Історія Флоренції. Державець

Острів Британія, що нині зветься Англією, теж не уник лиха. Налякані варварами, що захопили Францію, не бачачи захисту з боку імператора, брити покликали на допомогу англів, одне з германських племен. Англи, під проводом свого короля Вортігерна, охоче відгукнулись і спершу захищали бритів, а потім вигнали їх із острова, затвердилися там, і почав він називатися Англією. Та первісні мешканці цієї країни, втративши батьківщину, змушені були розбишакувати і, хоч і не змогли захистити власного краю, вирішили заволодіти чужим. Зі своїми сім’ями перепливли вони море, захопили прилеглі до нього землі та назвали їх Бретанню.

Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонію, з’єдналися з іншими народами – гепідами, герулами, турингами й остготами (так називаються їхньою мовою готи східні) і вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францію їм не вдалось, оскільки її обороняли інші варвари, тому вони вдерлися до Італії під проводом свого короля Аттіли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не ділити з ним владу. Це зробило його всемогутнім, а Андаріх, король гепідів, і Веламир, король остготів, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італії, Аттіла взяв у облогу Аквілею. Хоча ніщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, і протягом цього часу він спустошив усю прилеглу місцевість і розпорошив усіх її мешканців. Звідси, як ми ще будемо говорити, почалася Венеція. Захопивши і зруйнувавши Аквілею та багато інших міст, він рушив на Рим, але від розгрому його утримався після умовлянь папи, якого він став так шанувати, що навіть пішов із Італії в Австрію, де й помер. Після його смерті Веламир, король остготів, і ватажки інших народів повстали проти його синів, Генріха й Уріха, і одного вбили, а другого змусили забратися разом із його гунами за Дунай, на батьківщину. Остготи й гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги – на протилежному березі Дунаю. Коли Аттіла пішов із Італії, західний імператор Валентиніан вирішив відновити країну, а, щоб легше було охороняти її від варварів, переніс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спіткали Західну імперію, імператор, який перебував у Константинополі, часто передавав владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волі, римляни, покинуті напризволяще, самі обирали собі імператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в імперії. Так, приміром, після смерті Валентиніана престол певний час посідав Максим, римлянин, який змусив Євдокію, дружину покійного імператора, взяти тепер із ним шлюб. Та походила з імператорського роду, і шлюб із простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таємно покликала до Італії Гензеріха, короля вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко і вигідно буде заволодіти Римом. Вандал, жадаючи здобичі, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його і залишався там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші італійські землі, після чого військо його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого міста, оголосили імператором римського громадянина Авіта. Потім сталося ще дуже багато різних подій, змінилося багато імператорів і нарешті константинопольський престол дістався Зенону, а римський – Оресту і сину його Августулові, що захопили владу хитрістю. Поки вони збиралися силою втримувати її, герули й туринги, що осіли, як я сказав, після смерті Аттіли на березі Дунаю, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра і вдерлися до Італії. Покинуті ними місця відразу ж захопили лангобарди, також північний народ, під проводом їхнього короля Кодога, і, про що буде сказано свого часу, стали останнім лихом Італії. Одоакр, вдершись до Італії, переміг і вбив Ореста неподалік Павії, а Августул утік. Після перемоги Одоакр узяв титул не імператора, а короля римського, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама назва її. Він був першим із вождів народів, що кочували тоді римським світом, який вирішив утвердитися в Італії. Всі інші, чи то зі страху, що їм не утриматися в Римі, оскільки східний імператор легко міг допомогти Одоакру, чи то з якоїсь іншої потаємної причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якій-небудь іншій країні.

У ті часи Римська імперія підкорялась кільком державцям: Зенон, що царював у Константинополі, правив усією Східною імперією; остготи володіли Мезією і Паннонією; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанією; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францією; герули і туринги – Італією. Королем остготів став на той час Теодоріх, небіж Веламира. Пов’язаний дружбою із Зеноном, імператором Сходу, він написав йому, що його остготи, які переважають звитягою всі інші народи, мають значно менше і вважають це несправедливим; що він уже не в змозі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що доведеться дозволити їм узяти зброю та шукати нових земель, вирішив повідомити про це імператора, щоб той запобіг їхнім намірам, поступившись якимись землями, де життя для них було б і більш достойним, і легшим.

