– Я можу вам допомогти, тiльки якщо ви захочете допомогти нам, – сказав вiн.
– Це як же?
– Ми мусимо зупинити вуличний бандитизм i безлад. Нам потрiбнi рiшучi, – при цьому Найден кинув погляд на пошарпану бинтову пов’язку Самсона, – рiшучi й грамотнi люди… Якщо ви погодитеся, цей стiл буде вашим робочим столом! І весь кабiнет буде вашим! Ми тут iще канапу поставимо, щоб можна було вiдпочити, не покидаючи примiщення!
– Це як? Ким я тут буду? – Самсон роззирнувся на всi боки, примiряючись до кабiнету.
– Ну за посадою – це ми вирiшимо, а по службi будете боротися з грабунками, будете на вартi порядку! Усiм, чим зможемо, ми вас забезпечимо. Талони в радянську iдальню я вам зможу хоч завтра видати, якщо погодитеся!
Самсон трохи затримався з вiдповiддю. У його пам’ятi знову блиснула шабля, якою вбили батька, i друга шабля, що вiдсiкла його вухо, вухо, яке лежить тепер тут, у цьому кабiнетi, у верхнiй лiвiй шухлядi батькiвського столу. Виходило так, що сам стiл переiхав iз квартири до мiлiцейськоi установи, щоб помститися за смерть господаря, щоб узяти участь у боротьбi за лад, якого тепер не було нiде, навiть у самiй його, Самсона, квартирi, де лежали вкраденi та награбованi Антоном i Федором речi.
– А зброю дасте? – Вiн подивився на спiвбесiдника пильно, майже вимогливо.
– Звичайно!
– Я згоден, – сказав Самсон, i тут же його губи пересохли. Захотiлося чаю, уже трохи прохололого, а значить, не такого пекучого.
– Правильно, – кивнув Найден. – Зараз я принесу папiр, i ми все оформимо за правилами.
– І можна буде з шухляд речi забрати?
– Це ж ваш стiл, можете забрати, можете зберiгати. Тiльки опечатування мае товариш Пасiчний зняти. Вiн опечатував, вiн i розпечатувати мае.
12
– Надiйка про вас розповiдала, – всмiхнувся при рукостисканнi Трохим Сигiзмундович, невисокий, трохи сутулий чоловiк рокiв п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх бiлоi сорочки, i з накинутим на плечi пледом. – У нас iз донечкою дуже довiрчi стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це вiн уже крикнув дружинi, яка тут же вибiгла з кiмнати, щоб виконати доручення.
Батько Надii посадив Самсона на м’який стiлець, сам сiв на канапу поряд.
– Вона ось-ось з’явиться, наша Надiйка. До тiтки побiгла, тiтонька тут поруч живе!
Вiдчуваючи за вiдсутностi Надii обережну дистанцiю з ii вперше зустрiнутими батьками, Самсон зволiкав iз розмовою. Однак розумiв, що мовчати неввiчливо.
– Холоднувато у вас, – вiн роззирнувся на всi боки в пошуках грубки. Побачив ii в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком i вкриту смарагдового кольору кахлями.
– Невже у вас теплiше? – здивувався Трохим Сигiзмундович i закинув на ноги бiчнi краi накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаемо з нетерпiнням!
– Не теплiше, – Самсон зiщулився, потер долонi одна об одну, немов бажаючи iх нагрiти, глянув на дверi, у якi вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в мiстi вже й смiття прибирають.
Батько Надii закивав.
– У вас дача е? – запитав.
– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, пiд Васильковим… Навiть не знаю, що там тепер!
– Давно не iздили?
У Самсона стислося серце. З жахом вiн подумав, що про лiтне родинне гнiздо, яким була протягом солодких рокiв його дитинства iхня дача, вiн уже рокiв зо два не згадував! Та й вiд батька про неi не чув пiсля того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кiнним екiпажем, татовi списки необхiдних на лiтне переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав iз книг, а не своiм власним?
– Давно, – Самсон кивнув.
– Щось ви посмутнiли, юначе, – Трохим Сигiзмундович спiвчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували ii, вашу дачу?
– Навiть не знаю, що там, – зiзнався Самсон i почув у власному голосi немов сльози за минулим.
– Нiчого, як усе заспокоiться, поiдете, подивитеся! Океан ось може мiсяцями штормити, а потiм усе одно настае штиль, мертву рибу на берег викидае, природа очищаеться i вiдпочивае.
Самсон посмiхнувся. Мама Надii внесла чайник, заходилася накривати на стiл. У коридорi зацокали про дерев’янiй пiдлозi каблучки, i до кiмнати заглянула Надiя в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на головi.
– Гостi? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б ранiше прибiгла!
– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотiв новиною подiлитися!
– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повiсила ii акуратно на спинку стiльця, розстебнула кожушок, присiла.
– На службу став, – повiдомив хлопець.
– Не може бути! – сплеснула ручками дiвчина. – І куди?
– До мiлiцii, Либiдський вiддiлок.
– О! Так це у вас там поруч, на Тарасiвськiй! І ходити на службу далеко не треба! – вона всмiхнулася.
– На Тарасiвськiй? – повторив батько Надii. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаем. – А пам’ятаеш, ми туди до Савельевих у гостi ходили?
– Не до Савельевих, а до Трушкiних, – поправила дружина. – Савельеви на Назар’евськiй жили, а Трушкiни бiля Марiiнського притулку, на Панькiвськiй.
– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!
Із пледом на спинi перекочував Трохим Сигiзмундович за стiл. Усi розсiлися дружним колом.
Самсон, бачачи, що до чаю нiчого не запропоновано, вiдчув легкий голод. Але тут зашумiло щось у його головi. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крiзь оголену вушну раковину й крiзь пов’язку всередину, в голову влетiти. Затулив вiн праву скроню долонею, звернувши на себе увагу i батька, i матерi Надii.
– Рана не зажила ще? – спiвчутливо запитав Трохим Сигiзмундович.
– Інодi болить, – вiдповiв Самсон, опускаючи руку й нiяковiючи.
А тут знову шум почув i нiби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собi збентежений вiд цiкавостi погляд господинi.
І на фонi цього незрозумiлого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всерединi його голови два пострiли, вiд чого вiн пiдхопився й чомусь до вiкна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на нiй нiякого руху i взагалi нiкого.
– Ви чули? – запитав Самсон, нi до кого конкретно не звертаючись.
– Що чули? – уточнив батько.
– Пострiли!
– Не було, – вiдповiла Надiя стурбовано. – Я не чула.
