Ім’я рози
– Що стосується посполитих, то, мабуть, на них ці таємниці наводять страх, адже вони мають їх за диявольські штучки, про які аж надто часто говорять їм проповідники. Розумієш, я знав вельми вправних лікарів, які виготовляли ліки, здатні негайно зцілити від хворості. Даючи цю мазь або напар посполитим, вони виспівували щось схоже на молитви, та не тому, що самі ці молитви мають здатність зцілювати, а тому, щоб душа, окрилена вірою в побожну формулу, охочіше корилася тілесній дії ліку. Та часто-густо скарби науки слід захищати не від посполитих, а від інших учених мужів. Нині виготовляють дивовижні механізми, якими воістину можна змінювати природний хід речей, але горе, коли вони потраплять до рук людей, які використовуватимуть їх для того, щоб зміцнити свою мирську могутність. Мені розповідали, нібито один хінський мудрець зробив порошок, який, зустрівшись з вогнем, може викликати страшний гуркіт і велике полум’я, знищуючи все на багато ліктів навколо. Це подиву гідний винахід, якщо використовувати його для того, щоб відвести русло річки або звільнити поле від кам’яних брил. Але якщо хтось використає його, щоб завдавати шкоди своїм неприятелям?
– Може, се й на благо, якщо то неприятелі Божого народу, – побожно сказав Никола.
– Може, й так, – погодився Вільям. – Але хто є нині неприятелем Божого народу? Імператор Людовік чи Папа Йоан?
– Господи Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись. – Мені зовсім не хочеться самому вирішувати це моторошне питання!
– Бачиш? – мовив Вільям. – Іноді краще, щоб деякі таємниці й надалі були сокриті під загадковими словами. Незбагненність природи не можна відтворити на козячій чи овечій шкурі. Арістотель у своїй книзі таїн твердить: якщо занадто поширювати знання про таємниці природи й мистецтва, порушується небесна печать і може трапитись чимало лих. Це не значить, що таємниць не слід відкривати, але саме вченим мужам належить вирішувати, коли і як се робити.
– Тому цілком слушно, що в таких місцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг має не кожен.
– То інша річ, – мовив Вільям. – Забагато говорити – то гріх, але занадто все замовчувати – теж гріх. Я не мав на увазі, що джерела знання треба приховувати. Ба більше, це здається мені великим злом. Я хотів сказати, що вчений муж, говорячи про таємниці, які можуть породити і добро, і зло, має право і обов’язок вживати затемнену мову, зрозумілу лише йому подібним. Шлях науки нелегкий, і нелегко відрізнити добро від зла. А часто вчені мужі нових часів є лише карликами на плечах у карликів.
Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звірень. Він підморгнув Вільямові (мовляв, ми з тобою розумієм один одного, бо говоримо про те саме) і натякнув:
– Одначе тут, – і кивнув на Вежу, – таємниці мудрості охороняє дещо інше. Магічні формули…
– Справді? – сказав Вільям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнуті наглухо двері, суворі заборони, погрози.
– Е, ні, ще щось…
– Що, наприклад?
– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…
– Які історії?
– Дивні. Скажімо, про ченця, якому вночі закортіло пробратися в бібліотеку, і він побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…
– А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з’явища?
– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім уже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знаджувати хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо читати деякі книги є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?
– Непогана ентимема, – погодився учитель.
– А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив – а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, – що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліотека-рів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього coбача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії зі шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…
– А може, всі ці магічні практики – діло рук померлих бібліотекарів?
Николу це збентежило й занепокоїло:
– Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Уже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте. – І вирушив у бік церкви.
Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч – маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.
– Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпане? – спитав я.
– Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…
– Чому?
– Вони, мабуть, були такі чеснотливі, що нині перебувають у царстві небеснім, споглядаючи лик Божий, якщо така відповідь тебе задовольнить. Що ж стосується лампад, то треба буде з’ясувати, чи справді вони там є. А відносно мастил, про які говорив наш скляр, то викликати видіння можна й простішими способами, і Северин непогано на них знається, як ти, певно, помітив нині. Ясна річ, в обителі не хочуть, щоб вночі хтось блукав по бібліотеці, а багато кого таки тягнуло і далі тягне туди.
– А який зв’язок між цією історією і нашим злочином?
– Злочином? Що більше я про це думаю, то більше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки.
– Чому ж?
