Листи до Феліції (1914–1917)

19 травня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Погода тут теж дуже гарна, на жаль, цим не дуже користуюся, я не в лісі, як це, власне, мало б бути, але користуюся погодою знову ж таки не так погано, адже дорогоцінного недільного вечора домовляюся в кімнаті з тіткою Емілі про умеблювання. Якби це прискорило умеблювання і наблизило б нагоду його застосувати, тоді цей недільний вечір був би дуже дорогоцінним, але це не так.

Ця погода також показує недоліки нашої квартири, які я, однак, вже остаточно прийняв, особливо чітко усвідомив, а необхідність переїзду наступного літа є майже неминучою. Взимку вона може бути цілком хорошою: розташована між будинками, ізольована, тепла, та все ж має достатньо сонця і повітря. Але в інші пори року там трохи сумно, немає зелені перед вікном, лише доволі галаслива, доволі глуха вулиця, крім того, квартира розташована в тій частині вулиці, де вона переходить у площу, іноді видно пожильців, які мешкають навпроти і які теж нас бачать. Тому принаймні для двох кімнат з видом на вулицю будуть необхідні меблі, які в іншому випадку не були б потрібні. Які саме? (Це вправа на кмітливість).

Я замовлю плани, навіть якщо моя остання схема була цілком вірогідною. Ти не маєш лише брати до уваги зовнішню форму, вивчати її й призвичаюватися до неї. Спробуй ще погуляти намальованими кімнатами, визирнути з вікна і т. д. – і Ти матимеш цілком точне уявлення про квартиру. Однак уявлення було б точнішим, якби Ти відвідала Прагу, аби на власні очі побачити квартиру. Я не скажу ні слова про стан свого пальця. Ти маєш здогадатися про нього з мого почерку. Проте я вже зміг написати Твоїй матері – безглуздо, що я це так довго відтягував.

Питання довіри (довіри як до Твоїх, так і до моїх рідних): я із задоволенням відправив би Оттлу, яка нічого не знає про мій план, про нього не знає і ніхто інший, у Берлін раніше, десь вже в неділю. Вона ж має отримати задоволення від подорожі; але якщо вона поїде лише в четвер і від’їде найпізніше в понеділок, причім увесь червень, цілими днями муситиме заступати батьків у сімейній справі, то це буде зовсім мізерне задоволення. (Крім того, тоді вона не зможе більше приїхати на весілля.) Чи було б можливо це якось здійснити, чи знайшовся б насамперед якийсь вільний від роботи такого ж віку родич чи знайомий, який мав би для неї кілька вільних годин на день або давав би їй настанови, як вона могла б одна проводити день приємно і з користю? Проживання в готелі й все інше не викликало б особливих труднощів. Вимоги, які б вона висунула до своєї самостійності, були б не такі вже й великі й цілком розумні. Отже, справи виглядають так, що Ти можеш висловлюватися про це цілком вільно, що полегшує справу, оскільки, якби Ти побачила забагато труднощів, невиконання цього плану не розчарувало б нікого (окрім мене, і то – першої миті), оскільки ніхто про нього не знає. У будь-якому разі дай відповідь якнайскорше.

Палкі вітання

Якщо Ти вважаєш справу здійсненною, тоді надішли термінового листа, оскільки тут у четвер вихідний день.

[На лівих берегах першої сторінки] Про «Berliner Zeitung»[23] Ти забула.

22 травня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Я зв’язую себе обіцянкою: я хочу надіслати Тобі цього листа завтра, і байдуже, що буде написано в листі, який я отримаю завтра від Тебе. Якщо ж я не отримаю ніякого листа, тоді не надішлю й цього.

Те, що я хочу сказати, можливо, спричинено, але хоч би там що – не викликано ні Твоїм мовчанням щодо подорожі моєї сестри, ні, врешті-решт, деякими словами у Твоїх останніх листах. Зокрема, подорож моєї сестри є дрібницею, яку з Твого боку можна було б чудово вирішити простим, але рішучим «ні». Насамперед те, що я хочу сказати, є настільки незалежним від цього всього, оскільки має для нас глибше значення.

