Самсон i Надiя
Андрiй Юрiйович Курков
Ретродетектив
Ранньою весною 1919 року у Самсона Колечка пiд час вуличного погрому козаки зарубали батька, йому самому вiдтяли вухо. У Киевi заворушення, мiсто знову захоплене бiльшовиками, але вони майже не контролюють ситуацiю. Городян грабують справжнi i фальшивi червоноармiйцi, по околицях Киева раз по разу господарюють банди всiляких отаманiв – Зеленого, Григор'ева, Струка… Виживати стае все складнiше. За збiгом дивних обставин – завдяки письмовому столу покiйного батька – Самсона Колечка беруть на службу до мiлiцii. Ця справа для нього абсолютно нова, проте вiн одразу, починае розслiдувати злочини – тi, що здiйснюють червоноармiйцi, якi в нього оселилися. Розслiдування Самсона призводять до абсолютно непередбачуваних наслiдкiв…
Андрiй Курков
Самсон i Надiя
Присвячуеться Всеволоду Євгеновичу Дмитрiеву, архiвiсту-ентузiасту, iдеалiстовi, який ненавидiв насильство.
1
Дзвiн шаблi, що впала на голову батька, оглушив Самсона. Краем ока вiн зловив миттевий спалах блискучого леза клинка й ступив у калюжу. Лiвою рукою вже мертвий батько штовхнув його вбiк, i через цей поштовх наступна шабля упала не на його рудоволосу голову, але й не мимо – вiдсiкла праве вухо, i вiн побачив його, падаючи у придорожню канаву, устиг простягнути руку, зловити й затиснути в кулацi. А прямо на дорогу впав батько з розрубаною навпiл головою. І кiнь припечатав його ще раз до землi пiдкованим копитом задньоi ноги. Потiм вершник шарпнув вуздечку коня та рвонув уперед, де з десяток прудконогих городян самi кинулися в канави обабiч, розумiючи, що iх чекае. За ним – ще п’ять вершникiв.
Але Самсон iх уже не бачив. Вiн лежав на схилi канавки, лiвою долонею упершись в мокру землю й опустивши голову на пiдкладений пiд неi кулак правоi руки. Рана на головi палала, пекла голосно i дзвiнко, наче хтось навмисне над нею лупив молотом по сталевiй рейцi. Гаряча кров лилася по вилицi на шию, затiкала за комiр.
Знову закапав дощ. Самсон пiдвiв голову. Подивився на дорогу. Побачив вiдкинуту пiдошвою до нього ногу батька. Темно-синi гудзиковi англiйськi черевики, навiть вимазанi грязюкою, мали благородний вигляд. Батько iх носив постiйно i дбайливо вже шiсть рокiв, iз 1914-го, коли, наляканий початком вiйни, торговець взуттям на Хрещатику скинув цiну, справедливо вважаючи, що вiйна – не найкращий час для продажу модних товарiв.
Вiн не хотiв бачити мертвого батька повнiстю, з розрубаною головою. Саме тому позадкував по канавi, не розтуляючи кулака з вухом. Вибрався на дорогу, але випростатися не змiг. Стояв худий i згорблений, не даючи собi обернутися назад. Зробив кiлька крокiв i спiткнувся об тiло. Обiйшов, i тут знову страшенний шум звалився на його голову й шугонув до неi всередину. Вiн вливався розжареним оловом у вiдрубане вухо. Самсон притиснув кулак до кровоточивоi рани, немов намагався заткнути ii та перекрити гуркiт, що продирався до голови, i побiг. Побiг просто геть, хоч i туди, звiдкiля вони з батьком прийшли, у бiк рiдноi Жилянськоi. Крiзь гуркотняву i шум почув окремi пострiли, але це його не зупинило. Самсон бiг повз розгублених городян i городянок, якi роззиралися на всi боки, але нiкуди не йшли. І коли вже вiдчув, що далi не може, що сили закiнчуються, зачепився поглядом за велику вивiску над дверима двоповерхового особняка: «Лiкування захворювань очей. Лiкар Ватрухiн М. М.».
Пiдбiг до дверей, потягнув за клямку лiвою рукою. Зачиненi. Стукнув.
– Вiдчинiть! – закричав.
Затарабанив по них кулаками.
– Чого вам? – долинув зсередини явно старий жiночий переляканий голос.
– Менi до лiкаря!
– Микола Миколайович сьогоднi не приймае!
– Вiн мусить! Вiн зобов’язаний мене прийняти! – благав Самсон.
– Хто там, Тоню? – пролунав вiддалений i глибокий чоловiчий баритон.
– Так хтось iз вулицi! – вiдповiла бабуся.
– Впусти!
Дверi прочинилися. Старенька подивилася на закривавленого Самсона крiзь щiлину, потiм впустила й вiдразу зачинила дверi на замок i два засуви.
– Ой, господи! Хто це вас?
– Козаки. А де лiкар?
– Ходiмо!
Гладко виголений сивочолий лiкар, оглянувши рану, мовчки ii обробив, приклав до неi тампон iз маззю та перебинтував голову.
Самсон, трохи заспокоений тишею квартири, подивився на нього з тихою вдячнiстю та розкрив перед ним правий кулак.
– А вухо можна якось пришити? – запитав ледве чутно.
– Я вам не скажу, – сумно похитав головою лiкар. – Я лiкую захворювання очей. Це вас хто так?
– Не знаю, – хлопець знизав плечима. – Козаки.
– Червоне безвладдя! – сказав Ватрухiн i важко зiтхнув.
Вiн вiдiйшов до столу, попорпавсь у верхнiй шухлядi та, вийнявши коробочку з-пiд пудри, простягнув хлопцевi.
Самсон зняв кришечку, усерединi було порожньо. Лiкар вiдiрвав клаптик вати i поклав на дно коробочки. Самсон опустив до неi вухо, закрив i сховав у накладну кишеню куртки-френча.
Пiдвiв погляд на лiкаря.
– У мене там батько залишився, – вiн важко зiтхнув. – На дорозi. Зарубали.
Лiкар гiрко прицмокнув i хитнув головою.
– Хiба можна зараз по вулицях ходити? – Вiн розвiв руками. – І що ж ви збираетеся робити?
– Не знаю, треба забрати його…
– Грошi у вас е?
– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.
– Ходiмо, – Ватрухiн жестом показав на дверi, що вели до коридору.
Вулицi цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стрiляли з рушниць. Над мiстом, яке напилося кровi, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на нiч на його дахи та кладовища.
Коли дiйшли до Нiмецькоi, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили двi пiдводи та з десяток дядькiв. На одну пiдводу вже пiдняли кiлькох убитих, але батько Самсона так i лежав на краю дороги. Тiльки тепер вiн був босим – хтось зняв англiйськi гудзиковi черевики.
Самсон нахилився до його тiла, намагаючись не дивитися на голову. Полiз рукою пiд груди, намацав у внутрiшнiй кишенi пальта портмоне. Витягнув. Його пухлiсть дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча i, випроставшись, озирнувся на пiдводи.
– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньоi пiдводи за вуздечку.
– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лiкаря.
– А який похоронний дiм тут ближче? – запитав дядька лiкар.
– Та до Гладбаха ближче за всiх! – вiдповiв той. – А грошi ж е? Тiльки не цi, не карбованцi!
– «Керенки» е, – сказав лiкар.
– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу пiдняти, а то ж вимажетеся!