І от Зенон, зокрема зі страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріху право піти проти Одоакра і заволодіти Італією. Той негайно виступив із Паннонії, залишивши там дружніх до нього гепідів, удерся в Італію, вбив Одоакра і його сина, взяв за його прикладом титул короля Італії та місцем свого перебування обрав Равенну, з причин, які змусили ще Валентиніана вчинити так само. І у військових, і в мирних справах Теодоріх показав себе людиною найвидатнішою: у битвах він постійно перемагав, у мирний час осипав благодіяннями свої міста й народи. Він розселив остготів на завойованих землях, залишивши їм їхніх вождів, аби ті керували ними в походах і мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив зруйноване в Римі й повернув римлянам усі їхні привілеї за винятком військових. Усіх варварських королів, що поділили між собою володіння Римської імперії, він тримав у їхніх кордонах – самою тільки силою свого авторитету, не застосовуючи зброї. Між північним берегом Адріатики й Альпами він збудував земляні вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італію нових варварських орд. І якби численні заслуги не були на кінець життя затьмарені жорстокістю щодо тих, кого він підозрював у заколотах проти своєї влади, наприклад, убивством Сіммаха і Боеція, людей святого життя, пам’ять його була б гідна найвищого пошанування. Його хоробрість і великодушність не тільки Рим та Італію, а й інші краї західної імперії позбавили безперервних ударів, що їх завдавали постійними набігами варвари, підняли їх, повернули їм досить стерпне існування.

І справді, якщо Італію та інші провінції, що стали жертвами варварів, які розбушувались, спіткали жорстокі лиха, то сталося це переважно за час від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Якщо поміркувати про те, скільки збитків завдає будь-якій республіці або королівству зміна правителя або основ управління, навіть коли вони спричинені не зовнішніми потрясіннями, а хоча б лише внутрішніми чварами, якщо мати на увазі, що такі нехай і незначні зміни можуть знищити навіть наймогутнішу республіку або королівство, – легко можна уявити собі, яких страждань довелося зазнати Італії та іншим римським провінціям, де змінювалися не тільки державці й уряди, а й закони, звичаї, власне спосіб життя, релігія, мова, одяг, імена. Адже навіть не всіх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнішої духом людини. Що ж відбувається, коли випадає їх бачити й зазнавати! Усе це призводило і до руйнування, і до виникнення й зростання багатьох міст. Зруйновано було Аквілею, Луни, К’юзі, Пополонію, Ф’єзоле та багато інших. Заново виникли Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла та інші поселення і замки, які я задля стислості викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь і Болонья. До цього слід додати зруйнування та відновлення Рима й інших міст, які то занепадали, то відроджувалися. Із усіх цих руйнувань, із пришестя нових народів виникають нові мови, як видно з тих, котрими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило нові манери висловлюватись. Окрім того, змінилися найменування не лише країв, а й озер, річок, морів і людей. Бо Франція, Італія, Іспанія мають тепер багато нових імен, що дуже відрізняються від колишніх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архіпелагу, щоб не згадувати багатьох інших, мають тепер інші назви, що являють собою дуже сильні викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’єтро, Джованні й Матео. Та з усіх цих змін найважливішою була зміна релігії, бо дивам нової віри протистояла звичка до старої й від їхнього зіткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релігія християнська являла собою єдність, то й негараздів було б менше; та ворожнеча між церквами грецькою, римською, равеннською, а також між сектами єретиків і католиками багато чим засмучували світ. Свідчення тому – Африка, що постраждала значно більше від прихильності вандалів до аріанської єресі, ніж від їхньої вродженої жадібності й лютості. Люди, живучи серед стількох лих, у погляді своєму видавали смертну тугу своїх душ, бо, окрім усіх страждань, яких їм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надією на яку живуть усі нещасні: адже більшість їх не знали добре, до якого бога звертатись, і тому без ніякого захисту й надії гинули в убозтві.

