Оскiльки, найблаженнiший i найсвятiший отче, ще до свого обрання Ваша святiсть доручили менi викласти дiяння флорентiйського народу, я з усiею наполегливiстю та вмiнням, котрими надiлили мене природа й життевий досвiд, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своiх дiйшов я до часу, коли зi смертю Лоренцо Медiчi Пишного обличчя Італii змiнилось, i, оскiльки подальшi подii за величнiстю своею та знаменнiстю потребують i викладення в дусi високому, вирiшив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’еднати в книгу i пiднести Вашому найсвятiшому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моеi працi, плодами, отриманими вiд Вами посiяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятiше блаженство, насамперед побачите, наскiльки великим лихом i владою багатьох можновладцiв супроводжувалися пiсля занепаду Римськоi iмперii на Заходi змiни в долях iталiйських держав; побачите, як римський первосвященник, венецiанцi, королiвство Неаполiтанське i герцогство Мiланське першими досягли державностi й могутностi в нашiй краiнi; побачите, як вiтчизна ваша, саме завдяки роздiленню своему позбувшись iмператорськоi влади, залишалась роздiленою до тiеi пори, коли нарештi дiстала управлiння Вашого дому. Ваше найсвятiше блаженство особливо наказали менi викладати великi дiяння ваших предкiв таким чином, щоб видно було, наскiльки я далекий вiд хоч якихось лестощiв. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукае блага, нiколи не може бути Вам до серця. Та це i викликае моi побоювання, нiби я, говорячи про добросердiсть Джованнi, мудрiсть Козiмо, гуманнiсть П’еро, пишнiсть i передбачливiсть Лоренцо, не заслужив вiд Вашоi святостi докору щодо недотримання ваших вказiвок. Однак тут я маю можливiсть виправдатися як перед Вами, так i перед усiма, кому оповiдь моя не сподобалась би, як така, що не вiдповiдае дiйсностi. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в рiзний час писав про ваших предкiв, сповненi всiляких похвал, я мусив би або показати iх такими, якими побачив, або замовчати iхнi заслуги, як чинять заздрiсники. Якщо ж за iхнiми високими iдеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледiвши його, не мусив i згадувати про нього. Бо впродовж усiеi моеi оповiдi нiколи не мав я намiру анi прикрити шляхетну справу благолiпною личиною, анi кинути тiнь на похвальне дiяння пiд приводом того, нiби його мета негiдна. Про те, наскiльки далекий я вiд лестощiв, свiдчать усi роздiли моеi оповiдi, особливо ж публiчнi промови або приватнi судження як у прямiй, так i в опосередкованiй формi, де у висловах i в усiй манерi оповiдача у найпевнiший спосiб виявляеться його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слiв, бо гiднiсть та iстиннiсть оповiдi вiд них нiчого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моiх писань, може переконатися в моiй безсторонностi, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашоi святостi. Причина тому – його коротке життя, через що вiн не мiг стати вiдомим, а я був позбавлений можливостi уславити його. Однак пiшли вiд нього справи великi й славетнi, бо став вiн батьком Вашоi святостi. Заслуга ця переважуе дiяння його предкiв i принесе йому бiльше столiть слави, нiж злощасна доля вiдняла в нього рокiв життя. Я в усякому разi, найсвятiший i найблаженнiший отче, старався в цiй своiй оповiдi, не прикрашаючи iстини, догодити всiм, але, можливо, не догодив нiкому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи подii свого часу, неможливо не зачепити доволi багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похiд, сподiваючись, що, завжди пiдтримуваний i обласканий благодiяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воiнствi вашого найсвятiшого розумiння. І тому, озброiвшись мужнiстю та впевненiстю, що не зраджували менi досi в моiх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тiльки не втрачу життя або покровительство Вашоi святостi.
Передмова
Маючи намiр викласти дiяння флорентiйського народу в його межах i поза ними, я перше хотiв почати оповiдь iз 1434 року за християнським лiточисленням, – з часу, коли дiм Медiчi, завдяки заслугам Козiмо i його батька Джованнi, досяг у Флоренцii бiльшого впливу, нiж будь-який iнший. Бо я вважав тодi, що месер Леонардо Аретiно i месер Поджо, двое видатних iсторикiв, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потiм я уважно вчитався в iхнi твори, бажаючи вивчити iхнiй спосiб i порядок викладу подiй та наслiдувати його, щоб заслужити схвалення читачiв. І от виявилося, що перебiг воен Флоренцii з чужоземними державцями й народами вони справдi виклали докладно, як належить, але стосовно цивiльних розбратiв, внутрiшнiх незгод i наслiдкiв одного й другого вони багато чого зовсiм замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож iз цiеi частини iхнiх творiв читачi не дiстануть нi користi, нi задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що подii цi видались iм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’ятi поколiнь, або тому, що побоювались образити нащадкiв тих, кого iм довелося б засудити. Такi причини – хай не гнiваються на мене цi iсторики, – здаються менi зовсiм не гiдними великих людей. Бо коли в iсторii щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подiй, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республiкою, так це пiзнання обставин, якi породжують внутрiшнi розбрати й ворожнечу, щоб громадяни цi, навченi недобрим досвiдом iнших, умiли зберiгати еднiсть. І якщо приклади того, що вiдбуваеться в будь-якiй державi, можуть нас хвилювати, то приклади нашоi власноi республiки зачiпають нас iще бiльше i е ще бiльш повчальними. І коли в якiйсь республiцi панували неабиякi розбрати, то найвизначнiшими були флорентiйськi. Бо бiльшiсть iнших держав обмежувалися зазвичай однiею якоюсь незгодою, котра залежно вiд обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до ii загибелi; натомiсть Флоренцiя, не обмежуючись однiею, породила безлiч незгод. Загальновiдомо, що в Римi пiсля вигнання королiв виникли розбрати мiж нобiлями та плебсом i не затихали вони до загибелi Римськоi держави. Так було i в Афiнах, i в усiх iнших державах, що процвiтали в тi часи. Та у Флоренцii розбрати виникали спочатку серед нобiлiв, потiм мiж нобiлями i пополанами i, нарештi, мiж пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навiть серед переможцiв виникав розкол. Розбрати ж цi призводили до таких убивств, вигнання, загибелi цiлих сiмейств, яких не знало жодне вiдоме в iсторii мiсто. На мiй погляд, нiщо не свiдчить про велич нашого мiста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже iх було цiлком достатньо, щоб привести до загибелi навiть найвеличнiшу й наймогутнiшу державу. А проте наша Флоренцiя вiд них немов тiльки зростала i зростала. Така видатна була звитяга ii громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе i свою вiтчизну, що навiть тi, хто виживав пiсля всiх лих, цiею своею звитягою бiльше сприяли славi батькiвщини, нiж сварки й розбрати могли iй нашкодити. І немае сумнiву, що, якби Флоренцiя пiсля звiльнення вiд iмператорськоi влади мала щастя дiстати такий спосiб управлiння, за якого вона зберiгала б еднiсть, – я