Історія Флоренції. Державець

ХІІ

Тим часом імператор Карл помер, залишивши престол сину своєму Людовіку. Після смерті останнього серед синів його виникли такі чвари, що на час онуків франкський дім втратив імперію, яка перейшла до германських правителів: першим германським імператором став Арнольф. Через розбрат Каролінги втратили не тільки імперію, а й Італійське королівство; лангобарди знову посилились і почали утискувати папу і римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італії Беренгарія, герцога Фріульського.

Події ці додали сміливості гунам, які осіли в Паннонії, напасти на Італію; знову розбиті Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, чи, точніше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провінцію. У Візантії імператором на той час став Роман, який відняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його війська. Скориставшись зі зміни влади, Апулія і Калабрія, що входили, як ми згадували, до складу східної імперії, повстали проти Романа, і, роздратований цим, він дозволив сарацинам проникнути в ці землі, котрі й були ними захоплені, після чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарій опікується обороною від гунів, воєначальником своїм обрали Альберіха, герцога Тосканського, і завдяки його рішучості врятували Рим від арабів, які, знявши облогу, поставили на горі Ґарґано міцну фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією та здійснювали набіги на інші землі Італії. Отже, Італія опинилась у найжахливішому стані: з боку Альп їй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, і гірке це становище не поліпшувалось упродовж панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон один за одним. Папа ж і вся Церква зазнавали всіляких потрясінь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державці західні ворогували між собою, а східні були зовсім безсилі. Сарацини спустошили місто Геную і все узбережжя, але ці ж лиха піднесли Пізу, куди стікалися люди, яких вигнали з рідних місцин. Події ці відбувалися близько 931 року за християнським літочисленням. Та коли імператорський престол посів герцог саксонський Отон, син Генріха і Матильди, державець, який уславився своїм розумом, папа Агапій звернувся до нього із закликом прибути до Італії та визволити її від тиранії Беренгаріїв.

ХІІІ

У ті часи Італію поділено було так: Ломбардія належала Беренгарію III і синові його Альберту; Тосканою і Романьєю керував намісник західного імператора; Апулія і Калабрія підкорялися частково візантійському імператору, частково сарацинам; у Римі знать щороку обирала двох консулів, які й правили там за давнім звичаєм, і був ще префект як суддя народу і, окрім того, рада із дванадцяти членів, котрі також щороку визначали правителів у міста, залежні від Рима. Папи і в Римі, і в усій Італії мали більший чи менший вплив відповідно до того, наскільки самі користувалися прихильністю імператорів або тих, хто в певний час був у цій країні сильнішим за всіх. Імператор Отон прибув до Італії, відняв королівство у Беренгаріїв, які мали владу п’ятдесят п’ять років, повернув римському первосвященнику його колишні повноваження. У державця цього були син і онук, що мали, як і він, ім’я Отон і правили після нього один за одним. За правління Отона III римляни вигнали з міста папу Григорія V, імператор одразу ж допоміг йому і повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив їх права участі у вінчанні імператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському – і трьом світським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смерті Отона III германські властителі обрали імператором Генріха II, герцога Баварського, який правив дванадцять років і був урешті-решт коронований папою Стефаном VIII. Генріх і дружина його Симеонда уславилися святістю свого життя, чому доказ – безліч храмів Божих, що дістали від них багаті дари або були навіть ними зведені, як, наприклад, церква Сан-Міньято неподалік від Флоренції. Генріх II помер 1024 року, трон посів Конрад Швабський, а після нього – Генріх III. Останній прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обрані були одразу троє пап, котрі суперничали між собою. Він позбавив усіх трьох влади і підтримав обрання на їхнє місце Климента ІI, який і вінчав його імператорською короною.

