XXVII
Обурення пополанiв грандами досягло такого рiвня, що Синьйорiя вирiшила заради збереження порядку та заради власноi безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Тi, передбачаючи вiдмову, вирiшили випередити ii та ще до повернення всього вiйська з’явилися бiля брами мiста, щоб увiйти до нього першими. Однак флорентiйцi були напоготовi, тож задум не вдався, i iх вiдкинули тi, що залишалися в мiстi. Тодi вони вирiшили все ж спробувати дiстати добром те, що не далося iм силою, i послали в Синьйорiю вiсiм обраних ними осiб, аби тi нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якоi вони щойно зазнали, сподiваючись на обiцяну нагороду. Нобiлi вважали себе особливо пов’язаними обiцянкою Синьйорii, бо зi свого боку пiдтвердили ii вигнанцям, тому вони з усiх сил добивалися виконання обiцяного, однак iхня поведiнка, через яку вiйну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцiю, що iхнiй захист вигнанцiв не мав успiху – на превеликий збиток i безчестя для мiста. Багато нобiлiв, обурившись вiдмовою Синьйорii, вирiшили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що тi, озброенi, пiдiйдуть до мiста, а вони зi свого боку, щоб допомогти iм, вiзьмуться за зброю в мiстi. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанцi побачили все мiсто озброеним i готовим дати вiдсiч нападникам i нагнати такого страху на внутрiшнiх змовникiв, щоб тi не наважились взятися до зброi. Довелось i тим i тим вiдмовитися вiд свого намiру, нiчого не добившись. Коли вигнанцi пiшли, у Флоренцii порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всi добре знали, хто виннi, жодна людина не насмiлилася не те що звинуватити iх, ба навiть просто назвати. Тому вирiшили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засiданнi Ради кожен напише iмена винних i таемно передасть свою записку капiтановi. Отже, звинуватили месера Амерiго Донатi, месера Тегiайо Фрескобальдi i месера Лотерiнго Герардiнi, та суддя в них був бiльш милостивий, нiж, можливо, заслуговував iхнiй злочин, i iм присудили тiльки сплату штрафу.
XXVIII
Сум’яття, що виникло у Флоренцii, коли бунтiвники пiдiйшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирiшили, що надалi в кожному загонi буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньера буде по два-три помiчники, яких назвали пенноньерами, i все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цiлого загону, а якоiсь частини його, ця частина могла виступати пiд орудою свого командира. Далi сталося те, що зазвичай бувае в усiх державах, коли новi подii скасовують старi постанови i затверджують iншi. Ранiше склад Синьйорii оновлювався через певнi промiжки часу. Тепер синьйори та iхнi колеги, почуваючись достатньо сильними, змiнили цей порядок, привласнивши право заздалегiдь намiчати нових членiв на наступнi сорок мiсяцiв. Записки з iменами заздалегiдь дiбраних членiв Синьйорii складали в торбу i кожнi два мiсяцi витягали звiдти. Але оскiльки значна кiлькiсть громадян побоювалася, що iхнi iмена до торби не потрапили, довелось iще до закiнчення сорока мiсяцiв додати новi iмена. Так виник звичай заздалегiдь добирати нових кандидатiв на магiстратури задовго до закiнчення повноважень старих магiстратiв, як у самому мiстi, так i поза ним, i, отже, iмена нових посадовцiв були вiдомi вже тодi, коли старi ще були при владi. Такий порядок обрання дiстав потiм назву «вибори за жеребом». Оскiльки вмiст торби оновлювали кожнi три роки, а то й раз на п’ять рокiв, здавалося, що в такий спосiб мiсто позбуваеться зайвих хвилювань i будь-якого приводу для розбрату, що виникав при змiнi кожноi магiстратури через велику кiлькiсть осiб, якi претендували на неi. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного iншого, але нiхто не помiтив тих iстотних недолiкiв, якi приховувала ця не така вже значна перевага.
XXIX
Ішов 1325 рiк, коли Каструччо, захопивши Пiстойю, став настiльки могутнiм, що флорентiйцi, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього i вирвати це мiсто з-пiд його влади, поки вiн там iще не закрiпився. Набравши двадцять тисяч пiхотинцiв i три тисячi вершникiв як серед жителiв Флоренцii, так i серед союзникiв, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його i завадити ворогу допомогти Пiстойi. Флорентiйцям удалося захопити це мiсто, пiсля чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу мiсцевiсть. Та нездатнiсть, а головне, неправдивiсть капiтана цих загонiв не дали iм розвинути успiх. Їхнiм капiтаном був месер Раймондо дi Кардона. Вiн помiтив, як безтурботно флорентiйцi ставляться до своеi волi, як вони доручають ii захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, i вирiшив, що, коли вони поставлять його при нагодi iхнiм вiйськовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його i своiм правителем. Вiн безперестанку нагадував iм про це, стверджуючи, що коли в мiстi не матиме тiеi влади, яку вже мае у вiйську, то йому не добитися покори, необхiдноi капiтану вiйськ. А оскiльки флорентiйцi на це не йшли, вiн зi свого боку нiчого не робив, гаячи час, який, натомiсть, використовував Каструччо, бо до нього пiдходили пiдкрiплення, обiцянi Вiсконтi й iншими ломбардськими тиранами. Коли ж вiн зiбрався на силi, месер Раймондо, який ранiше через свою лукавiсть не намагався його розгромити, тепер через нездатнiсть свою не змiг навiть урятувати себе. Поки вiн повiльно рухався вперед зi своiм вiйськом, Каструччо напав на нього неподалiк вiд Альтопашо i розгромив пiсля жорстокоi битви, у якiй загинули або втрапили в полон багато флорентiйських громадян i, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що вiн i заслуговував вiд флорентiйцiв. Не злiчити всiх лих, яких Флоренцiя зазнала вiд Каструччо пiсля цiеi його перемоги: вiн тiльки те й робив, що грабував, громив, пiдпалював, захоплював людей, бо протягом кiлькох мiсяцiв мав змогу, не зустрiчаючи опору, хазяйнувати зi своiм вiйськом у володiннях флорентiйцiв, якi радi були хоча б тому, що вберегли мiсто.