навiть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неi: стiльки б вона досягла у вiйськовiй справi та мирнiй працi. Адже вiдомо, що не встигла вона вигнати своiх гiбелiнiв у такiй кiлькостi, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардiю, як пiд час вiйни з Ареццо i за рiк до Кампальдiно гвельфи за цiлковитоi згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренцii тисячу двiстi важкоозброених воякiв i дванадцять тисяч пiхотинцiв. А згодом, у вiйнi проти Фiлiппо Вiсконтi, герцога Мiланського, коли флорентiйцям протягом п’яти рокiв довелося дiяти не зброею (якоi вони тодi не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мiльйона флоринiв; по закiнченнi ж вiйни, невдоволенi умовами миру та бажаючи показати мiць свого мiста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумiю, чому цi внутрiшнi розбрати не гiднi бути висвiтленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменникiв стримувало побоювання зашкодити пам’ятi тих, про кого iм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись i тiльки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмiнне прагнення людей до того, щоб iмена iхнiх предкiв та iхнi власнi не зникали з пам’ятi нащадкiв. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гiдним дiянням, намагалися стати вiдомими через нечеснi справи. Не зважили вони також, що дiяння, котрi самi по собi певною мiрою величнi, – як, скажiмо, всi справи державнi й полiтичнi, – хоч би як iх вели, до яких би наслiдкiв приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто iх виконуе, бiльше честi, нiж хули. Помiркувавши про це все, я змiнив думку i вирiшив почати свою iсторiю вiд виникнення нашого мiста. Але, не маючи намiру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрiшнi справи нашого мiста до 1434 року, про зовнiшнi ж подii згадуватиму, коли це буде необхiдно для розумiння внутрiшнiх. В описi ж подальших рокiв докладно висвiтлюватиму i те, й iнше. А для того щоб у цiй iсторii були зрозумiлiшими всi епохи, якi вона зачiпае, я, перш нiж говорити про Флоренцiю, розповiм про те, як Італiя потрапила пiд владу тих, хто нею тодi правив. Усi цi початковi вiдомостi як про Італiю взагалi, так i про Флоренцiю, складуть першi чотири книги. У першiй буде коротко викладено всi подii, що вiдбувалися в Італii пiсля занепаду Римськоi iмперii i до 1434 року. Друга охопить час вiд виникнення Флоренцii до вiйни з папою пiсля вигнання герцога Афiнського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполiтанського Владислава. У четвертiй ми дiйдемо до 1434 року i, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що вiдбувалось у Флоренцii та поза ii межами до сьогодення.
Книга перша
І
Народи, що живуть пiвнiчнiше вiд Рейну та Дунаю, на землях плодючих i зi здоровим клiматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рiднi мiсця i шукати собi новi прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмiрноi кiлькостi людей, усi його мешканцi подiляються на три групи так, щоб кожна складалася з однаковоi кiлькостi шляхетних i нешляхетних, заможних i бiдних. Потiм частина, на яку випаде жереб, вирушае шукати щасливоi долi в iнших мiсцях, а двi iншi, позбувшись надлишкового населення, i далi користуються спадком своiх предкiв. Саме цi люди й зруйнували Римську iмперiю, у чому допомогли самi ж iмператори, котрi покинули Рим, свою давню столицю, i перебрались до Константинополя, послабивши захiдну частину iмперii: тепер вони придiляли iй менше уваги i, вiдповiдно, вiддали ii на розграбування як своiм пiдлеглим, так i ворогам. І воiстину: для того щоб зруйнувати таку величну iмперiю, що стояла на кровi стiлькох звитяжних людей, потрiбна була чимала ницiсть правителiв, чимале вiроломство пiдлеглих, чималi сила й завзяття зовнiшнiх загарбникiв; отже, згубив ii не один якийсь народ, а об’еднанi сили кiлькох народiв. Першими вийшли з цих пiвнiчних краiн проти iмперii пiсля кiмврiв, переможених Марiем, римським громадянином, вестготи – iм’я це i iхньою мовою, i нашою означае «готи захiднi». Пiсля низки сутичок уздовж кордонiв iмперii вони з дозволу iмператора на тривалий час оселилися на Дунаi й, хоч iз рiзних причин i в рiзний час, здiйснювали набiги на римськi провiнцii, iх усе ж таки постiйно стримувала мiць iмператорськоi влади. Останнiм, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосiй: вiн настiльки пiдпорядкував iх собi, що вони не захотiли обирати собi короля, але, цiлком задоволенi здiйсненими ним пожалуваннями, жили пiд його владою i билися пiд його знаменами. Коли ж Теодосiй помер, його сини Аркадiй i Гонорiй успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги i щасливоi долi, а зi змiною правителя змiнилися й часи. Теодосiй поставив на чолi кожноi з трьох частин iмперii трьох управителiв – на Сходi Руфiна, на Заходi Стилiхона, а в Африцi Гiльдона. Пiсля смертi правителя всi трое замислили не просто управляти своiми володiннями, а домогтися в них цiлковитоi самостiйностi. Гiльдон i Руфiн загинули, ледь почавши втiлювати свiй задум, а Стилiхон зумiв приховати своi намiри: з одного боку, вiн намагався здобути довiру нових iмператорiв, а з другого – внести такий розлад в управлiння краем, щоб потiм було легше заволодiти ним. Для того щоб налаштувати вестготiв проти iмператорiв, вiн порадив припинити давати iм встановлену платню. А оскiльки цих ворогiв, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в iмперii розлад, вiн заходився пiдбурювати бургундiв, франкiв, вандалiв i аланiв (також пiвнiчнi народи, що вирушили завойовувати новi землi) до нападу на римськi провiнцii. Втративши данину, що iм належала, i прагнучи сильнiше помститися за кривду, вестготи обрали своiм королем Аларiха, напали на iмперiю i пiсля цiлоi низки подiй вдерлися в Італiю, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларiх помер, а його спадкоемець Атаульф узяв собi за дружину Плацидiю, сестру iмператорiв, i, маючи таку рiдню, погодився допомогти Галлii та Іспанii, якi з вищенаведеноi причини зазнали нападу з боку вандалiв, бургундiв, аланiв i франкiв. Урештi-решт вандали, що захопили ту частину Іспанii, яка звалася Бетикою, не в змозi вiдбити нападу вестготiв, були покликанi правителем Африки Бонiфацiем захопити цю провiнцiю, охоче погодились, а Бонiфацiй був задоволений цiею пiдтримкою, бо, повставши проти iмператора, вiн побоювався розплати за свою зраду. Так пiд проводом свого короля Гензерiха вандали оселилися в Африцi. На той час iмператором став син Теодосiя Аркадiй. Вiн так мало опiкувався справами Заходу, що всi цi зарейнськi народи вирiшили затвердитися на захоплених землях.
ІІ
Отже, вандали стали господарювати в Африцi, алани й вестготи в Іспанii, а франки i бургунди не тiльки захопили Галлiю, а й дали свое iм’я захопленим краям, якi стали називатися Францiею i Бургундiею. Усi цi успiхи пiдштовхнули й iншi народи втрутитися в подiл iмперii. Гуни, теж кочова народнiсть, захопили Паннонiю, провiнцiю по той бiк Дунаю, яка, прибравши тепер iм’я цих гунiв, дiстала назву Хунгарii. До цих лих додалося ще одне: iмператор, якого тiснили зусiбiч, намагався зменшити кiлькiсть своiх ворогiв i заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу i вплив варварiв та послаблювало iмперiю.
