Право на вбивство
Хлопці покивали головами.
– Запиши їхню адресу та номери телефонів, потім віддаси мені, – наказав тим часом Єгор патрульному. – І хлопці, з міста нікуди не виїжджати. Вам ясно?
– Ясно, – з готовністю знову закивали обидва.
Понад усе їм хотілося опинитися нарешті вдома. Хай навіть отримають на горіхи від батьків за те, що так надовго затрималися. Головне – поліція відпустила.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 07:15
– Ммм… Панкейки, – здивувався.
Артем ліниво забрів на кухню. Волосся на голові після сну стояло сторч, правицею він тер заспані очі, у лівій тримав мобільний. Чоловік з’явився в спідній білизні. Власта озирнулася – саме діставала з шафки кленовий сироп. Мимоволі вона кинула погляд на його добряче відрослий живіт – попри спроби схуднути Артем останнім часом досягнув протилежного ефекту. Самій же патрульній навпаки – завдяки ФІЗО[5] та коригуванню свого харчування – вдалося позбавитися тих кількох зайвих кіло, що її завжди дратували. Електричний чайник закипів й вимкнувся.
– Сідай, зараз зроблю чай, – Власта усміхнулася, поставила пляшечку зі сиропом на стіл – поряд із паруючими млинцями.
Артем ковтнув слину – аромат на кухні стояв божественний. Живіт забурчав, натякаючи на голод. Чоловік опустив очі на свій живіт, і його обличчя враз спохмурніло.
– А де звична вівсянка? – поцікавився, підсовуючи до себе тарілку зі сніданком.
– Вирішила зробити тобі сюрприз, – стенула плечима Власта. Її обличчям пробігла тінь підозри. – Врешті не завжди ж снідати позбавленою смаку вівсянкою.
Вона приготувала чай у двох невеличких горнятках й взялася за сироп.
– Мені не потрібно, – Артем затулив свою порцію долонею.
«Так і є, прокинувся не в гуморі».
Власта кивнула й додала сиропу тільки до своїх млинців. Мовчки поставила на стіл пляшечку – їй здалося, надто гучно в несподіваній тиші.
– Багато борошна додавала? – ніби ненароком поцікавився він.
– Не дуже. Намагалася по мінімуму, – збрехала.
Власта відчула себе дурепою. «Ну які панкейки, якщо він худне?» Власта пригадала, як кілька днів тому в гостях він відмовився від десерту. Патрульна ледь помітно почервоніла. Але ж зрештою, він їх любить. Їй лише хотілося зробити йому приємне.
– Ммм, як смачно, – відкусив перший млинець, поцілував її в скроню.
«Второпав, що образив», – зрозуміла Власта.
Він ніжно стиснув її зап’ястя, і тілу відразу передалося тепло чоловічої міцної руки.
Артем завжди так робив, коли хотів показати, як йому сподобалося щось, що зробила Власта. Всі проблеми враз відступили. Вона усміхнулася.
– Давай поїдемо за місто, – несподівано спало на думку. – Так хочеться побачити нові картинки. Вже бозна-скільки часу не виїжджала за межі Рівного.
Власта підвелася, щоб налити собі склянку води – о цій порі вона завжди пила протизаплідні.
На мобільний Артема надійшло сповіщення у вайбер. Не поспішаючи, він розблокував телефон і переглянув повідомлення. Його карі очі на мить спалахнули цікавістю. Механічно вклав до рота наступний шматочок млинця.
– Власто, мені на роботу.
– Як на роботу? Ти ж казав, візьмеш сьогодні вихідний, – краєм ока вона помітила фото жінки, чиє повідомлення він наразі читав.
«Гарна. Певно, партнерка зі Львова, що вони разом втілюють у життя новий проєкт, – вона звикла, що Артем багато часу приділяв роботі. Навіть на вихідних не втомлювався працювати. – Але ж сьогодні він обіцяв провести час разом».
– Власто, ну як я візьму вихідний? Хто за мене працюватиме? Хто за мене гроші зароблятиме й робитиме тобі подарунки? – усміхаючись, він кивнув головою на коробку з парфумами. – Як запах? Подобається?
Власта розгублено кивнула – ну й що їй тепер робити увесь цей день самій?
– Дуже дорогі, до речі.
Очі його світилися на смаглявому обличчі – на відміну від Власти, яка після зими завжди була блідою. Чоловік отримав таку шкіру від матері-грузинки. На його скронях виразно виділялася сивина, та це лише додавало шарму. Решта волосся ще лишалося чорним. Нещодавно Артемові виповнився сорок один рік.