XXX
І все ж не настiльки вони занепали духом, щоб не готуватись, iдучи на будь-якi витрати, до оборони, не споряджати нове вiйсько, не посилати по допомогу до союзникiв. Однак цього всього було недостатньо для успiшноi протидii такому ворогу. Урештi-решт змушенi були вони обрати своiм синьйором Карла, герцога Калабрiйського, сина короля Роберта, щоб вiн погодивсь iх захистити, бо цi державцi, звиклi самостiйно правити у Флоренцii, добивалися не дружби ii, а покори. Карл, однак, у той час опiкувався военними дiями на Сицилii й не мiг особисто прибути до Флоренцii та прийняти владу, а тому послав туди француза Готье, герцога Афiнського, котрий як намiсник свого синьйора захопив мiсто i почав призначати там посадовцiв на свiй розсуд. Все ж поведiнка його була цiлком гiдна, що навiть трохи суперечило його натурi, i вiн завоював загальне добре ставлення. Закiнчивши свою сицилiйську вiйну, Карл на чолi тисячi вершникiв прибув до Флоренцii та ввiйшов до неi в липнi 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не мiг безперешкодно спустошувати флорентiйськi землi. Проте добру славу, завойовану своiми дiями за стiнами мiста, Карл невдовзi втратив власне у мiстi, якому довелося зазнати вiд друзiв тих збиткiв, яких воно не зазнало вiд ворогiв, бо Синьйорiя нiчого не могла вирiшувати без згоди герцога, i той за один рiк витиснув iз мiста чотириста тисяч флоринiв, хоча за укладеною угодою мав право не бiльше нiж на двiстi тисяч: цi грошовi побори вiн i його батько проводили у Флоренцii мало не щодня. До цього лиха додались iще новi тривоги та новi вороги. Ломбардськi гiбелiни настiльки занепокоенi були появою Карла в Тосканi, що Галеаццо Вiсконтi й iншi ломбардськi тирани грошима та обiцянками приманили до Італii Людовiка Баварського, обраного всупереч папському бажанню iмператором. Вiн удерся до Ломбардii, потiм вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пiзу i звiдти, з награбованим добром, пiшов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполiтанське королiвство, поспiхом покинув Флоренцiю i залишив там намiсником месера Фiлiппе да Саджiнетто. Пiсля того як iмператор пiшов iз Пiзи, Каструччо захопив ii, але втратив Пiстойю, яку в нього вiдняли флорентiйцi, змовившись iз ii жителями. Каструччо взяв у облогу це мiсто, причому з такою рiшучiстю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентiйцi допомогти Пiстойi, нападаючи то на вiйсько Каструччо, то на його володiння, не змогли вони анi силою, анi хитрiстю змусити його вiдмовитися вiд своiх планiв, так люто прагнув вiн покарати пiстойцiв i перемогти Флоренцiю. Пiстойя змушена була визнати його зверхнiсть, але перемога ця виявилася для нього настiльки славною, наскiльки й гiркою, бо, повернувшись до Лукки, вiн невдовзi помер. А оскiльки доля зрiдка даруе благо або уражае нещастям, не додавши i нового блага i нового лиха, то i сталося, що в Неаполi тодi ж помер Карл, герцог Калабрii й володар Флоренцii. Отже, флорентiйцi, не чекавши того, майже водночас позбулись i влади одного, i страху перед iншим. Звiльнившись, вони заходились упорядковувати правлiння: всi колишнi ради було скасовано, а замiсть них запровадили двi новi: перша – з трьохсот членiв, яких обирали тiльки з пополанiв, i друга – з двохсот п’ятдесяти i з грандiв, i з пополанiв. Перша дiстала назву Ради народу, друга – Ради комуни.
