Ім’я рози
Умберто Еко
Зiбрання творiв (Фолiо)
Умберто Еко (1932–2016) – вiдомий iталiйський письменник, вчений i фiлософ. Його перший роман «Ім’я рози», опублiкований у 1980 роцi, одразу ж став супербестселером. Книгу перекладено багатьма мовами, i сьогоднi вона вважаеться класикою свiтовоi лiтератури. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Умберто Еко «Бавдолiно», «Таемниче полум'я царицi Лоани», «Празький цвинтар», «Маятник Фуко», «Номер нуль».
«Ім’я рози» – захоплююча детективна iсторiя, органiчно вплетена в реальнi iсторичнi подii XIV столiття. У середньовiчному монастирi за загадкових обставин один за одним гинуть ченцi. З’ясувати причину iхньоi смертi доручено вченому-фран-цисканцю Вiльяму i його помiчнику Адсо. Розпочавши розслiдування, вони занурюються у лабiринт пiдступних iнтриг, полiтичних махiнацiй, потаемних порокiв та абсурдних забобонiв, якими сповнене життя монахiв, i, вирiшуючи багато фiлософських питань, iдучи шляхом логiчних розмiрковувань, розкривають загадковi вбивства.
Умберто Еко
Ім’я рози. Нова авторська редакцiя 2012 року
IL NOME DELLA ROSA
by Umberto Eco, 1980
© 2020 La nave di Teseo Editore, Milano
© M. І. Прокопович, переклад украiнською, глосарiй, 2013
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2018
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Зауваги до нового видання
Характеризувати це видання як перероблене е, мабуть, певним перебiльшенням, оскiльки численнi розкиданi виправлення, якi я внiс в оригiнальний текст, не мiняють нi його наративноi структури, нi стилю його мови. Що стосуеться останнього, то я лиш усунув деякi незграбнi повторення того самого слова на вiдстанi кiлькох рядкiв, замiняючи його синонiмом, й iнодi (але зрiдка) спростив деякi синтаксичнi конструкцii.
Я виправив тих кiлька недоглядiв (нечисленних, мушу сказати, оскiльки звертався я до текстiв виключно середньовiчних), яких соромився ось уже тридцять рокiв. Примiром, в одному з тогочасних гербарiiв я знайшов згадку про рослину пiд назвою «cicerbita» (яка схожа на цикорiй) i витлумачив ii як «cucurbita», тобто гарбуз, – а гарбузiв у Середньовiччя не знали, оскiльки завезенi вони були пiзнiше з Америки.
Найзначнiшi, мабуть, змiни стосуються обсягу латинських цитат. Латина була i залишаеться фундаментальним елементом, який надае iсторii монастирського колориту i пiдтверджуе надiйнiсть деяких посилань на iдеi тiеi доби; з другого боку, я хотiв забезпечити своему читачевi певний досвiд покаяння. Проте мiй американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що европейський читач, навiть якщо не вивчав латини у школi, мае у своiй головi стiльки написiв, прочитаних на фасадах палацiв або церков, i чув стiльки фiлософських, юридичних чи релiгiйних цитат латиною, що його не кидають у жах такi слова, як (скажiмо) dominus або legitur. Натомiсть американський читач матиме набагато бiльшi труднощi – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.
Тодi ми з моiм перекладачем Бiлом Вiвером взялися скорочувати, хоч i не набагато, уступи латиною, iнодi починаючи цитату латиною, а тодi продовжуючи англiйською, або ж залишаючи цитату, але потiм переказуючи ii найважливiшу частину – i в цьому я мав на мислi звичаi моiх краiв, де, розмовляючи дiалектом, повторюють найважливiшi твердження лiтературною iталiйською, щоб наголосити на них.
Перечитуючи потiм англiйську версiю, я усвiдомив, що скорочення цi зовсiм не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякi уступи. Тодi я вирiшив полегшити також iталiйську версiю. Вiдразу згадуеться менi випадок, коли пiд час суперечки в бiблiотецi Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не мiг не вдатися тут до священноi мови, але вiдразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентiй на решiтцi глумливо просив своiх катiв перевернути його на другий бiк (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповiв цей епiзод iталiйською, щоб зробити дотепнiсть зрозумiлiшою. Крiм того, у такий спосiб я скоротив первiсних дев’ять рядкiв до чотирьох, надаючи ритмовi обмiну реплiками бiльшоi легкостi.