ХІV

Італією правили тоді почасти магістрати, обрані населенням міст, почасти державці, почасти вповноважені імператора, головний із котрих, що верховодив над усіма іншими, іменувався канцлером. Із правителів наймогутнішим був Ґотфрід, одружений із графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генріха II. Подружжя це мало у власності Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що нині зветься Патримонієм святого Петра. Первосвященникам римським натомість доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензіями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування імператорів, установити власне панування в місті й розпорядитися ним згідно із власним бажанням, потім став найбільшим ворогом первосвященника, який зазнавав від народу римського більше кривд, ніж від будь-якого християнського правителя. Саме тоді, коли загроза папського відлучення від церкви жахала весь християнський Захід, народ римський уперто не підкорявся папі, й обидва ці суперники тільки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолі опинився Миколай II і, як Григорій V, позбавив римлян права брати участь у вінчанні імператора, так Миколай II позбавив їх можливості брати участь в обиранні папи, вирішивши, що віднині це буде справою кардиналів. Цим він не задовольнивсь, але, змовившись із державцями, які правили тепер Калабрією й Апулією через обставини, про які розповімо далі, примусив усіх посадовців, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада міста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навіть скинув із посади.

ХV

Після смерті Миколая II в Церкві стався розкол, оскільки ломбардське духовенство не бажало підкоритись Олександру II, обраному в Римі, і зробило Кадала Пармського антипапою. Натомість Генріх IV, якому ненависним було посилення папської влади, намагався переконати папу Олександра відмовитися від тіари, а кардиналів – зібратися в Германії для обрання нового первосвященника. Так цей державець і став першим, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і на ньому позбавив Генріха імператорського та королівського берла. Деякі народи Італії стали на бік папи, інші на бік Генріха – звідси й походить поділ на ґвельфів і ґібелінів, ніби Італії судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полоні внутрішніх чвар. Генріх, відлучений від церкви, був змушений на вимогу своїх підданих прибути до Італії, щоб босим і на колінах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзі між папою й Генріхом знову виникла ворожнеча. Генріх був знову відлучений від церкви й послав на Рим із військом свого сина, теж Генріха, який за допомогою римлян, що ненавиділи папу, взяв його в облогу в римській цитаделі. Та Роберт Гвіскар вирушив з Апулії на допомогу папі, й Генріх, не чекаючи його, відступив у Германію. Самі тільки римляни й далі опиралися, тож Роберт розгромив місто, знову перетворивши Рим на руїни, з яких його раніше підняли кілька пап. Оскільки від цього Роберта пішло королівство Неаполітанське, я вважаю не зайвим розповісти про його походження й діяння.

XVI

Як уже було сказано, між спадкоємцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим північним народам, що звуться норманами, напасти на Францію і захопити в ній цілу провінцію, відтоді й названу на їхнє наймення Нормандією. Частина норманів прибула до Італії в ті часи, коли в ній сваволили Беренгарії, сарацини й гуни, і захопила деякі землі в Романьї, відважно вистоявши серед усіх цих воєн. В одного з норманських державців, Танкреда, народилось кілька синів, із яких особливо уславилися Вільґельм на прізвисько Залізна Рука і Роберт Гвіскар. Коли влада перейшла до Вільґельма, в Італії стало вже спокійніше, однак сарацини ще перебували на Сицилії й щодня здійснювали набіги на італійське узбережжя. Тоді Вільґельм змовився з правителями Капуї й Салерно, а також з Мелорхом, намісником візантійського імператора в Апулії й Калабрії, напасти на Сицилію та після перемоги поділити здобич і землі між собою на чотири рівні частини. Ця справа була успішною, але Мелорх таємно викликав із Візантії військо і захопив увесь острів від імені імператора, поділивши тільки здобич. Вільґельм цим був вельми незадоволений, але, відклавши помсту до більш сприятливих часів, покинув Сицилію разом із правителями Салерно й Капуї. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своїх володінь, як він, замість повернутись у Романью, швидко вирушив зі своїм військом в Апулію, зненацька захопив Мельфи і, попри протидію імператорського війська, незабаром підкорив собі майже всю Апулію та Калабрію, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвіскар. Не в змозі домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Роберті опору як проти германських імператорів, так і проти непокори римського народу. Розрахунки ці, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Роберт відігнав Генріха від Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер і Вільґельм, які приєднали до володінь своїх іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, володарем якої оголосив себе Рожер. Коли Вільґельм подався до Константинополя свататися до дочки імператора, Рожер напав на брата й захопив усі його володіння. Він спершу погордливо оголосив себе королем Італії, та потім, удовольнившись титулом короля Апулії й Сицилії, став першим, хто дав ім’я і лад цьому королівству, яке до сьогодні існує у тих самих кордонах, хоча кров і раса володарів його змінювалися не раз, бо коли згасла норманська династія, влада перейшла до німецької, потім до французької, після французької – до арагонської, а тепер Сицилія належить фламандцям.