Вони ще перекинулися кількома фразами, відтак продовжили снідати мовчки. Після неприємного повідомлення розмова вже не клеїлася. Власта засумувала, апетит пропав. Артем натомість, не поспішаючи, проглянув повідомлення у вайбері. Власта здогадалася, що це чат із хлопцями, коли Артем показав їй кілька мемів з оголеними жінками – вони з друзями переважно тільки таким і ділилися в цій групі. Врешті Артем нашвидкуруч доїв панкейк, зробив кілька ковтків чаю й підвівся.
– Ти хоч наївся? – здивувалася Власта.
Вона ж бо думала, що порадує його.
– Дуже смачно. Дуже! – поцілував її міцно в губи.
А тоді відразу побіг збиратися.
На тарілці лишилося повно млинців. Артем з’їв лише один.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 09:03
Скляр поторсав свою руду борідку. Минулого тижня він був у барбершопі[6] й привів нарешті її до ладу. А вчора пробігся магазинами й придбав новенький светр, який вже сьогодні вдягнув на службу. Єгор ненавидів неакуратність у всьому: від зовнішності до робочих моментів. Женя часто кепкував із його педантичності, хоч насправді ця риса йому подобалася. Останнім часом оперативник все більше тягнувся в цій звичці до молодшого колеги. Схвальна реакція від дружини не забарилася.
Єгор похмуро роздивився документи, складені високою купою на столі. За годину до нього почнуть приходити свідки, та зараз він мав намір хоч трішки передивитися нові справи, яке керівництво передало йому для розслідування. Подумки він пригадав скільки має ще старих, і в голові в нього запаморочилося.
За сусіднім столом Гочмановський голосно балакав з кимось телефоном, обговорюючи знахідку великої партії наркотиків. А Гусейнов зі знудьгованим виразом обличчя друкував звіт на старенькому комп’ютері. Часто Скляр пригадував кабінет Леоніда Бовтуна, свого приятеля й колеги з Харкова. Там, у значно більшому та світлішому приміщенні, працювало двоє, а не троє слідчих.
Єгор приречено зітхнув і розгорнув першу папку. Йшлося про розбій[7], скоєний вночі неподалік дискобару «Лагуна».
«Знову ця ''Лагуна''», – пригадав вранішніх хлопців, що поверталися звідти через усе місто додому.
На дівчину напали неподалік дискотеки й відібрали особисті речі. Скляр уважно перечитав наявні відомості. Молода жінка бачила нападника й заявила, що могла б скласти фоторобот. Те саме сказав і таксист, який саме приїхав за клієнтами, коли неподалік стався напад. Єгор потягнувся до телефону й набрав вказаний номер жертви. За першим разом ніхто не відповів, тож Єгор зателефонував вдруге. Відтак втретє. Нарешті на протилежному боці почув заспаний жіночий голос.
– Мені потрібна Лариса Курилович.
– Це я. Хто ви?
– Майор Єгор Скляр вас турбує. Я слідчий, займаюся вашою справою. Мені потрібно, щоб ви сьогодні підійшли до мене, – Єгор глянув на робочий графік, щоб зрозуміти, коли буде вільний, – на дванадцяту тридцять. Міськвідділ на Пушкіна. Знаєте, де це?
У телефоні запанувала мовчанка. Дівчина намагалася «переварити» інформацію.
– Ви мене зрозуміли? – безцеремонно продовжив Скляр.
У нього катастрофічно бракувало часу будь з ким панькатися.
– На дванадцяту тридцять прийти до вас у міськвідділ, – захриплим від сну голосом мовила дівчина.
– Тут вказано, ваш мобільний викрали. Ви зараз з якого балакаєте?
– Мені брат дав свій старий.
– Чудово. Отже, зателефонуйте мені на цей номер, я спущуся за вами.
– Ви щось знай…
Та Скляр не дослухав – він швидко торкнувся на мобільному червоного зображення слухавки, відтак відразу перетелефонував таксистові й безапеляційно наказав прийти на той самий час. А вже за кілька хвилин зосередився на наступній справі. Подумки визначив для себе, що справу Лариси Курилович довірить Кир’яху або Войтюку.
До десятої він передивився більшість справ, розставивши для себе пріоритети. Два розбої, три грабежі й одне побутове вбивство розподілить між оперативниками. Особисто він займеться вбивством невідомого, якого знайшли сьогодні вранці.
