banner banner banner
Самсон і Надія
Самсон і Надія
Оценить:
 Рейтинг: 0

Самсон і Надія

– Дивно, як тут не вiдчуваеться iсторii! – сказала раптом дiвчина.

– Якоi iсторii? – уточнив Самсон.

– Тiеi, яка зараз змiнюе свiт! Не вiдчуваеться вiйни! Але ж наша армiя зараз готуеться до вирiшального бою! Проти всiх ворогiв! Розумiете? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогiв розумiю, – сказав вiн. – Але ось червоноармiйцi, якi в мене на постоi, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей вiд землi вiдривати…

– Так, у селян зараз думки тiльки про майбутнi посiви, – погодилася Надiя. – Але саме це й мае змусити iх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робiтники теж хочуть повернутися на заводи i в сiм’i! Це нетерпiння перемоги мае нам допомогти!

Самсон зiтхнув. Вони пiдходили до краю оглядового майданчика. Вiдчувалося наближення сутiнкiв, i тi, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску бiля колишнiх купецьких зборiв. Коли вони з Надiею зупинилися на краю майданчика, поруч уже нiкого не було.

– Ви свiй будинок звiдси бачите? – поцiкавився Самсон.

– Нi, – похитала головою Надiя. – А бачите, як красиво дим iз димарiв iде?

– Бачу! – вiдповiв Самсон.

– Менi так подобаеться, коли взимку повiтря пахне пiчним димом! – мрiйливо мовила Надiя. – Але для цього треба на дачi iхати, там це повiтря таке чисте! А ще недавно дим iз димарiв стовпчиком здiймався, i нiби небо цi стовпчики пiдпирали! А тепер його вiдразу вiтром звiюе!

– Ну так ранiше вугiлля палили, а вугiльний дим – вiн щiльнiший, стiйкiший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навiть книгами! А дров’яний дим – вiн легкий, безформний. Його найменший подув вiтру звiюе!

– Ой! Лiхтарi засвiтилися! – зрадiла Надiя та показала рукою вниз, на вуличнi вогники Подолу. – Цiкаво, як тепер електрику для лiхтарiв отримують?

– Теж iз дров, – посмiхнувся Самсон. – Тiльки дров не дуже-то вистачае! Товариш iз електростанцii скаржився, що запаси закiнчуються! Ну от як закiнчаться дров’янi запаси, то й згаснуть лiхтарi!

– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надiя. – Стiльки лiсiв навколо Киева!

– Так, лiсiв багато, а лiсорубiв немае, iх в армiю мобiлiзували!

– Нiчого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирi й на дев’ятнадцятому трамваi в лiс повезуть! – впевнено сказала дiвчина.

– І вам видадуть?

– І менi видадуть? Чим я гiрша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмiшкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своеi сумочки, що висiла на зiгнутому лiктi. Розкрила ii, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, i в руках у неi виявилося щось дивне, схоже на якусь випiчку, що скорiше за все нагадувало хлiб у виглядi молотка. – Ви, Самсоне, бiльше солодке любите чи солоне? – запитала вона.

– Солодке, – зiзнався хлопець.

Надiя вiдламала «ударну» частину булки-молотка, а собi залишила «ручку».

– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свiй суботник! У молотковiй частинi – повидло сливове, а в ручцi – тушкована капуста! – засмiялася вона.

Надiя смачно вiдкусила свiй шматок булки, i очi ii засвiтилися радiстю. Самсон обережно свою частину булки теж вiдкусив, але за один укус до повидла не добрався.

10

Повернувшись без пригод iз Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сiном пiдводу. Вiзник якраз розгортав брезент i розкладав його поверх соломи. Подвiйнi дверi парадного повiльно розчинились, i з них спиною висунувся червоноармiець, який щось нiс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив вiн, що його постояльцi, Антон i Федiр, винесли на вулицю батькiвський письмовий стiл й опустили його поряд iз пiдводою. Слiдом за ними вийшов iз парадного ще один вiйськовий, старший, у шкiрянiй куртцi замiсть шинелi.

– Вибачте, – пiдскочив до них Самсон, – що це ви собi дозволяете? Це мiй стiл!

– Ми ж говорили, вiн заважае, – винуватим голосом спробував пояснити Федiр.

– Громадянине, ваш стiл реквiзовано! – обернувся до Самсона чоловiк у куртцi. – Двiрник мав вас попередити. У нас нi на чому справи вести! Вантажте!

Червоноармiйцi пiднатужились i перевернули стiл на пiдводу, опустивши його на брезент стiльницею. Самсон чiтко почув, як задзвенiло-заторохтiло, як монети в гаманцi, усе, що лежало у висувних шухлядах.