XXXI
Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходiв проти папства: багато з них вiн утiлив, але чимало з них i не мали успiху. Закiнчилося тим, що з Рима вiн iз ганьбою пiшов i повернувся до Пiзи, де вiсiмсот германських вершникiв, чи то чимось незадоволенi, чи то через вiдсутнiсть платнi, повстали проти нього й укрiпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно iмператор вийшов iз Пiзи до Ломбардii, вони захопили Лукку, вигнавши звiдти Франческо Кастраканi, якого там залишив iмператор. Розраховуючи мати з цiеi здобичi користь, вони запропонували Флоренцii купити це мiсто за вiсiмдесят тисяч флоринiв, але флорентiйцi, за порадою месера Сiмоне делла Тоза, на цю пропозицiю не пристали. Таке рiшення було б для нашого мiста вельми корисним, якби флорентiйцi його дотримувались, але невдовзi iхнi настроi змiнилися, що i призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це мiсто мирно i за дуже гарну цiну, вони вiд нього вiдмовились, а коли захотiли його та готовi були заплатити значно бiльше, було вже пiзно. Цi справи також спричинили те, що Флоренцiя знову запровадила змiни в своему управлiннi, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентiйцi вiдмовилися купити Лукку, ii придбав за тридцять тисяч флоринiв генуезець месер Герардiно Спiнолi. Люди зазвичай не так поспiшають узяти те, що iм легко даеться, як спраглi того, до чого iм зась. Тiльки-но стало вiдомо про угоду, укладену месером Герардiно, i про заплачену ним низьку цiну, як народ Флоренцii запалився бажанням здобути Лукку, гнiваючись i на себе, i на тих, хто радив вiдмовитися вiд покупки. Вирiшивши будь-що забрати силою те, що вiдмовилися купити, вiн послав свое вiйсько шарпати i грабувати луккськi землi. Тим часом iмператор пiшов iз Італii, а антипапу, за рiшенням пiзанцiв, вiдправили полоненим у Францiю. Пiсля смертi Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентiйцi мiж собою жили мирно, опiкуючись тiльки зовнiшнiми справами та ведучи приватнi вiйни в Ломбардii через появу там Іоанна, короля чеського, i в Тосканi за приеднання Лукки. Мiсто прикрасили новими будiвлями та, за порадою Джотто, найвiдомiшого тодi художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренцii через те, що води Арно пiднялися на дванадцять лiктiв вище вiд звичайного, сталася повiнь. Багато мостiв i будiвель було зруйновано, однак усе вiдновили, не шкодуючи сил i витрат.
XXXII
Але 1340 року виникли новi причини для розбрату. Найвпливовiшi громадяни мали два способи посилювати i зберiгати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усiляко зменшувати пiд час жеребу кiлькiсть нових посадовцiв, аби жереб випадав завжди iм або iхнiм друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителiв i, отже, завжди користуватись iхньою прихильнiстю. Цей другий спосiб був для них таким важливим, що iм уже було замало двох ректорiв i вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось iм провести третю людину – месера Якопо Габрiеллi да Губбiо зi званням капiтана варти й надати йому всю владу над iншими громадянами, i вiн, бажаючи вдовольнити правителiв, творив усiлякi несправедливостi. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’етро Бардi й месер Бардо Фрескобальдi, нобiлi, а тому, природно, люди вельми зверхнi, i вони не бажали терпiти, щоб якийсь чужинець нi з сього нi з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республiки, ображав iх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього i проти уряду, i в цьому заколотi взяли участь багато нобiльських родiв i дехто з пополанiв, яким тиранiя правителiв була кiсткою в горлi. Задум полягав у тому, щоб зiбрати у своiх домiвках достатню кiлькiсть озброених людей i рано-вранцi наступного дня, пiсля урочистого поминання Всiх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокiй душ своiх близьких, вбити капiтана й головних членiв уряду, а потiм обрати нову Синьйорiю та провести реформи в державi. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечнi, iх зазвичай вельми докладно обговорюють i з утiленням не дуже-то поспiшають, а тому заколоти, для здiйснення яких потрiбен час, переважно розкриваються. Один iз заколотникiв, месер Андреа Бардi, мiркуючи про це, схильний був бiльше пiддатися страху перед покаранням, анiж тiшитися надiею на помсту. Вiн розповiв про заколот своему зятю, Якопо Альбертi, який видав усе прiорам, а тi попередили iнших урядовцiв. Небезпека насувалася, бо день Усiх святих був не за горами, i от багато громадян, зiбравшись у палацi та вважаючи, що зволiкання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорiя наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброi. Гонфалоньером був Тальдо Валонi, а одним iз членiв Синьйорii Франческо Сальв’ятi. З Бардi вони були родичi, тож бити в дзвони iм аж нiяк не кортiло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ iз будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, i нiколи з того нiчого доброго не виходило, що розпалити пристрастi легко, а погасити важко i що краще буде, мабуть, спершу перевiрити вiдомостi про заколот i покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходiв, нiж загрожувати добробуту Флоренцii, вживши за простим доносом заходiв надзвичайних. Нiхто не хотiв цього слухати, членiв Синьйорii погрозами та образами змусили бити у дзвони, i, зачувши iх, усi громадяни, озброiвшись, збiглися на площу. Зi свого боку, Бардi та Фрескобальдi, бачачи, що задум iхнiй викрито, вирiшили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброi, сподiваючись успiшно захищатись у тiй частинi мiста за рiчкою, де були iхнi оселi. Вони укрiпилися на мостах, оскiльки розраховували на допомогу нобiлiв, що мешкали в контадо, та iнших своiх друзiв. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з iхнього кутка мiста стали на захист Синьйорii. Оточенi зусiбiч заколотники очистили мости i вiдступили на вулицю, де жили Бардi, як найзручнiшу для захисту, i там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбiо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, i боячись смертi, так вжахнувся, що зовсiм розгубивсь, i нiчого не робив, оточений своею озброеною охороною неподалiк вiд Палацу Синьйорii. Але iншi правителi, не настiльки виннi, виявляли разом з тим бiльше мужностi, особливо подеста, на ймення месер Маффео деi Каррадi. Вiн вирушив на мiсце бою, перейшов без найменшого страху мiст Рубаконте просто пiд мечi людей Бардi та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловiка цього так поважали через його високi моральнi якостi й iншi достоiнства, що битва миттю припинилась i його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованостi, засудив вiн iхнiй заколот, показав, яка небезпека iм загрожуе, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав iм надiю на те, що iх уважно вислухають i будуть до них поблажливими, пообiцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливiсть iхнього обурення до них поставилися з належним спiвчуттям. Повернувшись потiм до синьйорiв, вiн заходився переконувати iх, щоб вони не добивалися перемоги цiною кровi своiх спiвгромадян i нiкого не засуджували, не вислухавши. І дiяв вiн настiльки успiшно, що Бардi й Фрескобальдi зi своiми вийшли з мiста i вирушили безперешкодно в своi замки. Пiсля цього народ роззброiвся, i Синьйорiя задовольнилася тим, що притягла до вiдповiдальностi лише тих членiв родин Бардi та Фрескобальдi, якi здiйняли зброю. Щоб послабити iхню вiйськову мiць, у Бардi викупили замки Мангона i Вернiа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укрiпленi замки ближче нiж за двадцять миль вiд мiста. За кiлька мiсяцiв вiдтяли голову Стьаттi Фрескобальдi та ще багатьом членам цiеi родини, оголошеним бунтiвниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Бардi й Фрескобальдi. Як часто бувае з людьми, що дедалi сильнiше зловживають своею владою та дедалi нахабнiшими стають, вони, уже не задовольняючись одним капiтаном варти, що дошкуляв усьому мiсту, призначили ще одного для iнших земель Флоренцii з особливо великими повноваженнями, щоб люди, якi викликали у них пiдозру, не могли жити не тiльки в мiстi, а й узагалi на територii республiки. Так вони налаштували проти себе всiх нобiлiв, i тi готовi були заради помсти й самi продатись, i мiсто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались iз цiеi нагоди дуже швидко.
