Серед впливових родин Флоренцii наймогутнiшими були двi – Буондельмонтi й Убертi, а безпосередньо вслiд за ними йшли Амiдеi i Донатi. Дама з роду Донатi, заможна вдова, мала дочку надзвичайноi вроди. Збиралася вона вiддати ii за месера Буондельмонте, юного кавалера i главу цього роду. Чи то через неуважнiсть, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нiкому про свiй намiр не повiдомила, проте стало вiдомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дiвиця з роду Амiдеi. Дама була неймовiрно розчарована, однак вона все ж сподiвалася, що краса ii дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку ii будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустрiч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуетеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, вiдчинивши дверi, показала йому дiвчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, i зметикувавши, що знатнiстю роду та багатством посагу вона нiтрохи не поступаеться тiй, з якою вiн зiбрався брати шлюб, запалав таким бажанням володiти нею, що, не думаючи вже про свою обiцянку, про тяжку образу, якою стало б ii порушення, i про лиха, якi були б наслiдком, вiдповiв: «Якщо ви призначали менi свою дочку, я виявив би невдячнiсть, вiдмовившись вiд неi, поки я ще вiльний». І, не гаючи анi хвилини, вiн одружився. Справа ця, ледве вона стала вiдома, надзвичайно обурила родину Амiдеi, а також Убертi, якi були iм родичi. Вони зiбралися разом з iншими своiми родичами i вирiшили, що ганьбою було б стерпiти таку образу i що единою гiдною помстою за неi може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламбертi заявив, що хто довго обмiрковуе справу, нiколи нiчого не здiйснить, а закiнчив свою промову вiдомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоiти це вбивство вони доручили Мосцi, Стьяттi Убертi, Ламбертуччо Амiдеi й Одерiго Фiфантi. Зранку на Великдень цi четверо сховались у будинку Амiдеi мiж Старим мостом i Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переiжджав через рiчку на своему бiлому конi, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обiцянку, вони напали на нього бiля спуску з мосту пiд статуею Марса i вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому мiстi, однi стали на бiк Буондельмонтi, iншi – Убертi. І оскiльки обидва цi роди мали палаци, фортецi та озброених людей, вони воювали протягом багатьох рокiв, але жодна сторона не могла добитися вигнання iншоi. Миром iхня вворожнеча теж не завершилася, хiба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно вiд обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.
IV
Колотнеча ця тривала у Флоренцii аж до часiв короля неаполiтанського Фрiдрiха II, який вирiшив збiльшити сили своi для боротьби з Папською державою i, щоб змiцнити свою владу в Тосканi, пiдтримав Убертi з iхнiми прибiчниками, i тi за його допомогою вигнали Буондельмонтi з Флоренцii. І от наше мiсто подiлилося на гвельфiв i гiбелiнiв, як це вже давно сталося в усiй Італii. Не здаеться менi зайвим нагадати, якi роди опинилися в однiй партii, а якi в iншiй. Отже, на боцi гвельфiв були Буондельмонтi, Нерлi, Россi, Фрескобальдi, Моццi, Бардi, Пульчi, Герардiнi, Форабоскi, Баньезi, Гвiдалоттi, Саккеттi, Маньерi, Лукардезi, К’ерамонтезi, Компьйоббезi, Кавалькантi, Джандонатi, Джанфiльяццi, Скалi, Гвальтероттi, Імпортунi, Бостiкi, Торнаквiнчi, Векк’еттi, Тозiнгi, Аррiгуччi, Альi, Сiцi, Адiмарi, Вiсдомiнi, Донатi, Паццi, Делла Белла, Ардiнгi, Тедальдi, Черкi. На бiк гiбелiнiв стали Убертi, Маннельi, Убрiакi, Фiфантi, Амiдеi, Інфагатi, Малеспiнi, Сколарi, Гвiдi, Галлi, Капп’ярдi, Ламбертi, Сольданьерi, Тоскi, Ам’ерi, Брунеллескi, Капонсаккi, Елiзеi, Абатi, Тедальдiнi, Джьокi, Галiгаi. Окрiм того, до тiеi та iншоi сторони цих родин нобiлiв приедналися роди пополанiв, тож майже все мiсто було заражене iхнiми чварами. Вигнанцi з Флоренцii, гвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була бiльша частина iхнiх фортець, i там вони оборонялися вiд своiх ворогiв, як тiльки могли. Та коли помер Фрiдрiх, тi з добре забезпечених флорентiйських мiстян, яким народ найбiльше довiряв, вирiшили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, нiж губити батькiвщину, продовжуючи розкол. Дiяли вони настiльки успiшно, що гвельфи, забувши своi образи, повернулись, а гiбелiни прийняли iх без пiдозр. Коли це примирення здiйснилося, вони вирiшили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосiб правлiння, за якого можна було б жити вiльно i пiдготуватись до захисту, поки новий iмператор не зiбрав сили.
V
Вони подiлили мiсто на шiсть частин i обрали дванадцятьох мiстян – по два вiд кожноi сестьери, – якi мали правити мiстом: називалися вони старiйшинами i мусили щороку змiнюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечi внаслiдок судових рiшень, призначали, не з громадян мiста, двое суддiв, один iз яких називався капiтан, а другий подеста; iм були пiдсуднi всi цивiльнi й кримiнальнi справи, що виникали мiж громадянами. А оскiльки жоден лад не може iснувати без охорони, було набрано двадцять озброених загонiв у мiстi й сiмдесят шiсть у сiльських округах. До цих загонiв було приписано всю молодь, i кожному молодому флорентiйцевi було наказано з’являтися зi зброею до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброi наказом капiтана або старiйшин. Знамена в загонах були не однаковi, а вiдповiдали озброенню: зокрема, в арбалетчикiв були своi значки, у щитоносцiв – своi. Щороку на Трiйцю новим воiнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирiв загонiв. Щоб iще краще оснастити свое вiйсько та водночас дати можливiсть усiм, кого потiснить ворог, швидко знайти мiсце зборiв i з новими силами рушити в бiй, флорентiйцi вирiшили, що вiйсько завжди мае супроводжувати колiсниця, запряжена волами в червоних попонах, а на нiй мае бути червоно-бiлий прапор. Коли вiйсько вирушало в похiд, цю колiсницю доправляли на Новий ринок i урочисто вручали главам народу. А щоб усi справи флорентiйцiв здавалися ще бiльш блискучими, вони мали дзвiн, названий Мартiнелла, у який били протягом мiсяця перед початком военних дiй iз наочною метою дати ворогу можливiсть пiдготуватися до захисту. Скiльки розважливостi було в серцях цих людей i скiльки великодушностi, що раптовий напад на ворога, який сьогоднi вважають дiянням шляхетним i мудрим, тодi розглядали як дiяння негiдне i пiдступне. Дзвiн цей теж незмiнно був при вiйську як засiб для подання сигналiв вартовим i всiм iншим воiнам.