Острiв Британiя, що нинi зветься Англiею, теж не уник лиха. Наляканi варварами, що захопили Францiю, не бачачи захисту з боку iмператора, брити покликали на допомогу англiв, одне з германських племен. Англи, пiд проводом свого короля Вортiгерна, охоче вiдгукнулись i спершу захищали бритiв, а потiм вигнали iх iз острова, затвердилися там, i почав вiн називатися Англiею. Та первiснi мешканцi цiеi краiни, втративши батькiвщину, змушенi були розбишакувати i, хоч i не змогли захистити власного краю, вирiшили заволодiти чужим. Зi своiми сiм’ями перепливли вони море, захопили прилеглi до нього землi та назвали iх Бретанню.
ІІІ
Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонiю, з’едналися з iншими народами – гепiдами, герулами, турингами й остготами (так називаються iхньою мовою готи схiднi) i вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францiю iм не вдалось, оскiльки ii обороняли iншi варвари, тому вони вдерлися до Італii пiд проводом свого короля Аттiли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не дiлити з ним владу. Це зробило його всемогутнiм, а Андарiх, король гепiдiв, i Веламир, король остготiв, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італii, Аттiла взяв у облогу Аквiлею. Хоча нiщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, i протягом цього часу вiн спустошив усю прилеглу мiсцевiсть i розпорошив усiх ii мешканцiв. Звiдси, як ми ще будемо говорити, почалася Венецiя. Захопивши i зруйнувавши Аквiлею та багато iнших мiст, вiн рушив на Рим, але вiд розгрому його утримався пiсля умовлянь папи, якого вiн став так шанувати, що навiть пiшов iз Італii в Австрiю, де й помер. Пiсля його смертi Веламир, король остготiв, i ватажки iнших народiв повстали проти його синiв, Генрiха й Урiха, i одного вбили, а другого змусили забратися разом iз його гунами за Дунай, на батькiвщину. Остготи й гепiди осiли в Паннонii, а герули й туринги – на протилежному березi Дунаю. Коли Аттiла пiшов iз Італii, захiдний iмператор Валентинiан вирiшив вiдновити краiну, а, щоб легше було охороняти ii вiд варварiв, перенiс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спiткали Захiдну iмперiю, iмператор, який перебував у Константинополi, часто передавав владу на Заходi iншим особам, вважаючи ii справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волi, римляни, покинутi напризволяще, самi обирали собi iмператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в iмперii. Так, примiром, пiсля смертi Валентинiана престол певний час посiдав Максим, римлянин, який змусив Євдокiю, дружину покiйного iмператора, взяти тепер iз ним шлюб. Та походила з iмператорського роду, i шлюб iз простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таемно покликала до Італii Гензерiха, короля вандалiв i правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко i вигiдно буде заволодiти Римом. Вандал, жадаючи здобичi, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його i залишався там два тижнi. Потiм вiн загарбав i спустошив iншi iталiйськi землi, пiсля чого вiйсько його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого мiста, оголосили iмператором римського громадянина Авiта. Потiм сталося ще дуже багато рiзних подiй, змiнилося багато iмператорiв i нарештi константинопольський престол дiстався Зенону, а римський – Оресту i сину його Августуловi, що захопили владу хитрiстю. Поки вони збиралися силою втримувати ii, герули й туринги, що осiли, як я сказав, пiсля смертi Аттiли на березi Дунаю, об’едналися пiд орудою свого полководця Одоакра i вдерлися до Італii. Покинутi ними мiсця вiдразу ж захопили лангобарди, також пiвнiчний народ, пiд проводом iхнього короля Кодога, i, про що буде сказано свого часу, стали останнiм лихом Італii. Одоакр, вдершись до Італii, перемiг i вбив Ореста неподалiк Павii, а Августул утiк. Пiсля перемоги Одоакр узяв титул не iмператора, а короля римського, щоб у Римi змiнилася не тiльки влада, а й сама назва ii. Вiн був першим iз вождiв народiв, що кочували тодi римським свiтом, який вирiшив утвердитися в Італii. Всi iншi, чи то зi страху, що iм не утриматися в Римi, оскiльки схiдний iмператор легко мiг допомогти Одоакру, чи то з якоiсь iншоi потаемноi причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якiй-небудь iншiй краiнi.
IV
У тi часи Римська iмперiя пiдкорялась кiльком державцям: Зенон, що царював у Константинополi, правив усiею Схiдною iмперiею; остготи володiли Мезiею i Паннонiею; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанiею; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францiею; герули i туринги – Італiею. Королем остготiв став на той час Теодорiх, небiж Веламира. Пов’язаний дружбою iз Зеноном, iмператором Сходу, вiн написав йому, що його остготи, якi переважають звитягою всi iншi народи, мають значно менше i вважають це несправедливим; що вiн уже не в змозi утримувати iх у межах Паннонii, i, отже, бачачи, що доведеться дозволити iм узяти зброю та шукати нових земель, вирiшив повiдомити про це iмператора, щоб той запобiг iхнiм намiрам, поступившись якимись землями, де життя для них було б i бiльш достойним, i легшим.
І от Зенон, зокрема зi страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італii, надав Теодорiху право пiти проти Одоакра i заволодiти Італiею. Той негайно виступив iз Паннонii, залишивши там дружнiх до нього гепiдiв, удерся в Італiю, вбив Одоакра i його сина, взяв за його прикладом титул короля Італii та мiсцем свого перебування обрав Равенну, з причин, якi змусили ще Валентинiана вчинити так само. І у вiйськових, i в мирних справах Теодорiх показав себе людиною найвидатнiшою: у битвах вiн постiйно перемагав, у мирний час осипав благодiяннями своi мiста й народи. Вiн розселив остготiв на завойованих землях, залишивши iм iхнiх вождiв, аби тi керували ними в походах i мирному життi. Вiн розбудував Равенну, вiдновив зруйноване в Римi й повернув римлянам усi iхнi привiлеi за винятком вiйськових. Усiх варварських королiв, що подiлили мiж собою володiння Римськоi iмперii, вiн тримав у iхнiх кордонах – самою тiльки силою свого авторитету, не застосовуючи зброi. Мiж пiвнiчним берегом Адрiатики й Альпами вiн збудував землянi вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італiю нових варварських орд. І якби численнi заслуги не були на кiнець життя затьмаренi жорстокiстю щодо тих, кого вiн пiдозрював у заколотах проти своеi влади, наприклад, убивством Сiммаха i Боецiя, людей святого життя, пам’ять його була б гiдна найвищого пошанування. Його хоробрiсть i великодушнiсть не тiльки Рим та Італiю, а й iншi краi захiдноi iмперii позбавили безперервних ударiв, що iх завдавали постiйними набiгами варвари, пiдняли iх, повернули iм досить стерпне iснування.