XXXIII
Пiд час безперервноi колотнечi, що роздирала Тоскану та Ломбардiю, мiсто Лукка опинилося пiд владою Мастiно делла Скала, володаря Верони, який, хоча i зобов’язаний був, згiдно з угодами, передати Лукку Флоренцii, не зробив цього; вiн вважав, що, володiючи Пармою, може утримати також i Лукку, i тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентiйцi в союзi з Венецiею повели проти нього таку нещадну вiйну, що вiн мало не втратив усi своi володiння. Однак единою вигодою, яку вони дiстали, було задоволення вiд того, що вони погромили Мастiно, бо венецiанцi, як усi, хто уклав союз зi слабшим, нiж вони, заволодiвши Тревiзо i Вiченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренцiя залишилася нi з чим. Утiм, за певний час Вiсконтi, герцоги Мiланськi, вiдняли у Мастiно Парму, i той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирiшив продати ii. Покупцями були Флоренцiя та Пiза, i пiд час торгу пiзанцi зрозумiли, що флорентiйцi, як багатшi, вiзьмуть у цiй справi гору. Тодi вони вирiшили захопити Лукку силою i за допомогою Вiсконтi взяли мiсто в облогу. Флорентiйцi все ж не вiдступились, уклали з Мастiно угоду, виплативши частину грошей готiвкою, а на iншi видавши зобов’язання, i послали трьох комiсарiв – Надо Ручеллаi, Джованнi дi Бернардiно Медiчi та Россо дi Рiччардо Рiччi – отримати у володiння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного мiста, i вiйсько Мастiно, що перебувало там, передало iм Лукку. Пiзанцi, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодiти мiстом, флорентiйцi ж намагалися змусити iх зняти облогу. Пiсля досить тривалоi вiйни, у якiй флорентiйцi втратили своi грошi та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла пiд владу Пiзи. Втрата цього мiста, як завжди в таких випадках бувае, викликала у флорентiйському народi крайне роздратування проти правителiв держави, i iх паплюжили на всiх площах, звинувачуючи у скнаростi й бездарностi. Попервах вести вiйну доручили двадцяти громадянам, якi призначили месера Малатеста да Рiмiнi капiтаном вiйська. Вiн же вiв военнi дii i нерiшуче, i невмiло, а тому зiбрання Двадцяти послало королю Робертовi Неаполiтанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренцii Готье, герцога Афiнського, який (з волi неба, яке вже готувало майбутнi лиха) прибув саме тодi, коли затiя з Луккою остаточно провалилася. Зiбрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирiшило, що призначення нового военачальника викличе у народi новi надii й або зовсiм знищить, або значно притупить привiд для нападу на неi. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афiнському такi повноваження, щоб вiн мiг успiшнiше захищати ii, вона призначила його спершу зберiгачем, а потiм капiтаном вiйська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволеннi, а проте багато з них були тiсно пов’язанi з Готье, коли вiн вiд iменi Карла, герцога Калабрiйського, керував Флоренцiею. Тут вони i вирiшили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я iхньоi ненавистi й що единий спосiб здолати народ, який завдав iм стiльки образ, – це вiддати його пiд владу правителя, який, добре знаючи достоiнства однiеi з партiй i розгнузданiсть другоi, першу винагородить, а другу триматиме в уздi. До цього треба додати i розрахунок на тi блага, якi, безсумнiвно, мали стати iхньою часткою як нагорода за iхне сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таемно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обiцяючи допомагати йому всiм, чим тiльки зможуть. У цiй справi до них приедналися деякi пополанськi родини, як, наприклад, Перуццi, Аччаюолi, Антеллезi та Буонаккорсi: зав’язлi в боргах i не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро i на те, що, вiддавши в неволю батькiвщину, вони позбудуться неволi, якою погрожували iм претензii кредиторiв. Усi цi вмовляння розпалили в честолюбному серцi герцога спрагу влади та могутностi. Щоб уславитись як суворий правдолюбець i заслужити так симпатii низiв, вiн затiяв судове переслiдування тих, хто керував Луккською вiйною, стратив месерiв Джованнi Медiчi, Надо Ручеллаi та Гульельмо Альтовiтi, а багатьох iнших засудив до вигнання або грошового штрафу.