VI
Саме на цьому громадському й вiйськовому ладi грунтувалася воля флорентiйцiв. Не можна й уявити собi, якоi сили й мiцi досягла Флоренцiя за дуже короткий час. Вона не тiльки стала на чолi всiеi Тоскани, ii вважали одним iз перших мiст-держав Італii, i хтозна, якоi ще величi вона могла досягти, якби не виникали в нiй так часто новi й новi чвари. Протягом десяти рокiв iснувала Флоренцiя за такого устрою, i за цей час змусила укласти з нею союз Пiстою, Ареццо i Пiзу. Повертаючись iз-пiд Сiени, флорентiйцi захопили Вольтерру та зруйнували, окрiм того, кiлька укрiплених мiстечок, переселивши iхнiх жителiв у Флоренцiю. Усе це було здiйснено за порадою гвельфiв, могутнiших, нiж гiбелiни, яких народ ненавидiв за зверхню поведiнку в той час, коли вони правили у Флоренцii пiд егiдою Фрiдрiха II: партiю Церкви флорентiйцi взагалi бiльше любили, нiж партiю iмператора, бо за допомогою папства сподiвалися зберегти волю, пiд владою ж iмператора побоювались ii втратити. Однак гiбелiни не могли спокiйно змиритись iз тим, що влада вислизнула з iхнiх рук, i чекали тiльки нагоди знову захопити ii. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрiдрiха, захопив неаполiтанський престол, що було вiдчутним ударом по могутностi папства. Вони таемно змовились iз ним з метою знову захопити владу, однак iм не вдалося дiяти настiльки таемно, щоб це не стало вiдомо старiйшинам. Рада звинуватила родину Убертi, але тi замiсть пiдкоритися взяли до рук зброю i замкнулись у своiх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброiвся i за допомогою гвельфiв змусив усiх гiбелiнiв покинути Флоренцiю та шукати прихистку в Сiенi. Звiдти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполiтанського, i завдяки спритностi месера Фарiнати дельi Убертi вiйська цього короля завдали флорентiйцям такоi жорстокоi поразки на берегах рiчки Арбii, що тi, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренцii, яку вважали для себе втраченою, а в Луццi.
VII
Манфред послав на допомогу гiбелiнам на чолi своiх вiйськ графа Джордано, досить вiдомого у тi часи военачальника. Пiсля перемоги граф iз гiбелiнами увiйшов до Флоренцii, пiдкорив ii владi iмператора, зняв усiх посадовцiв iз iхнiх постiв i знищив усi постанови, що в них хоч якось виявлялась ii воля. Здiйснено це все було дуже грубо i викликало загальну ненависть мiстян, ворожiсть яких до гiбелiнiв так посилилася, що це призвело згодом до iхньоi загибелi. Справи королiвства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, i королiвським намiсником у Флоренцii вiн залишив графа Гвiдо Новелло, володаря Казентiно. Той скликав у Емполi раду гiбелiнiв, на якiй усi висловили думку, що для збереження в Тосканi влади гiбелiнськоi партii необхiдно зруйнувати Флоренцiю, бо весь народ ii на боцi гвельфiв i самоi Флоренцii буде досить, аби партiя Церкви знову зiбралася на силi. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному мiсту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрiм месера Фарiнати дельi Убертi, який, нi перед чим не зупиняючись, став вiдкрито захищати Флоренцiю, говорячи, що доклав багато зусиль i зазнав багатьох небезпек тiльки для того, щоб жити на батькiвщинi, що тепер аж нiяк не схильний вiдкинути те, чого так прагнув i що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого iншi намiри, таким самим ворогом, яким вiн був для гвельфiв; якщо ж хтось iз присутнiх боiться своеi батькiвщини, нехай спробуе згубити ii, – вiн зi свого боку вирушить на ii захист зi всiею мужнiстю, яка надихала його, коли вiн виганяв гвельфiв. Месер Фарiната мав велику душу, був чудовим воiном, ватажком гiбелiнiв, i Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, i гiбелiни почали обмiрковувати iншi способи утримання влади.
VIII
Гвельфи ж, якi сховалися спершу в Луццi й яких вигнали звiдти ii жителi, котрi злякалися погроз графа, перебралися до Болоньi. Звiдти iх покликали жителi Парми на допомогу проти своiх гiбелiнiв, яких гвельфи здолали своею хоробрiстю, за що iм було передано всi володiння переможених. Повернувши собi в такий спосiб багатство та шану i дiзнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського вiдняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послiв, пропонуючи свою допомогу. Папа не тiльки прийняв iх як друзiв, а й дарував iм свiй прапор, пiд яким вiдтодi гвельфи завжди бились i яким навiть сьогоднi користуеться Флоренцiя. Карл вiдняв потiм у Манфреда королiвську владу, Манфред помер. Флорентiйськi гвельфи змiцнили своi сили, а гiбелiни ослабли. Тож тi гiбелiни, якi разом iз Гвiдо Новелло правили у Флоренцii, вирiшили, що iм корисно було б хоч якимось благодiянням пiдкупити народ, котрий вони до того всiляко гнобили. Однак засiб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушенi були це зробити, тепер не тiльки не полiпшив iхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирiшили залучити народ на свiй бiк, повернувши йому частину тих прав i тiеi влади, якi в нього вiдняли. З народу обрали вони тридцять шiсть мiстян, доручивши iм i двом покликаним iз Болоньi дворянам заснувати новий спосiб правлiння. Ця рада на першому ж своему засiданнi ухвалила подiлити все мiсто на цехи й на чолi кожного цеху поставити посадовця, який i розбиравсь би в усiх справах своiх пiдлеглих. Окрiм того, кожен цех отримував прапор, пiд який мали з’являтися зi зброею члени цеху, якщо мiсто потребуватиме цього. Спочатку таких цехiв було дванадцять: сiм старших i п’ять молодших. Але потiм кiлькiсть молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього iх стало, як i зараз, двадцять один. Тридцять шiсть реформаторiв виробили ще й низку iнших постанов для загального добра.
IX
Для утримування свого вiйська граф Гвiдо призначив громадянам податок, але це зiткнулось iз таким опором, що вiн не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада вiд нього вислизае, вiн викликав до себе очiльникiв гiбелiнiв, i вони вирiшили силою вiдняти в народу те, що так необачно самi йому дарували. Вони озброiлись i, коли iм здалося, що настала нагода i рада тридцяти шести була на мiсцi, самi викликали заворушення, тож тридцять шiсть делегатiв злякались i сховались у своiх будинках. Але вiдразу ж з’явилися загони цехiв, причому переважно озброенi. Дiзнавшись, що граф Гвiдо зi своiми прибiчниками перебувае в Сан Джованнi, вони отаборилися поблизу Санта Трiнiта i доручили командування месеру Джованнi Сольданьерi. Граф, своею чергою, розвiдавши, куди рушив озброений народ, вийшов йому назустрiч. Народ, натомiсть, не тiльки не ухилився вiд бою, а пiшов на ворога. Там, де тепер лоджiя Торнаквiнчi, сталася зустрiч; сили графа зазнали поразки, i багато з його прибiчникiв загинули; вiн же став побоюватись, як би вночi супротивник, скориставшись iз того, що його люди збентеженi невдачею, не напав на них i не вбив його. І думка ця так сильно заволодiла ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, вiн вирiшив не боротись, а тiкати i всупереч порадi очiльникiв гiбелiнськоi партii вiдступив з усiм своiм вiйськом до Прато. Не встиг вiн опинитись у безпецi, як страх його розвiявся, вiн зрозумiв свою помилку i вирiшив виправити ii рано-вранцi, уже на свiтанку вирушив знову на Флоренцiю, щоб iз боем увiйти до мiста, яке вiн малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з мiста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гiрко збентежений, пiшов вiн у Казентiно, а гiбелiни сховались у своiх замках. Народ перемiг, i, на радiсть усiх, хто переймався благом держави, вирiшено було об’еднати мiсто i покликати назад усiх громадян, що лишилися за його межами, – як гвельфiв, так i гiбелiнiв. Так повернулись у Флоренцiю гвельфи пiсля шестирiчного вигнання, а гiбелiнам ще раз простили iхню провину перед батькiвщиною i дозволили iм повернутися туди. Проте i гвельфи, i народ ненавидiли iх, як i ранiше: гвельфи не могли iм пробачити свое вигнання, а народ добре пам’ятав iхню тиранiю, коли гiбелiни правили у Флоренцii. Тож вони й далi вiдчували взаемну ворожiсть.
Поки у Флоренцii так жили, поширилися чутки, що Конрадiн, небiж Манфреда, iде з вiйськом до Італii, щоб вiдвоювати Неаполiтанське королiвство. Гiбелiни знову сповнилися надii повернутися до влади, а гвельфи, помiркувавши про те, як iм убезпечитися вiд ворогiв, звернулися до Карла з проханням надати iм допомогу при проходженнi Конрадiна Тосканою. Коли з’явились вiйська Карла, гвельфи настiльки посмiлiшали, що гiбелiни вжахнулись i ще за два днi до вступу анжуйцiв у мiсто втекли з нього, хоча iх звiдти нiхто не виганяв.