– Ти пам’ятаєш, як нині вранці я помітив гноївню? Поки ми піднімалися по закруті, над яким височить східна башта, я побачив там сліди, залишені зсувом: у тому місці, де збирається найбільше відходів, частина ґрунту зірвалася і сповзла аж під башту. Ось чому нині увечері, зазирнувши вниз, ми побачили, що сніг не прикриває відходів, тобто їх ледь притрусив останній, вчорашній снігопад, а не попередній сніг, що випав був у минулі дні. Настоятель сказав нам, що Адельмів труп сильно розтрощило об камені, а під прямовисними мурами східної башти ростуть сосни. Камені ж є власне в тому місці, де закінчується мур, вони там утворюють щось на кшталт східця, а вже потім починається схил, вкритий покидьками.
– І що ж?
– А тепер подумай: хіба не… як би це сказати?., економніше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, які ще треба встановити, зі своєї власної волі кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об камені, і він, уже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноївню. Того вечора дув сильний вітер, він спричинив зсув, який перемістив частину ґрунту разом з покидьками і тілом того бідолахи під східну башту.
– Чому ви кажете, що цей розв’язок був би економнішим для нашого розуму?
– Любий Адсо, не варто множити причини і їх пояснення, якщо це не є конче необхідним. Коли припустити, що Адельм упав зі східної башти, то треба припустити також, що він пробрався якось в бібліотеку, що хтось вдарив його ще до того, як він зміг вчинити опір, що той хтось з бездиханним тілом на плечах зумів вилізти на вікно, відчинити його і кинути вниз того нещасного. Натомість для мого припущення нам досить Адельма, його самогубного наміру і зсуву. Все пояснюється меншою кількістю причин.
– Але навіщо йому було вбивати себе?
– А навіщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разі. Ця причина, безсумнівно, є. У Вежі панує атмосфера недомовок, усі замовчують щось перед нами. А тим часом до нас уже дійшли деякі поголоски, правда, досить туманні, про те, що Адельма з Беренґарієм пов’язували якісь дивні стосунки. А отже, нам варто уважніше придивитись до помічника бібліотекаря.
Поки ми отак бесідували, вечірня скінчилася. Челядники поквапились до своєї роботи, щоб до вечері все закінчити, а ченці вирушили до трапезної. Небо вже зовсім стемніло, починалася сніговиця. Легкий сніг падав крихітними, м’якими клаптиками, і сніжило, гадаю, мало не цілу ніч, бо наступного ранку біла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.
Я зголоднів, а тому зрадів, що прийшла пора вечеряти.
Першого дня повечер'я,
де Вільям і Адсо тішаться радою гостинністю абата і вислуховують гнівливі слова Хорхе
Трапезну освітлювали великі смолоскипи. Ченці сиділи вздовж ряду столів, а перпендикулярно до них, на широкому помості стояв стіл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв місце монах, який мав читати під час вечері. Абат чекав нас біля рукомийника з білим рядном, щоб витерти руки після миття, за древнім приписом святого Пахомія.
Він запросив Вільяма за свій стіл і сказав, що в той вечір я, хоч усього лиш новіцій-бенедиктинець, теж матиму цей привілей, як свіжоприбулий гість.
У наступні дні, сказав він мені по-батьківському, я сидітиму за столом з ченцями, а якщо мій учитель дасть мені на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опісля поїсти в кухні, де кухарі подбають про мене.
Тепер ченці нерухомо стояли біля столів – каптури опущені на обличчя, руки сховані у складках наплічників. Абат підійшов до свого стола і відмовив Benedicite[77].
Читець з амвона затягнув Edent pauperes[78]. Абат дав своє благословення, і всі сіли.
Правило нашого засновника передбачає дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель має змогу вирішувати, скільки їжі насправді потребують ченці. Утім, в наших монастирях тепер уже не так суворо ставляться до радощів столу. Я не говорю про ті обителі, які, на жаль, перетворилися на гнізда обжерства; але навіть у монастирях, які дотримуються приписів покаяння і чесноти, монахам, які здебільшого віддаються важкій праці розуму, подають поживу хоч і не витончену, зате ситну. Зрештою, на столі настоятеля завжди стоять кращі наїдки, адже нерідко там садять шанованих гостей, а монастирі пишаються плодами своєї землі і своїх хлівів, рівно ж як вправністю своїх кухарів.
За звичаєм ченці їли в мовчанці, спілкуючись між собою нашою звичною абеткою жестів. Першими обслуговувано новіціїв і молодших ченців, відразу по тому, як зі стола абата було передано страви, призначені для всіх.