Коли сиджу за своїм письмовим столом, я, звичайно, більш незалежний від Тебе, ніж коли я поруч з Тобою. Те, що я тут кажу, сказано не набагато вільніше, не набагато правдивіше, але принаймні це має таке ж саме значення, як і те, що я кажу в тому стані залежності. Правдою є і те, і інше, правдою настільки, наскільки це в моїх силах. Якщо Тобі це цікаво, а Тобі має бути цікаво – мати чітке уявлення про мої думки, що стосуються Тебе, у моєму незалежному стані, тоді Ти, наскільки я пам’ятаю, найкраще отримаєш цю ясність з листа, який я написав Тобі безпосередньо після моєї передостанньої подорожі до Берліна. Можливо, Ти його маєш і знайдеш його. Я не хочу повторювати, що там було написано, та й не можу цього зробити. У будь-якому разі сказане там дає останню для продовження наших стосунків підставу, яку визнає кожен з нас.

Я знаю, ця підстава не дуже міцна, принаймні не повністю визнана Тобою, це й бентежить мене. Ми можемо зараз міцно триматися за руки, але, мабуть, земля під нами не є міцною і постійно, усупереч усьому, рухається. Чи здатне міцне тримання за руки врівноважити це – цього я поки не знаю. У будь-якому разі за мною діло не стане.

24 травня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Моя люба Феліціє, я дотримуюся обіцянки, яку дав собі, і попри Твого останнього листа вкладаю також і обіцяний лист. І це правильно, адже якщо він і з’явився з миттєвої причини, то аж ніяк не має зникнути з нею, а надто, якщо причина повністю не зникла. У ньому немає жодного слова, якого я б соромився, і жодного речення, яке, власне кажучи, містило б щось інше, ніж турботу про Тебе.

З моїм планом стосовно сестри не склалося. Я запитав Тебе про це потай, усвідомлюючи складність здійснення цього плану. Ти вважала це складним, але все ж здійсненним, і також відверто поговорила про це зі своєю матір’ю; це був цілком правильний вчинок. Так само правильним вчинком з мого боку було те, що у Твоєму останньому листі я ще не побачив цілковитої згоди й очікував точнішої відповіді – «так» чи «ні» (між іншим, цілком відповідно до Твоєї невиконаної обіцянки ще раз написати мені про це). У будь-якому разі я б ще не відправив сестру без відповіді на останній лист. Це все було правильно. Але зараз Твоя мати пише до моєї матері (між іншим, дуже люб’язно й болісно нагадує мені, що я їй ще не написав) і згадує в ньому, – точний текст я вже не пам’ятаю, – що вона була б рада, якби Оттла приїхала раніше, але не наважилася запросити її й т. д. Цим самим ця невелика справа, яка, якби вона не вдалася, стосувалася б лише мене і Тебе, стала сімейною справою. Це неправильно. Лише я просив, лише я міг отримати відмову. Це ж цілком зрозуміло.

Тепер опирається й Оттла, не зовсім без моєї згоди, і взагалі не хоче їхати. Я зовсім не вважаю це поганим; якщо вона вже з нагоди моїх заручин не зможе отримати задоволення від багатоденного перебування в Берліні, тоді вона принаймні повинна отримати задоволення від упертості. Звичайно, упертість спрямована зовсім не проти Тебе, а головним чином проти батька. Але це веде в пітьму сімейних історій, в яких ніхто не розуміється.

Оскільки Ти у своєму листі пишеш про театр і про можливі походи в театр, то я переглянув театральну афішу. Я знайшов лише дві вистави, які б мене порадували, а так – зовсім нічого. І обидві вистави нам не підходять. «Король Лір» йде в суботу. Хоча я, ймовірно, приїду о 7-й годині, однак ми навряд чи зможемо піти в перший же вечір у театр. «Франциска»[24] ж відпадає, оскільки йдеться про прем’єру, то, певна річ, квитків вже немає в продажу, і був би потрібен смокінг – вимога, яку я не можу виконати.

Я надсилаю Тобі також і лист мого дядька, який стосується Тебе. У шістдесят років я не матиму такого чудового настрою. Хіба ж він не милий? Якщо Ти маєш бажання, надішли мені відповідь для нього, я йому передам. Також відішли мені, будь ласка, оригінал.

Якби Тебе хтось питав, як виглядає Твій наречений, то кажи, що Ти його сфотографувала, і покажи вкладену фотокартку. Це справді я, і Ти справді робила цей знімок.

25 травня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

У цю хвилину моє серце б’ється так шалено, як воно мусить битися в школяра, коли він читає історії про індіанців. Я прочитав кілька сторінок «Мемуарів Берліоза»[25]. Але про це я не хочу говорити.

Як, Феліціє? Для Тебе час пролітає надто швидко? Вже кінець травня? Вже? Що ж, і я сиджу за роботою; якщо Ти хочеш, я поверну час назад. На який місяць за останні два роки мені повернути його? Відповідай точно!

