Листи до Фелiцii (1914–1917)
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Листування Франца Кафки з його нареченою Фелiцiею Бауер тривало понад п’ять рокiв – з 1912-го по 1917-й. Двiчi Кафка робив iй пропозицiю шлюбу i двiчi вона погодилася. Родичi з обох сторiн вважали весiлля неминучим, а Кафка в цей час описував у щоденнику своi муки: вiн прагнув самотностi й сумнiвався в тому, що взагалi коли-небудь буде в змозi вступити в шлюб. У своiх листах до Фелiцii вiн писав в основному про себе, про своi муки, страхи та бажання. Мабуть, реальна Фелiцiя Кафку не цiкавила, його захопив придуманий образ, тiнь жiнки.
Їхне весiлля так i не вiдбулося. Фелiцiя вийшла замiж за iншого, але зберегла в себе майже всi листи Кафки. Їi листи до нього, на жаль, було втрачено.
Франц Кафка
Листи до Фелiцii (1914-1917)
© Ю. А. Сайдель, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
9 лютого 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Незважаючи нi на що, Ф., незважаючи нi на що (а цього «що», його так багато) – коли я сьогоднi отримав Твою листiвку, це було як вперше. У цiй листiвцi, яку менi передав служник, як щось зовсiм несуттеве, знову Твоi слова, зверненi до мене, радше хорошi, нiж поганi, навiть якщо зрозумiлi слова, у будь-якому разi слова вiд Тебе – менi; принаймнi Ти показуеш менi себе, виявляеш бажання мати зi мною справу, яким би не був привiд; менi стало кепсько вiд щастя; коли я це читав, то не поклав на стiл яблуко, яке саме збирався з’iсти, – воно просто випало у мене з рук. І коли вже пiзнiше, набагато пiзнiше, я почав задиктовувати, i щойно хотiв поринути в роботу, у мене в головi одразу ж промайнули думки: «Що ж це? Чому ти iнший?» – i я вже знав, чому я був зовсiм iншим.
Нiчого ж не сталося; Ти всього лише пишеш, але хто знае, що це означае. Невже це правда, що Ти змусила себе написати цю листiвку, тодi як Ти майже не могла писати останнi листи?
Чи це так? Нi, повнiстю так це не е i не може бути. Хай там як, Ф., не вiдсмикуй руки, яку Ти менi, хоч i непевно, але все ж простягаеш. Дай ii менi, як Ти менi ii вже колись давала.
Але зараз менi знову спадае на думку Твiй останнiй лист i ця «надлишковiсть». Дозволь менi пiсля цього просити Тебе спробувати зi становища, в якому Тобi добре, звичайно, вiдносно добре (в цьому я, здаеться, все ж нарештi переконав Тебе або хоча б позбавив Тебе впевненостi у зворотному) приiхати до мене. Але й про це ще не час говорити.
Зараз лише час попросити Тебе, Ф., знову не мовчати, бо тут у Празi (для мене справдi Берлiн над Прагою, як небо над землею) я зневiрююся вiд безпорадностi, бiгаю туди-сюди, нiчого не бачу, нiчого не чую й постiйно живу з тими самими думками, про якi зараз теж не час говорити. Лише тому я не прошу Тебе нi про що iнше. Скажи менi чесно, що Ти думаеш, i я Тобi вiдповiм так само. Що я думаю, я Тобi не маю говорити, Ти й так все добре знаеш.
Франц
13 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Ти не щаслива, Ф.[1 - Нещастя Фелiцii були пов’язанi з ii братом Фердинандом (Феррi): пiсля заручин з багатою нареченою той не лише набрав боргiв, а й обiкрав свого майбутнього тестя. Справа хоч i не дiйшла до суду, але брат був з ганьбою звiльнений i був змушений емiгрувати в Америку. Квиток на корабель i стартовий капiтал, пожертвувавши своiм приданим, йому надала Фелiцiя. На щастя, в Америцi Феррi дiйсно вдалося встати на ноги, вiдкрити власну справу, а потiм i створити сiм’ю (тут i далi прим. пер.).], ще i я надокучаю Тобi. У цьому i е моя бiда. Моiм щастям було б бути для Тебе розрадою, хай i маленькою розрадою. Але я не е нею. Мое ставлення до Тебе, з одного боку, i нещастя у Твоiй сiм’i, з iншого боку, Ти роздiляеш, наче це двi рiзнi речi, а перша з них – несуттева. Якщо Ти робиш так, тодi це й справдi так або принаймнi судячи з усього це так, адже я не хочу щодо цього казати щось певне, це Твоя справа, Ф.