X
Пiсля втечi гiбелiнiв флорентiйцi встановили новий лад управлiння. Було обрано дванадцятьох начальникiв, владу iм давали на два мiсяцi, i називали iх уже не анцiанами, а Добрими мужами, потiм рада довiрених iз вiсiмдесяти громадян пiд назвою Креденца i, нарештi, сто вiсiмдесят пополанiв, по тридцятеро вiд сестьери, якi разом iз Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також iще одну раду зi ста двадцяти мiстян, пополанiв i нобiлiв, що ухвалювала остаточнi рiшення в усiх справах, якi розглядали iншi ради, i призначала всiх посадовцiв у республiцi. Пiсля того як було встановлено цей лад, партiю гвельфiв iще посилили, що дало б iм можливiсть краще захищатися вiд гiбелiнiв. Майно останнiх подiлили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу вiддали магiстратурi гвельфськоi партii, членiв якоi називали капiтанами, третю роздали всiм iншим гвельфам як вiдшкодування за збитки. Папа, зi свого боку, для того щоб Тоскана залишалася гвельфською, призначив короля Карла iмперським вiкарiем Тоскани. Завдяки новому способу правлiння Флоренцiя блискуче пiдтримувала свою славу, бо у внутрiшнiх справах держави панувала законнiсть, а зовнi дiяло ii вiйсько. Невдовзi, однак, папа помер, i пiсля суперечок, якi тривали протягом двох рокiв, обрали Григорiя X, вiн довго жив у Сирii та перебував там, навiть коли посiв папський престол. Унаслiдок цього вiн погано розбирався в боротьбi iталiйських партiй i дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренцii на шляху до Францii, вiн вирiшив, що добрий пастир мусить добитись едностi серед громадян мiста, i почав дiяти в цьому напрямку, тож флорентiйцi погодилися прийняти синдикiв гiбелiнiв i почати з ними перемовини щодо умов повернення гiбелiнiв. Однак, хоча сторони дiйшли згоди, гiбелiни вiдчували тепер такий страх, що повернутися не захотiли. Папа вирiшив, що винне в цьому мiсто, i, розгнiвавшись, наклав на Флоренцiю вiдлучення, яке тяжiло над нею, поки Григорiй X був живий; пiсля ж його смертi новий папа Інокентiй V знову дав мiсту пастирське благословення. Потiм почався понтифiкат Миколая III, який походив iз роду Орсiнi. Оскiльки папи все ще побоювались усiх, хто пiдносився в Італii, навiть якщо пiднесенням своiм вiн завдячував тiй самiй церквi, i одразу ж намагалися його якось принизити, наслiдком такоi полiтики були в Італii безперервнi чвари та перевороти: могутнього правителя боялись i протиставляли йому iншого, поки що слабкого, але тiльки-но вiн набирався сили, його починали боятись i намагалися послабити. Через це королiвську владу вiдняли в Манфреда i передали Карлу, який теж почав викликати страх i прагнення згубити його. Отже, Миколай III успiшно повiв iнтригу, за допомогою iмператора позбавив Карла намiсництва в Тосканi й пiд iменем iмперського вiкарiя послав туди месера Латiно як свого легата.
XI
Становище Флоренцii в тi часи було досить сумним, тому що гвельфський нобiлiтет знахабнiв i зовсiм не боявся посадовцiв республiки. Щодня коiлися вбивства чи iншi насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскiльки вони були улюбленцями того чи того нобiля. Ватажки пополанiв вирiшили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанцiв, легат цим скористався для того, щоб умиротворити мiсто, i гiбелiнiв повернули. Кiлькiсть правителiв, яких було спершу дванадцять, збiльшили до чотирнадцяти – по семеро вiд кожноi партii: вони мали правити протягом одного року i призначатися папою. Флоренцiею правили так два роки, потiм папський престол посiв Мартiн IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку вiдняв у нього Миколай. У Тосканi вiдразу ж вiдновилася боротьба партiй: флорентiйцi озброiлися проти iмперського правителя, а для того щоб не допустити до влади гiбелiнiв i приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рiк, коли цехи, маючи своiх очiльникiв i озброенi загони, набули великого значення в мiстi. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змiнити спосiб правлiння. Замiсть чотирнадцяти правителiв мало бути лише трое: вони називалися прiорами i правили два мiсяцi, обираючись – не важливо – з пополанiв чи з нобiлiв, тiльки б опiкувалися торгiвлею чи ремеслами. Пiсля перших двох мiсяцiв кiлькiсть правителiв зросла до шести, щоб вiд кожноi сестьери iх було по одному, i так тривало до 1342 року, коли мiсто було подiлено на картьери, а кiлькiсть прiорiв зросла до восьми, хоча за цей перiод обставини часом змушували збiльшувати ii до дванадцяти. Ця магiстратура, як показав час, призвела до цiлковитоi поразки нобелiв, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати iх iз Ради, а потiм i зовсiм проганяти. Нобiлi вiд самого початку примирились iз цим, бо були роз’еднанi; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсiм втратили ii. Радi цих посадовцiв надали особливий палац, де вона постiйно збиралася; ранiше всi засiдання й наради посадовцiв вiдбувались у церквах. Окрiм того, iм установили почесну охорону i дали ще iнший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тiльки прiорами, тепер для надання iхнiй посадi нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренцiя здобула внутрiшне умиротворення та скористалася ним для вiйни проти Ареццо, який вигнав своiх гвельфiв, i перемогла при Кампальдiно. Оскiльки мiсто залюднювалось i багатiло, довелося розширити кiльце мiських мурiв до нинiшньоi iхньоi межi. Перший мiський мур замикав лише простiр вiд Старого мосту до Сан Лоренцо.
XII
Зовнiшнi вiйськовi сутички та внутрiшнiй мир, можна сказати, знищили у Флоренцii обидвi партii – гiбелiнiв i гвельфiв. Лишалася незамиренною тiльки одна ворожнеча, що природно iснуе в будь-якi державi, – ворожнеча мiж знаттю i народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, i тому згода мiж ними неможлива. Поки гiбелiнiв усi боялися, ця ворожiсть не проривалася назовнi, та тiльки-но вони були переможенi, вона вiдразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось iз пополанiв не було скривджено, вiдповiсти ж на цю кривду закони й посадовцi були безсилi, бо будь-який нобiль за допомогою родичiв i друзiв мав змогу протистояти прiорам i капiтанам. Тодi найсильнiшi члени цехiв, прагнучи покiнчити з таким зловживанням, вирiшили, що кожна обрана синьйорiя мае призначати особливого гонфалоньера правосуддя, людину з пополанiв, якiй було б надано тисячу озброених людей iз приписаних до двадцяти загонiв цехiв i яка за iхньою допомогою та пiд своiм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б iй це доручили прiори чи капiтан. Першим було обрано в гонфалоньери Убальдо Руффолi: вiн розгорнув свiй прапор i зруйнував дiм Галлеттi за те, що один iз членiв цiеi родини вбив у Францii флорентiйського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобiлi постiйно ворогували одне з одним i зрозумiли, яких заходiв ужито проти них, лише тодi, коли побачили всю суворiсть iхнього застосування. Спершу вони дуже злякались, але невдовзi повернулися до колишнього нахабства, бо серед членiв синьйорii завжди мали когось зi своiх i легко могли завадити гонфалоньеру виконувати його справу. До того ж обвинувач мав привести свiдкiв учиненоi йому кривди, а нiкого, хто погодився б свiдчити проти нобiлiв, не знаходилось. Тож незабаром Флоренцiя повернулася до тих самих неподобств, i пополани, як i ранiше, потерпали вiд грандiв, бо правосуддя дiяло повiльно, а його вироки не виконувались.