XVII

Урбана II, який посів папський престол, римляни зненавиділи. Почуваючись у небезпеці серед колотнечі, що роздирала Італію, він замислив вельми сміливу справу. Він вирушив у супроводі свого кліру до Франції, зібрав у Оверні силу-силенну народу та взявся проповідувати проти невірних. Він так надихнув усіх, що вони ухвалили вирушити до Азії в похід на арабів, який разом із усіма наступними такими самими походами дістав назву хрестового, бо всіх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязі й на зброї. Вождями були Ґотфрід, Євстахій і Болдвін Бульйонські, графи Булоні, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрість і святість; багато народів і королів сприяли цій справі своїми грошима, а значна кількість приватних осіб ішли в похід за власний рахунок без будь-якої винагороди. Така була тоді сила релігійності в душах людей, яких надихав приклад їхніх ватажків. Попервах справа ця була славною й успішною: уся Азія, Сирія і частина Єгипту опинилися під владою християн. Тоді й виник орден єрусалимських рицарів, що існує й понині і має у власності острів Родос, єдину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовників, який за короткий час занепав через розбещеність своїх членів. Так у різний час сталася безліч різних подій, які уславили і багато народів, і окремих осіб. У хрестових походах брали участь королі Франції, Англії, а з народів венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отже, ця боротьба тривала зі змінним успіхом до часів мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили їх урешті-решт слави, яку вони здобули спочатку, і за дев’яносто років їх вигнали з усіх тих місць, котрі так вдало і з такою честю відвоювали.

XVIII

По смерті Урбана папою став Пасхалій II, а імператорський престол здобув Генріх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потім ув’язнив папу разом із усім його кліром і погодився повернути волю лише за умови, що він розпоряджатиметься германською Церквою на свій розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всі свої статки залишила у спадок Церкві. Після смерті Пасхалія II і Генріха IV було багато пап та імператорів, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а імператорський – до Фрідріха Швабського, прозваного Барбаросою. І раніше у пап були досить складні стосунки і з римським народом, і з імператором, – при Барбаросі стало ще складніше. Фрідріх був вельми майстерний полководець, але сповнений такої гордині, що навіть помислити не хотів про поступки папі. Однак після обрання свого він прибув до Рима для коронування, а потім мирно повернувся в Германію. Та недовго перебував він у такому настрої, бо невдовзі повернувся до Італії, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардії. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром і був деякими з кардиналів обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу імператорові Фрідріху, табір якого був розташований поблизу Креми, і імператор відповів: нехай і той і той прибудуть до нього, а він уже розсудить – кому бути папою. Така відповідь Олександру не сподобалася, він бачив, що імператор схиляється на бік антипапи, тому відлучив Барбаросу від церкви і втік до Філіппа, короля Франції. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і розграбував Мілан, унаслідок чого Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. У цей час помер антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. Римляни, підбадьорені відсутністю папи й труднощами, яких Фрідріх зазнавав у Ломбардії, потроху почали хазяйнувати у себе в Римі й підкорювати ті землі, які звичайно від них залежали. Жителі Тускула не захотіли підкоритись, і римський народ усіма силами вирушив на них. Однак їм допоміг Фрідріх, і разом із ним тускуланці вчинили такий розгром римському війську, що відтоді Рим перестав бути багатим густонаселеним містом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпеці через ненависть римлян до Фрідріха і безлічі ворогів імператора в Ломбардії. Фрідріх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втік до Вільґельма, короля Апулії, який лишився єдиним спадкоємцем цього королівства після смерті Рожера. Фрідріх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германії. Тоді ломбардці, які об’єдналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павії й Тортоні, де перебувало імператорське військо, звели фортецю, котра могла стати головною позицією в цій війні, і назвали її Алессандрією на честь папи і на ганьбу Фрідріху. Помер також антипапа Гвідо, а на його місце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе під захистом імператорського війська.