V
І справдi, якщо Італiю та iншi провiнцii, що стали жертвами варварiв, якi розбушувались, спiткали жорстокi лиха, то сталося це переважно за час вiд Аркадiя i Гонорiя до Теодорiха. Якщо помiркувати про те, скiльки збиткiв завдае будь-якiй республiцi або королiвству змiна правителя або основ управлiння, навiть коли вони спричиненi не зовнiшнiми потрясiннями, а хоча б лише внутрiшнiми чварами, якщо мати на увазi, що такi нехай i незначнi змiни можуть знищити навiть наймогутнiшу республiку або королiвство, – легко можна уявити собi, яких страждань довелося зазнати Італii та iншим римським провiнцiям, де змiнювалися не тiльки державцi й уряди, а й закони, звичаi, власне спосiб життя, релiгiя, мова, одяг, iмена. Адже навiть не всiх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнiшоi духом людини. Що ж вiдбуваеться, коли випадае iх бачити й зазнавати! Усе це призводило i до руйнування, i до виникнення й зростання багатьох мiст. Зруйновано було Аквiлею, Луни, К’юзi, Пополонiю, Ф’езоле та багато iнших. Заново виникли Венецiя, Сiена, Феррара, Аквiла та iншi поселення i замки, якi я задля стислостi викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великi Флоренцiя, Генуя, Пiза, Мiлан, Неаполь i Болонья. До цього слiд додати зруйнування та вiдновлення Рима й iнших мiст, якi то занепадали, то вiдроджувалися. Із усiх цих руйнувань, iз пришестя нових народiв виникають новi мови, як видно з тих, котрими заговорили у Францii, Іспанii, Італii: злиття рiдних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило новi манери висловлюватись. Окрiм того, змiнилися найменування не лише краiв, а й озер, рiчок, морiв i людей. Бо Францiя, Італiя, Іспанiя мають тепер багато нових iмен, що дуже вiдрiзняються вiд колишнiх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архiпелагу, щоб не згадувати багатьох iнших, мають тепер iншi назви, що являють собою дуже сильнi викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’етро, Джованнi й Матео. Та з усiх цих змiн найважливiшою була змiна релiгii, бо дивам новоi вiри протистояла звичка до староi й вiд iхнього зiткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релiгiя християнська являла собою еднiсть, то й негараздiв було б менше; та ворожнеча мiж церквами грецькою, римською, равеннською, а також мiж сектами еретикiв i католиками багато чим засмучували свiт. Свiдчення тому – Африка, що постраждала значно бiльше вiд прихильностi вандалiв до арiанськоi ересi, нiж вiд iхньоi вродженоi жадiбностi й лютостi. Люди, живучи серед стiлькох лих, у поглядi своему видавали смертну тугу своiх душ, бо, окрiм усiх страждань, яких iм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надiею на яку живуть усi нещаснi: адже бiльшiсть iх не знали добре, до якого бога звертатись, i тому без нiякого захисту й надii гинули в убозтвi.
VI
Ось чому Теодорiх справедливо заслуговуе на похвалу – адже вiн перший поклав край безлiчi напастей. За тридцять вiсiм рокiв свого панування в Італii вiн так звеличив ii, що зникли навiть слiди воен i розбрату.
Та пiсля смертi Теодорiха влада перейшла до Аталарiха, сина його дочки Амаласунти, i невдовзi не вдоволена ще зла доля знову занурила краiну в тi самi лиха. Бо Аталарiх помер незабаром пiсля свого дiда, престол перейшов до його матерi, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особi помiчника з управлiння державою. Вiн вбив ii, заволодiв королiвським троном, та остготи зненавидiли його за цей злочин. Тодi iмператор Юстинiан мав сподiвання на вигнання iх iз Італii. Очолити цю справу вiн доручив Велiзарiю, який щойно вигнав вандалiв iз Африки й повернув цю провiнцiю iмперii. Велiзарiй завоював Сицилiю та, перебравшись звiдти в Італiю, захопив Неаполь i Рим. Тодi готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його вiдповiдальним за лихо, i обрали на його мiсце Вiтiгеса, якого пiсля кiлькох незначних сутичок Велiзарiй узяв у облогу в Равеннi й захопив у полон. Та не встиг Велiзарiй завершити розгром, як Юстинiан вiдкликав його, а замiсть нього призначив Іоанна й Вiталiя, якi аж нiяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились i обрали королем Гiльдобальда, правителя Верони, однак його невдовзi було вбито, i королiвська влада дiсталася Тотiлi, який розбив вiйсько iмператора, захопив Тоскану i Неаполь, тож iмператорським полководцям лишилася тiльки остання з держав, вiдвойованих Велiзарiем. Тодi iмператор, вважаючи за необхiдне повернути Велiзарiя до Італii, з’явився туди з вiйськом, проте погано озброеним; отже, цей полководець не лише не здобув новоi слави, а й втратив ту, яку мав. Справдi, поки Велiзарiй зi своiм вiйськом перебував iще в Остii, Тотiла в нього на очах захопив Рим i, розумiючи, що йому не вдасться нi втримати мiсто, нi безпечно вiдступити, значною мiрою зруйнував його, вигнав усiх мешканцiв, захопив iз собою сенаторiв i, не думаючи про супротивника, повiв свое вiйсько в Калабрiю, назустрiч тим загонам, якi прибували з Грецii на допомогу Велiзарiю. Останнiй, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гiдну: вiн захопив руiни Рима, вiдновив якнайшвидше його мури i знову покликав пiд iхнiй захист колишнiх мешканцiв. Однак у шляхетнiй цiй справi йому не пощастило. Юстинiана в той час тiснили парфяни, вiн знову вiдкликав Велiзарiя, який, пiдкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італiю на милiсть Тотiли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотiла, однак, не обiйшовся з ним так жорстоко, як ранiше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тодi поважали за його святiсть, вiн навiть вирiшив вiдбудувати вiчне мiсто.
Тим часом Юстинiан уклав з парфянами мир i вже замислив був послати нове вiйсько на звiльнення Італii, як йому перешкодили слов’яни, новi племена, що прийшли з пiвночi, переправились через Дунай i напали на Ілiрiю й Фракiю, тож Тотiлi вдалося захопити майже всю Італiю. Нарештi Юстинiан здолав слов’ян i послав до Італii вiйсько пiд командуванням евнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італii, розгромив i вбив Тотiлу. Залишки готiв, що розпорошилися пiсля поразки, замкнулись у Павii та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим i врештi-решт, у битвi пiд Ночерою, розгромив Тею i вбив його. Пiсля цiеi перемоги в Італii вже не чули про готiв, якi панували тут сiмдесят рокiв, вiд Теодорiха до Теi.
VII
Та не встигла Італiя позбутися влади готiв, як Юстинiан помер, а його син i спадкоемець Юстин, намовлений дружиною своею Софiею, вiдкликав Нарсеса i замiсть нього послав до Італii Лонгина. Той за прикладом своiх попередникiв мiсцем свого перебування обрав Равенну, а крiм того, встановив в Італii новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провiнцiйних правителiв, вiн кожному мiсту, кожнiй бiльш-менш значущiй мiсцевостi дав окремих начальникiв, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав нiяких привiлеiв. Досi лишалися хоча б назви консулiв i сенату, тепер iх було скасовано, i Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намiсник iмператора, що правив усiею Італiею, дiстав назву екзарха. Такий подiл прискорив i остаточну загибель Італii, i ii захоплення лангобардами.