Ось чому Теодоріх справедливо заслуговує на похвалу – адже він перший поклав край безлічі напастей. За тридцять вісім років свого панування в Італії він так звеличив її, що зникли навіть сліди воєн і розбрату.

Та після смерті Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі не вдоволена ще зла доля знову занурила країну в ті самі лиха. Бо Аталаріх помер незабаром після свого діда, престол перейшов до його матері, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особі помічника з управління державою. Він вбив її, заволодів королівським троном, та остготи зненавиділи його за цей злочин. Тоді імператор Юстиніан мав сподівання на вигнання їх із Італії. Очолити цю справу він доручив Велізарію, який щойно вигнав вандалів із Африки й повернув цю провінцію імперії. Велізарій завоював Сицилію та, перебравшись звідти в Італію, захопив Неаполь і Рим. Тоді готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його відповідальним за лихо, і обрали на його місце Вітігеса, якого після кількох незначних сутичок Велізарій узяв у облогу в Равенні й захопив у полон. Та не встиг Велізарій завершити розгром, як Юстиніан відкликав його, а замість нього призначив Іоанна й Віталія, які аж ніяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились і обрали королем Гільдобальда, правителя Верони, однак його невдовзі було вбито, і королівська влада дісталася Тотілі, який розбив військо імператора, захопив Тоскану і Неаполь, тож імператорським полководцям лишилася тільки остання з держав, відвойованих Велізарієм. Тоді імператор, вважаючи за необхідне повернути Велізарія до Італії, з’явився туди з військом, проте погано озброєним; отже, цей полководець не лише не здобув нової слави, а й втратив ту, яку мав. Справді, поки Велізарій зі своїм військом перебував іще в Остії, Тотіла в нього на очах захопив Рим і, розуміючи, що йому не вдасться ні втримати місто, ні безпечно відступити, значною мірою зруйнував його, вигнав усіх мешканців, захопив із собою сенаторів і, не думаючи про супротивника, повів своє військо в Калабрію, назустріч тим загонам, які прибували з Греції на допомогу Велізарію. Останній, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гідну: він захопив руїни Рима, відновив якнайшвидше його мури і знову покликав під їхній захист колишніх мешканців. Однак у шляхетній цій справі йому не пощастило. Юстиніана в той час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, який, підкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італію на милість Тотіли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотіла, однак, не обійшовся з ним так жорстоко, як раніше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тоді поважали за його святість, він навіть вирішив відбудувати вічне місто.

Тим часом Юстиніан уклав з парфянами мир і вже замислив був послати нове військо на звільнення Італії, як йому перешкодили слов’яни, нові племена, що прийшли з півночі, переправились через Дунай і напали на Ілірію й Фракію, тож Тотілі вдалося захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан здолав слов’ян і послав до Італії військо під командуванням євнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італії, розгромив і вбив Тотілу. Залишки готів, що розпорошилися після поразки, замкнулись у Павії та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим і врешті-решт, у битві під Ночерою, розгромив Тею і вбив його. Після цієї перемоги в Італії вже не чули про готів, які панували тут сімдесят років, від Теодоріха до Теї.

Та не встигла Італія позбутися влади готів, як Юстиніан помер, а його син і спадкоємець Юстин, намовлений дружиною своєю Софією, відкликав Нарсеса і замість нього послав до Італії Лонгина. Той за прикладом своїх попередників місцем свого перебування обрав Равенну, а крім того, встановив в Італії новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провінційних правителів, він кожному місту, кожній більш-менш значущій місцевості дав окремих начальників, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав ніяких привілеїв. Досі лишалися хоча б назви консулів і сенату, тепер їх було скасовано, і Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намісник імператора, що правив усією Італією, дістав назву екзарха. Такий поділ прискорив і остаточну загибель Італії, і її захоплення лангобардами.