Ти мене соромиш, Ф., Ти пишеш, що, судячи з мого почерку, моєму пальцеві вже краще. Краще? З моїм пальцем вже давно все гаразд, а почерк в моєму останньому листі був майже моїм найкращим.

Ти мене також засмучуєш. Ти не надто здогадлива. Які меблі потрібні? Звичайно, ширма й циновка, аби займатися гімнастикою за системою Мюллера[26]. Аби з відчиненим вікном голяка займатися гімнастикою Мюллера і щоб люди навпроти, користуючись нагодою, теж не приєдналися до занять гімнастикою.

Я вже переглянув театральну афішу. Після мого вчорашнього листа для мене відпадає можливість піти в театр. Зате мати й Оттла могли б сходити. І найліпше – до суботи, доки не приїхав батько, адже для нього театр – це не задоволення. Якби він пішов, то себе б до цього силував. Тому ліпше показати йому щось інше – кінотеатр, про який Ти якось розповідала, або ще щось, на що можна придбати квитки й пізніше. Для матері й Оттли найкраще була б, мабуть, вистава «Дванадцята Ніч, або Як собі хочете»[27] в п’ятницю. Але в іншому разі не купуй для них, будь ласка, квитків, у жодному разі.

Так, Оттла вже припинила упиратися та із задоволенням поїде. Знову сімейні історії та суцільна пітьма.

Де ж їм зупинитися? Поблизу Тебе ж немає готелів, а якщо все ж якісь є, вони невиправдано дорогі. Чи не зупинитися знову в «Askanischer Hof»? У щасті й нещасті я з ним так зрісся, я, справді, пустив там коріння і почуваюся як удома, коли туди повертаюся. Мене там також люблять. Однак він трохи незручно облаштований і досить недешевий, але при цьому я там зупиняюся, він все ж мені наймиліший.

Лише пиши в кожному листі, що триває підготовка до весілля, і вже цим Ти мене тішиш. Однак я не зовсім розумію обсяг роботи, пов’язаний з цим. Між іншим, не забувай, що до Твоїх речей, крім меблів і одягу, належить і плавання. Ти мені пообіцяла розповідати про будь-який прогрес у плаванні. Ти нічого не розповідаєш; чи означає це, що Ти, відколи записалася, не досягла ніякого прогресу? Я в це не вірю. Між іншим, у Тебе екзамен на Трійцю. Ти вчишся плавати з шестом чи на апараті?[28]

План квартири Ти отримаєш. Те, що в цій самій будівлі живе Адлер[29], не заважає мені, допоки пристрої фабрики Ліндстрьома[30] не настільки потужні, аби їх було чути з мезоніна аж на п’ятий поверх. Мабуть, усі мешканці купують ці пристрої в нього. Що ми двоє тоді робитимемо в цій величезній коробці суцільного резонансу – я не знаю.

28 травня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Я в конторі. Багато роботи. Я не був розлюченим. Я був оскаженілим, засмученим і щось таке, але не розлюченим. (Я й так не сплю, але якби я спав, це б сприяло моєму безсонню.) Задля точності я додам, що Твоє мовчання тривало не два, а три дні.

Все, як і було, як у всій світовій історії: кожен відшукує свій ґрунт для боротьби. Мені не лишиться нічого іншого, як захопити й собі інший ґрунт. Це необхідно для доброї справи.

Найближчими днями Тебе атакуватимуть з двох сторін, вочевидь, за моєю ініціативою стосовно купівлі меблів. По-перше, німецькі майстерні. Вони часто пишуть мені, врешті-решт, я мусив їм відповісти. Зрештою, я вважаю, що їхні меблі справді найкращі, маю на увазі найпристойніші, найпростіші. Крім того, прийде і представник празької фірми. Його швидко випроваджуй за двері. Він якось був у мене в конторі, я пробурмотів щось спросоння, він дав свою візитівку, заявив, що як колишній берлінець може особливо добре зрозуміти Твої смаки, і пішов. І ось нещодавно він прийшов знову. Він був трохи краще одягнений, і моя жалюгідна пам’ять на обличчя впізнала в ньому одного адвоката. Я привітно підходжу до нього, тисну йому руку й – дізнаюся, хто він. (Ти маєш знати: фірма, яку він представляє, має надзвичайно дорогі, пишні меблі.) Я більше не міг так швидко перетворитися на непривітного покупця і дав йому Твою адресу, оскільки він попросив про це, бо їхатиме в Берлін (здається, він має прийти до Тебе в п’ятницю). Також він попросив, аби я повідомив Тобі про його прихід у листі. Чоловікові, якому я так люб’язно потиснув руку, я не міг відмовити в цьому й тому змушений зараз чинити так підло.