– Так там же моi речi! Документи! – закричав вiн, вiдчуваючи в цю мить таку ж свою безпораднiсть, як тодi на дорозi, коли вбили батька.

– Шухляди опечатано, нiчого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловiк у шкiрянiй куртцi.

– Та як же нiчого не пропаде! Куди ви його забираете?

– В установу мiлiцii, на Тарасiвську!

– У полiцiю? – здивувався Самсон i згадав, як його самого з унiверситетським товаришем доставляли туди два роки тому жандарми за участь у манiфестацii бiля пам’ятника Олександру Другому на Царськiй площi. Їх спробували звинуватити в крадiжцi срiбних вiнкiв з огорожi пам’ятника, однак вiнки знайшлися швидко – виявилося, що iх украли робiтники арсенальних майстерень. Так що навiть переночувати iм у вiддiленнi полiцii не довелося, але саму жандармську обстановку вiн добре запам’ятав: пухкi шкiрянi дивани неймовiрноi ваги та масивностi, такi ж робочi столи, заваленi теками, лампи з мармуровими нiжками на столах.

– Так там же повно меблiв! – Самсон скинув на чоловiка в куртцi раптовоi рiшучостi погляд.

– Розграбували, а те, що не змогли через дверi винести, сокирами порубали! – вiдповiв той, потiм, повернувшись до вiзника, крикнув: – Чого стоiш! Паняй!

Шморгонув вiзник коня i лiвий повiдець натягнув. Почала пiдвода розвертатися, скриплячи колесами та викидаючи з-пiд них пiд ноги тим, що стояли, окрушини смiттевого замету.

Антон i Федiр, потупцювавши на мiсцi, повернулися в парадне. Самсон, провiвши iх поглядом, обернувся вслiд пiдводi, побачив, як застрибнув на неi чоловiк у куртцi. Може, з хвилину вiдчув вiн себе знову насильно позбавленим важливоi частини свого тiла, але потiм штовхнула його якась сила в спину й рушив вiн поспiшним кроком за пiдводою, покрокував, не дивлячись пiд ноги. А коли пiдводу швидше кiнь потягнув, то майже перейшов Самсон на бiг, аби не вiдстати та не втратити зоровий контакт iз батькiвським письмовим столом. І здалося йому в цю мить, що бiжить вiн за труною свого батька, яку пiдвода на Щекавицьке кладовище везе.

Незабаром пiдвода бiля знайомоi цегляноi будiвлi зупинилася. Чоловiк у куртцi зайшов усередину, а вийшов уже не сам, а з трьома солдатами. Зняли вони стiл i, як лежав вiн угору нiжками, так i занесли вони його в примiщення. Вiзник зiскочив iз козел, заглянув у вiдчиненi дверi, крикнув щось про оплату за транспорт. Вийшов на його крик той самий чоловiк у куртцi, дав вiзниковi в руку папiрець розмiром з «керенку», але не грошi. Той покрутив його перед очима, подивився запитливо на представника мiлiцейськоi установи, очима матюкнувсь i махнув рукою.

Провiвши порожню пiдводу поглядом, осмiлiв Самсон настiльки, що сам до порога установи пiдiйшов i всередину ступив.

– Куди? – суворо запитав червоноармiець, який стояв одразу за дверима, тримаючи правою рукою за ствол гвинтiвку, уперту прикладом у пiдлогу.

– Тут щойно мiй стiл занесли, – спробував пояснити Самсон. – А куди далi, я не побачив.

– Стiл туди занесли, – кивнув червоноармiець на дерев’янi сходи з красивими червоними поручнями.

– Можна? – запитав Самсон.

– Ага, – вiдповiв черговий червоноармiець, шанобливо глянувши на перебинтовану голову вiзитера.

Вiн вибiг по сходах i зiткнувся нагорi вiч-на-вiч iз чоловiком у старому зеленому френчi та в синiх формених штанях. І френч, i штани були вiд рiзних унiформ, тому скласти iх воедино в думках Самсону не вдалося, а пiд роздратованим утомленим поглядом цього чоловiка й поготiв часу на це не залишалося.

– Що вам тут? – запитав iз хрипотою чоловiк.

Коротко, але плутано пояснив йому Самсон мету вiзиту, а також на ходу пригадав отриману «вказiвку» про реквiзицiю зайвих меблiв, де докладно описувалося, що один письмовий стiл на сiм’ю не е зайвим, а також повiдомлялося, що в обмiн на вилученi меблi видавався документ. Документа ж йому теж нiякого не дали, а стiл реквiзували явно за скаргою двох постояльцiв, яким цей предмет меблiв спати заважав.

Вислухавши вiзитера, поманив його чоловiк до кiмнати й показав на знайомий стiл, у якого дiйсно шухляди опломбовано було мастиковими печатками.

– Вiн? – уточнив чоловiк.