VIІІ
Нарсес був надзвичайно обурений тим, що iмператор позбавив його влади над провiнцiею, здобутою його звитягою i кров’ю. До того ж i Софiя не вдовольнилася самим тiльки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливi слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як iнших евнухiв. І от розлютований Нарсес пiдмовив Альбоiна, короля лангобардiв, що правив тодi в Паннонii, захопити Італiю. Як було вже сказано, лангобарди захопили землi вздовж Дунаю, залишенi герулами й турингами, коли iх повiв на Італiю iхнiй король Одоакр. Там вони i перебували, поки королем у них не став Альбоiн, чоловiк лютий i надзвичайно смiливий. Пiд його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепiдiв, що володiв Паннонiею, i розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоiн узяв ii за дружину i став володарем Паннонii. І такий вiн був лютий, що звелiв зробити з Гунимундового черепа чашу, i пив iз неi на знак пам’ятi про свою перемогу. Покликаний до Італii Нарсесом, iз яким його пов’язувала дружба вiд часiв готськоi вiйни, вiн вiддав Паннонiю гунам, що повернулись, як ми вже казали, пiсля смертi Аттiли до себе на батькiвщину. Потiм вiн прибув до Італii, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодiв Павiею, Мiланом, Вероною, усiею Тосканою, а також бiльшою частиною Фламiнii, що зветься нинi Романьею. Такi численнi й швидкi успiхи, здавалося, передують захопленню всiеi Італii. З радощiв вiн улаштував у Веронi бенкет i, не без впливу винних випарiв, наказав наповнити вином Гунимундiв череп i пiднести його Розамундi, що сидiла напроти нього. При цьому вiн промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’е разом зi своiм батьком. Слова цi були iй немов гострий нiж у серце, i Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахiльд, юнак до лютi хоробрий, закоханий в одну з ii служниць, i змовилась iз цiею жiнкою зробити так, щоб вiн провiв нiч iз нею, королевою, замiсть своеi коханки. Та вказала йому, куди вiн мае прийти на побачення, i вiн лiг у темному покоi з Розамундою, вважаючи, що обiймае ii служницю. Пiсля того як усе сталося, Розамунда зiзналася йому й дала йому вибiр: або вiн уб’е Альбоiна й заволодiе назавжди i престолом, i нею, або буде страчений Альбоiном як осквернитель королiвського ложа. Алмахiльд погодився вбити Альбоiна, та, здiйснивши це вбивство, вони побачили, що влади iм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, якi Альбоiна любили. Тому, захопивши iз собою всi королiвськi скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийнятi ним. Поки вiдбувались усi цi подii, iмператор Юстин помер, i спадкоемцем його став Тiберiй, який так зав’яз у вiйнi з парфянами, що не в змозi був надати хоч яку допомогу Італii. Лонгин вирiшив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та ii золота королем лангобардiв i всiеi Італii. Вiн розповiв про свiй задум Розамундi й умовив ii вбити Алмахiльда, а його, Лонгина, взяти за чоловiка. Вона погодилась i, коли Алмахiльд пiсля лазнi захотiв пити, пiднесла йому заздалегiдь приготований кубок iз отруеним вином. Вiдпивши до половини кубка, вiн раптом вiдчув, як йому розривае нутрощi, зрозумiв, у чому рiч, i примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обое вони сконали, i Лонгин утратив надiю стати королем.
ІХ
Тим часом лангобарди зiбрались у Павii, яка стала столицею iхнього королiвства, i оголосили королем Клефа. Вiн заново вiдбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Рiмiнi й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному походi помер. Клеф поводився не тiльки з чужинцями, а й зi своiми лангобардами так жорстоко, що вони тепер вiдчували вiдразу до королiвськоi влади й вирiшили не ставити над собою королiв, а обрати тридцятьох герцогiв i доручити iм управлiння краiною. Таке рiшення стало причиною того, що лангобарди так нiколи й не захопили всiеi Італii: iхня влада сягала не далi Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселiче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлi, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися вiд них, почасти так нiколи i не були ними захопленi. Вiдсутнiсть королiвськоi влади послабила готовнiсть лангобардiв до вiйни, коли ж вони знову почали обирати королiв, то, раз скуштувавши волi, були вже не такi слухнянi й бiльш схильнi до внутрiшнього розбрату. Через це спершу зменшились iхнi успiхи, а потiм вони взагалi втратили Італiю. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищi, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згiдно з якою военнi дii припинялись i за кожною зi сторiн зберiгалося те, що вона мала. На той час полiтична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоемцiв святого Петра за святiсть життя i чудеса так шанували люди i так поширилося християнство завдяки iхньому прикладу, що й правителi змушенi були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в свiтi. Через те, що iмператор, прийнявши християнську вiру, перенiс престол свiй до Константинополя, iмперiя римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардiв уся Італiя пiдкорялася iмператорам або королям, i папи не мали тодi iншоi влади, нiж та, яку давала iм загальна пошана до iхнього життя та вчення. В усьому iншому вони пiдкорялись iмператорам i королям, якi часом страчували iх, а часом доручали управлiння державою. Та найбiльше сприяв посиленню iхнього впливу на iталiйськi справи король готiв Теодорiх, коли перенiс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своеi змушенi були дедалi частiше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тодi ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тiльки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихiд лангобардiв i роздроблення Італii зробили папу смiливiшим: вiн опинився нiби главою Рима, константинопольський iмператор i лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини i з лангобардами, i з Лонгином не як пiдданi, а як рiвнi. Так папи лишалися друзями то вiзантiйцiв, то лангобардiв, i iхне значення вiд цього лише зростало. Саме в цей час, за правлiння iмператора Іраклiя, почався занепад схiдноi iмперii. Слов’янськi народи, про якi ми вже згадували, знову напали на Ілiрiю та, захопивши ii, дали iй i свое iм’я – Словенiя. Іншi ж частини цiеi iмперii зазнали нападу спочатку персiв, потiм арабiв, що вийшли з Аравii пiд проводом Мухамеда, i, нарештi, туркiв. Імперiя втратила Сирiю, Африку, Єгипет, i, бачачи ii безсилля, папа вже не мiг звертатися до неi по допомогу. Однак мiць лангобардiв дедалi зростала, папi треба було шукати нових союзникiв, i вiн попросив пiдтримки у франкiв та iхнiх королiв. Отож, усi вiйни, якi в той час варвари вели в Італii, були значною мiрою спричиненi римськими первосвященниками, i всi варвари, нападiв яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликанi. Так само поводяться вони й зараз, i саме через це Італiя залишаеться роздробленою й безсилою. Ось чому, розповiдаючи про подii, що вiдбувалися вiдтодi й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад iмперii, остаточно переможеноi, а про посилення влади римських первосвященникiв та iнших державцiв, якi правили Італiею до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних вiдлучень, потiм вiдлучень i зброi водночас, разом iз iндульгенцiями, стали грiзними й благоговiйно шанованими, а потiм через негiдне використання i того й iншого знаряддя силу першого звели нанiвець, а щодо другого опинилися на милостi тих, до кого зверталися по допомогу.