XIII
Пополани не знаходили виходу з цього становища, поки Джано делла Белла, чоловiк iз найшляхетнiшого роду, але натхненний любов’ю до волi рiдного мiста, не вдихнув у серця глав цехiв мужньоi рiшучостi створити новий лад. За його порадою вони вирiшили, що гонфалоньер мусить засiдати разом iз прiорами i мати чотири тисячi пiдлеглих. Окрiм того, нобiлiв позбавили права бути членами синьйорii, зробили родичiв злочинця його спiввiдповiдачами i встановили, що для вироку у справi достатньо, щоб злочин був загальновiдомим. Закони цi, що називалися Постановами справедливостi, дали народу велику перевагу, але викликали жорстоку ненависть до Джано делла Белла: знатнi роди не могли простити йому знищення iхньоi зверхностi, а багатi пополани були сповненi заздрощiв, бо iм здавалося, що вплив його надмiрний. Це все виявилося за першоi нагоди. Склалося так, що пополана вбили пiд час сутички, в якiй брали участь багато нобiлiв i серед них месер Корсо Донатi. З них вiн був найзухвалiший, i тому саме його звинуватили в убивствi. Його затримав капiтан народу, але так вийшло – чи то месер Корсо не був винен, чи то капiтан побоювався винести йому вирок, – що його виправдали. Це рiшення народу так не сподобалося, що вiн озброiвся та прибув до будинку Джано делла Белла просити, щоб вiн домiгся виконання ним самим запроваджених законiв. Джано хотiв, щоб месера Корсо було покарано як належить, тому вiн не закликав народ роззброiтись, як мусив би, на думку багатьох, учинити, але порадив iти до синьйорii, скаржитися на те, що сталось, i вмовляти ii ухвалити справедливе рiшення. Однак народ iще бiльше роздратувався i, вважаючи, що капiтан завдав йому образи, а Джано делла Белла вiдсторонився вiд справи, пiшов не до синьйорii, а до капiтанового палацу, захопив його i зруйнував. Цей акт насильства обурив усiх громадян; тi ж, хто хотiв загибелi Джано, в усьому звинуватили його. Оскiльки серед членiв новоi синьйорii був один його недруг, вiн був звинувачений перед лицем капiтана у пiдбурюваннi народу до бунту. Поки тривало слiдство у його справi, народ знову озброiвся i, пiдiйшовши до будинку Джано, запропонував йому свiй захист вiд синьйорiв i вiд його ворогiв. Джано зовсiм не хотiв нi скористатися цим виявом народноi любовi, нi вiддавати свое життя в руки посадовцiв, бо побоювавсь як непостiйностi перших, так i зловмисностi других. І от, щоб не дати ворогам своiм можливостi нашкодити йому, а друзям завдати збиткiв державi, вiн вирiшив пiти у вигнання i таким чином поступитися заздрощам недругiв, позбавити спiвгромадян страху, який вони до нього вiдчували, i покинути мiсто, яке, тяжко працюючи i з небезпекою для життя, звiльнив вiд ярма можновладцiв. Отже, вигнання його було добровiльним.
XIV
Пiсля того як вiн пiшов, нобiлi знову дiстали надiю завоювати колишне становище. Вирiшивши, що джерело iхнiх лих у розз’еднаннi, вони цього разу змовились i послали двох делегатiв до Синьйорii, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законiв. Щойно про це стало вiдомо, пополани вiдчули тривогу, бо Синьйорiя i справдi могла вдовольнити бажання нобiлiв: розходження мiж бажаннями нобiлiв i побоюваннями пополанiв призвели до збройних сутичок. Нобiлi пiд командуванням месера Форезе Адiмарi, месера Ваннi деi Моццi i месера Джерi Спiнi закрiпились у трьох мiсцях – у Сан Джованнi, поблизу Нового ринку й на п’яцца деi Моццi. Пополани, яких було значно бiльше, зiйшлися пiд своiми прапорами бiля Палацу синьйорiв, що був тодi неподалiк вiд Сан Проколо. Ставлячись до синьйорiв з пiдозрою, вони послали до них шiстьох своiх представникiв, аби з ними засiдати. Поки обидвi сторони готувалися до двобою, дехто з пополанiв i з нобiлiв разом iз деякими духовними особами, що мали добру славу, вирiшили добитися примирення. Нобiлям вони нагадали, що коли iх позбавили колишньоi шани та видали закони проти них, то причиною цього були iхнi зверхнiсть i надзвичайно погане управлiння; що озброюватися тепер, аби силомiць повернути собi те, що в них вiдняли через чвари й негiдну поведiнку, означало б для них згубити батькiвщину i ще погiршити власне становище; що пополани i численнiстю, i багатством, i навiть силою своеi ненавистi перевищують iх; i що, нарештi, iхня горезвiсна нобiльська гiднiсть, що нiбито пiдносить iх над усiма iншими людьми, за них битися не буде, i коли дiйде до бою, залишиться тiльки словом, геть недостатнiм для того, щоб iх захистити. Але народ вони закликали зрозумiти, що надзвичайно необережно висувати найгострiшi вимоги, а ворогiв доводити до вiдчаю, бо хто не сподiваеться на благо, той не злякаеться зла; що цей нобiлiтет – той самий, який пiд час воен iз ворогами Флоренцii уславив свое мiсто, i що тому недобре i несправедливо переслiдувати його так запекло; що нобiлi легко змирились iз тим, що втратили в республiцi всi головнi посади, та, звiсно, не могли знести того, що за нинiшнiми законами кожен може вигнати iх iз батькiвщини. Значно краще було б утихомирити iх i таким чином змусити скласти зброю, нiж покластися на випадок i стати до бою, сподiваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому вiйську завдавало поразки невелике. Думки в народi розiйшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пiзно доведеться це зробити, i краще вже зараз, нiж тодi, коли ворог стане сильнiшим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобiлiв, був би смисл це зробити, але гординя iхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушенi до цього силою. Та iншi, мудрiшi й холоднокровнiшi, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройноi сутички значно важливiше. Їхня думка перемогла, i вирiшили, що вiднинi для обвинувачення нобiля потрiбнi покази свiдкiв.
XV
Сторони замирились, однак лишилися при взаемних пiдозрах i далi укрiплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело новi правила, зменшивши кiлькiсть членiв Синьйорii, звiдки прибрали прибiчникiв нобiлiв. На чолi ii лишилися глави пополанiв iз родин Манчiнi, Магалоттi, Альтовiтi, Перуццi i Черретанi. Змiцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорiв бiльшою пишнотою й краще убезпечити iх: з цiею метою було закладено 1298 року фундамент нинiшнього Палацу синьйорii, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родинi Убертi. Водночас почали споруджувати новi тюрми. Їх було побудовано всього за кiлька рокiв. Нiколи мiсто наше не було в кращому i щасливiшому станi, нiж за тих часiв, бо нiколи не досягав вiн такого велелюддя, багатства i слави. Громадян, здатних носити зброю, у мiстi було не менш нiж тридцять тисяч, а у пiдвладних йому мiстах – не менше сiмдесяти тисяч. Уся Тоскана пiдкорялася Флоренцii – усi там були ii пiдданими або ii союзниками. Хоча мiж нобiлями i пополанами завжди були пiдозрiливiсть i ворожiсть, вони не мали поганих наслiдкiв, i всi жили в мирi та злагодi. І якби мир цей не було порушено новими внутрiшнiми чварами, то його не порушили б i напади зовнi, бо Флоренцiя досягла того, що iй уже не доводилося побоюватись анi iмператора, анi громадян-вигнанцiв, i iй вистачало сили протистояти всiм iншим iталiйським провiнцiям. Та удару, якого вона могла не боятися вiд зовнiшнiх ворогiв, завдали iй вороги внутрiшнi.