XXXIV
Вироки цi дуже налякали всiх громадян середнього стану, а припали до душi тiльки грандам i низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всi образи, завданi iм пополанами, другим – тому що iм вiд природи властиво радiти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями мiста, його гучно славили за душевне благородство, i кожен публiчно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зiбрання Двадцяти щодня важило дедалi менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усi громадяни, прагнучи засвiдчити свою прихильнiсть до нього, зображували на фасадах своiх будинкiв його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозумiти членам Синьйорii, що переконаний у необхiдностi для блага держави дiстати всю повноту влади i, оскiльки все мiсто з цим згодне, сподiваеться, що й Синьорiя не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всi вони, почувши цю вимогу, вiдчули велике хвилювання i, попри ясне усвiдомлення того, що iм загрожуе небезпека, вiдповiли одностайною рiшучою вiдмовою, щоб не зрадити батькiвщинi. Герцог, бажаючи постати в очах усiх особливо прихильним до вiри та загального блага, обрав мiсцем свого перебування монастир братiв-мiноритiв Санта Кроче. Вирiшивши, що час уже здiйснити пiдступний свiй задум, вiн звелiв читати всюди заклик до народу зiбратися завтра перед ним на площi Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорiю ще бiльше, нiж попереднi його дii, i вона об’едналася з тими громадянами, яких вважала найбiльш вiдданими батькiвщинi та свободi. Добре усвiдомлюючи сили герцога, вони вирiшили тiльки умовляти його та спробувати, якщо опiр уже неможливий, переконати його вiдмовитися вiд задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кiлька членiв Синьорii вирушили до герцога, i один iз них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потiм за указом вашим про всенароднi збори, бо нам здаеться безсумнiвним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотiли вам дати законним порядком. Ми аж нiяк не маемо намiру силою опиратися вашим задумам, ми тiльки хочемо, щоб ви зрозумiли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираетеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про нашi поради та про тi, зовсiм протилежнi, якi дають вам люди, стурбованi не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба мiсто, яке завжди жило вiльно, бо влада, яку ми колись вручали неаполiтанським королям, означала спiвдружнiсть, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означае для такого мiста i як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолае, час не зiтре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, якi сили будуть потрiбнi, щоб тримати таке мiсто в рабствi. Тих, що ви отримаете ззовнi, буде недостатньо, а внутрiшнiм ви довiритися не зможете, бо нинiшнi вашi прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зi своими недругами, вiдразу ж шукатимуть способiв знищити вас, аби залишитися в панiвному становищi. Низи, яким ви зараз довiряете, змiнюються за найменшоi змiни обставин, тож будь-якоi митi все мiсто може перетворитися на вашого ворога, згубивши i себе, i вас. Лiкiв проти цiеi бiди немае, бо убезпечити свое панування можуть лише володарi, у котрих мало ворогiв, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточуе тебе зусiбiч, не може бути безпеки, бо не знаеш, звiдки загрожуе удар, а, побоюючись усiх, не можна довiряти нiкому. Намагаючись позбутися загрози, тiльки посилюеш небезпеку, бо всi скривдженi розпалюються ще бiльшою ворожнечею i ще лютiше готовi мститися. Немае сумнiву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охопленi нею в багатьох мiстах жителi, що нiколи самi не вiдчули ii смаку, але любили ii з пам’ятi, залишеноi iхнiми батьками, i, якщо iм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали ii з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навiть цiеi пам’ятi не заповiдали iм батьки, вона вiчно живе в громадських будiвлях, у мiсцях, де вершили справи посадовцi, в усiх зовнiшнiх ознаках вiльних установ, у всьому, що прагнуть на дiлi пiзнати всi громадяни. Що саме розраховуете ви зробити, аби врiвноважити солодкiсть вiльного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинiшнiй лад? Нi, нiчого такого не вдасться вам здiйснити, навiть якби ви приеднали до цiеi держави всю Тоскану i щодня поверталися до цього мiста пiсля перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не iхньою славою, i громадяни Флоренцii придбали б не пiдданих, а товаришiв по рабству, що ще глибше занурювало б iх у рабський стан. І навiть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спiлкуваннi, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вiльно, i будь-якi закови стискають його. До того ж правлiння насильницьке несумiсне з добрим правителем, i неминуче трапиться, що вони або уподiбняться один до одного, або одне знищить iнше. Тому у вас е лише один вибiр: або правити цим мiстом, застосовуючи найбiльш крайнi засоби насильства, для чого доволi часто недостатньо бувае фортець, збройноi варти, зовнiшнiх союзникiв, або задовольнятися тiею владою, якою ми вас надiлили, до чого ми вас i закликаемо, нагадуючи вам, що едина мiцна влада – та, яку люди визнають за своею доброю волею. Не прагнiть в ослiпленнi честолюбством становища, в якому не зможете мiцно утвердитись i з якого вам не можна буде пiднятися вище i де, отже, ви приреченi на падiння на превелике ваше i наше нещастя».