Х
Однак час повернутися до нашоi оповiдi. Коли на папський престол вступив Григорiй III, а на лангобардський – король Айстульф, останнiй, порушивши укладенi угоди, захопив Равенну й почав вiйну проти папи. З наведених уже причин Григорiй, не покладаючись на константинопольського iмператора через його слабкiсть i не довiряючи слову лангобардiв, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королiвствi в Пiпiна II, який iз герцога Австразii й Брабанту вирiс на франкського короля завдяки не стiльки своiм достоiнствам, скiльки заслугам свого батька Карла Мартелла i свого дiда Пiпiна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королiвства, розбив арабiв у пам’ятнiй битвi неподалiк Тура на березi рiчки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогiв. Так син Мартелла Пiпiн i став завдяки батьковим заслугам правителем цього королiвства. Папа Григорiй, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардiв. Пiпiн обiцяв допомогти, але повiдомив папi, що спершу хотiв би особисто побачитися з ним i вiддати йому належну шану. Григорiй вирушив у королiвство франкiв, проiхав володiннями своiх ворогiв лангобардiв, i при цьому нiхто не чинив йому перешкод iз пошани до вiри. У королiвствi франкiв король, як тiльки можливо, вшанував Григорiя i послав до Італii свое вiйсько, яке взяло в облогу лангобардiв у Павii. Айстульф був змушений просити миру, i франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смертi свого ворога, – вiн хотiв, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною iз франками угодою Айстульф мусив повернути папi всi вiдiбранi в нього землi, але, щойно франкське вiйсько повернулося на батькiвщину, вiн порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Пiпiна, який удруге послав до Італii вiйсько, розбив лангобардiв, захопив Равенну i всупереч бажанню вiзантiйського iмператора вiддав ii папi разом iз усiма володiннями, що пiдкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбiно i Марку. При передачi цих земель Айстульф помер, i лангобард Дезидерiй, який був правителем Тоскани, почав вiйну, щоб захопити владу, та почав просити пiдтримки у папи, обiцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання i змусив державцiв поступитися. Попервах Дезидерiй був вiрним своему слову i передавав папi землi, якими поступалися за домовленiстю з Пiпiном. У Равенну бiльше не з’являлися константинопольськi екзархи, нею правив римський першосвященик.
ղ
Невдовзi помер Пiпiн, i королем став син його Карл, той самий, який за велич дiянь своiх здобув наймення Великий.
Папський престол посiв Теодор I, який розсварився з Дезидерiем, унаслiдок чого той узяв в облогу Рим. Тодi папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своею чергою, Дезидерiя в Павii, взяв його iз синами в полон i вiдiслав iх бранцями у франкське королiвство. Потiм вiн вирушив до Рима провiдати папу i там оголосив, що римського первосвященника, як намiсника Божого на землi, не можна судити судом людським; натомiсть папа й римський народ оголосили Карла iмператором. Отже, Рим знову отримав iмператора на Заходi, але тепер уже не папа потребував, як ранiше, допомоги iмператора, а iмператор потребував пiдтримки папи для обрання. В мiру того як iмператорська влада втрачала своi прерогативи, вони переходили до Церкви, i завдяки цьому щодня посилювалась ii влада над свiтськими державцями. Лангобарди перебували в Італii вже двiстi тридцять два роки i вiд корiнного населення вiдрiзнялися тiльки назвою. За понтифiкату Лева III Карл вирiшив навести в Італii лад i дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були вiд самого початку, i щоб край цей називався Ломбардiею. Для того щоб вони шанували римське наймення, вiн звелiв, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьею. До того ж сина свого Пiпiна вiн оголосив королем Італii, щоб пiдвладнi йому були всi провiнцii до Беневента; решта ж належали вiзантiйському iмператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сiв Пасхалiй I, i от парафiяльнi священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обраннi, вирiшили пiднести свою владу гучним титулом i почали називатися кардиналами. Вони привласнили такi права, що тепер уже вельми рiдко первосвященника обирали не з iхнього середовища, особливо вiдтодi як iм удалося вiдсторонити римський народ вiд виборiв глави церкви. Так, пiсля смертi Пасхалiя вони обрали папою Євгенiя II з парафii Санта Сабiна. В Італii, коли вона перейшла пiд владу франкiв, частково змiнилися форма i порядок правлiння, i тому, що папська влада перевершила свiтську, i внаслiдок того, що франки встановили в нiй титули графiв i маркграфiв, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потiм папою став римлянин Оспорко, вiн вважав за необхiдне змiнити таке неблагозвучне iм’я i змiнив його на Сергiя; вiдтодi й повiвся звичай, за яким папи пiсля обрання змiнюють iм’я.
ХІІ
Тим часом iмператор Карл помер, залишивши престол сину своему Людовiку. Пiсля смертi останнього серед синiв його виникли такi чвари, що на час онукiв франкський дiм втратив iмперiю, яка перейшла до германських правителiв: першим германським iмператором став Арнольф. Через розбрат Каролiнги втратили не тiльки iмперiю, а й Італiйське королiвство; лангобарди знову посилились i почали утискувати папу i римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італii Беренгарiя, герцога Фрiульського.
Подii цi додали смiливостi гунам, якi осiли в Паннонii, напасти на Італiю; знову розбитi Беренгарiем, вони повернулися до Паннонii, чи, точнiше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провiнцiю. У Вiзантii iмператором на той час став Роман, який вiдняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його вiйська. Скориставшись зi змiни влади, Апулiя i Калабрiя, що входили, як ми згадували, до складу схiдноi iмперii, повстали проти Романа, i, роздратований цим, вiн дозволив сарацинам проникнути в цi землi, котрi й були ними захопленi, пiсля чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарiй опiкуеться обороною вiд гунiв, военачальником своiм обрали Альберiха, герцога Тосканського, i завдяки його рiшучостi врятували Рим вiд арабiв, якi, знявши облогу, поставили на горi Гаргано мiцну фортецю, звiдки панували над Апулiею й Калабрiею та здiйснювали набiги на iншi землi Італii. Отже, Італiя опинилась у найжахливiшому станi: з боку Альп iй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, i гiрке це становище не полiпшувалось упродовж панування трьох Беренгарiiв, якi сiдали на трон один за одним. Папа ж i вся Церква зазнавали всiляких потрясiнь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державцi захiднi ворогували мiж собою, а схiднi були зовсiм безсилi. Сарацини спустошили мiсто Геную i все узбережжя, але цi ж лиха пiднесли Пiзу, куди стiкалися люди, яких вигнали з рiдних мiсцин. Подii цi вiдбувалися близько 931 року за християнським лiточисленням. Та коли iмператорський престол посiв герцог саксонський Отон, син Генрiха i Матильди, державець, який уславився своiм розумом, папа Агапiй звернувся до нього iз закликом прибути до Італii та визволити ii вiд тиранii Беренгарiiв.