XVI
У Флоренцii було двi наймогутнiшi родини – Черкi та Донатi, що вирiзнялися знатнiстю, багатством i численнiстю людей, якi вiд них залежали. У Флоренцii i в контадо вони були сусiдами, що призводило до певних сутичок мiж ними, однак не настiльки важливих, аби дiйшло до застосування зброi; можливо, взаемна ворожiсть ця i не мала б сумних наслiдкiв, якби ii не посилили новi обставини. Серед найвiдомiших родин Пiстоi виокремлювалися Канчельерi. Сталося так, що Лоре, син месера Гульельмо, i Джерi, син месера Бертаккi, обое члени цiеi родини, посварилися пiд час гри i Лоре завдав Джерi легкого поранення. Ця подiя засмутила месера Гульельмо, який, сподiваючись залагодити справу, лише погiршив становище, коли звелiв синовi пiти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре пiдкорився батьковi, однак цей гуманний вчинок анiтрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккi, який наказав своiм слугам схопити Лоре i для ще бiльшоi ганьби на годiвницi для худоби вiдрубати йому руку. При цьому вiн промовив: «Повертайся до свого батька i перекажи йому, що рани лiкують залiзом, а не словами!» Ця жорстокiсть так обурила месера Гульельмо, що вiн звелiв усiм своiм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккi, своею чергою, озброiвся для самозахисту. От i почався розбрат не тiльки в цiй родинi, а й у всiй Пiстоi. Оскiльки предком усiх Канчельерi був месер Канчельере, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партiй, на якi подiлився цей рiд, що походив вiд Б’янки, почала називатися бiлою, а друга, уже просто на противагу iй, – чорною. Мiж сторонами вiдбувалися збройнi сутички, було чимало побитих на смерть людей i зруйнованих будинкiв. Примиритися вони нiяк не могли, хоча й знемагали у цiй боротьбi, i, нарештi, захотiлось iм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й iнших. Тому вони прибули до Флоренцii, де чорним, пов’язаним iз родом Донатi, надав пiдтримку месер Корсо, глава цього роду. Тодi бiлi, щоб мати сильного союзника проти Донатi, звернулися до месера Верi деi Черкi, який нiчим не поступався месеровi Корсо.
XVII
Новий привiд для розбрату, що виник у Пiстоi, розпалив стару ворожнечу мiж родинами Черкi та Донатi, i вона так ясно вiдчувалася, що прiори та iншi доброчеснi громадяни почали побоюватися, щоб не дiйшло в будь-який момент до збройноi сутички та через це не виник розбрат у всьому мiстi. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своею для припинення цiеi ворожнечi спосiб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Верi з’явитися до нього i звелiв йому помиритись iз родиною Донатi. Тут месер Верi зобразив подив, сказав, що нiяких ворожих стосункiв iз ними в нього немае i що примирення е там, де е вiйна, а вiйни немае, i тому вiн не розумiе, чому треба миритись. Так месер Верi й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожiсть i далi зростала, тож тепер досить було найменшоi краплi, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усi свята у Флоренцii супроводжуються загальними веселощами. Кiлька молодикiв iз родини Донатi, проiжджаючи разом iз друзями верхи поблизу Санта Трiнiта, зупинились подивитися на жiнок, якi танцювали. Тут пiд’iхали i кiлька людей iз родини Черкi, теж у супроводi чималоi кiлькостi нобiлiв. Не знаючи, що попереду молодь Донатi й теж захотiвши подивитися на танцi, вони на своiх конях почали прориватись у першi ряди i при цьому безцеремонно потiснили вершникiв iз родини Донатi. Тi, вважаючи себе приниженими, видобули мечi. Молодь Черкi вiдповiла тим самим, i супротивники роз’iхалися тiльки пiсля того, як завдали й дiстали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все мiсто, як гранди, так i пополани, подiлилися на двi партii, якi прибрали назву бiлих i чорних. Партiю бiлих очолили Черкi, й на iхнiй бiк стали родини Адiмарi, Абатi, частина родин Тозiнгi, Бардi, Россi, Фрескобальдi, Нерлi та Маннеллi, усi цiлком Моццi, Скалi, Герардiнi, Кавалькантi, Малеспiнi, Бостiкi, Джандонатi, Векк’еттi й Аррiгуччi. До них приеднались i багато пополанських родiв разом iз усiма гiбелiнами, що перебували у Флоренцii. Тож через велику кiлькiсть своiх прибiчникiв бiлi, можна сказати, головували у державi. Проте на чолi чорних опинилися Донатi, а з ними всi тi з названих вище родин, хто не став пiдтримувати бiлих, а також усi з родiв Паццi, Вiсдомiнi, Маньерi, Баньезi, Торнаквiнчi, Спiнi, Буондельмонтi, Джанфiльяццi, Брунеллескi. Притому зараза ця поширилася не тiльки в мiстi, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслiдок цього капiтани гвельфськоi партii та всi прибiчники гвельфiв i прихильники республiки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу i не вiдновив партiю гiбелiнiв, i знову вiдправили до папи Бонiфацiя послiв iз проханням ужити якихось заходiв, якщо вiн не хоче, щоб мiсто, яке завжди було мiцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося пiд владою гiбелiнiв. Тодi папа послав до Флоренцii легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Вiд самого початку йому перешкоджала партiя бiлих, яка, розраховуючи на свою численнiсть, не дуже його боялась. Обурений, вiн поiхав iз Флоренцii, наклавши на неi iнтердикт, тож залишив вiн мiсто в iще бiльшому розбратi, нiж до свого приiзду.
XVIII
Отже, напруга дедалi зростала, i от сталося так, що значна кiлькiсть членiв роду Черкi та роду Донатi зустрiлися на одному похоронi. Мiж ними почалася сварка, незабаром бiйка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всi розiйшлися по домiвках, Черкi вирiшили напасти на Донатi й рушили на них великим натовпом, та завдяки вiдвазi месера Корсо були вiдбитi й майже всi пораненi. Усе мiсто озброiлося, Синьйорiя та закони були безсилi перед шаленством знатi, а найрозумнiшi та найдоброчеснiшi громадяни жили в постiйному страху. У Донатi та iхнiх прибiчникiв було бiльше причин для всiляких побоювань, бо вони були слабшi, i от, аби залагодити iхню справу, месер Корсо порадився з iншими очiльниками чорних i з капiтанами гвельфськоi партii, i вони вирiшили, вважаючи, що це приборкае бiлих, просити папу прислати до Флоренцii якого-небудь принца королiвськоi кровi, щоб вiн привiв до ладу державу. Супротивна партiя доповiла прiорам про цi збори й ухвалене на них рiшення, зобразивши його як заколот проти народноi волi. Оскiльки обидвi партii були озброенi, Синьйорiя, що осмiлiла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодiшнiх ii членiв, вирiшила озброiти народ Флоренцii, до якого приедналося багато жителiв контадо. Отже, глави супротивних партiй змушенi були скласти зброю, пiсля чого месера Корсо Донатi й багатьох iз чорних було вигнано. Щоб засвiдчити свою неупередженiсть, Синьйорiя вигнала також декого з бiлих, якi, проте, невдовзi повернулися до мiста пiд тим чи iншим поважним приводом.