XXXV
Промова ця анiскiльки не зворушила жорстоку душу герцога. Вiн вiдповiв, що аж нiяк не мае намiру позбавляти мiсто свободи, а навпаки – повернути йому ii, бо в рабствi живуть лише мiста, роздiленi внутрiшнiми чварами, а де пануе еднання, там i свобода. І якщо Флоренцiя пiд його владою звiльниться вiд ярма партiй, гри особистого честолюбства i приватних чвар, це не вiднiме у неi свободу, а поверне ii. І не честолюбство змушуе його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, i тому iм, синьорам, слiд було б прийняти те, що влаштовуе iнших. Що небезпеками, пов’язаними з цiею справою, вiн нехтуе, бо лише негiдна людина вiдмовляеться вiд благих намiрiв зi страху перед злом i тiльки боягуз ухиляеться вiд славетноi справи, якщо результат ii сумнiвний. І що вiн сподiваеться дiяннями своiми незабаром переконати всiх, що йому замало довiряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нiчого вони не доб’ються, домовилися на завтрашнiй ранок скликати весь народ на площу перед палацом i з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рiк на тих самих умовах, на яких ii вже вручали Карлу, герцогу Калабрiйському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводi месера Джованнi делла Тоза, всiх своiх прихильникiв i багатьох iнших громадян прибув на площу та разом iз синьйорами пiднявся на трибуну, як називають флорентiйцi сходи, що ведуть вiд площi до Палацу Синьйорii, звiдки i було прочитано народу умови, встановленi мiж Синьйорiею та герцогом. Коли дiйшли до статтi, за якою верховна влада вручалася йому на один рiк, народ закричав: «Пожиттево!» Коли месер Франческо Рустiкеллi, один iз членiв Синьйорii, пiдвiвся, щоб промовою своею заспокоiти збуджений натовп, слова його перервано було ще бiльшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренцii не на рiк, а довiчно. Натовп пiдхопив його, пiдняв i урочисто понiс по площi, вигукуючи його iм’я. За звичаем глава палацовоi охорони пiд час вiдсутностi членiв Синьйорii мав замкнутися в палацi: тодi посаду цю обiймав Рiньерi дi Джотто. Пiдкуплений друзями герцога, вiн упустив його до палацу без опору, а переляканi та зганьбленi синьйори розiйшлися по домiвках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розiрвано, а на фасадi палацу прикрiпили герб герцога. Усi цi подii викликали безмежну скорботу i зневiру доброчесних громадян i велику радiсть тих, хто брав участь у них з невiгластва чи зловмисностi.
XXXVI
Надiлений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якоi влади людей, якi були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорii збиратися в палацi й надав iм один приватний будинок; вiн вiдiбрав прапори у гонфалоньерiв компанiй, якi очолювали народнi збройнi загони, скасував Постанови справедливостi, спрямованi проти грандiв, звiльнив ув’язнених, повернув до Флоренцii родини Бардi й Фрескобальдi та всiм заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися вiд внутрiшнiх ворогiв, вiн замирився iз зовнiшнiми, причому вельми задовольнив жителiв Ареццо та всiх iнших супротивникiв; уклав мир iз Пiзою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею вiйни; анулював зобов’язання, виданi купцям, позичив республiцi грошi для луккськоi вiйни; збiльшив колишнi податки та встановив новi; позбавив Синьйорiю всякоi влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджi та месер Гульельмо з Ассiзi, якi разом iз месером Череттьерi Вiсдомiнi й були його радниками. Вiн дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгiсть моралi та людянiсть, якi вiн на себе напускав, обернулися гординею та жорстокiстю. Отже, багатьом громадянам iз грандiв i зi знатних пополанiв постiйно загрожували грошовi штрафи, смерть i всiлякi iншi способи пригнiчення. А щоб поза мiстом його правлiння було не краще, нiж у мiстi, вiн призначив для флорентiйськоi территорii за межами столицi шiстьох управителiв, якi гнобили та грабували сiльських жителiв. Гранди були у нього на пiдозрi, попри те, що вони ж його пiдтримували i вiн багатьох iз них повернув на батькiвщину. Вiн не мiг уявити собi, щоб благороднi душi, якi часто можна зустрiти серед нобiлiтету, почувалися задоволеними пiд його пануванням. Тому вiн загравав iз низами, розраховуючи на те, що з iх допомогою i за пiдтримки чужоземноi зброi зможе зберегти тиранiю. Коли настав травень, який у народi зазвичай вiдзначають святами, вiн наказав утворити з низiв i з бiдного народу збройнi загони, яким дав гучнi назви, роздав прапори та грошi. З них однi урочисто ходили мiстом, а iншi вiтали iх iз великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про пiднесення герцога, i до нього почали прибувати французи, а вiн роздавав iм посади як людям, котрим мiг цiлком довiритися. Тож незабаром Флоренцiя не тiльки пiдпала пiд владу французiв, а й стала навiть переймати iхнi звичаi та вбрання, бо i чоловiки й жiнки наслiдували iх без усякого сорому, забувши про вiтчизнянi звичаi. Але найбiльше обурювали в ньому i його прибiчниках насильства, якi вони, не червонiючи, дозволяли собi стосовно жiнок. Так i жили громадяни Флоренцii, обурено дивлячись на те, як занепадае велич iх держави, як перекручуються всi встановлення, як знищуеться законнiсть, псуються звичаi, зневажаеться всяка пристойнiсть. Тi, хто нiколи не спостерiгав зовнiшньоi пишностi монархiчноi влади, не могли без жалю бачити, як мiстом урочисто роз’iжджае герцог, оточений кiнним i пiшим почтом. І для того, щоб iще яснiше усвiдомлювати свою ганьбу, були вони змушенi висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавидiли. До цього ще додавався страх, що викликаеться частими стратами i безперервними поборами, якi терзали та розоряли мiсто. Обурення i страх громадян були добре вiдомi герцогу, i сам вiн теж боявся, але все ж таки удавав, нiби вважае, що всi його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милiсть, чи то щоб усунути вiд себе смерть, донiс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медiчi та ще дехто з громадян. Однак герцог не тiльки не почав слiдства у цiй справi, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок вiдняв у всiх, хто готовий був iнформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це i вiддав його в руки тих, хто жадав його загибелi. За те, що Бертоне Чiнi вiдкрито обурювався його