«Скидається на те, що справа має бути вартісна. Принаймні цікавіша за всі ті, що маю наразі».
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:07
Широкоплечий брюнет акуратно припаркувався в тихому безлюдному провулку. Знервовано роздивився навколо. Раніше йому здавалося гарною ідеєю домовитися про зустріч саме тут: менше свідків. Тепер засумнівався. Людей тут хоч і мало, та вони все ж є.
І саме через брак натовпу його машина тут, як на долоні.
А ще, отой злиденний продуктовий магазинчик, перед входом до якого троє вже п’яненьких чоловіків розпивають дешеве пиво. Хоч вони й продовжували затято щось обговорювати, та авто точно помітили.
Ба більше, зовсім скоро прийде вона – як завжди, розкішна й, як завжди, привертатиме увагу самою лише своєю зовніш- ністю.
Хтось обов’язково запам’ятає, що вона сідала в синій Ford. Звісно, номер машини навряд хтось навмисне запам’ятовуватиме, але марки, кольору та моделі машини цілком може виявитися достатньо.
Погляд його впав на своє відображення в дзеркалі заднього огляду: синці під почервонілими очима й бліде обличчя.
«Необхідно сходити в солярій», – подумав.
Чоловік роззирнувся, все більше нервуючи й переймаючись, коли ж нарешті з’явиться дівчина. Знаючи, що пунктуальність їй не притаманна, він навмисне запізнився – але марно. Її й досі немає.
А раптом не прийде?
Йому вартувало чималих зусиль переконати її зустрітися саме тут. Мовляв, якщо під’їжджати під саме місце роботи, можна витратити чимало часу в заторі (у цій частині міста й справді забагато автівок). Тож швидше буде, якщо вона сама пройдеться до сусіднього провулку (не більше п’яти хвилин).
Вона думає, що вони поїдуть за місто – відвідати новий ресторан з багатим інтер’єром та найсмачнішою в околиці кухнею.
Таким був його план. Ще кілька днів тому він здавався йому ідеальним. Нині ж чоловік мало не божеволів – навіть не уявляв, що втілити задумане в життя буде так складно. Страшенно хотілося відпочити – усю ніч він провозився спершу з тілом Андрія, потім з його машиною. Вранці викинув з дому всі речі, які могли б вказати на їхнє знайомство. Навіть позбувся склянки, з якої той вчора пив пиво.
Тепер треба усунути дівчину.
Вона єдина, хто знала, що їхня з Андрієм дружба досі тривала, ба більше, що вони разом працювали над грошовитою справою. Якщо бовкне в поліції – проблем не уникнути.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:10
– То що, склали Курилович з таксистом фоторобот? – поцікавився Скляр.
Єгор відкусив сушку й запив кавою, яку кілька днів тому сам приніс на роботу. Пити каву його привчила колишня наречена. Дівчина випивала по кілька горняток на день, тож йому не лишалося нічого, окрім як перейняти цю традицію. Рік тому вони розійшлися, й увесь цей час Єгор намагався відучити себе від звички, що нагадувала про Таню. Та врешті місяць тому здався.
Войтюк похитав головою й теж відкусив сушку, простягнув довгі ноги й зручніше вмостився. Молодий оперативник всівся на стілець навпроти Скляра, куди зазвичай сідають запрошені свідки чи поняті. На столі поміж купою документів поліцейські спромоглися акуратно розставити дві чашки кави та пакет з гірчичними сушками. Кабінетом ширився божественний аромат, що врешті роздражнив Гусейнова та Гочмановського – вони відволіклися від роботи й теж приготували собі кави. Єгор з Льошею тільки усміхнулися.
– Склали. Тільки в базі такого нема. Відбитків ми не виявили. Шукатимемо довго, коротше кажучи.
– Вкрадений мобільний, звісно, вимкнений.
– Вимкнений, – підтакнув Войтюк. – Хлопці намагаються вирахувати його місцеперебування, та поки марно, – зітхнув і відмахнувся. – Кир’ях сьогодні відсипається після чергування? – гигикнув молодий оперативник.
Льоша до них перевівся майже рік тому й дуже швидко завоював довіру Скляра. Цим здивував чимало своїх колег – мало хто міг догодити слідчому. Єгор і сам здивувався своєму відкриттю. Новий оперативник, майже два метри на зріст, виявився доволі працьовитим, на диво мовчазним (як і сам Скляр) і доброзичливим. А ще тактовним – ніколи не ставив Склярові (та й взагалі нікому) особистих запитань. За рік співпраці Скляр не раз впевнився, що на хлопця можна покластися. Інколи він нагадував йому Ромку, найкращого приятеля та колегу, якого вбили при виконанні. Він теж був набагато молодшим від Скляра й дуже скрупульозним у роботі.