XIX

Поки відбувалися всі ці події, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителі цього міста, сподіваючись, що він захистить їх від римлян. Туди до нього прибули посланці короля англійського Генріха, які мали доручення оголосити, що король аж ніяк не винен у вбивстві блаженного Томи, єпископа Кентерберійського (у чому його гучно звинувачували чутки), і з цієї причини папа послав до Англії двох кардиналів розібратися в цій справі. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обурені ницістю цього злочину і тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епітимію: король мусив зібрати всіх баронів королівства і публічно присягнути перед ними, що непричетний; окрім того, послати негайно двісті озброєних людей до Єрусалима та забезпечувати їх там протягом року, а також дати обітницю, що не пізніше ніж за три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, яке тільки зможе зібрати; і, нарешті, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правління для обмеження вольностей духовенства, і дозволити будь-якому зі своїх підданих, хоч хто б він був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генріх погодився: так наймогутніший правитель підкорився вимозі, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папі підкорялися таким чином правителі найвіддаленіших країн, він не міг змусити слухатися римлян настільки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римі, хоч він і обіцяв не втручатися ні в що, окрім церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на віддалі значно більше, ніж поблизу! Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. Поки він готувався до нової війни з папою, всі його прелати й барони оголосили, що відречуться від нього, якщо він не замириться з Церквою. Тож він був змушений стати на коліна перед папою у Венеції, де вони й уклали мирну угоду. Згідно з цією угодою, папа позбавляв імператора будь-якої влади над Римом, а своїм союзником оголосив Вільґельма, короля Сицилії й Aпyлії. Натомість Фрідріх ніяк не міг обійтися без війни, тому вирушив до Азії, щоб у боротьбі з Магометом вдовольнити своє честолюбство, котре ніяк не міг він удовольнити у боротьбі з намісником Христовим. Та коли опинився на берегах річки, його так зачарувала прозорість її вод, що він замислив у ній скупатись, і ця легковажність коштувала йому життя. Так річкові води принесли магометанам більше користі, ніж папські відлучення християнам: ті лише розпалювали шаленство Фрідріха; ці ж із ним покінчили.

XX

Коли Фрідріх загинув, папі лишалося тільки здолати наполегливу незговірливість римлян. Після вельми тривалих суперечок щодо обрання консулів сторони погодилися, що обирати консулів буде за звичаєм народ, але консули зможуть обіймати посаду лише після того, як присягнуться підкорюватися церкві. Ця угода змусила антипапу Іоанна тікати в Монте Альбано, де він невдовзі й сконав.

На той час помер також Вільґельм, король Апулії, і папа вирішив заволодіти цим королівством, тим більше що єдиним спадкоємцем Вільґельма залишився його побічний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу і почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолі був тоді Целестин III. Щоб вирвати королівство з Танкредових рук, він зробив так, що імператором став Генріх, син Фрідріха, і при цьому обіцяв йому королівство Неаполітанське, з метою щоб церкві повернули володіння, які їй належали. Щоб полегшити справу, він витягнув із монастиря вже немолоду дочку Вільґельма Констанцію й одружив її з Генріхом. Так засноване норманами королівство Неаполітанське перейшло від них до германців. Імператор Генріх, давши спершу лад справам у Германії, прибув до Італії зі своєю дружиною Констанцією та чотирирічним сином Фрідріхом і досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а після нього залишалося тільки немовля на ім’я Рожер. За певний час Генріх помер на Сицилії, і Неаполітанське королівство успадкував Фрідріх, а імператором завдяки сприянню папи Інокентія III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вінчатися імператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Він привів своє військо в Романью і вирішив напасти на Неаполітанське королівство. За це папа відлучив його від церкви, тож усі від нього відсахнулись, і імператором обрали Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх прибув до Рима прийняти корону, однак папа відмовився коронувати його, побоюючись його могутності й сподіваючись вигнати його з Італії, як раніше Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії та, успішно воюючи проти Отона, переміг його. Поки це все відбувалось, Інокентій помер. Він уславився багатьма видатними справами і, окрім усього іншого, заснував у Римі шпиталь Святого Духа. Спадкоємцем його став Гонорій III, за якого було засновано орден Святого Домініка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрідріха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуїна Іоанн, котрий досі перебував у Азії із залишками християн, дав за дружину одну зі своїх дочок. Серед посагу був і титул короля Єрусалимського. От чому всі королі неаполітанські іменуються відтоді також єрусалимськими.

XXI

В Італії становище було таке: римляни перестали призначати консулів, а замість них відповідні повноваження передавали то одному, то кільком сенаторам; існувала, як і раніше, Ліга, котру утворили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста – Мілан, Брешія, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо.

За імператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена і Тренто. Інші міста і замки Ломбардії, Романьї та Тревізької марки схилялися то на той, то на інший бік, залежно від обставин. У часи Отона III прибув до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого походив інший Еццеліно. Цей останній, вельми багатий і могутній, зблизився з Фрідріхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою і за сприяння Еццеліно Фрідріх прибув до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив військо союзних міст, а потім вирушив до Тоскани. Еццеліно тим часом підкорив усю Тревізьку марку. Однак він не зміг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте і папське військо в Ломбардії. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив її ленним володінням і віддав Ацоне д’Есте, від якого походять державці, що й донині нею правлять. Фрідріх, прагнучи якнайшвидше заволодіти Тосканою, зупинився в Пізі й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італії, бо всюди розвелися ґвельфи й ґібеліни: ґвельфами називали себе прибічники церкви, ґібелінами – прибічники імператора. Назви ці вперше прозвучали в Пістої. Полишивши Пізу, Фрідріх заходився нападати зусібіч на володіння Церкви й спустошувати їх. Папа, не бачачи іншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похід, як його попередники оголошували проти невірних. Фрідріх, щоб від нього не відцуралися відразу всі прибічники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, взяв на службу велику кількість сарацинів. Аби міцніше прив’язати їх до себе і до того ж мати в Італії підтримку, яка не боятиметься папських відлучень, він віддав їм місто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вірніше служитимуть йому, маючи тут прихисток.

XXII

Папський престол посів Інокентій IV. Страх його перед Фрідріхом був такий, що він вирушив до Генуї, а потім до Франції, і в Ліоні влаштував собор, на якому вирішив бути присутнім і Фрідріх. Завадило йому повстання в Пармі. Занепавши духом від неуспішності своїх дій, він вирушив до Тоскани, а звідти на Сицилію, де й помер. У Швабії в нього лишився син Конрад, а в Апулії незаконний нащадок на ім’я Манфред, якого він зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а після нього лишився спадкоємцем малюк Конрадін, який перебував у Германії. Манфред спершу заволодів королівством як опікун Конрадіна, а потім, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волі папи й неаполітанців, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королівстві все це відбувалось, у Ломбардії тривав розбрат між ґвельфами і ґібелінами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццеліно, який заволодів уже майже всією Ломбардією по той бік По. Поки тривали воєнні дії, проти нього повстала Падуя, і він знищив дванадцять тисяч падуанців, але й сам помер іще до закінчення війни у віці вісімдесяти років, а після його смерті всі міста, якими він володів, здобули волю.

Манфред, король Неаполітанський, відчував, за прикладом своїх предків, велику ворожість до Церкви, і тодішній папа, Урбан IV, постійно жив у жорстокому страху. Дійшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похід і вирушив до Перуджі чекати війська. Бачачи, що загонів підходить мало, що вони слабкі та прибувають із великим запізненням, він вирішив, що для перемоги над Манфредом потрібна дієвіша допомога. Він звернув увагу на Францію, передав королівство Сицилії та Неаполя Карлові Анжуйському, братові короля Франції Людовіка, і викликав його до Італії прийняти владу в королівстві. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його місце посів Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з флотом із тридцяти галер, звелівши іншим своїм загонам вирушити до Італії пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церкві п’ятдесят тисяч дукатів, і, окрім того, видав наказ, згідно з яким ані Карл, ані будь-який інший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними імператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівським троном. Але Конрадін, якому батько заповів це володіння, зібрав у Германії чимале військо і прибув до Італії битися з Карлом, що й сталося під Тальякоццо. Однак він зазнав поразки, а потім, невпізнаний, утік, але його захопили й убили.

XXIII

В Італії панував мир, поки папський престол не посів Адріан V. Карл і далі перебував у Римі й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпіти його владу, папа оселився у Вітербо і почав кликати імператора Рудольфа до Італії проти Карла. Так папи то через любов до релігії, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італії чужоземців і починали нові війни. Не встигали вони піднести якогось правителя, відразу ж розкаювались у цьому та шукали способів знищити його, бо не могли знести, щоб у цій провінції, для владарювання над якою їм самим бракувало сил, владарював хтось інший. Правителів це все теж доволі сильно страхало, бо, ухилялись папи від воєнних дій чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обійти їх за допомогою якоїсь хитрості, як було з Боніфацієм VIII і деякими папами, котрих імператори, удаючи добрих друзів, змогли заманити в полон. Рудольф до Італії, однак, не прибув, бо йому завадила війна, яку він вів проти короля чеського. Адріан помер, а його місце посів Миколай III із роду Орсіні, чоловік вельми сміливий і честолюбний. Миколай одразу ж вирішив за будь-яку ціну послабити владу Карла. Він спонукав імператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника для допомоги ґвельфам, яких він після смерті Манфреда відновив там у правах. Карл поступився імператору, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани одного зі своїх небожів, кардинала, щоб той панував там від імені імператора. Натомість імператор на віддяку за цей знак поваги повернув церкві Романью, яку відняв у неї колись один із його попередників, і папа поставив Бертольдо Орсіні герцогом Романьї. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання і видав наказ, згідно з яким жоден королівський нащадок не міг віднині бути римським сенатором. Було в нього також на думці відібрати у Карла Сицилію, і з такою метою він таємно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успіх лише за його наступника. Хотілося йому, окрім того, звести на королівські престоли ще двох своїх родичів – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву від германців, які забажали б напасти на Італію, і проти французів, які панували в Неаполітанському королівстві. Однак він помер, не втіливши цих задумів. Це був перший папа, який відкрито виявляв честолюбні прагнення і намагався під приводом величі Церкви осипати своїх родичів багатством і почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповідали, не доводилося говорити про небожів і взагалі родичів пап, зате тепер історія буде сповнена ними настільки, що нам доведеться навіть говорити про папських синів. І якщо до наших часів папи намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм лишається тільки передавати папський престол своїм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, засновані ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне існування. Папи переважно жили недовго, внаслідок чого їхні насадження не могли пустити коріння; якщо це і вдавалося, то паростки пускали слабке коріння і, позбавлені підтримки, при першому ж сильному вітрі гинули.