поборами, вiн велiв вiдрiзати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнiв народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентiйцi, якi звикли i робити, i говорити абсолютно вiльно все, що хотiли, не могли знести, щоб iм затикали рот. Обурення та ненависть дiйшли до того, що не тiльки флорентiйцi, якi не вмiють нi зберiгати свободу, нi зносити рабства, а й навiть найбiльш принижений народ запалав би прагненням повернути вiльне життя. І ось безлiч громадян усiх станiв замислили або вiддати свое життя, або знову стати вiльними. Громадяни трьох родiв – нобiлi, пополани та ремiсники – вчинили три змови. Крiм спiльних причин для ненавистi до герцога, у них усiх були й своi особливi причини: гранди обуренi були тим, що управлiння державою iм так i не дiсталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремiсники – втратою заробiткiв. Архiепископом Флоренцii був месер Аньоло Аччаюолi, який спочатку прославляв у проповiдях своiх дiяння герцога i вельми допомiг йому завоювати прихильнiсть народу. Але коли вiн побачив герцога повновладним правителем i пiзнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надii батькiвщини, i, щоб спокутувати свою провину, вирiшив, що рука, яка завдала рани, мае i вилiкувати ii. Тому вiн став главою пер- шоi i найсильнiшоi змови, у якiй брали участь також Бар- дi, Россi, Фрескобальдi, Скалi, Альтовiтi, Магалоттi, Строццi та Манчинi. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донатi, а з ними заодно – Паццi, Кавiччулi, Черкi й Альбiццi. Третю очолив Антонiо Адiмарi, i в нiй брали участь Медiчi, Бордонi, Ручеллаi й Альдобрандiнi. Цi думали спершу вбити герцога в будинку Альбiццi, куди, як вони вважали, вiн прийде в день Святого Іоанна дивитися на кiннi перегони. Однак вiн туди не прийшов, i задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього пiд час прогулянки його мiстом, але це було дуже важко, бо герцог виiжджав завжди добре озброений i супроводжуваний сильним конвоем та до того ж завжди вирушав у рiзнi мiсця, тож невiдомо було, де його пiдстерiгати. Обговорювали i питання про вбивство герцога в Радi, але там навiть пiсля його загибелi вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всi цi плани, Антонiо Адiмарi вiдкрив iхнi задуми декому зi своiх друзiв у Сiенi, щоб дiстати вiд них допомогу, назвавши iм деяких змовникiв i переконуючи, що все мiсто готове до боротьби за свободу. Один iз сiенцiв, своею чергою, повiдомив про це месеру Франческо Брунеллескi, не для того щоб донести, а тому, що вiн вважав його учасником змови. Натомiсть месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненавистi до деяких змовникiв, вiдкрив усе герцогу, який звелiв схопити Паголо дель Мадзека i Сiмоне да Монтерапполi. Тi розповiли йому, хто змовники i скiльки iх, герцог вжахнувся, i йому порадили не заарештовувати iх, а тiльки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його вiд них без зайвого шуму. Герцог тодi викликав Антонiо Адiмарi, який, покладаючись на спiльникiв, прибув до герцога, i його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескi та месер Угуччоне Буондельмонтi порадили герцогу прочесати збройними загонами всю краiну i всiх захоплених убивати, але цю пораду вiн вiдхилив, вважаючи, що проти такоi кiлькостi ворогiв вiйська у нього недостатньо, й ухвалив iнше рiшення, котре, якби його вдалося здiйснити, врятувало б його вiд ворогiв i змiцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своiм вибором, щоб радитися з ними у справах мiста, тож вiн склав список iз трьохсот громадян i послав до них посильних з викликом нiбито на раду: намiр його полягав у тому, щоб, зiбравши iх у себе, вбити або кинути до в’язницi й таким робом позбутись iх. Але арешт Антонiо Адiмарi i наказ про збiр вiйськ, що неможливо було зберегти в таемницi, насторожили громадян, особливо ж змовникiв, i найсмiливiшi вiдмовились коритися виклику. А оскiльки всi вони ознайомилися зi списком, то й дiзналися про своiх однодумцiв i пiдтримали одне в одному мужню рiшучiсть краще померти зi зброею в руках, нiж дозволити, щоб iх погнали на бойню, нiби худобу. Тож дуже скоро всi три групи змовникiв вiдкрились одна однiй i вирiшили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потiм взятися до зброi та закликати народ до боротьби за свободу.
XXXVII
Наступного дня при полуденному дзвонi змовники, згiдно з наказом, взялися до зброi, весь народ пiд вигуки «Свобода!» озброiвся, i кожен зайняв свое мiсце у себе в кварталi пiд прапорами народних загонiв, якi потай пiдготували змовники. Усi глави родин нобiлiв i пополанiв зiбрались i дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приедналися лише Буондельмонтi й Кавалькантi та ще тi чотири родини пополанiв, якi сприяли приходу герцога до влади: цi, об’еднавшись iз м’ясниками та iншими з низiв, збiглися зi зброею на площу i стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палацi, а його прихильники, розмiщенi в рiзних кiнцях мiста, скочили на коней i кинулися на площу, але по дорозi iх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершникiв зумiли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площi чи оборонятися в палацi. Але Медiчi, Кавiччулi, Ручеллаi та iншi родини, що найбiльше постраждали вiд герцога, зi свого боку побоювалися, що коли вiн здасться на площi, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильникiв, i, щоб не дати йому можливостi зробити вилазку та збiльшити своi сили, вони об’едналися й увiрвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, якi стали на бiк герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджуе, теж змiнили своi почуття та приедналися до спiвгромадян, окрiм месера Угуччоне Буондельмонтi, який увiйшов до палацу, i месера Джанноццо Кавалькантi, який iз частиною своiх прихильникiв вiдступив до Нового ринку. Там вiн вилiз на лаву i почав закликати тих, що йшли зi зброею на площу, стати на захист герцога, причому всiляко залякував людей, перебiльшуючи сили герцога та погрожуючи iм смертю, якщо вони наполягатимуть на своему намiрi повстати проти правителя. Бачачи, що нiхто за ним не йде, але й не намагаеться з ним розправитися за його зухвалiсть i що вiн тiльки даремно витрачае сили, вiн вирiшив не гратися бiльше з долею та замкнувся у себе вдома.