ХІІІ
У тi часи Італiю подiлено було так: Ломбардiя належала Беренгарiю III i синовi його Альберту; Тосканою i Романьею керував намiсник захiдного iмператора; Апулiя i Калабрiя пiдкорялися частково вiзантiйському iмператору, частково сарацинам; у Римi знать щороку обирала двох консулiв, якi й правили там за давнiм звичаем, i був ще префект як суддя народу i, окрiм того, рада iз дванадцяти членiв, котрi також щороку визначали правителiв у мiста, залежнi вiд Рима. Папи i в Римi, i в усiй Італii мали бiльший чи менший вплив вiдповiдно до того, наскiльки самi користувалися прихильнiстю iмператорiв або тих, хто в певний час був у цiй краiнi сильнiшим за всiх. Імператор Отон прибув до Італii, вiдняв королiвство у Беренгарiiв, якi мали владу п’ятдесят п’ять рокiв, повернув римському первосвященнику його колишнi повноваження. У державця цього були син i онук, що мали, як i вiн, iм’я Отон i правили пiсля нього один за одним. За правлiння Отона III римляни вигнали з мiста папу Григорiя V, iмператор одразу ж допомiг йому i повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив iх права участi у вiнчаннi iмператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – епископам Майнцському, Трiрському i Кельнському – i трьом свiтським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському i Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смертi Отона III германськi властителi обрали iмператором Генрiха II, герцога Баварського, який правив дванадцять рокiв i був урештi-решт коронований папою Стефаном VIII. Генрiх i дружина його Симеонда уславилися святiстю свого життя, чому доказ – безлiч храмiв Божих, що дiстали вiд них багатi дари або були навiть ними зведенi, як, наприклад, церква Сан-Мiньято неподалiк вiд Флоренцii. Генрiх II помер 1024 року, трон посiв Конрад Швабський, а пiсля нього – Генрiх III. Останнiй прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обранi були одразу трое пап, котрi суперничали мiж собою. Вiн позбавив усiх трьох влади i пiдтримав обрання на iхне мiсце Климента ІI, який i вiнчав його iмператорською короною.
ղV
Італiею правили тодi почасти магiстрати, обранi населенням мiст, почасти державцi, почасти вповноваженi iмператора, головний iз котрих, що верховодив над усiма iншими, iменувався канцлером. Із правителiв наймогутнiшим був Готфрiд, одружений iз графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генрiха II. Подружжя це мало у власностi Лукку, Парму, Реджо, Мантую i все те, що нинi зветься Патримонiем святого Петра. Первосвященникам римським натомiсть доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензiями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування iмператорiв, установити власне панування в мiстi й розпорядитися ним згiдно iз власним бажанням, потiм став найбiльшим ворогом первосвященника, який зазнавав вiд народу римського бiльше кривд, нiж вiд будь-якого християнського правителя. Саме тодi, коли загроза папського вiдлучення вiд церкви жахала весь християнський Захiд, народ римський уперто не пiдкорявся папi, й обидва цi суперники тiльки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолi опинився Миколай II i, як Григорiй V, позбавив римлян права брати участь у вiнчаннi iмператора, так Миколай II позбавив iх можливостi брати участь в обираннi папи, вирiшивши, що вiднинi це буде справою кардиналiв. Цим вiн не задовольнивсь, але, змовившись iз державцями, якi правили тепер Калабрiею й Апулiею через обставини, про якi розповiмо далi, примусив усiх посадовцiв, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада мiста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навiть скинув iз посади.
ХV
Пiсля смертi Миколая II в Церквi стався розкол, оскiльки ломбардське духовенство не бажало пiдкоритись Олександру II, обраному в Римi, i зробило Кадала Пармського антипапою. Натомiсть Генрiх IV, якому ненависним було посилення папськоi влади, намагався переконати папу Олександра вiдмовитися вiд тiари, а кардиналiв – зiбратися в Германii для обрання нового первосвященника. Так цей державець i став першим, кому довелося вiдчути на собi весь тягар духовноi кари, бо папа скликав у Римi собор i на ньому позбавив Генрiха iмператорського та королiвського берла. Деякi народи Італii стали на бiк папи, iншi на бiк Генрiха – звiдси й походить подiл на гвельфiв i гiбелiнiв, нiби Італii судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полонi внутрiшнiх чвар. Генрiх, вiдлучений вiд церкви, був змушений на вимогу своiх пiдданих прибути до Італii, щоб босим i на колiнах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзi мiж папою й Генрiхом знову виникла ворожнеча. Генрiх був знову вiдлучений вiд церкви й послав на Рим iз вiйськом свого сина, теж Генрiха, який за допомогою римлян, що ненавидiли папу, взяв його в облогу в римськiй цитаделi. Та Роберт Гвiскар вирушив з Апулii на допомогу папi, й Генрiх, не чекаючи його, вiдступив у Германiю. Самi тiльки римляни й далi опиралися, тож Роберт розгромив мiсто, знову перетворивши Рим на руiни, з яких його ранiше пiдняли кiлька пап. Оскiльки вiд цього Роберта пiшло королiвство Неаполiтанське, я вважаю не зайвим розповiсти про його походження й дiяння.
XVI
Як уже було сказано, мiж спадкоемцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим пiвнiчним народам, що звуться норманами, напасти на Францiю i захопити в нiй цiлу провiнцiю, вiдтодi й названу на iхне наймення Нормандiею. Частина норманiв прибула до Італii в тi часи, коли в нiй сваволили Беренгарii, сарацини й гуни, i захопила деякi землi в Романьi, вiдважно вистоявши серед усiх цих воен. В одного з норманських державцiв, Танкреда, народилось кiлька синiв, iз яких особливо уславилися Вiльгельм на прiзвисько Залiзна Рука i Роберт Гвiскар. Коли влада перейшла до Вiльгельма, в Італii стало вже спокiйнiше, однак сарацини ще перебували на Сицилii й щодня здiйснювали набiги на iталiйське узбережжя. Тодi Вiльгельм змовився з правителями Капуi й Салерно, а також з Мелорхом, намiсником вiзантiйського iмператора в Апулii й Калабрii, напасти на Сицилiю та пiсля перемоги подiлити здобич i землi мiж собою на чотири рiвнi частини. Ця справа була успiшною, але Мелорх таемно викликав iз Вiзантii вiйсько i захопив увесь острiв вiд iменi iмператора, подiливши тiльки здобич. Вiльгельм цим був вельми незадоволений, але, вiдклавши помсту до бiльш сприятливих часiв, покинув Сицилiю разом iз правителями Салерно й Капуi. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своiх володiнь, як вiн, замiсть повернутись у Романью, швидко вирушив зi своiм вiйськом в Апулiю, зненацька захопив Мельфи i, попри протидiю iмператорського вiйська, незабаром пiдкорив собi майже всю Апулiю та Калабрiю, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвiскар. Не в змозi домовитися зi своiми небожами про подiл спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Робертi опору як проти германських iмператорiв, так i проти непокори римського народу. Розрахунки цi, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорiя VII Роберт вiдiгнав Генрiха вiд Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер i Вiльгельм, якi приеднали до володiнь своiх iще Неаполь i всi землi мiж Неаполем i Римом, а потiм i Сицилiю, володарем якоi оголосив себе Рожер. Коли Вiльгельм подався до Константинополя свататися до дочки iмператора, Рожер напав на брата й захопив усi його володiння. Вiн спершу погордливо оголосив себе королем Італii, та потiм, удовольнившись титулом короля Апулii й Сицилii, став першим, хто дав iм’я i лад цьому королiвству, яке до сьогоднi iснуе у тих самих кордонах, хоча кров i раса володарiв його змiнювалися не раз, бо коли згасла норманська династiя, влада перейшла до нiмецькоi, потiм до французькоi, пiсля французькоi – до арагонськоi, а тепер Сицилiя належить фламандцям.