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що імператор позбавив його влади над провінцією, здобутою його звитягою і кров’ю. До того ж і Софія не вдовольнилася самим тільки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливі слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як інших євнухів. І от розлютований Нарсес підмовив Альбоїна, короля лангобардів, що правив тоді в Паннонії, захопити Італію. Як було вже сказано, лангобарди захопили землі вздовж Дунаю, залишені герулами й турингами, коли їх повів на Італію їхній король Одоакр. Там вони і перебували, поки королем у них не став Альбоїн, чоловік лютий і надзвичайно сміливий. Під його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепідів, що володів Паннонією, і розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоїн узяв її за дружину і став володарем Паннонії. І такий він був лютий, що звелів зробити з Гунимундового черепа чашу, і пив із неї на знак пам’яті про свою перемогу. Покликаний до Італії Нарсесом, із яким його пов’язувала дружба від часів готської війни, він віддав Паннонію гунам, що повернулись, як ми вже казали, після смерті Аттіли до себе на батьківщину. Потім він прибув до Італії, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодів Павією, Міланом, Вероною, усією Тосканою, а також більшою частиною Фламінії, що зветься нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи, здавалося, передують захопленню всієї Італії. З радощів він улаштував у Вероні бенкет і, не без впливу винних випарів, наказав наповнити вином Гунимундів череп і піднести його Розамунді, що сиділа напроти нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.

Тим часом лангобарди зібрались у Павії, яка стала столицею їхнього королівства, і оголосили королем Клефа. Він заново відбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході помер. Клеф поводився не тільки з чужинцями, а й зі своїми лангобардами так жорстоко, що вони тепер відчували відразу до королівської влади й вирішили не ставити над собою королів, а обрати тридцятьох герцогів і доручити їм управління країною. Таке рішення стало причиною того, що лангобарди так ніколи й не захопили всієї Італії: їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися від них, почасти так ніколи і не були ними захоплені. Відсутність королівської влади послабила готовність лангобардів до війни, коли ж вони знову почали обирати королів, то, раз скуштувавши волі, були вже не такі слухняні й більш схильні до внутрішнього розбрату. Через це спершу зменшились їхні успіхи, а потім вони взагалі втратили Італію. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищі, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згідно з якою воєнні дії припинялись і за кожною зі сторін зберігалося те, що вона мала. На той час політична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоємців святого Петра за святість життя і чудеса так шанували люди і так поширилося християнство завдяки їхньому прикладу, що й правителі змушені були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в світі. Через те, що імператор, прийнявши християнську віру, переніс престол свій до Константинополя, імперія римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардів уся Італія підкорялася імператорам або королям, і папи не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм загальна пошана до їхнього життя та вчення. В усьому іншому вони підкорялись імператорам і королям, які часом страчували їх, а часом доручали управління державою. Та найбільше сприяв посиленню їхнього впливу на італійські справи король готів Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своєї змушені були дедалі частіше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тоді ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тільки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихід лангобардів і роздроблення Італії зробили папу сміливішим: він опинився ніби главою Рима, константинопольський імператор і лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини і з лангобардами, і з Лонгином не як піддані, а як рівні. Так папи лишалися друзями то візантійців, то лангобардів, і їхнє значення від цього лише зростало. Саме в цей час, за правління імператора Іраклія, почався занепад східної імперії. Слов’янські народи, про які ми вже згадували, знову напали на Ілірію та, захопивши її, дали їй і своє ім’я – Словенія. Інші ж частини цієї імперії зазнали нападу спочатку персів, потім арабів, що вийшли з Аравії під проводом Мухамеда, і, нарешті, турків. Імперія втратила Сирію, Африку, Єгипет, і, бачачи її безсилля, папа вже не міг звертатися до неї по допомогу. Однак міць лангобардів дедалі зростала, папі треба було шукати нових союзників, і він попросив підтримки у франків та їхніх королів. Отож, усі війни, які в той час варвари вели в Італії, були значною мірою спричинені римськими первосвященниками, і всі варвари, нападів яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликані. Так само поводяться вони й зараз, і саме через це Італія залишається роздробленою й безсилою. Ось чому, розповідаючи про події, що відбувалися відтоді й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад імперії, остаточно переможеної, а про посилення влади римських первосвященників та інших державців, які правили Італією до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних відлучень, потім відлучень і зброї водночас, разом із індульгенціями, стали грізними й благоговійно шанованими, а потім через негідне використання і того й іншого знаряддя силу першого звели нанівець, а щодо другого опинилися на милості тих, до кого зверталися по допомогу.