Я не знаю, як часто перечитував Твоi два листи. Там е хороше, звичайно, але також i багато сумного, а найбiльше такого, що не е нi хорошим, нi сумним. Твоя сьогоднiшня телеграма ще бiльше згущуе фарби, або, кажучи Твоiми словами, без яких я не можу обiйтися, робить все бiльш трагiчним. З мого боку це було не надто розумно, можливо, i не надто тактовно просити Тебе приiхати завтра до Дрездена, адже Ти зараз у першi днi пiсля того, що сталося, маеш пiдтримувати своiх батькiв. Це було помилкою, п‘ять слiв Твоеi телеграми[2 - Франц пропонував Фелiцii зустрiтися в Дрезденi, мiж Берлiном i Прагою, на що та вiдповiла телеграмою: «Приiхати Дрезден неможливо вiтання Фелiцiя».] – це достатне покарання. Але, можливо, це була не стiльки помилка, скiльки нездатнiсть розмежувати нещастя у Твоiй родинi й мене, як Ти це робиш.
Облишмо це, Ф., але що мае статися? У жодному разi, Ф., у жодному разi Ти не можеш вiдкинути мене назад у непевнiсть, з якоi я, принаймнi на крок, вийшов завдяки вчорашнiм листам. Цього Ти не можеш зробити в жодному разi, туди, назад, я бiльше не повернуся, лiпше пожертвую найкращим, що в мене е, i втечу з рештою, байдуже куди. Але якщо ми хочемо рухатися вперед, маемо все ж поговорити одне з одним, Ти теж, певно, такоi думки, Ф., хiба нi? Безсумнiвно, що найкраще, найлегше, найповнiше та без перешкод це може вiдбутися в Дрезденi. Ти сама, мiж iншим, запропонувала це нещодавно в Берлiнi й ранiше неодноразово згадувала про це. Для цього немае серйозноi перешкоди, отож – маеш бажання зробити це наступноi суботи? Останнiм часом Ти не могла писати, i зараз це завдае Тобi страждань, я також це частково усвiдомлюю, це ще одна причина, аби зустрiтися. Але, будь ласка, Фелiцiе, не вiдкладай це на довше, нiж на тиждень. Подумай, я чужа людина, яка лише раз бачила Тебе в Празi i яка просить Тебе про одну послугу, що е для Тебе дрiбницею, для неi ж вона вкрай необхiдна. Ти ж не можеш iй у цьому вiдмовити! Що за дурнi балачки! Ти й без цiеi причини усвiдомила б необхiднiсть зустрiчi. Проте, якщо Ти ii не усвiдомлюеш i знаеш щось, що на Твою думку краще, тодi скажи про це, я погоджуся, аби це лише вивело нас з цього стану; я погоджуся на будь-що, якщо це сприятиме зустрiчi. Я мiг би приiхати й до Берлiна, але, крiм того, що, певно, це не буде так добре, як у Дрезденi, я ще й боюся приiжджати до Берлiна, допоки мiж нами немае достатньоi ясностi, мене лякае вигляд перших передмiсть, лякае перон, де я крутив на всi боки головою, шукаючи Тебе, мене лякае вхiд до вокзалу, де я виглядав автомобiлi, що пiд’iжджали, мене лякае все. Лише не зараз! Приiжджай до Дрездена! Дозволь менi бути щасливим, страждати вiд Твоiх страждань, а не самому вiд своiх.
Франц
Я забув сказати, моя мати радiла через Твiй лист, i зовсiм не було необхiдностi казати про Тебе гарнi слова, вона переказуе Тобi щирi вiтання, вона хотiла Тобi одразу вiдповiсти, але я попросив ii поки не робити цього. Найважливiше зараз, що ми, що спочатку Ти – визначишся. У цьому моя мати лише б заважала Тобi, сподiваюся, вона цього вже не зробила своiм першим листом.