XVII
Урбана II, який посiв папський престол, римляни зненавидiли. Почуваючись у небезпецi серед колотнечi, що роздирала Італiю, вiн замислив вельми смiливу справу. Вiн вирушив у супроводi свого клiру до Францii, зiбрав у Овернi силу-силенну народу та взявся проповiдувати проти невiрних. Вiн так надихнув усiх, що вони ухвалили вирушити до Азii в похiд на арабiв, який разом iз усiма наступними такими самими походами дiстав назву хрестового, бо всiх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязi й на зброi. Вождями були Готфрiд, Євстахiй i Болдвiн Бульйонськi, графи Булонi, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрiсть i святiсть; багато народiв i королiв сприяли цiй справi своiми грошима, а значна кiлькiсть приватних осiб iшли в похiд за власний рахунок без будь-якоi винагороди. Така була тодi сила релiгiйностi в душах людей, яких надихав приклад iхнiх ватажкiв. Попервах справа ця була славною й успiшною: уся Азiя, Сирiя i частина Єгипту опинилися пiд владою християн. Тодi й виник орден ерусалимських рицарiв, що iснуе й понинi i мае у власностi острiв Родос, едину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовникiв, який за короткий час занепав через розбещенiсть своiх членiв. Так у рiзний час сталася безлiч рiзних подiй, якi уславили i багато народiв, i окремих осiб. У хрестових походах брали участь королi Францii, Англii, а з народiв венецiйцi, пiзанцi й генуезцi зажили в них чималоi слави. Отже, ця боротьба тривала зi змiнним успiхом до часiв мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили iх урештi-решт слави, яку вони здобули спочатку, i за дев’яносто рокiв iх вигнали з усiх тих мiсць, котрi так вдало i з такою честю вiдвоювали.
XVIII
По смертi Урбана папою став Пасхалiй II, а iмператорський престол здобув Генрiх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потiм ув’язнив папу разом iз усiм його клiром i погодився повернути волю лише за умови, що вiн розпоряджатиметься германською Церквою на свiй розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всi своi статки залишила у спадок Церквi. Пiсля смертi Пасхалiя II i Генрiха IV було багато пап та iмператорiв, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а iмператорський – до Фрiдрiха Швабського, прозваного Барбаросою. І ранiше у пап були досить складнi стосунки i з римським народом, i з iмператором, – при Барбаросi стало ще складнiше. Фрiдрiх був вельми майстерний полководець, але сповнений такоi гординi, що навiть помислити не хотiв про поступки папi. Однак пiсля обрання свого вiн прибув до Рима для коронування, а потiм мирно повернувся в Германiю. Та недовго перебував вiн у такому настроi, бо невдовзi повернувся до Італii, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардii. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром i був деякими з кардиналiв обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу iмператоровi Фрiдрiху, табiр якого був розташований поблизу Креми, i iмператор вiдповiв: нехай i той i той прибудуть до нього, а вiн уже розсудить – кому бути папою. Така вiдповiдь Олександру не сподобалася, вiн бачив, що iмператор схиляеться на бiк антипапи, тому вiдлучив Барбаросу вiд церкви i втiк до Фiлiппа, короля Францii. Тим часом Фрiдрiх, воюючи в Ломбардii, захопив i розграбував Мiлан, унаслiдок чого Верона, Падуя i Вiченца об’едналися проти спiльного ворога. У цей час помер антипапа, i Фрiдрiх поставив на його мiсце Гвiдо Кремонського. Римляни, пiдбадьоренi вiдсутнiстю папи й труднощами, яких Фрiдрiх зазнавав у Ломбардii, потроху почали хазяйнувати у себе в Римi й пiдкорювати тi землi, якi звичайно вiд них залежали. Жителi Тускула не захотiли пiдкоритись, i римський народ усiма силами вирушив на них. Однак iм допомiг Фрiдрiх, i разом iз ним тускуланцi вчинили такий розгром римському вiйську, що вiдтодi Рим перестав бути багатим густонаселеним мiстом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпецi через ненависть римлян до Фрiдрiха i безлiчi ворогiв iмператора в Ломбардii. Фрiдрiх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втiк до Вiльгельма, короля Апулii, який лишився единим спадкоемцем цього королiвства пiсля смертi Рожера. Фрiдрiх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германii. Тодi ломбардцi, якi об’едналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павii й Тортонi, де перебувало iмператорське вiйсько, звели фортецю, котра могла стати головною позицiею в цiй вiйнi, i назвали ii Алессандрiею на честь папи i на ганьбу Фрiдрiху. Помер також антипапа Гвiдо, а на його мiсце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе пiд захистом iмператорського вiйська.
XIX
Поки вiдбувалися всi цi подii, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителi цього мiста, сподiваючись, що вiн захистить iх вiд римлян. Туди до нього прибули посланцi короля англiйського Генрiха, якi мали доручення оголосити, що король аж нiяк не винен у вбивствi блаженного Томи, епископа Кентерберiйського (у чому його гучно звинувачували чутки), i з цiеi причини папа послав до Англii двох кардиналiв розiбратися в цiй справi. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обуренi ницiстю цього злочину i тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епiтимiю: король мусив зiбрати всiх баронiв королiвства i публiчно присягнути перед ними, що непричетний; окрiм того, послати негайно двiстi озброених людей до Єрусалима та забезпечувати iх там протягом року, а також дати обiтницю, що не пiзнiше нiж за три роки вiн сам вирушить туди на чолi найсильнiшого вiйська, яке тiльки зможе зiбрати; i, нарештi, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правлiння для обмеження вольностей духовенства, i дозволити будь-якому зi своiх пiдданих, хоч хто б вiн був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генрiх погодився: так наймогутнiший правитель пiдкорився вимозi, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папi пiдкорялися таким чином правителi найвiддаленiших краiн, вiн не мiг змусити слухатися римлян настiльки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римi, хоч вiн i обiцяв не втручатися нi в що, окрiм церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на вiддалi значно бiльше, нiж поблизу! Тим часом Фрiдрiх повернувся до Італii. Поки вiн готувався до новоi вiйни з папою, всi його прелати й барони оголосили, що вiдречуться вiд нього, якщо вiн не замириться з Церквою. Тож вiн був змушений стати на колiна перед папою у Венецii, де вони й уклали мирну угоду. Згiдно з цiею угодою, папа позбавляв iмператора будь-якоi влади над Римом, а своiм союзником оголосив Вiльгельма, короля Сицилii й Aпyлii. Натомiсть Фрiдрiх нiяк не мiг обiйтися без вiйни, тому вирушив до Азii, щоб у боротьбi з Магометом вдовольнити свое честолюбство, котре нiяк не мiг вiн удовольнити у боротьбi з намiсником Христовим. Та коли опинився на берегах рiчки, його так зачарувала прозорiсть ii вод, що вiн замислив у нiй скупатись, i ця легковажнiсть коштувала йому життя. Так рiчковi води принесли магометанам бiльше користi, нiж папськi вiдлучення християнам: тi лише розпалювали шаленство Фрiдрiха; цi ж iз ним покiнчили.
XX
Коли Фрiдрiх загинув, папi лишалося тiльки здолати наполегливу незговiрливiсть римлян. Пiсля вельми тривалих суперечок щодо обрання консулiв сторони погодилися, що обирати консулiв буде за звичаем народ, але консули зможуть обiймати посаду лише пiсля того, як присягнуться пiдкорюватися церквi. Ця угода змусила антипапу Іоанна тiкати в Монте Альбано, де вiн невдовзi й сконав.