XIX
Месер Корсо i його прибiчники, впевненi в тому, що папа на iхньому боцi, вирушили до Рима i переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворi перебував тодi Карл Валуа, брат короля Францii, проiздом на Сицилiю, куди його покликав неаполiтанський король. І папа, на прохання флорентiйських вигнанцiв, вирiшив, що буде цiлком доречним послати Карла до Флоренцii в очiкуваннi, поки не настане пора року, сприятлива для морськоi подорожi. Карл прибув туди, i, хоча бiлi, якi правили мiстом, ставилися до нього з пiдозрою, як до ватажка гвельфiв i посланця папи, вони все ж не тiльки не насмiлилися перешкоджати його приiзду, але навiть, прагнучи добитись його прихильностi, дали йому право розпоряджатись у мiстi, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброiв усiх своiх друзiв i прибiчникiв, а це викликало в народi пiдозру – чи не зазiхае вiн на волю Флоренцii, – i от усi сховались у своiх будинках, готовi вийти звiдти зi зброею, ледве Карл щось учинить. Черкi й глави партii бiлих, що певний час очолювали республiку, своею зверхнiстю викликали до себе загальну ворожiсть. З цiеi причини месер Корсо та iншi вигнанцi з партii чорних смiливо намiрились повернутися до Флоренцii, бо були до того ж впевненi, що Карл i капiтани гвельфськоi партii на iхньому боцi. Попри те, що все населення мiста побоювалося Карла i тому було озброене, месер Корсо та iншi вигнанцi в супроводi значноi кiлькостi своiх друзiв безперешкодно ввiйшли в мiсто. І хоча багато людей спонукали месера Верi Черкi вийти зi зброею iм назустрiч, вiн вiдмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентiйському народу, який i мусить приборкати зухвальцiв. Однак сталося зовсiм iнше: замiсть покарати чорних народ охоче прийняв iх, i самому месеру Верi довелося заради порятунку тiкати. Бо месер Корсо, ввiрвавшись у мiсто через ворота Пiнтi, закрiпивсь у Сан П’етро Маджоре неподалiк вiд свого будинку, а потiм, коли до нього почали прибувати його друзi й багато пополанiв, що прагнули змiн, насамперед звiльнив усiх, хто сидiв у тюрмi за державнi й кримiнальнi злочини. Вiн примусив синьйорiв повернутись у своi будинки вже як приватних осiб, влаштував вибори новоi Синьйорii, тiльки з пополанiв i прибiчникiв чорних, якi протягом п’яти днiв громили будинки найвiдомiших членiв партii бiлих. Черкi та iншi очiльники цiеi партii, бачачи, що принц Карл i бiльша частина народу проти них, утекли з мiста й закрiпились у своiх замках. Спочатку вони не хотiли дослухатися до порад папи, та тепер були змушенi звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замiсть помирити флорентiйцiв мiж собою принiс у мiсто лише новi чвари. Тодi папа знову послав до Флоренцii легатом своiм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення мiж домами Черкi й Донатi, закрiпивши його новими шлюбами. Та оскiльки легат на додачу захотiв, щоб бiлих допустили до влади, а чорнi на це не погодилися, вiн поiхав iз Флоренцii надзвичайно незадоволений i розгнiваний, наклавши на мiсто за непокору iнтердикт.
XX
Отже, у Флоренцii мусили уживатися тепер обидвi партii, i обидвi були незадоволенi: чорнi – тим, що вороги iхнi повернулись i могли знову знищити iх i вiдняти у них владу, бiлi – тим, що все ж так i не мають анi влади, анi шани. До цих неминучих приводiв для роздратування i пiдозр додались iще новi образи. Месер Нiкколо Черкi вирушив iз багатьма друзями в своi замiськi маетки, i поблизу Понте ад Аффрiко на нього напав Сiмоне, син месера Корсо Донатi. Бiй був надзвичайно жорстокий i закiнчився для обох сторiн плачевно, бо месера Нiкколо було в нiй убито, а Сiмоне тiеi ж ночi помер вiд ран. Ця подiя знову спричинила сум’яття в усьому мiстi, але, хоча чорнi були в нiй бiльш виннi, правителi взяли iх пiд захист. Не встигли ще ухвалити рiшення у цiй справi, як викрили заколот, влаштований бiлими i месером П’еро Ферранте, одним iз баронiв принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи вiд Черкi до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи пiдробленi Донатi, якi розраховували за iхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них пiсля смертi месера Нiкколо. Однак усiх Черкi та iхнiх прибiчникiв iз партii бiлих, а серед них i поета Данте, було засуджено до вигнання, майно iхне було конфiсковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урiзнобiч разом iз багатьма гiбелiнами, що приедналися до них, шукаючи собi нових справ i новоi долi. Карл, натомiсть, виконавши те, навiщо його послали у Флоренцiю, повернувся до папи, щоб потiм взятися втiлювати своi плани на Сицилii. Але там вiн виявився не мудрiшим i не кращим, нiж у Флоренцii, тож, втративши бiльшiсть своiх людей, iз ганьбою повернувся до Францii.
XXI
Пiсля того як Карл вiдбув iз Флоренцii, життя в нiй було мирним. Не знаходив спокою тiльки месер Корсо, бо здавалося йому, що вiн не мае в республiцi належноi шани: при владi перебували пополани, i, на його думку, республiкою правили особи набагато менш значнi, анiж вiн. Через такi почуття вiн вирiшив приховати за добрими намiрами своi недостойнi душевнi прагнення. Вiн зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи iх у розтратi громадських грошей на особистi потреби й вимагаючи iх викрити i покарати. Цi звинувачення пiдтримувалися тими, хто подiляв його бажання, а також значною кiлькiстю тих, хто не знав, але вiрив, що месер Корсо надихаеться виключно любов’ю до батькiвщини. Однак обмовленi месером Корсо громадяни, спираючись на довiру та любов до них народу, всiляко захищалися. Розбрат цей поглибився настiльки, що, коли законнi засоби нападу i захисту виявилися недостатнiми, дiйшло до збройних сутичок. На одному боцi були месер Корсо з епископом Флорентiйським месером Лоттьерi, багатьма грандами та деякими пополанами, на iншому – члени Синьйорii та бiльша частина народу, тож майже в усьому мiстi спалахували безперервнi сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, i от усi жителi Лукки поспiшили до Флоренцii. Завдяки iхньому втручанню настав спокiй, безлад припинився, народ зберiг своi закони i волю, та не став переслiдувати винних у розбратi. До папи дiйшли вiдомостi про колотнечу у Флоренцii, i, щоб покiнчити з ними, вiн послав туди своiм легатом месера Нiкколао да Прато. Широко вiдомий завдяки своему становищу, вченостi й порядностi, вiн одразу ж викликав до себе таку довiру, що легко добився у Флоренцii права встановити на свiй розсуд спосiб правлiння. Походячи з гiбелiнського роду, вiн прагнув повернути до мiста вигнанцiв. Однак насамперед вiн намагався завоювати симпатii народу, а для цього вiдновив колишне, подiлене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанiв i послабило грандiв. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, вiн вирiшив ужити заходiв для повернення вигнанцiв. Брався вiн до цiеi справи i так, i так, але нiчого не виходило, i врештi-решт люди при владi почали ставитися до нього з такою пiдозрою, що вiн, розгнiваний, був змушений покинути Флоренцiю та повернутися до папського двору. Флоренцiя ж лишилась, як i ранiше, у чварах, до того ж iще й пiд iнтердиктом. Роздирали мiсто не тiльки цi чвари, а ще й ворожнеча мiж пополанами i грандами, гiбелiнами i гвельфами, бiлими i чорними. Усе мiсто було озброене, i всюди спалахували сутички, бо вiд’iзд легата не сподобався всiм, хто хотiв повернення вигнанцiв. Першими почали розбрат Медiчi i Джуньi, якi були заодно з легатом i вимагали повернення заколотникiв. Тож сутички точилися майже в усiх кварталах мiста.