– Поїхав додому відразу після того, як розібралися з трупом, – мовив Єгор і відкинувся на спинку стільця. – То які результати експертизи? – запитав слідчий – справа про вбивство його цікавила набагато більше, ніж розбій. – Особу вбитого встановили?
– Поки ні, – заперечно похитав головою Льоша. – Жодних документів, свідків і ніяких відбитків чи слідів ДНК на місці не виявлено. Тіло туди привезли, як ти й думав. Смерть настала від численних ножових поранень в області живота та грудної клітини приблизно опівночі. Плюс-мінус година.
Єгор ненадовго замислився.
– Ну так, місце вбивця обрав непогане, – нарешті мовив. – Переконаний, заздалегідь продумав. Треба якомога швидше встановити особу жертви. Перші двадцять чотири години після скоєння злочину – найкритичніші. За гарячими слідами легше вирахувати вбивцю. Чим більше минатиме часу, тим більше сліди «вистигатимуть».
Льоша захоплено дивився на Єгора. Колись, наслухавшись всякого про цього слідчого, боявся з ним працювати. Та потім збагнув, що більшість із того, що розповідають, – наслідок заздрощів. Так, Скляр інколи був нестримним та жахливо впертим, та це не заважало йому мати найвищий відсоток розкритих справ серед усіх колег. Спершу Войтюк почувався поряд із ним невпевнено, чекаючи будь-якої миті спалахів гніву чи повних зневаги слів через будь-які дрібниці. Та з часом збагнув: Єгор ставиться до всіх взаємно – тож якщо хочеш мати від нього повагу, мусиш ставитися й до нього відповідно.
А ще – пахати, як віл.
Бо за Єгоровою філософією найбільший гріх – не віддаватися роботі на двісті відсотків. Особливо коли ти поліцейський, від якого залежить життя й здоров’я людей. Саме цим, на думку Скляра, грішила більшість його колег. А ті, своєю чергою, ненавиділи його, оскільки й близько не дотягувалися до планки, яку ставив перед собою та іншими Єгор Скляр.
– Подали інформацію про нього та його фото в пресу, скоро мають поширити серед населення. Якщо місцевий – матимемо результат.
– Результат, Льош, мені потрібен тут і зараз, – спохмурнів Єгор. – Хтозна, скільки мине часу, поки хтось впізнає…
– Скляр, інколи таке буває, уявляєш: не все можливо тут і зараз. Льоша тобі не раб, – озвався зі свого місця Гусейнов.
– Антоне, пий каву, яку придбав я, і не втручайся, – підморгнув Скляр Гусейнову й із викликом посміхнувся.
На мить у кабінеті запанувала мовчанка. Гочмановський відволікся від перечитування показів свідків. Льоша безшумно прокусив сушку й так само обережно проковтнув. Скляр та Гусейнов вороже дивилися один на одного. Аж ось Войтюк наважився знизити напругу – ніби нічого не трапилося, продовжив обговорювати роботу:
– У нього на плечі є татуха лева, – промовив спершу обережно, потім впевненіше. – Така, знаєш, дуже примітна. Розіслав приватним майстрам тату та салонам. Якщо раптом робив у Рівному – за годину чи дві матимемо результат.
Єгор звів німий погляд на Войтюка – щось сказати йому забракло слів. Кмітливість та бажання працювати – ось за що він найбільше любив цього оперативника. Слідчий радісно усміхнувся, чим знову неабияк здивував, як Гусейнова, так і Гочмановського.
Скляр рідко радісно посміхається.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:20
Він вкотре подумав про те, щоб зателефонувати. Спиняло небажання залишитися останнім додзвонювачем на її мобільний. З іншого боку, вона запізнилася вже на двадцять хвилин. Може, взагалі не прийде? Таке від неї запросто можна чекати. Ще раніше він попередив, що телефонувати йому буде марно – мовляв, збирається віддати смартфон на перепрошивку. Отож вона не зможе попередити, якщо раптом змінилися плани.
Напруга зростала, він нервово крутив у руці мобільний, судомно намагаючись збагнути, як діяти.
П’янички й досі стовбичили перед магазином, час від часу кидаючи зацікавлені погляди на його машину. Ще б пак! На цій безлюдній вулиці більше немає на що дивитися. А скоро прийде вона, і стане ще гірше. Ці чоловіки точно не втратять нагоди роздивитися красиву молоду жінку.
