Допив Самсон чай, пiдвiвся, прихопивши з колiн пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусiдцi.
– Якщо у мене хто на прикметi з’явиться, я тобi скажу! – пообiцяла на прощання вдова i зачинила за ним дверi.
Молоко та пляшка з олiею тепер стояли всерединi вiкна, на одну шибку ближче до вулицi. Холоднi кахлянi грубки просили дров. Але Самсоновi здавалося, що в повiтрi квартири ще витае тепло минулоi топки. Перед сном вiн пiв оберемка дров спалив у тiй грубцi, що i вiтальню, i спальню грiла. У батькiвському кабiнетi, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в тi днi, коли залишалися вони з батьком узагалi без дров. Але якось же перезимували. А наприкiнцi зими раптом виявилося, що хтось у iхньому пiдвалi величезну кiлькiсть дров сховав. Видно, крадених. Сховав i пропав. Так що тепер будинок мiг жити в теплi. Але сонце вже на весну повернуло. До теперiшнього природного тепла залишалося чекати недовго.
Коли посiрiло за вiкном i час сутiнкiв наблизився, вдягнув Самсон свою гiмназичну шинель i, опустивши в ii кишеню розписку вiд кравця iз зазначенням його адреси на Нiмецькiй вулицi, вийшов iз дому.
Люди по вулицi ходили обережно й намагалися не ловити гав, нiби боялися побачити щось неприемне. На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт i перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнiм. Зупинився на мiсцi його загибелi, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лiкарем приходив. Загуло в головi, немов кров пiднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком кровi, i немов старалися цiею малорухливiстю та вагою охопити його. Тому пiшов звiдти Самсон рiшучим кроком далi, звернув на Нiмецьку i вже бiля будинку кравця зупинився перед вивiскою «Кравець Сивокiнь. Костюми. Вiзитки. Фраки».
У вiкнi майстернi горiло неяскраве свiтло. Найяскравiшим воно було у двох вiкнах на другому поверсi особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях i став чекати.
Кравець, якого Самсон тiльки кiлька разiв i бачив у своему життi, прочинив дверi й запитав, не привiтавшись: – Що вам у позаурочний час?
Самсон назвався, просунув розписку через дверi, яку ланцюжок ширше, нiж на кулак, не розкривав.
Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав спiвчутливо.
– Ви ж дрiбнiшi за вашого батечка будете, – сказав i зiтхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боiтеся по вечiрнiй вулицi нести?
– Я заберу, – сказав Самсон.
Ще було не зовсiм темно i страшно, коли вiн iшов назад. Назустрiч йому навiть вийшли двi дiвчини, акуратно в усе темне одягненi. І почув вiн занадто чiтко, як одна однiй прошепотiла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!
Зупинився вiн, провiв iх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав iще, що в темрявi такiй нiхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.
Паперовий пакет iз костюмом, стягнутий мотузкою, вiн нiс пiд рукою i намагався сильнiше до тiла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.
Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лiвоi половини шафи, пiд батькiвське пальто.
Свое гiмназичне пальто поверх ковдри постелив i спати лiг у теплiй спiднiй сорочцi та пiдштаниках. Лежав, чекав, коли тiло зiгрiеться, але заснути нiяк не мiг. А тут iще почав йому ввижатися шорсткий звук, нiби миша щось паперове або картонне гризе. Вiн пiдвiвся, засвiтив гасову лампу й у всi кутки своеi кiмнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудiння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й пiд час пошукiв невидимоi мишi. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тiльки вiн починав iх шукати. Зупинившись, вiн зрозумiв, що все ще чуе цей шум. Але зрозумiло вже йому стало, що не звiдси, не з його кiмнати звук чуеться. Вийшов у коридор i почув шарудiння голоснiше та чiткiше. І долинало воно нiби з батькiвського кабiнету, хоча важкi горiховi дверi мали тримати всi звуки цiеi кiмнатки в таемницi вiд тих, хто в нiй не перебувае!
Зайшов Самсон до кабiнету. Ще голоснiше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Пiдiйшов, рiзко висунув верхню лiву шухляду – i все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб i далi кудись. У свiтлi гасовоi лампи побачив Самсон коробочку з-пiд пудри з прогризеною у верхньому кутку дiркою. У дiрку цю можна було вже й палець просунути.
Узяв вiн коробочку в руку, кришечку з неi зняв. Побачив свое вухо iз запеченою кров’ю по краю порiзу. Вухо здавалося живим, зовсiм не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно вiдчув цей дотик i пальцем, i вухом. Помацав тодi вiн свое лiве вухо пальцем. І те ж саме вiдчуття у нього виникло.
Збентежений i сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов iз нею i з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку вiд французьких льодяникiв, сховав у неi коробочку з вухом i забрав iз собою в спальню. Вiдчув, як бажання сну перемагае холод в його тiлi.
4
Микола Миколайович Ватрухiн, здавалося, нiскiльки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.
– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив вiн хлопця до кабiнету, кивнувши прислузi, що визирала з-за спини вiзитера.
Знявши брудну пов’язку з його голови i гидливо кинувши ii в кошик для смiття, вiн нахилився до оголеного вушного отвору.
Самсон зауважив, що в руках лiкаря з’явилася лупа на перламутровiй ручцi.
– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухiн. – Заживае як на студентi! – мовив повагом вiн, немов сам здивувався цьому вiдкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…
– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.
– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!
– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, i якщо по правдi, боюся я без вуха по вулицi ходити. Це ж на очах у всiх!
– Гаразд, гаразд, – лiкар махнув рукою. – Не подумайте, що менi бинта на вас шкода! Хоч тепер i не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч i не фахiвець!
Перед тим як забинтувати наново голову, лiкар з силою обома руками повернув ii оголеним вушним отвором до вiкна.
– Видимих пошкоджень немае. Чуете ж добре?
Самсон зiтхнув:
– Інодi здаеться, що занадто добре! Навiть заснути важко!
– Ну це, братику, тому, що тепер у вас слух цим вушним отвором всеспрямований, а не такий, як лiвим! Вухо ж нам дано не тiльки для того, щоб чути, а перш за все, щоб прислухатися! Спрямований слух – вiн видiляе з шумiв життя те, що нам треба, а всеспрямований – засмiчуе увагу. Втямили?
Самсон кивнув.
– У домi хтось е, хто може наново перев’язати?
Хлопець похитав головою.
– Ну в усякому разi завжди можете до перукаря з бинтом прийти, вони вмiють! І я б радив раз на два днi цей бинт прати! Тодi на кiлька тижнiв вистачить!
– А можна вас про очi запитати? – наважився Самсон.
– Ну чого ж, запитуйте!
– Менi деякi предмети тепер червонiшими нiж зазвичай бачаться… Я ось i на свiчку, що горить у церквi, дивився. Знаю, що в неi вогонь жовтуватий, а бачу червоний!
Знову в руках у лiкаря збiльшувальне скло з’явилося.
– Давайте-но у вiкно подивiться!
Втупився Самсон у немите вiкно, на яке зовнi мокрi снiжинки осiдали й вiдразу ж униз повзли, за собою сiрий брудний слiд тягнучи.
– А очi не щипають? – поцiкавився лiкар.
– Щипають трохи.
– Плями якiсь у вас на сiткiвцi… Червонуватий бруд… Зараз промиемо!
Вiдiйшов вiн до медичноi металевоi шафи з бiлими емальованими ребрами. Цокнули дверцята.
– Тепер у стелю дивiться! – наказав Самсону.
Задер хлопець голову. Широко очi розплющив.