Франц
17 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Нi, Ф., Ти не можеш зараз лишити мене без вiдповiдi, зараз – тим паче. На два листи я знову не отримав вiдповiдi, на два листи, вiдповiдь на якi була сама собою зрозумiлою, принаймнi вiдповiдь про те, що ми маемо зустрiтися й вiдверто поговорити одне з одним. І з довiрою, яку я мав до Тебе завжди, а Ти – надто рiдко до мене. Тобi подобаеться мати причини, аби не вiдповiдати, Ти б не хотiла марно мучити мене – i, так принаймнi Ти пишеш – себе теж. Але жодна з цих причин не е достатньо вагомою, це вдаванi причини, це примари, поговори ж, Ф., пiдпусти ж мене до цих примар. Те, що Ти сказала в Тiргартенi про свою недостатню прихильнiсть до мене, могло й може бути правдою, але все iнше не е правдою, як зараз виявляеться, принаймнi Твое мовчання не було правдивим. Ф., усвiдом же нарештi, ким я е, ким я став через кохання до Тебе.
Франц
18 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Зараз дев’ята година вечора. Вiдповiдь на мою сьогоднiшню телеграму, якщо Ти ii надiслала одразу пiсля обiду, за звичних обставин уже б мала прибути. Я не знаю, чи Ти в конторi чи вдома, Ти вважаеш мене не гiдним жодного слова. Додому я не хотiв телеграфувати, аби не налякати Твоiх батькiв, але менi не лишаеться нiчого iншого. Я маю Тебе усюди шукати, це мiй обов’язок щодо самого себе й, мабуть, навiть щодо Тебе. Ти це зрозумiеш, Ф., якби ж це розумiння вже прийшло! Сьогоднi в телеграмi я написав: «Якщо Ти не приiдеш до Дрездена, я приiду в суботу до Берлiна. Ти погоджуешся з цим? Ти прийдеш до поiзда?»
Такою була телеграма. Я повторив це тут у листi й не переставатиму повторювати це так чи iнакше.
19 березня 1914 року, Прага
Лист до батькiв Фелiцii Бауер
Вельмишановний пане Бауер,
вельмишановна панi Бауер!
Якщо я попрошу Вас зараз, коли Ви в такому нестерпному для Вас становищi, про вiстку, то звичайно, не спираюся на Ваш останнiй, такий люб’язний лист, на який я небувалим чином досi не вiдповiв. Про це зараз не йдеться, я i не знаю, чи можу про це говорити. Хоча тодi Ви вважали мене не зовсiм гiдним Фелiцii, однак чи можу я сьогоднi сподiватися на те, що Ви виконаете мое прохання й передасте менi хоча б коротеньку вiстку про самопочуття Фелiцii?
У суботу я востанне отримав вiстку вiд Фелiцii. Вiдтодi я надiслав у контору та на квартиру чотири листи й телеграму, усе залишилося без вiдповiдi. У наших останнiх листах не може критися причина цього мовчання, навпаки – пiсля усього вiдповiдь, здавалося, була б очевидною необхiднiстю. Отож я можу лише вiрити та думати вдень i вночi, що Фелiцiя хворiе або що вiд суботи з нею сталося ще щось лихе.
Якщо цi побоювання справдi обгрунтованi i якщо Ви взагалi хотiли б виконати мое прохання, тодi щиро прошу Вас, вiдправте менi телеграму на кiлька слiв. Вiд завтрашнього обiду я не робитиму нiчого, окрiм як чекатиму на вiстку, бо я вже довгий час не в змозi робити щось iнше.
Вiдданий Вам д-р Франц Кафка
Прага, Альтштедтер Рiнг, 6
21 березня 1914 року, Прага
Лист до Фелiцii Бауер
Те, що втручаються й зовнiшнi обставини, аби зайвий раз заплутати наше становище; те, що моя телеграма приходить пiсля обiду, коли Тебе немае в конторi; те, що Твоя телеграма неправильно адресована; i що, врештi-решт, як я зараз бачу, мiй лист до Твоiх батькiв запiзнився на день (у четвер я його вже надiслав, Ти можеш переконатися в цьому з квитанцii, яку я додаю) – усе це кепсько, але мiж нами зараз усе так, що навiть найгiршi обставини не можуть ще бiльше це погiршити.