Він відчував, як обличчя починає пашіти – його бездоганний план летів шкереберть. Знову майже торкнувся позначки «Виклик», та вчасно спинив себе. Врешті він зачекав ще п’ять хвилин і поїхав.
Дівчина з’явилася рівно за хвилину.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 18:34
Десять хвилин тому Войтюк забіг до кабінету Скляра з результатами запитів до майстрів татуювання.
Довготелесий оперативник просунув голову у двері, посміхнувся на всі тридцять два, гучно шмигнув носом і видав одне коротке слово:
– Є.
Відтак швидко зайшов до кабінету, обережно минув свідка Гочмановського, з яким саме завершував допит слідчий, і поклав перед Єгором аркуш А4 з усією новою інформацією. Гочмановський з цікавістю спостерігав за сценою, забувши про свого гостя.
– Робив у приватного майстра кілька місяців тому, – випалив Льоша. – Чувак веде облік усіх клієнтів, тож зміг надати ім’я та прізвище. Нашого жмуріка[8] звати Андрій Павелків. У місті проживає шість чоловіків з цим іменем. Двоє підходять по віку. Одному двадцять шість, іншому – тридцять два. У базі фото немає, тож я заглянув до фейсбуку. Обидва там зареєстровані. Фото одного ідентично нашому трупу, – протараторив Войтюк.
– То ти хочеш сказати, він і за життя так жахливо виглядав? – усміхаючись, зіронізував Єгор і кліпнув почервонілими від довгого читання очима.
Скляр виглядав змученим – увесь день він тільки те й робив, що вивчав інформацію з різних справ, спілкувався зі свідками та понятими, а ввечері вкотре за місяць звітувався про виконану роботу.
– За життя він виглядав трохи краще. У нього не було ножових поранень на тілі, – Льоша показав чорно-біле роздруковане з фейсбуку фото померлого, яке до цього часу тримав у руках, приховуючи зображення.
Єгор мовчки роздивився світлину, намагаючись збагнути, якою людиною був Павелків за життя. На мить його відволік дзвінок мобільного – хтось телефонував Войтюку.
– Танюш, зачекай, будь ласка, зараз тебе наберу, – оперативник сховав телефон назад до кишені.
– Дружина? – запитав Єгор, хоч прекрасно знав відповідь. Серце знову болісно тьохнуло й забракло повітря: ім’я Таня надто багато значило для нього. – Біжи додому, вже й без того засидівся.
– Я там записав адресу, ім’я, паспортні дані й всю іншу відому інформацію, – вказав поспіхом на листок, а тоді пояснив: – У нас Златка захворіла. З гландами проблеми. Залишили в батьків, треба зараз забрати.
– Супер, Льош. Я тобі дуже вдячний. Їдь за донькою й передай їй – нехай швидше одужує.
– Дякую, – змучено усміхнувся Льоша, і в цей момент Скляр зрозумів, як сильно той переживає через доньку. – Завтра сходжу до нього додому, спробую знайти родичів та друзів, – Войтюк з натхненням розповідав власний план. – У нього, до речі, ще машина є, – вказав на відповідний рядок у листку. – Теж завтра дізнаюся, що з нею. Цілком можливо, що вбили, аби викрасти авто.
– Може бути, – задумливо закивав Єгор.
Врешті Льоша з Єгором розпрощалися. Оперативник вибіг з кабінету, на ходу телефонуючи дружині. Скляр так і залишився усміхненим, коли за Войтюком зачинилися двері.
– Молодий, що тут скажеш? Очі так і палають ентузіазмом, – стенув плечима Гочмановський. Поки Єгор з Льошею розмовляли, він встигнув завершити розмову зі свідком і тепер збирався провести його до виходу[9]. – Я теж колись так літав цими коридорами. Ходімо, – звернувся до сутулої літньої жіночки, яку Скляр ще від початку допиту запідозрив у брехні.
Щоправда, ділитися цими думками з Гочмановським Скляр не мав наміру. «Нехай сам розбирається зі своїми розслідуваннями». Єгор провів поглядом колегу та лжесвідка в справі про крадіжку й уважно перечитав інформацію, надану Войтюком.
– Льошка, ти молодчина! – вдоволено мовив сам до себе.
За сусіднім столом гмикнув Гусейнов – Єгор не звернув уваги. Натомість подивився, котра година, і швидко почав збиратися.