До всiх лих додалась iще й пожежа. Спершу загорiлось у Орто Сан Мiкеле, у будинку Абатi, потiм вогонь перекинувся на будинки Капонсаккi, якi згорiли дощенту разом iз будинками Маччi, Ам’ерi, Тоски, Чiпрiанi, Ламбертi, Кавалькантi й усiм Новим ринком. Потiм вогонь шугонув до брами Санта Марiя, яка теж тодi вщент згорiла, i, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардiнi, Пульчi, Амiдеi i Лукардезi та ще стiльки iнших, що згорiлих будiвель нарахували понад тисячу сiмсот. Найпоширенiшою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково пiд час однiеi iз сутичок. Та дехто стверджував, що мiсто пiдпалив Нерi Абатi, прiор Сан П’етро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинiв: бачачи, що народ тiльки й робить, що б’еться, вiн, мовляв, вирiшив учинити таку мерзеннiсть, iз якою люди, заклопотанi зовсiм iншим, нiяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, вiн пiдпалив будинок своiх родичiв, де його злочину нiхто не подумав би завадити. Так у липнi 1304 року Флоренцiя i стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донатi не брав до рук зброi, вважаючи, що так йому значно простiше буде стати посередником мiж обома сторонами, коли, втомившись, нарештi, вiд своiх боiв, вони захочуть помиритися. Вони й справдi припинили збройнi сутички, але бiльше вiд пересиченостi заподiяним злом, нiж вiд прагнення до миру та злагоди. Закiнчилось усе тим, що заколотникiв не повернули, i партiя, що пiдтримувала iх, вийшла з боротьби послабленою.
XXII
Папський легат, повернувшись до Рима i дiзнавшись про новi сутички у Флоренцii, взявся переконувати папу, що, коли вiн хоче об’еднати Флоренцiю, йому необхiдно викликати до себе дванадцять найвiдомiших ii громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде i зовсiм знищити. Папа дослухався до цiеi поради, i викликанi ним громадяни, серед яких був i месер Корсо Донатi, виконали його наказ. Ледве вони виiхали з Флоренцii, як легат повiдомив вигнанцям, що головних ватажкiв у мiстi немае i настав саме час повертатися. Тодi вигнанцi, об’еднавшись, рушили до Флоренцii, прорвалися через iще недобудованi мури до мiста i досягли площi Сан Джованнi. Гiдне зауваги, що тi, хто щойно боровся за повернення вигнанцiв, коли вони, беззбройнi, благали пустити iх на батькiвщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанцi озброiлись i силою хочуть проникнути до мiста. Бо для цих громадян спiльна справа виявилася важливiшою за особистi схильностi, й вони, об’еднавшись iз усiм народом, змусили заколотникiв пiти геть. Заколотникам, натомiсть, не вдалося досягнути своеi мети, тому що частину своiх людей вони залишили в Ластрi i не захотiли чекати месера Толозетто Убертi, який мав пiдiйти до них iз Пiстойi з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу iм забезпечить не стiльки сила, скiльки стрiмкiсть напору. У таких справах узагалi нерiдко трапляеться, що вiд зволiкання втрачаеш сприятливий момент, а вiд надзвичайноi швидкостi не встигаеш зiбратися на силi. Пiсля втечi заколотникiв Флоренцiя знову повернулася до колишнiх чвар. Щоб вiдняти владу в родини Кавалькантi, народ силомiць вiдiбрав у них стародавне володiння iхнього роду, замок Стiнке, що стояв у Валь-дi-Греве. Оскiльки всi захопленi в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеноi нещодавно тюрми, цiй новiй будiвлi дали назву замка, яка збереглася до сьогоднi. Потiм люди, якi були при владi в республiцi, вiдновили народнi загони i видали цим загонам, що ранiше збиралися пiд прапорами цехiв, новi прапори. Начальники цих загонiв почали називатися гонфалоньерами компанiй i колегами синьйорiв: вони мали допомагати Синьйорii в разi будь-якого розбрату зброею, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом iз гонфалоньерами мусив стримувати нахабство грандiв. Тим часом помер папа, i месер Корсо разом iз iншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б i далi мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у мiстi новi чвари. Прагнучи популярностi, вiн завжди висловлював думки, протилежнi тим, яких дотримувалися правителi, i, щоб мати дедалi бiльшу довiру народу, завжди був на тому боцi, куди тягнуло народ. Тому вiн виявлявся головним, коли виникали розбiжностi або починались якi-небудь виступи, i до нього звертались усi, хто хотiв добитися чогось незвичайного. Через це його ненавидiли багато найшанованiших громадян, i ненависть ця посилилась до того, що в партii чорних почався розкол, бо месера Корсо пiдтримували сила i вплив приватних осiб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистiсть його була оточена таким ореолом могутностi, що всi його боялись. І от, щоб позбавити його симпатiй народу, було застосовано найбiльш вiдповiдний для цього засiб: поширили чутки, що вiн замислив установити тиранiю, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настiльки його спосiб життя вiдрiзнявся вiд притаманного приватнiй особi. Думка ця ще змiцнилася, коли вiн узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка гiбелiнiв i бiлих, людини вельми впливовоi в Тосканi.
XXIII
Цей шлюб, тiльки-но про нього стало вiдомо, додав мужностi супротивникам месера Корсо, якi й пiдняли проти нього зброю. З тiеi самоi причини народ не тiльки не захотiв захищати його, а й переважно приеднався до його ворогiв. Супротивникiв його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Паццiно деi Паццi, месер Джерi Спiнi та месер Берто Брунеллескi. Вони зi своiми прибiчниками та бiльшiстю народу зiбрались, озброенi, бiля Палацу синьйорii, з постановою якоi месеру П’еро Бранка, капiтану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що вiн за допомогою Угуччоне збираеться встановити тиранiю. Потiм його закликали постати перед судом i заочно засудили як заколотника. Мiж обвинуваченням i вироком минуло не бiльше нiж двi години. Пiсля того як вирок було винесено, члени Синьйорii в супроводi народних загонiв, якi йшли пiд своiми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсiм не злякався нi того, що друзi покинули його напризволяще, нi вироку, нi влади синьйорiв, нi численностi ворогiв, укрiпив свою оселю, сподiваючись протриматись у нiй, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким вiн послав. Довкола його будинку i на прилеглих вулицях зведено було барикади, якi його озброенi прибiчники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозi був захопити. Бiй усе-таки був вельми кривавий, з обох сторiн було багато вбитих i поранених. Тодi народ, бачачи, що на вiдкритiй мiсцевостi йому нiчого не досягти, захопив сусiднi з оселею Корсо будинки, пробив мури i вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який вiн i не подумав. Месер Корсо, бачачи, що вiн оточений зусiбiч, i не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирiшив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом iз Герардо Бордонi загiн найсмiливiших i найвiдданiших своiх друзiв, вiн раптом напав на ворогiв, iз боем прорвався крiзь iхнi ряди та вибрався з мiста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслiдували, i на березi Аффрiко Герардо загинув пiд ударами Боккаччо Кавiччулi. Месера ж Корсо наздогнали i захопили вершники-каталонцi, якi перебували на службi у Синьйорii. Та коли його везли назад у Флоренцiю, вiн, не бажаючи бачити своiх ворогiв-переможцiв i зазнати приниження, зiскочив iз коня, впав на землю i був заколотий одним iз тих, хто його вiз; тiло його пiдняли ченцi Сан Сальвi й поховали без будь-якоi шани. Так закiнчив своi днi месер Корсо, якому батькiвщина його i партiя чорних завдячують i багато чим добрим, i багато чим поганим, i якби душу його менше тривожили пристрастi, то й пам’ять про нього була б бiльш славною.
Та вiн заслуговуе на те, щоб його ймення було серед найвидатнiших громадян нашого мiста. Щоправда, неспокiйний характер його змусив i батькiвщину, i партiю, до якоi вiн належав, забути про його заслуги, i цей неспокiйний характер принiс йому смерть, а батькiвщинi й партii – чимало лиха. Угуччоне, який спiшив на допомогу зятю, дiзнався в Ремолi про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумiвши, що допомогти вiн йому тепер нiяк не зможе i тiльки зашкодить самому собi, не принiсши користi зятю, вiн повернувся назад.