За абатовим столом разом з нами сидів Малахія, келар і двоє найстарших ченців – Хорхе з Бурґоса, сліпий старець, з яким я вже запізнався в скрипторії, і старезний Алінард із Ґроттаферрати: йому було майже сто літ, він накульгував, виглядав немічним, і мені здалося, що він не сповна розуму. Настоятель розповів нам, що він живе тут ще з часів свого новіціяту і пам’ятає щонайменше вісімдесят років історії монастиря. Він сказав нам це півголосом ще на початку, а потім, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собі деякі вольності, і ми похвалили запропоновані нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарні властивості своєї олії або свого вина. А одного разу, наливаючи собі вина, він навіть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в наші часи ченців уже не можна переконати зовсім не пити, то хай принаймні не впиваються, бо ж вино навіть мудреців штовхає до гріха, як нагадує нам Еклезіаст. Бенедикт говорив про «наші часи», маючи на увазі свої часи, такі вже від нас далекі; що ж тоді казати про ті часи, коли ми вечеряли в монастирі, часи великого занепаду звичаїв (я вже навіть згадувати не хочу про мої часи, коли я це пишу, скажу хіба, що тут, у Мельку, більше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тоді без надміру, але й не без смаку.
Ми їли смажене на рожні м’ясо недавно забитих свиней, і я помітив, що для інших страв тут використовували не тваринний жир і не ріпакову олію, а добру оливкову олію, яку доставляли з посілостей абатства в підніжжі гори біля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тільки в нього на столі) – я бачив раніше, як її готували в кухні. Я помітив ще одну рідкісну річ – він послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала мені лінзи мого вчителя: як чоловік шляхетного походження, наш господар не хотів бруднити собі руки їжею і навіть запропонував нам цей свій інструмент, щоб ми могли накласти собі в тарілки м’ясо з великого полумиска. Я відмовився, але побачив, що Вільям охоче погодився і вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцім францисканці – люди зле виховані і посполитого походження.
Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:
– Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро[79]. І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! – І далі: – А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.
– Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся.
– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вільям, – адже твердять богослови, що сміх властивий людині.
– Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80], – відрубав Хорхе словами Петра Півчого.
– Проте, – прошепотів Вільям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентія поклали на решітку, в певний момент він запропонував своїм катам перевернути його на другий бік, кажучи, що з цього боку він вже спечений, як згадує також Пруденцій у «Peristephanon»[81]. Отже, святий Лаврентій умів говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів.
– Це доводить, що сміх – це щось близьке до смерті і розкладання тіла, – буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.
Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.
По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувались напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.
Ми вирушили разом з настоятелем.
– О цій порі замикають двері Вежі? – спитав Вільям.
– Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув.
– Зсередини? А сам він як вийде?
Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду.
– Звісно, в кухні він не спатиме, – мовив він різко. І приспішив крок.
– Гаразд, гаразд, – шепнув мені Вільям, – отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. – Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: – І не смійся. Як бачиш, у мурах цих сміх не тішиться доброю славою.
Ми ввійшли на хори. Світилась лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.
Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Tu autem Domine miserere nobis»[82]. Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini»[83], і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram»[84]. Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа![85] На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.
– Слідкуй за цим місцем, – сказав мені Вільям. – Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі.
– Під цвинтарем?
– Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі.
– То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку? – перестрашено спитав я.
– До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому, що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв.
– То навіщо вам знати про вхід?
– Бо мудрість не лише в тім, щоб знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тім, щоб знати все про те, що міг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нині я говорив майстрові-скляру, що вчений муж повинен до певної міри берегти таємниці, які він відкриває, щоб інші ними не зловжили, одначе відкривати їх треба, а в цій бібліотеці, схоже, таємниці навічно зостаються сокритими.
З цими словами він пішов до виходу, бо служба скінчилася. Обоє ми були дуже стомлені, тому відразу пішли в нашу келію. Я згорнувся клубком у своєму «склепику», – як жартівливо назвав мою нішу Вільям, й одразу ж заснув.
День другий
Другого дня полуношниця,
де пару годин містичного щастя обриває вельми кривава подія
Нема зрадливішої живини, ніж півень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа. Чин наш знав півнів недбайливих, котрі не піли зі сходом сонця. Зрештою, особливо у зимові дні, служба полуношниці відправляється, коли надворі ще ніч уповні і вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темряві і довго в темряві молитися, очікуючи дня й освітлюючи морок полум’ям побожності. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братією, а відбувати ніч, ритмічно проказуючи визначене число псалмів, яке відмірює плин часу, щоб, коли проминуть години, виділені іншим для сну, подати їм знак до пробудження.
Отак-от розбудили й нас тієї ночі чувальники – дзвонячи у дзвіночки, вони обходили опочивальні й притулок для прочан, а один із них зазирав у кожну келію, гукаючи «Benedicamus Domino»[86], на що ченці відповідали «Deo gratias»[87].