«На завтра ніхто нічого не відкладатиме», – подумалося, коли вибігав з кабінету.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 18:56
Скляр вийшов з міськвідділу й із задоволенням вдихнув свіжого повітря. Увесь день довелося сидіти в душному маленькому кабінетику, переповненому людьми. Службове розслідування завершилося півтора місяця тому, а він і досі не позбувся контролю з боку керівництва. Мало не кожен день від нього вимагали звіт про виконану роботу. Це неабияк дратувало й ще більше погіршувало й без того не надто хороший настрій.
Єгор безмежно любив свою справу, проте його гнітило працювати під тиском. Сьогодні чималий шмат роботи з розслідування нового вбивства виконав Войтюк, Єгор же мусив скніти у власному кабінеті над паперами. Скляр ненавидів обов’язки слідчого. Йому більше імпонувало бігати містом та проводити справжнє розслідування, як це роблять оперативники. Колись він саме так і робив (за що часто отримував критику як від керівництва, так і від колег). Проте зараз ситуація загострилася: через постійний контроль він рідко міг дозволити собі вольності.
Останнім часом Скляр все більше згадував мрію молодості працювати на себе. Заснувати власне детективне агентство й займатися лише тими справами, які йому цікаві. А саме – вбивствами. І бажано, щоб вони були заплутаними. Яке задоволення розслідувати побутове вбивство, де особа злочинця відома відразу, і це – сусід-алкоголік, разом з яким жертва розпивала горілку? Це має бути як мінімум щось схоже на нову справу про невідомого, чий труп виявили сьогодні вранці: спершу необхідно напружитися та встановити особу жертви, і тільки потім злочинця. А в ідеалі – щось типу справ Мáрко Вітторіно[10], Каміли Пасічник[11] чи Олександри Альтман[12]. Тоді він серйозно переймався, що вони залишаться нерозкритими. А в нього ще за всю кар’єру не було жодного «висяка» по вбивствах. Відразу після студентських років Скляр пообіцяв собі, що ніколи не залишить жодного вбивцю безкарним. «Ніхто не має права позбавляти людину життя».
Єгор не чекав від справи Андрія Павелківа чогось надто неординарного. «За два-три дні впораюся».
Він помилявся.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 19:10
Йому здалося, що на нього впала ціла стіна. Обвалилася на голову й розбила її на друзки. А потім впала ще одна. Знову й знову. Ударів було так багато, що він не мав змоги розплющити очей, а коли раптом вони припинилися, він вже майже нічого не бачив. Очі залило кров’ю з розбитих брів, з носа також юшило. Та бачити щось і не було потреби: він прекрасно усвідомлював, хто перед ним.
Вдихнув якомога більше повітря, користуючись моментом. Інстинктивно прикрив голову руками – нікчемна спроба захиститися, та спромогтися на щось інше не зміг. І саме в цей момент відчув гострий біль у животі. Настільки сильний, що в очах відразу потемніло, ноги підкосилися, і він впав на спину. Руки потягнулися до рани – гаряча кров стрімко витікала крізь пальці.
Він відчув легкий порух повітря, рештками свідомості збагнув: вбивця обійшов його й зупинився біля голови. Нічого хорошого від цього не чекав.
Міцна рука вхопила за чуба й потягнула до себе. Ще мить, і гострий ніж перерізав сонну артерію. Відразу забракло повітря, закривавлені руки механічно потягнулися до рани на шиї. Він харкав, відчуваючи, як з горла витікає кров, і мучився від браку повітря. Біль став єдиним відчуттям, що він був спроможний усвідомити.
Навіть те, що нині переживає останні миті життя, він так і не збагнув. В екстремальних ситуаціях спершу нас охоплює страх, і лиш потім приходить усвідомлення того, що відбулося. Але усвідомлення раптової власної смерті ніколи не приходить до людини.
Бо мертві вже не здатні нічого усвідомлювати.
* * *Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 19:15
Не довго думаючи, Скляр забіг у кафе-бар «Глобус», що неподалік із міськвідділом, швидко знайшов вільний віддалений столик і зручно вмостився, аби краще вивчити дані, що приніс йому Войтюк.
Попри оригінальний інтер’єр (імітація старовинного замку) Єгор терпіти не міг це місце через його історію: будівля, де наразі розташувалися два кафе, спортзал та супермаркет, кілька десятиліть тому слугувала в’язницею. У свій час радянська влада закатувала тут чимало людей. Відтак у народі це приміщення назвали «катівня НКВС».