Однак час повернутися до нашої оповіді. Коли на папський престол вступив Григорій III, а на лангобардський – король Айстульф, останній, порушивши укладені угоди, захопив Равенну й почав війну проти папи. З наведених уже причин Григорій, не покладаючись на константинопольського імператора через його слабкість і не довіряючи слову лангобардів, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королівстві в Піпіна II, який із герцога Австразії й Брабанту виріс на франкського короля завдяки не стільки своїм достоїнствам, скільки заслугам свого батька Карла Мартелла і свого діда Піпіна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королівства, розбив арабів у пам’ятній битві неподалік Тура на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Мартелла Піпін і став завдяки батьковим заслугам правителем цього королівства. Папа Григорій, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардів. Піпін обіцяв допомогти, але повідомив папі, що спершу хотів би особисто побачитися з ним і віддати йому належну шану. Григорій вирушив у королівство франків, проїхав володіннями своїх ворогів лангобардів, і при цьому ніхто не чинив йому перешкод із пошани до віри. У королівстві франків король, як тільки можливо, вшанував Григорія і послав до Італії своє військо, яке взяло в облогу лангобардів у Павії. Айстульф був змушений просити миру, і франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смерті свого ворога, – він хотів, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною із франками угодою Айстульф мусив повернути папі всі відібрані в нього землі, але, щойно франкське військо повернулося на батьківщину, він порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Піпіна, який удруге послав до Італії військо, розбив лангобардів, захопив Равенну і всупереч бажанню візантійського імператора віддав її папі разом із усіма володіннями, що підкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбіно і Марку. При передачі цих земель Айстульф помер, і лангобард Дезидерій, який був правителем Тоскани, почав війну, щоб захопити владу, та почав просити підтримки у папи, обіцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання і змусив державців поступитися. Попервах Дезидерій був вірним своєму слову і передавав папі землі, якими поступалися за домовленістю з Піпіном. У Равенну більше не з’являлися константинопольські екзархи, нею правив римський першосвященик.

Невдовзі помер Піпін, і королем став син його Карл, той самий, який за велич діянь своїх здобув наймення Великий.

Папський престол посів Теодор I, який розсварився з Дезидерієм, унаслідок чого той узяв в облогу Рим. Тоді папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своєю чергою, Дезидерія в Павії, взяв його із синами в полон і відіслав їх бранцями у франкське королівство. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там оголосив, що римського первосвященника, як намісника Божого на землі, не можна судити судом людським; натомість папа й римський народ оголосили Карла імператором. Отже, Рим знову отримав імператора на Заході, але тепер уже не папа потребував, як раніше, допомоги імператора, а імператор потребував підтримки папи для обрання. В міру того як імператорська влада втрачала свої прерогативи, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому щодня посилювалась її влада над світськими державцями. Лангобарди перебували в Італії вже двісті тридцять два роки і від корінного населення відрізнялися тільки назвою. За понтифікату Лева III Карл вирішив навести в Італії лад і дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були від самого початку, і щоб край цей називався Ломбардією. Для того щоб вони шанували римське наймення, він звелів, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьєю. До того ж сина свого Піпіна він оголосив королем Італії, щоб підвладні йому були всі провінції до Беневента; решта ж належали візантійському імператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сів Пасхалій I, і от парафіяльні священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обранні, вирішили піднести свою владу гучним титулом і почали називатися кардиналами. Вони привласнили такі права, що тепер уже вельми рідко первосвященника обирали не з їхнього середовища, особливо відтоді як їм удалося відсторонити римський народ від виборів глави церкви. Так, після смерті Пасхалія вони обрали папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. В Італії, коли вона перейшла під владу франків, частково змінилися форма і порядок правління, і тому, що папська влада перевершила світську, і внаслідок того, що франки встановили в ній титули графів і маркграфів, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він вважав за необхідне змінити таке неблагозвучне ім’я і змінив його на Сергія; відтоді й повівся звичай, за яким папи після обрання змінюють ім’я.