Інодi у письменникiв бувае так, як у дантистiв – пацiент вiдчувае у ротi щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, i всю важкiсть як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкостi цiлий абзац.
Ось i все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усi мiсця, де я внiс змiни, переможця не було б, бо iнодi мое втручання стосувалося сполучника або ж iншого незначного елементу i залишаеться зовсiм непомiтним. Можливо, навiть не варто було про це згадувати, та оскiльки це видання, з огляду на дотримання бiблiографiчноi точностi, характеризуеться як «перероблене», то сказати це було моiм обов’язком.
У. Е.
Ясна рiч, рукопис
16 серпня 1968 року до рук менi потрапив томик пера якогось абата Валяе, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprеs ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1 - Рукопис о. Адса, перекладено французькою за виданням о. Ж. Мабiйона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим. автора.]. У цiй книжцi, надiленiй доволi бiдними iсторичними вказiвками, твердилося, буцiмто вона вiрно вiдтворюе рукопис XIV сторiччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирi цей великий ерудит XVII сторiччя, якому ми завдячуемо створенням iсторii бенедиктинського чину. Я втiшався цiею вченою знахiдкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празi на близьку менi особу. Через шiсть днiв у це безталанне мiсто вторглися радянськi вiйська. Менi вдалося щасливо дiстатися до австрiйського кордону в Лiнцi, а звiдти я вирушив до Вiдня, де й зустрiвся з очiкуваною особою, i разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.
У цiй атмосферi великого неспокою я захоплено читав неймовiрну iсторiю Адса Мелькського, i вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати ii, записавши кiлька великих зошитiв з папiрнi Жозефа Жiльбера, по яких так приемно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околицi Мелька, де над закрутом рiчки все ще прямовисно пiдноситься чудовий Stift[2 - Монастир (нiм.) – тут i далi примiтки перекладача, якщо не вказано iнакше.], не раз вiдновлюваний за столiття свого iснування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирськiй бiблiотецi я не знайшов i слiду Адсового рукопису.
Однiеi трагiчноi ночi у невеликому готелi на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався i супутниця моя зникла, прихопивши iз собою книжку абата Валле, не зi злоби, а через те сум'яття, серед якого так рiзко завершилися нашi стосунки. Менi зосталася лиш купка зошитiв, записаних моею власною рукою, i велика пустка в серцi.
Через кiлька мiсяцiв, будучи вже в Парижi, я вирiшив продовжити своi пошуки. Серед тих небагатьох вiдомостей, що iх я почерпнув у французькiй книжцi, було напрочуд детальне i точне посилання на джерело:
Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus
R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3 - Старожитня антологiя, або Зiбрання старожитнiх праць i творiв усiлякого роду – поем, листiв, епiстул, епiтафiй, з нiмецьким коментарем, примiтками та дослiдженнями превелебного отця, доктора теологii Жана Мабiйона, еромонаха чину св. Бенедикта i згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життепис Мабiйона i кiлька невеликих творiв, а саме дослiдження «Про хлiб причастя, прiсний i квасний» для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, епископа Іспанii, на ту ж тему i послання Євсевiя Романського до Теофiла Галла «Про почитання невiдомих святих», Париж, друкарня Левеск, при мостi св. Михаiла, 1721. За дозволом короля (лат.).].
Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бiблiотецi Сент-Женевев, однак, на мое велике здивування, це видання рiзнилося вiд описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був указаний iнший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianorum (prope Pontem S. Michaelis)[4 - Монталан, на набережнiй оо. Августинцiв (при мостi св. Михаiла) (лат.).], i також iнша дата, на два роки пiзнiша. Зайве й говорити, що цi analecta не мiстили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що була то, як легко перевiрити, збiрка текстiв середньоi i малоi довжини, а iсторiя, яку переписав Валле, займала кiлька сотень сторiнок. Тодi я взявся розпитувати вiдомих медiевiстiв, зокрема незабутнього Етьена Жiльсона, але не було сумнiву, що единим виданням «Vetera Analecta» було те, яке я бачив у бiблiотецi Сент-Женевев. Вiдвiдини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассi, i розмова з моiм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своiх книжок у друкарнi абатства (якоi, зрештою, там нiколи не було). Усiм вiдомо, з якою недбалiстю французькi ерудити ставилися до вимоги давати вiрогiднi бiблiографiчнi вказiвки, але тут це виходило за межi будь-якого розсудливого песимiзму. Я став схилятися до думки, що до рук менi потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годi було повернути назад (принаймнi менi не стало духу попросити ii в особи, яка забрала була ii у мене). Менi зосталися лише моi нотатки, щодо змiсту яких у мене вже почали виникати сумнiви.
Бувають магiчнi моменти, коли нас охоплюе велика фiзична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («еп те retragant ces dеtails, jen suis ? me demander sils sont rеels, ou bien si je les ai r?vеs»[5 - Пригадуючи цi подробицi, я не можу не питати себе – реальнi вони, а чи просто наснились менi (фр.). Цитата iз «Сiльвii» Жерара де Нерваля.]).
Як я дiзнався пiзнiше з чудовоi книжечки абата Бюкуа, подiбно виникають примари ще не написаних книжок.
Якби не новий трапунок, я б i досi нiчого не знав про походження iсторii Адса з Мелька. Але у 1970 роцi, нишпорячи по прилавках невеликоi антикварноi книгарнi на вулицi Корр’ентес у Буенос-Айресi, неподалiк од знаменитого Патiо дель Тан/о, теж розташованого на цiй чудовiй вулицi, я розкопав iспанський переклад книжечки Мiла Темешвара[6 - Мiло Темешвар — фiктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовуе це iм’я для фiктивних посилань.] «Про застосування дзеркал при грi у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своiй книжцi «Апокалiптики та iнтегрованi», пишучи про пiзнiший його твiр «Продавцi Апокалiпси».
То був переклад раритетного оригiналу грузинською мовою (Тифлiс, 1934), i, на превелике мое здивування, я знайшов там розлогi цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабiйон, а отець Атаназiй Кiрхер (але який твiр мався на увазi?).
Один учений – якого я тут називати не хочу – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'ятi змiст усiх його творiв), що великий езуiт нiколи не згадував про Адса Мелькського.
Але я на власнi очi бачив Темешваровi сторiнки, а епiзоди, на якi вiн посилався, цiлковито збiгалися з оповiдями в рукописi, перекладеному Валле (зокрема, опис лабiринту не залишав мiсця жодним сумнiвам).
Що б там не писав потiм про це Беньямiно Плачiдо[7 - La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим. автора.], абат Валле таки жив колись на свiтi, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.
Так я дiйшов висновку, що Адсовi спогади, без сумнiву, багато чим суголоснi з подiями, про якi вiн там оповiдае, хоча б своiми численними розпливчастими таемницями, починаючи з особи автора i закiнчуючи мiсцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, i можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен мiж Помповою i Конком, а найiмовiрнiше, це мiсце слiд шукати вздовж апеннiнського гiрського пасма, мiж П'емонтом, Лi/урiею та Францiею (тобто десь мiж Лерiчi та Турбiею[8 - Алюзiя до Дайте – див.: «Божественна комедiя», Чистилище, 3, 49. Турбiя i Лерiчi — крайнi пункти гористоi мiсцевостi мiж Генуею i Нiццою на побережжi Лiгурiйського моря.]).
Описанi подii розгорталися наприкiнцi листопада 1327року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327роцi вiн був новiцiем, а спогади своi писав уже близьким до смертi старцем, рукопис можна гiпотетично датувати останнiми десятилiттями XIV сторiччя.
Якщо добре подумати, причин для публiкацii iталiйського перекладу малозрозумiлого нео/отичного французького переказу латинського видання XVII сторiччя, яке мiстило твiр, що його наприкiнцi XIV сторiччя написав латиною якийсь нiмецький монах, було небагато.
Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на iталiйських писаннях тiеi доби слiд було вiдкинути як цiлковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свiдчить про те, що свiтогляд його (чи свiтогляд ченцiв абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаiчнiший; його культура грунтувалася на нагромаджуванiй столiттями сумi знань та стилiстичних прийомiв, якi можна ототожнити з пiзньо-середньовiчною латинською традицiею. Адсо мислить i пише, як чернець, котрого нiяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невiдступно наслiдуе взiрцi, знайденi на сторiнках книг у бiблiотецi, про яку розповiдае. Судячи з мови та вчених цитат, його iсторiя (якщо абстрагуватися вiд згадок про подiiXIV сторiччя, що iх сам Адсо описуе досить розгублено i завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторiччi.
З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повiвся з текстом досить вiльно, i не лише в стилiстичному планi. Примiром, коли дiйовi особи говорять про достоiнства цiлющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертовi Великому «Книгу таемниць», яку впродовж столiть не раз переробляли. Звiсно, Адсо мiг знати цей твiр, але рiч у тiм, що вiн цитуе з неi цiлi уривки, якi аж надто дослiвно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певнiстю можна вiднести до епохи Тюдорiв[9 - Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим. автора.]. Зрештою, пiзнiше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсiв рукопис, у Парижi популярнi були так званий Великий i Малий Альберт[10 - Les admirables secrets dAlbert le Grand, A Lyon, Chez les Hеritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne dAgrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим. автора.] – видання XVIII сторiччя, безнадiйно засмiченi пiзнiшими вставками. Одначе хiба можна мати певнiсть, що у текстi, вiдомому Адсовi та монахам, чиi бесiди вiн записував, поряд з розмаiтими глосами, схолiями i доповненнями, не було також фрагментiв, якi могла потiм використати пiзнiша традицiя?
І врештi, чи повинен я зберегти латиною тi уступи, що iх не вважав доцiльним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб вiдтворити атмосферу тiеi доби? Явних пiдстав для цього не було, крiм мого гiпертрофованого прагнення бути вiрним своему джерелу… Я позбувся надмiру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепськi романiсти, коли, виводячи на кiн француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!»[11 - До дiдька!.. Жiнка, ох, жiнка! (Фр.)].
Одне слово, мене переповнюють сумнiви. І навiть не знаю, чому я, зiбравшись з духом, вирiшив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажiмо так: був то жест закоханостi. Чи, як хто бажае, спосiб звiльнитися вiд багатьох давнiх нав'язливих iдей.
Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний свiт. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцiм писати слiд лише з думкою про сучасне, щоб змiнити цей свiт. Та минуло понад десять рокiв, i тепер потiхою для лiтератора (якому повернуто його високу гiднiсть) е змога писати з чистоi любовi до писання. Тому нинi я вiльний переповiсти – з чистого уподобання оповiдати – iсторiю Адса з Мелька, насолоджуючись i втiшаючись вiд того, як безмiрно далека вона вiд нашоi доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всiх тих монстрiв, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим свiтом, як позачасово чужа нашим сподiванням i нашим уявленням.
Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденнi знегоди, i, читаючи ii, ми можемо повторити за великим наслiдувачем Томою Кемпiйцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12 - Всюди шукав я спокою, та знайшов його лиш у кутку з книжкою (лат.).]».
5 сiчня 1980 року
Примiтка
Адсiв рукопис роздiлений на сiм днiв, а кожен день – на перiоди, що вiдповiдають розкладовi богослужiнь. Пiдзаголовки вiд третьоi особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскiльки вони дають читачевi кориснi вказiвки i звичай цей не був чужим лiтературним творам тiеi доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцiльне iх опускати.
Певнi сумнiви викликало у мене те, як Адсо визначав канонiчнi часи, i не лише тому, що у рiзних мiсцевостях та в рiзнi пори року iх визначали по-рiзному, але й тому, що у XIV сторiччi, ймовiрно, вже не дотримувалися з абсолютною точнiстю вказiвок, поданих у Правилi святого Бенедикта.
Одначе, щоб читачевi зручнiше було орiентуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого iх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порiвняння первiсного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у працi «Les heures Bеnеdictines»[13 - Schneider Edouard. Les heures Bеnеdictines. – Paris: Grasset, 1925. – Прим. автора.]:
