людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землi завойованi або порожнi нових жителiв у поселення, що називалися колонiями. Завдяки цьому не тiльки виникали новi мiста, а й переможцевi легше було володiти завойованою краiною, пустельнi мiсцини заселялись, i населення держави значно правильнiше розподiлялося по ii землях. Приводило це також до того, що, коли добробут дiставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергiйнiшими у нападi на ворога i значно стiйкiшими в оборонi. Оскiльки такий устрiй через погане управлiння монархiями та республiками припинив iснування, багато держав занепали: адже тiльки вiн забезпечував мiцнiсть держав i зростання iхнього населення. Мiцностi досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонiя е своерiдною фортецею, пильним вартовим, що тримае людей у покорi. Без такого ладу жодна краiна не може бути заселена цiлком, iз правильним розподiлом жителiв. Бо не всi землi в нiй однаково родючi й однаково сприятливi для життя, що й призводить в одному мiсцi до надмiрного скупчення людей, у другому – до iхньоi нестачi, i якщо немае можливостi переселяти частину населення звiдти, де його забагато, туди, де його бракуе, уся краiна занепадае: мiсця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, мiсця, де перенаселення, зубожiють. Оскiльки сама природа не може усунути цi несприятливi обставини, тут необхiдна людська дiяльнiсть: нездоровi краi стають бiльш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяеться велика кiлькiсть людей, котрi, обробляючи землю, роблять ii бiльш родючою, а розводячи вогонь, очищують повiтря. Доказом може бути Венецiя, розташована у мiсцевостi болотистiй та нездоровiй: переселення туди вiдразу значноi кiлькостi людей оздоровило ii. У Пiзi через шкiдливi випари у повiтрi не було достатньоi кiлькостi жителiв, поки Генуя та ii узбережжя не стали зазнавати набiгiв сарацинiв. І от через цi набiги у Пiзу переселилася така кiлькiсть вигнанцiв зi своеi батькiвщини, що вона стала велелюдною i могутньою. Вiдтодi, як щез звичай засновувати колонii, складнiше стало утримувати завойованi землi, малолюднi мiсцевостi не заселяються, а перенаселенi не можуть позбутися надлишку жителiв. Так i сталося, що в усьому свiтi, а особливо в Італii, багато мiсцин порiвняно з давниною знелюднiли. І все це було i до сьогоднi е наслiдком того, що правителi не прагнуть справжньоi слави, а республiки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колонiй часто приводило до появи нових мiст i постiйного зростання тих, що виникли ранiше. До них належить Флоренцiя, яка походить вiд Ф’езоле i зростання якiй забезпечив приплив колонiстiв.
II
Очевидно, як це й довели Данте i Джованнi Вiлланi, що мiстяни Ф’езоле, розташованого на вершинi гори, бажали, щоб ринки його були бiльш велелюднi та бiльш доступнi для всiх, хто хотiв би доправити на них своi товари, i для цього постановили, що вони розташовуватимуться не на горi, а на рiвнинi, мiж пiднiжжям гори й рiчкою Арно. Я вважаю, що ринки цi спричинили зведення поряд iз ними перших будiвель: купцi потребували примiщень для товарiв, i з часом цi примiщення стали постiйними будiвлями. Згодом, коли римляни перемогли карфагенян i убезпечили Італiю вiд чужоземних нашесть, кiлькiсть цих будiвель iстотно зросла. Адже люди живуть у складних умовах тiльки несамохiть, i якщо страх перед вiйною змушуе iх вiддавати перевагу мiсцям, укрiпленим самою природою i важкодоступних, то, позбувшись небезпеки, вони iще охочiше оселяються в мiсцях значно менш суворих i бiльш доступних, – бо це зручнiше. Безпека, яку завоювала для Італii слава Римськоi республiки, сприяла такому зростанню (ми вже про це говорили) зведення житлових будiвель, що вони утворили мiстечко, яке спершу мало назву Вiлла-Арнiна. Потiм у Римi почалися громадянськi вiйни, спочатку мiж Марiем i Суллою, пiзнiше мiж Цезарем i Помпеем, а потiм мiж убивцями Цезаря i тими, хто хотiв помститися за його смерть. Спершу Сулла, а пiсля нього тi трое римських громадян, котрi, помстившись за вбивство Цезаря, подiлили мiж собою владу, вiдправили у Ф’езоле колонiстiв, якi майже всi оселилися на рiвнинi, поблизу мiста, що вже будувалося. Зростання населення настiльки примножило кiлькiсть будiвель i городян i такий громадський устрiй установився в ньому, що вiн уже мав право вважатись одним iз мiст Італii. Що ж до походження iменi Флоренцiя, то тут думки рiзняться. Однi вважають, що воно походить вiд Флорина, одного з ватажкiв колонiстiв, iншi стверджують, що спершу говорили не «Флоренцiя», а «Флуенцiя», оскiльки мiстечко було розташоване поряд iз руслом Арно, i наводять свiдчення Плiнiя, який пише: «Флуентiйцi живуть бiля русла Арно». Твердження це, однак, може й не бути правильним, бо в текстi Плiнiя йдеться про те, де жили флорентiйцi, а не як вони називалися. Цiлком iмовiрно, що власне слово «флуентiйцi» – помилка, бо Фрондiн i Корнелiй Тацит, якi писали майже тодi ж, коли i Плiнiй, називають мiсто i його жителiв Флоренцiею i флорентiйцями, бо вже в часи Тiберiя ними правили у той самий спосiб, що й iншими мiстами Італii. Тацит передае, що до iмператора вiд флорентiйцiв було вiдправлено посланцiв просити про те, щоб води К’яни не спускали в iхнiй край. Здаеться безглуздим, щоб те саме мiсто мало водночас двi назви. Тому я вважаю, що воно завжди називалося Флоренцiею, хоч звiдки походить ця назва, а також що воно, хоч якi причини його заснування, виникло у часи Римськоi iмперii та вже за перших iмператорiв згадувалось у працях iсторикiв. Коли варвари спустошували iмперiю, Флоренцiя зазнала руйнацii вiд рук остготського короля Тотiли i за двiстi п’ятдесят рокiв знову вiдбудована Карлом Великим. Вiдтодi до 1215 року вона жила, подiляючи в усьому долю тих, хто правив тодi Італiею. Нею спершу володiли нащадки Карла, потiм Беренгарiй i насамкiнець германськi iмператори, як ми це показали в нашому загальному нарисi. У тi часи флорентiйцi не мали можливостi нi пiднестися, нi вчинити щось гiдне пам’ятi нащадкiв через могутнiсть тих, кому пiдкорювалися. Проте 1010 року, в день святого Ромула, який особливо шанували ф’езоланцi, флорентiйцi захопили Ф’езоле i зруйнували це мiсто, зробивши це або зi згоди iмператора, або в такий час, коли мiж смертю одного iмператора i коронуванням iншого народи почуваються трохи вiльнiшими. Але взагалi мiрою того, як в Італii змiцнювалася влада пап i послаблювалася влада германських iмператорiв, усi мiста цiеi краiни досить легко припиняли пiдкорятися правителевi. 1080 року, за часiв Генрiха III, коли всю Італiю було подiлено, – однi були на боцi папи, а iншi на боцi iмператора, – флорентiйцi зберiгали еднiсть до 1215 року i пiдкорялися переможцевi, не шукаючи нiчого, крiм безпеки. Але як у тiлi людському, – що в бiльш похилому вiцi заволодiвае ним хвороба, то вона небезпечнiша i смертельнiша, – так i у Флоренцii жителi ii пiзнiше за iнших подiлилися на двi ворожi партii, та зате й бiльше постраждали вiд цього подiлу. Причина перших незгод досить широко вiдома, бо про неi багато розповiдали Данте й iншi письменники. Однак i менi слiд коротко розказати про неi.
III