Сутичка на площi мiж народом i людьми герцога перетворилася на справжню битву, i, хоча останнiм за стiнами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: однi з них здалися на милiсть переможця, iншi сховалися в палацi. Поки на площi билися, Корсо й Амерiго Донатi з частиною озброеного народу вдерлися до в’язницi Стiнке, спалили документи подеста i державного казначейства, розгромили будинки управителiв i перебили всiх прислужникiв герцога, якi трапились iм пiд руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогiв, усе мiсто на iхньому боцi, а на допомогу надii немае, спробував повернути собi симпатii народу якимись великодушними дiяннями. Вiн велiв привести до себе в’язнiв, iз ласкавими словами повернув iм свободу та посвятив у рицарi Антонiо Адiмарi, хоча той зовсiм цього не бажав. Вiн велiв також зняти свiй герб, що красувався над палацом, i замiнити його гербом флорентiйського народу. Але всi цi вчинки, запiзнiлi й недоречнi, бо вони були вирванi силою та дарованi з нехiттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, вiн залишавсь обложеним у себе в палацi й усвiдомив нарештi, що, жадаючи забагато, втратив усе i що за кiлька днiв доведеться йому прийняти смерть або вiд голоду, або вiд меча. Щоб вiдновити лад у державi, громадяни зiбралися в Сан Репаратi та обрали чотирнадцять осiб серед себе – половину з грандiв, половину з пополанiв, – яких разом iз епископом надiлили всiма повноваженнями для вiдновлення Флорентiйськоi держави. Вибрали також шiстьох людей для виконання функцiй подеста, поки iх не зможе змiнити той, кого знову призначать.
До Флоренцii прибули безлiч озброених людей на допомогу народу, i серед них сiенцi на чолi з шiстьма посланниками, людьми, вельми шанованими у себе на батькiвщинi. Вони намагалися стати посередниками мiж народом i герцогом; проте народ не захотiв i чути про будь-якi перемовини, поки йому не видадуть на суд i розправу месера Гульельмо з Ассiзi та його сина, а такоже месера Черреттьерi Вiсдомiнi. Герцог на це не погоджувався, але тут йому стали погрожувати iншi обложенi разом iз ним у палацi, i вiн змушений був поступитися силi. Без сумнiву, лють у серцях людей значно гострiша та рани значно глибшi, коли тривае боротьба за вiдновлення свободи, нiж коли ii захищають. Месер Гульельмо i син його потрапили до рук незлiченних ворогiв, а син цей був майже хлопчик, iще не досяг вiсiмнадцяти рокiв. І все ж нi молодiсть його, нi невиннiсть, нi краса не могли врятувати його вiд лютi натовпу. Тi, кому не вдалося нанести удар батьковi та сину, поки вони були ще живi, шматували iхнi трупи i, не задовольняючись ударами мечiв, рвали iхнi тiла пальцями. А щоб наситити помстою всi своi почуття, вони, насолодившись iхнiми криками, iхнiми ранами, що впивалися в iхню плоть, захотiли i на смак спробувати ii, щоб помста втамувала не тiльки почуття, а й нутро. Шаленство це виявилося настiльки ж згубним для Гульельмо з Ассiзi iз сином, як i рятiвним для месера Черретьерi. Натовп, утамувавши свою жорстокiсть цими двома жертвами, про нього забув. Його нiхто не вимагав привести, вiн i залишився в палацi, а вночi деякi з друзiв i родичiв непомiтно вивели його звiдти.
Коли натовп наситив лють свою пролитою кров’ю, укладено було угоду, за якою герцогу надавалося право вийти з Флоренцii з усiм майном i своiми людьми за умови вiдмови вiд влади над нею, i цю угоду вiн ратифiкуе вже поза ii межами, у Казентiно. Уклавши цю угоду, вiн 6 серпня виiхав iз Флоренцii в супроводi безлiчi громадян i, прибувши до Казентiно, пiдтвердив свое зречення, хоча i згнiтивши серце. Вiн не дотримав би слова, якби граф Сiмоне не пригрозив, що пошле його назад до Флоренцii. Був цей герцог, як видно з його правлiння, жадiбний, жорстокий i зарозумiлий. Прагнув вiн не блага для народу, а поневолення його, i тому хотiв викликати страх, а не любов. Зовнiшнiсть його була не менш огидна, нiж поведiнка: був вiн малий на зрiст, чорнявий, iз довгою, але рiденькою бородою, тож хоч iз якого боку на нього дивитися, вiн заслуговував тiльки на ненависть. Так от за десять мiсяцiв через злостивiсть своеi вдачi позбувся вiн верховноi влади, яку захопив за шкiдливими порадами своiх прихильникiв.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
