– А ви звiдки? – поцiкавився Самсон.
– Мелiтополь.
Поспiшив Самсон до своеi спальнi, вiдчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних пiдштаникiв i винiс червоноармiйцю. Помiтив, як короткий на довгого з заздрiстю подивився i якось недобре слину ковтнув.
– Ідiть-iдiть, – почала квапити iх вдова двiрника. – Тiльки вiдзначте в себе, що в цiй квартирi немае нiякого швейного iнвентарю…
Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про свое запрошення на вечiрнiй оселедець нагадала.
За годину до оселедця в Самсона виник романтичний настрiй. Хлопець перейнявся питанням, яке вже два роки його не хвилювало: який вiн матиме вигляд? Сорочку бiлу знайшов вiдразу. Гiмназичнi штани змусили його понервуватися, тому що виявилися не в шафi, а в полотняному мiшку всерединi скринi разом iз лiтнiми сандалями. Ранiше вiн мiг носити iх без ременя, але тепер вони спадали. Ремiнь також знайшовся на днi скринi з його речами, але був вiн без пряжки. Попорпавшись iще, виявив Самсон i стару шкiльну бронзову пряжку з двома розбiжними лавровими гiлками та великою лiтерою «Ш» на тлi вiяла з пер для калiграфii. Одягнувшись, примiряв куртку-френч i вже тодi заспокоiвся, дивлячись у дзеркало та вважаючи себе з перебинтованою головою геройськи привабливим.
Перед тим, як спускатися до вдови, виголив до блиску щоки небезпечною бритвою, поприскав квiтковим одеколоном вiд Брокара й вiдразу ж пошкодував. Зайва виголенiсть видавала в ньому бiльше жертву, нiж героя. А запах буржуазного одеколону ця дiвчина могла сприйняти як його слабкiсть чи, що навiть гiрше, як протест проти запахiв нового життя. Змивши одеколон мильною водою, Самсон витерся холодним, пропахлим вогкiстю рушником.
Повiтря на кухнi у вдови виявилося цього вечора ще бiльш насиченим, нiж звичайно. Поруч на керогазi кипiла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплi. На круглому столi, накритому бiлою лляною скатертиною, красувалися три рiзнi тарiлки з одного сервiзу: десертна, закусочна та обiдня, бiля кожноi лежало по грубуватiй, пролетарського вигляду виделцi. У центрi на однаковiй вiдстанi вiд усiх тарiлок стояла порцелянова курка-масельничка.
– Надii ще немае, але вона обiцяла! – повiдомила вдова, посадивши гостя за стiл.
«Красиве iм’я», – подумав Самсон.
– Ти вибач, я iх до тебе вести не хотiла, зазвичай вилають i йдуть собi! А тут: нi, ми повиннi самi перевiрити! Я iм кажу: ми ж iз вами той, одного поля ягода! Ви що, менi не вiрите! А вони все одно!..
– Та нiчого, нiчого! – спробував заспокоiти ii Самсон.
– І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть тi, кому не можна вiдмовити, а ти вже все повiддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!
Гучний стукiт вiдвернув увагу вдови та надав ii рухам легкостi. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули дверi.
– Ой, Надiйка! Чудово, що прийшла! Проходь!
У кухню пiд стукiт дерев’яних черевичкiв по дерев’янiй-таки пiдлозi увiйшла дiвчина надмiрно атлетичноi зовнiшностi – висока, круглолиця, в тiлi, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгiй, нижче колiн, строгiй спiдницi.
Перед тим, як сiсти на запропонований вдовою стiлець, вона розстебнула гудзики кожушка i стала схожа на квiтку – пiд кожушком, який рiзко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута пiд саму шию. Надiя розв’язала на головi сiру оренбурзьку хустку, розстебнула верхнiй гудзик блузки й тiльки потiм сiла, приязно подивившись на всмiхненого Самсона.
– Надя, – простягнула вона йому над столом руку.
– Самсон, – вiдрекомендувався хлопець, вiдчувши ii мiцне рукостискання i подивившись iй у зеленi очi привiтно й трохи жалiбно.
– У вас так смачно пахне, – обернулася дiвчина на господиню, що стояла над керогазом.
– Зараз, Надiйко, зараз усе буде готово! Давай тарiлку!
Три грубо очищенi картоплини, над якими здiймалася пара, опустилися на обiдню тарiлку Надi. Три iншi потрапили на закусочну тарiлку Самсона. Собi – на десертну – вдова поклала двi. Потiм, уже сiвши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку i з гордiстю обвела поглядом гостей. Там лежав порiзаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.
– Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надiя.
– Це не салат, це листя геранi! Для краси, – голос вдови став перепрошувальним. – Їсти не треба. Воно гiрке.
Вона сама пальцями зняла з оселедця листя та вiднесла його до пiдвiконня, кинула в горщик iз геранню.
– По чарочцi вип’ете? – запитала послужливо.
– Якщо не кисле, – кивнула Надiя.
– Не кисле, – всмiхнулася господиня. – Гiрке.
Першi хвилин п’ять трапези промайнули в тишi, але потiм розмова сама потекла, вiдштовхнувшись вiд вуличного холоду й оселедця та пiднявшись поступово вище проблем побуту й харчування.
– Дуже важко з новими службовцями, – скаржилася Надiя. – Вони приходять, говорять, що все вмiють, а потiм виявляеться, що вони погрiтися прийшли! А самi навiть писати грамотно не можуть!
– А що, у вас на роботi добре топлять? – пожвавився Самсон.
– Досить добре! Але опалювач жалiеться, каже, що майже кожен намагаеться дрова вкрасти, хоч одне полiно, але пiд пальто сховати! Я вже iнодi й сама всiх на виходi перевiряю! Кажу iм: соромно у самих себе красти!
– Ну, нам iще пощастило, – зiтхнув Самсон. – У нас у пiдвалi запас березових з часiв директорii залишився. Нiби як вони самi десь дрова забрали, а пiдвал у нас для дров реквiзували! Але пiдвал все одно пiд нами залишився! І дрова залишились, а директорii вже немае!
Вдова кинула на Самсона колючий незадоволений погляд, i вiн зрозумiв, що бовкнув не подумавши.
– Вони все одно, звичайно, уже закiнчуються, – вирiшив вiн завершити тему. – А де потiм дрова брати – не розумiю!
– Дрова – це колишнiй лiс, у лiсi iх i потрiбно брати, – знизала плечима Надiя. – А ви, Самсоне, чим займаетеся?
– Та ось, нещастя, що звалилися на нас, переживаю, – почав було вiдповiдати вiн i тут же ще один колючий погляд удови на собi зловив. – Батька вбили, та й менi дiсталося…
– Бандити? – запитала дiвчина.
– Козаки на конях… Просто на дорозi! Шаблями людей рубали нi за що!
– Слабо у нас iз порядком, – закивала головою вдова.
– Так, – погодилася дiвчина. – Це через минуле безвладдя, здичавiв народ… Як тiльки влада змiцниться i зуби покаже, такого бiльше не буде! А за професiею ви хто, Самсоне?
– В унiверситетi електричнi машини вивчав. А ви, Надiе?
– Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.
– Цiкаво?
– Робота не повинна бути цiкавою! – Голос дiвчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою i потрiбною для суспiльства!
– Менi подобаеться ваша рiшучiсть, – вiдважився Самсон на комплiмент i вiдразу спiймав на собi схвальний погляд удови.
Надiя почервонiла. Помацала рукою свое коротко обрiзане каштанове волосся, перевiрила пальцем рiвнiсть чубчика, вiд краю якого до густих брiв залишалося близько сантиметра.
– Я намагаюся показувати приклад майбутньоi людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина мае бути рiшучою, працьовитою i доброю. Батьки моi хоч i з колишнього життя, а зi мною згоднi!
– А де ви живете в Киевi? – запитав Самсон.
– На Подолi. А працюю тут ось неподалiк, через кiлька будинкiв.