Ми з Вільямом підкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь півгодини ми були вже готові зустріти новий день і подалися на хори, де ченці, простершись на землі, відмовляли перші п’ятнадцять псалмів і чекали, коли увійдуть новіцїї під орудою свого вчителя.
Тоді кожен сів на своє сідалище і хор заспівав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»[88]. Голоси здіймались до склепінь церкви, немов молитва дитини. Двоє ченців піднялися на амвон і виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»[89], а після нього – інші, приписані обрядом. І я відчув запал оновленої віри.
Ченці сиділи на своїх сідалищах – шістдесят однакових постатей в однакових габітах і каптурах, шістдесят тіней, ледь освітлених полум’ям великого триніжка, шістдесят голосів, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсінок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була місцем сокритих тайнощів, свавільних спроб відкрити їх і похмурих грізьб. Бо тоді я бачив у ньому лише пристанище чеснотливості, релікварій мудрості, ковчег обачності, вежу мудрості, заповідник лагідності, бастіон сили, кадило праведності.
Після шести псалмів почалося читання Святого Письма. Декому з ченців очі злипалися від сонливості, і один з нічних чувальників з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спійманий на дрімоті мусив спокутувати переступ – він брав лампу і сам продовжував обхід. Заспівали ще шість псалмів. Тоді абат дав своє благословення, гебдомадарій став відмовляти молитви, всі схилилися перед вівтарем і запали у мить самозаглиблення, всю солодкість якого не збагнути нікому, хто не пережив цих часин містичного запалу і глибокого внутрішнього сумиру. Врешті, знов опустивши каптури на обличчя, всі сіли й урочисто затягли «Те Deum»[90]. Я теж возблагодарив Господа за те, що Він забрав у мене сумніви і звільнив од збентеження, яке заволоділо було мною першого дня в абатстві. Ми слабкі створіння, сказав я собі, і серед сих учених і побожних монахів теж рояться дрібні заздрощі та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяє буйний вітер віри, тільки-но всі зберуться в ім’я Отця, а Христос знов зійде поміж них.
* * *Між полуношницею і хвалитнами чернець не вертається до келії, хоч надворі все ще глибока ніч. Новіції пішли за своїм учителем в капітулярну залу вивчати псалми, дехто з ченців зостався в церкві, щоб подбати про священне знадіб’я, а більшість прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружґанку, що зробили й ми з Вільямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутніми на хвалитнах.
Знов почалося псалмопіння, і один з-посеред приписаних на понеділок псалмів воскресив мої колишні страхи: «Грішне слово безбожного в серці моїм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав він бути мудрим, щоб чинити добро[91]». Мені здалося лихою призвісткою, що саме на той день правило приписало такий страхітливий докір. Не втихомирило мого трепетливого неспокою і звичне читання Одкровення після хвалитних псалмів, й уяву мою знов заполонили постаті з порталу, які так зачарували моє серце й очі напередодні. Та після респонсорію, гімну і стиха, коли почалася піснь Євангелія, я помітив за вікнами хорів, якраз над вівтарем, блідий посвіт, що починав уже вигравати різнобарвними вітражами, котрі досі мертво спочивали у мороці. То не була ще вранішня зоря, яка торжествуватиме при часі першому, коли ми співатимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»[92]. То було лише перше кволе провістя зимового світанку, але і його було досить, і досить було легкої півтіні, що помалу витісняла нічну пітьму в наві, щоб звеселити моє серце.
Ми співали слова з божественної книги, свідкуючи про Слово, яке прийшло освітити народи, і мені здалося, що денне світило всім своїм сяйвом вливається у храм. У словах гімну немов виблискувало ще неприсутнє світло, немов містична лілія пахучо розкривалася між хрестовинами склепіння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовної радості, – молився я мовчки, мовлячи своєму серцю: – Чого ж ти, дурне, боїшся?»
Але раптом за північними дверима здійнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до праці, сміє заважати святому богослужінню. Тут увійшло троє свинарів з перестрашеними обличчями. Підійшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотіли. Настоятель спершу заспокоїв їх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввійшли інші челядники, і вигуки залунали голосніш:
– Там чоловік, мертвий чоловік! – говорив хтось, а інші гукали: – То монах, хіба ти не бачив його чобіт?
Молільники замовкли, а настоятель поспіхом вийшов, подаючи знак келареві, щоб той ішов за ним. Вільям поквапився їм услід, але вже й інші ченці покинули свої місця і притьмом посунули надвір.
Небо вже посвітліло, а від снігу на землі усе навколо здавалося ще світлішим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височіла велика посудина зі свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатої форми, схожий на дві тички, запхані у землю й обвішані ганчір’ям, щоб відполохувати птахів.