Коли я сьогоднi отримав вiд Тебе запрошення на телефонну розмову, то не мiг залишити контору й лише горiв бажанням якнайскорiше дiзнатися, що Ти хотiла, думав, до речi, у якiйсь божевiльнiй надii про те, що Ти хотiла телефонною розмовою пом’якшити свого термiнового листа, i тому попросив з’еднати нас, коли ще був в установi. Це було помилкою, бо в нас немае телефонноi кабiни, у переговорнiй, де мiститься телефон, завжди стовбичить купа людей, позаду мене стояв начальник, неприемна людина, кепкував з мене, я мало не копнув його ногою, тому я погано розбирав, i навiть iнколи взагалi не розумiв змiст Твоiх слiв. Я мав би припустити, що лист до Твоiх батькiв прийшов ще вчора, що Ти про нього знала, перш нiж надiслала менi телеграму i, звичайно, перш нiж менi написала. Отож по телефону, крiм того, що я мало що розумiв, також мусив обмiрковувати, що Ти власне хотiла, чому Ти покликала мене до телефону. Почувши Твiй голос, тому я й боюся телефонувати, мене знову огорнула туга за Тобою; поiхати до Тебе було б найлегшим способом усе з’ясувати й зрозумiти; отож я сказав – iду до Берлiна. Я змусив себе пропустити повз вуха все, що говорило проти цього, прослухав Твою нерiшучу вiдповiдь, прослухав Твою неохочу й зовсiм непевну обiцянку прийти на вокзал, повнiстю забув, що мав вiдповiсти на Твiй сьогоднiшнiй лист, i сказав, що я iду. Я вибiг з контори, бiгав туди-сюди пiд дощем, обдумував, все здавалося менi таким безнадiйним, дорогу до Тебе я б ще якось подолав, але я мав такий жахливий страх перед дорогою назад, я бiльше не був впевнений, що поiду. Вдома я знайшов телеграму вiд Твого батька: «у фелiцii все гаразд ваш лист теж отримали фелiцiя як менi каже вiдписала вчора», i невдовзi я вже був майже впевнений, що не поiду. Я бачив, що Твоi батьки отримали мого листа лише сьогоднi, зрозумiв, чому Ти менi зателефонувала, зрозумiв усе, що Ти казала; навiть те, чого я не почув, було свого роду докором за те, що я написав Твоiм батькам, це нагадало менi про те, як Ти розлютилася в Тiргартенi, коли я на Твое постiйне напiвмовчання сказав, що поiду до Твого батька, аби отримати яснiсть – однак я не поiхав. Я вiдправив Тобi телеграму в контору, Твоему батьку я вiдправив телеграму з подякою.
Все, Фелiцiе, що я скажу далi, я добре усвiдомлюю, що в сiм’i Тебе спiткало велике, однак не зовсiм зрозумiле менi нещастя, я бачу, що воно шалено смикае Тебе туди-сюди, i я також бачу, що Ти терпиш це так, як це мала б терпiти дiвчина, це я й люблю у Тобi. Усе, що я кажу, я добре усвiдомлюю.