XXIV
Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренцii панував мир до того дня, коли стало вiдомо, що iмператор Генрiх увiйшов до Італii зi всiма флорентiйськими заколотниками, яким вiн обiцяв повернення на батькiвщину. Тут люди при владi вирiшили, що краще було б мати менше ворогiв, а для цього треба б скоротити iхню кiлькiсть. Тому вирiшили повернути всiх заколотникiв, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнаннi лишилися бiльшiсть гiбелiнiв i дехто з партii бiлих, а серед них Данте Алiг’ерi, сини месера Верi Черкi та Джано делла Белла. Окрiм того, Синьйорiя вiдправила до короля Роберта Неаполiтанського послiв iз проханням про допомогу. Зробити його своiм союзником iм не вдалося, тодi вони передали йому на п’ять рокiв владу над мiстом, для того щоб вiн захистив iх як своiх пiдданих. Увiйшовши до Італii, iмператор обрав шлях на Пiзу i через Маремму дiйшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирiшивши потiм пiдкорити флорентiйцiв, вiн рушив на Флоренцiю через Перуджу й Ареццо i розташувався зi своiм вiйськом поряд iз монастирем Сан Сальвi, за милю вiд мiста. Там вiн безуспiшно простояв п’ятдесят днiв, утратив надiю скинути правлiння, що було в мiстi, i вирушив до Пiзи, де домовився з Фрiдрiхом, королем Сицилii, про спiльне завоювання королiвства Неаполiтанського. Вiн рушив зi своiм вiйськом у похiд, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.
XXV
Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодiв Пiзою, а потiм Луккою, куди його впустила гiбелiнська партiя, i за допомогою цих мiст завдавав сусiдам надзвичайно великих збиткiв. Бажаючи убезпечити себе, флорентiйцi попросили короля Роберта прислати до них його брата П’еро очолити iхнi вiйська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою мiць i, дiючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно i Валь-д’-Ньеволе. Коли ж вiн обложив Монтекатiнi, флорентiйцi вирiшили, що слiд допомогти цьому мiсту, щоб вогонь не знищив усю iхню краiну. Зiбравши досить значнi сили, вони проникли у Валь-дi-Ньеволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавiй битвi вони зазнали поразки, П’еро, брат короля Роберта, загинув, i навiть тiла його знайти не змогли, а з ним полягли понад двi тисячi людей. Але й Угуччоне перемога дiсталася дуже i дуже нелегко: вiн утратив одного зi своiх синiв i багатьох военачальникiв. Пiсля цiеi поразки флорентiйцi укрiпили навколо мiста всi поселення, а король Роберт послав iм як капiтана iхнього вiйська графа д’Андрiа, прозваного графом Новелло. Та через його поведiнку, а може, просто тому, що власне у природi флорентiйцiв бути незадоволеними будь-яким становищем i мати розбiжностi з будь-якого приводу, все мiсто, попри вiйну з Угуччоне, подiлилося на друзiв i ворогiв короля. Главами ворожих угруповань були месер Сiмоне делла Тоза, родина Магалоттi та ще деякi пополани – в урядi вони мали бiльшiсть. Вони всiляко намагалися добитись, аби по военачальникiв i солдатiв послали спершу до Францii, потiм до Германii, щоб мати можливiсть вигнати з Флоренцii графа, котрий правив мiстом вiд iменi короля. Однак iм у цьому не пощастило, i вони нiчого не досягли. Проте своiх задумiв вони не полишили i, не маючи змоги знайти потрiбну людину у Францii чи в Германii, знайшли ii в Губбiо. Вигнавши з Флоренцii графа, вони викликали Ландо да Губбiо на посаду екзекутора, чи барджелло, i надали йому необмежену владу над усiма громадянами. Людиною вiн був жадiбною i лютою. З великим загоном озброених людей вiн обiйшов усю округу, вбиваючи всiх, на кого вказували йому тi, хто його обрав. Нахабство його дiйшло до того, що вiн заходився карбувати фальшиву монету вiд iменi Флорентiйськоi республiки, i нiхто не насмiливсь опиратися цьому – таку владу вiн здобув через розбрат у Флоренцii. Воiстину велике i нещасне мiсто: нi пам’ять про колишнi чвари, нi страх перед Угуччоне, нi могутнiсть короля не могли згуртувати його, i перебувало воно тепер у найгiршому становищi; зовнi його розоряв Угуччоне, а всерединi мучив Ландо да Губбiо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибiчникiв були родини нобiлiв i багатих пополанiв, усе гвельфи. Однак держава була в руках iхнiх супротивникiв, i iм було б надзвичайно небезпечно вiдкрито заявляти про своi почуття. Вирiшивши, однак, скинути таку мерзенну тиранiю, вони таемно написали королю Роберту з проханням призначити його намiсником у Флоренцii графа Гвiдо да Баттiфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, i, хоча Синьйорiя була проти короля, ворожа партiя не насмiлилась опиратися цьому, бо граф уславився своiми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорiя та гонфалоньери компанiй були на боцi Ландо i його партii. Поки Флоренцiю роздирали всi цi подii, у нiй зупинилася проiздом дочка германського короля Альберта, яка iхала до свого чоловiка, сина короля Роберта – Карла. Друзi короля вiддали iй велику шану i гiрко скаржилися на становище, у якому опинилося мiсто, а також на Ландо та його прибiчникiв. Дiяли вони так майстерно, що до вiд’iзду принцеси завдяки ii особистому посередництву та посланням короля ворожi сторони у Флоренцii помирились, а Ландо позбавили влади i вiдiслали назад у Губбiо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентiйцiв. Пiд час встановлення нового правлiння Синьйорiя ще на три роки подовжила верховнi повноваження короля, а оскiльки в ii складi було вже семеро прибiчникiв Ландо, його поповнили шiстьма новими членами з друзiв короля. Так протягом певного часу Синьйорiя складалась iз тринадцяти членiв, але згодом кiлькiсть синьйорiв було знову зведено до сiмох, як у давнину.
XXVI
У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пiзою, i Каструччо Кастраканi, який був до того звичайним громадянином Лукки, став ii синьйором. Цей молодик, сповнений нестримноi енергii та смiливостi, у найкоротший термiн став главою всiх тосканських гiбелiнiв. З цiеi причини флорентiйцi, припинивши на кiлька рокiв своi громадянськi чвари, почали мiркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч iхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як iм вiд нього захиститися. Для того щоб Синьйорiя могла ухвалювати мудрiшi рiшення й дiяти бiльш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради i згоди яких синьйори не могли ухвалити жодноi важливоi постанови. За цей час збiг термiн Синьйорii короля Роберта, i мiсто, яке стало саме собi правителем, повернулося до звичного свого ладу зi звичними керiвниками та магiстратами, а внутрiшнiй його згодi сприяв великий страх перед Каструччо. Останнiй, натомiсть, пiсля численних военних дiй проти володарiв Лунiджани взяв у облогу Прато. Флорентiйцi вирiшили стати на захист цього мiста, замкнули своi крамницi й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячi пiхотинцiв i тисяча п’ятсот вершникiв. Аби послабити Каструччо та посилити свое вiйсько, синьйори вирiшили, що кожен гвельф-бунтiвник, який захищатиме Прато, дiстане пiсля закiнчення военних дiй право повернутися на батькiвщину. На заклик цей вiдгукнулися чотири тисячi бунтiвникiв. Численнiсть цього вiйська i швидкiсть, iз якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, вiн вiдступив до Лукки. І тут, у флорентiйському таборi, мiж нобiлями i пополанами знову виникли суперечностi. Пополани хотiли переслiдувати Каструччо i, продовжуючи вiйну, покiнчити з ним. Нобiлi ж вважали, що слiд повертатися, бо досить уже того, що Флоренцiя в небезпецi через захист Прато. Звiсно, казали вони, зробити це було необхiдно, але тепер, коли досягли цiлi, не треба спокушати долю i ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскiльки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорiю, але там виникли такi самi суперечностi. Коли про це стало вiдомо в мiстi, на площi вийшов народ, який заходився вiдкрито погрожувати грандам, унаслiдок чого зляканi нобiлi поступились. Однак рiшення продовжувати вiйну виявилося пiзнiм i неодностайним, ворог, натомiсть, устиг безперешкодно вiдiйти до Лукки.