Переказуй привіт усім, Твоїм і моїм[31], і дозволь Тебе поцілувати в надзвичайно дороге обличчя.

13 липня 1914 року, Прага

Франц Кафка до батьків Феліції Бауер[32]

[Готель «Askanischer Hof», Берлін]

Зараз я вже не знаю, як я повинен і як мені дозволено до Вас звертатися.

Я не приїду, це були б непотрібні муки для нас усіх. Я знаю, що Ви мені скажете. Ви знаєте, як я це сприйму. Тому я не приїду.

Я поїду сьогодні, ймовірно, у Любек. Я прихоплю з собою, як відносно маленьку, але все-таки втіху, думку, що ми можемо залишитися в хороших стосунках і залишимося в них, навіть якщо зв’язок, якого ми всі б хотіли, виявився для усіх нас неможливим. Феліція, певно, переконувала Вас так само, як і мене. Я бачу все завжди зрозуміліше.

Усього Вам найкращого, особливо після Вашої вчорашньої поведінки Вам безперечно належить моя повага, згадуйте про мене добрим словом.

27 жовтня 1914 року, Прага

Телеграма до Феліції Бауер

Феліції Бауер, Берлін, Ліндстрьом,

Ґроссе-Франкфуртер-штрасе, 137

Лист у дорозі зараз все йде повільно щирі вітання

30 жовтня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

[Монограма в шапці аркуша H. K.]

Між нами, Феліціє, як мені здається, за останні три місяці зовсім нічого не змінилося, ні в хорошому сенсі, ні в поганому. Звичайно, я готовий до Твого першого дзвінка, і я точно й одразу відповів би на Твого вранішнього листа, якби він прийшов. Однак я не думав написати Тобі – в «Askanischer Hof» нікчемність листів і всього написаного стала надто очевидною, але оскільки моя голова (навіть коли болить, як і сьогодні) залишається незмінною, їй не бракувало думок і мрій, в яких йшлося про Тебе, і наше спільне життя, яке я уявляв, лише іноді було гірким, а так – мирним і щасливим. Проте якось я хотів Тобі хоч і не написати, але передати вістку через когось іншого – Ти не вгадаєш, це була особлива нагода, вигадана перед сном, близько 4-ї години ранку, коли я зазвичай і засинаю.

Але насамперед я не думав писати тому, що мені справді здавалося зрозумілим найважливіше в наших стосунках. Ти довго помилялася, коли так часто посилалася на несказане. Бракувало не слів, а довіри. Оскільки Ти не могла повірити в те, що чула й бачила, Ти думала, що було щось, чого я не сказав. Ти не могла усвідомити владу, яку наді мною має моя робота, Ти усвідомлювала її, але не зовсім. Тому Ти хибно тлумачила всі мої хвилювання через цю роботу, лише хвилювання через цю роботу та пов’язані з цим дивацтва, які Тебе бентежили. Тепер ці дивацтва (щоправда, огидні дивацтва, огидні й мені теж) проявилися для Тебе більше, ніж для будь-кого іншого. Це було цілком природно й сталося не лише з упертості. Зрозумій, Ти була не лише найкращим другом, а й найбільшим ворогом моєї роботи, принаймні з точки зору власне моєї роботи; тому вона була змушена так само, як вона у своїй суті понад усе любила Тебе, зберігати себе й захищатися. Щобільше – у кожній дрібниці. Наприклад, якось я думав про це, сидячи одного вечора з Твоєю сестрою за столом з майже лише м’ясними стравами. Якби там була Ти, я б, напевно, замовив смажений мигдаль.

І в «Askanischer Hof» я мовчав не з упертості. Те, що Ти казала, було таким зрозумілим, я не хочу це повторювати, але серед цього всього були речі, які віч-на-віч майже неможливо було б сказати. Однак Ти сказала їх лише після того, як я доволі довго мовчав або казав щось несуттєве. Пізніше Ти ще доволі довго чекала, аби я заговорив. Я і зараз не кажу нічого проти того, що Ти взяла з собою фройляйн Блох, у листі ж до неї я майже принизив Твою гідність, вона мала право бути з Тобою. Але те, що Ти також дозволила поїхати й своїй сестрі[33], яку я тоді майже не знав, я не розумів. Але присутність обох лише трохи бентежила мене; можливо, якби я і хотів сказати щось вирішальне, мовчав би з упертості. Це було можливо, але я не мав чого сказати. Я бачив, що все було втрачено; я також бачив, що ще в останню мить міг врятувати це якимось несподіваним зізнанням, але в мене такого не було. Я кохав Тебе, як і сьогодні, я бачив Тебе нещасною, я знав, що через мене Ти два роки невинно страждала, як не страждають навіть винуватці; але я також бачив, що Ти не розуміла моє становище. Що мені лишалося? Нічого іншого, окрім того, що я зробив: поїхати з вами, мовчати чи говорити щось зовсім безглузде, слухати історію того дивакуватого візника й дивитися на Тебе з думкою, що це востаннє.