Коли я сьогоднi читав Твого термiнового листа, читав вперше, вдесяте i ще, у мене склалося таке враження, що Ти взагалi не читала моiх останнiх листiв. Останнi чотири чи п’ять листiв вiд суботи Ти могла й справдi не прочитати, iнакше як ще пояснити, що Ти менi не вiдповiла жодного слова, як пояснити те, що Ти хотiла докоряти менi, що я, не отримавши вiдповiдi на таку кiлькiсть листiв та телеграму, вiд хвилювання за Тебе врештi-решт написав до Твоiх батькiв (адресу своеi сестри Ти менi не давала), аби дiзнатися, як у Тебе справи (До речi, я писав Тобi й пiд час передостанньоi мовчанки, що запитаю Твого батька, а це мовчання було зараз бiльш необгрунтованим, нiж будь-яке попередне, воно було абсолютно незрозумiлим, i Ти не намагаешся пояснити його. Я також не можу зрозумiти, чому Ти захотiла вiдповiсти саме на мою телеграму й, зрештою, вiдповiла на неi, тодi як вiдклала геть чотири чи п’ять листiв, з яких був набагато зрозумiлiший мiй стан). Але я зараз маю на увазi не цi листи, також i не той лист, який я написав одразу ж пiсля повернення з Берлiна i яким я сповiстив про лист моеi матерi, i його Ти теж не могла прочитати. Фелiцiе, зрозумiй же, я не просив матiр писати, аби вона для мене здобула прихильнiсть моеi жiнки (i навiть якщо десь у закутках мого розуму я плекав таку надiю, у цьому немае моеi вини), я попросив мою матiр написати, аби вона безпосередньо вiд Тебе переконалася в тому, що Ти менi сказала в Тiргартенi. Чому я дозволив це своiй матерi, можливо, я скажу про це ще в цьому листi.
Сьогоднi Ти пишеш: «Ми хотiли б закреслити сказане в Тiргартенi», це було б добре, я не знаю нiчого кращого; однак вже на наступнiй сторiнцi Ти кажеш: «Ти сказав, що Тобi достатньо того кохання, яке я вiдчуваю до Тебе», але нiщо не може бути жахливiше, нiж це. Фелiцiе, невже ж Ти не помiчаеш, що я у своiй безнадiйностi можу сказати щось подiбне, але нiколи не прийму такого вiд Тебе. Твоi ж слова означають, простiше кажучи, нiщо iнше, як те, що Ти хочеш пожертвувати собою, тому що усвiдомлюеш, що «Я маю отримати Тебе». Чи прийму я людську жертву й до того ж жертву своеi коханоi людини? Ти б мене зненавидiла, якби я таке вчинив, але не лише це: якщо це так само правдиво, як це написано у Твоему листi, тодi Ти мене вже зараз ненавидиш. Однак Ти мусиш ненавидiти того, кого недостатньо кохаеш, аби добровiльно жити з ним i який Тебе iншим способом (а цi способи нiщо iнше, як прояв кохання) змушуе до життя разом. Твiй передостаннiй лист був люб’язним, але я бачив, Ти була в такому глибокому нещастi; те, що Ти сказала в Тiргартенi, здавалося, було сказано в цьому нещастi; сказанi Тобою слова не мають iншого пiдгрунтя, окрiм як Твоi страждання; у листi ж Ти менi дала хоч i непевну, але тим солодшу надiю. У цьому листi е певна надiя, але спочатку удар по головi.
Але й двi неясностi все ж можна знайти у Твоему останньому листi, вони е останньою найменшою можливiстю для майже безсмертноi надii. Ти все ж така нещасна, все ще не в змозi мiркувати й, крiм того, Ти визнаеш (але для цього й не потрiбно жодних зiзнань), що в Тiргартенi Ти сказала «не все». Якби ж решта листа не була такою зрозумiлою, я б мiг триматися за цi двi неясностi! Як сильно я цього хотiв! Скажи ж менi, Фелiцiе: чому Ти змушуеш себе, чому Ти прагнеш себе змушувати? Що змiнилося з часу прогулянки в Тiргартенi? Нiчого, Ти ж сама це кажеш. Але що змiнилося в Тобi вiд наших хороших днiв? Усе, i Ти ж сама це кажеш. Отож чому Ти хочеш пожертвувати собою, чому? Не питай щоразу, чи хочу я, аби Ти була моею! Цi питання засмучують мене до смертi. Цi питання е у Твоему листi, але жодного слова, жодного слiвця вiд Тебе, жодного слова про те, якi Ти маеш очiкування, жодного слова про те, що б означало для Тебе замiжжя. Усе збiгаеться, для Тебе це жертва, тут нема бiльше про що говорити.
Я був би, певно, цiлком не в змозi те, що зараз Тобi написав, сказати в обличчя, радше впав би перед Тобою навколiшки й тримав Тебе. Тому добре, що я не поiхав.