Коли я кажу, що Ти не могла зрозуміти моє становище, то не стверджую, що знаю, як Тобі слід було вчинити. Якби я це знав, то Тобі б про це розповів. Я вкотре намагався показати Тобі моє становище, Ти його, звичайно, зрозуміла, але встановити з ним живий зв’язок – цього Ти не могла. У мені були і є двоє, що борються між собою. Один – майже такий, яким Ти його хотіла б бачити, і те, чого йому бракує для втілення Твого бажання – те він міг би досягти шляхом подальшого розвитку. Жоден з Твоїх докорів в «Askanischer Hof» не стосувався його. Але інший думає лише про роботу, це його єдина турбота; вона робить так, що йому не чужі найниціші уявлення; смерть його найкращого друга уявляється йому насамперед як, хоч і тимчасова, але перешкода для роботи; цю ницість врівноважує те, що заради своєї роботи він і сам готовий страждати. І от ці двоє ведуть боротьбу, але це не реальне протистояння, коли вони по черзі завдають удари одне одному. Перший залежний від другого, він би ніколи, з внутрішніх причин, ніколи б не був у змозі розгромити іншого, навпаки, він щасливий, коли щасливий інший, а коли другий, судячи з усього, програє, то перший падає перед ним навколішки й не хоче бачити нікого іншого, окрім нього. Ось воно як, Феліціє. І все ж вони борються між собою, і все ж обидва могли б належати Тобі, лише нічого не можна змінити в них, окрім як знищити їх обох.

Насправді це видається так, що Ти мала б усе це повністю визнати, що Ти мала б усвідомити, що все, що там відбувається, відбувається і для Тебе, і що все, що вимагає для себе робота, є не упертістю, не настроєм, а допомогою, частково просто необхідною, частково спричиненою умовами мого життя, надзвичайно несприятливими для цієї роботи. Глянь, як я зараз живу. Один, у квартирі моєї старшої сестри. Вона ж мешкає у моїх батьків, оскільки шваґер на війні. Якщо мені не заважає особисте, особливо фабрика, мій розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторі, далі обід вдома, потім одна або дві години на читання газет, написання листів чи роботи по службі, далі я підіймаюся у свою квартиру (Ти її знаєш) спати чи просто полежати, потім о 9-й вечора я йду до батьків на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваєм назад і потім не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторі. За останні три місяці сьогодні другий вечір, коли я не працюю, перший був близько місяця тому, тоді я був надто втомленим. За останній час я також мав двотижневу відпустку, тоді, звичайно, розпорядок дня трохи змінився, наскільки це було можливо в ті швидкоплинні два тижні, у хвилюванні, що дні швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-ї години ранку за столом, якось навіть до 7:30, потім спав, в останні дні відпустки мені вже вдалося справді поспати, до 1-ї чи 2-ї години дня; і тоді я вже був вільним і відпочивав до вечора.

Мабуть, Ти зрозумієш, Феліціє, той спосіб життя, який я вів під час відпустки, але моє звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власної волі. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кімнатах, ні з ким не бачуся, навіть з друзями, лише з Максом на кілька хвилин дорогою додому з контори і – я не є щасливим, точно ні, але все ж іноді задоволений тим, що я, наскільки це добре вдається за цих обставин, виконую свій обов’язок.

Такий спосіб життя я завжди визнавав, він завжди був питанням і випробуванням. Ти відповіла на це питання не «ні», але твоє «так» ніколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цій відповіді, у Тобі, Феліціє, відчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – відраза. Це почалося тоді, коли Ти перебувала у Франкфурті, безпосередній привід я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разі ця відраза почала з’являтися у Твоїх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мій страх за Тебе, як Ти стримувалася. Імовірно, Ти тоді сама ще нічого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пізніше так часто говорила в Тірґартені і який ще більше, ніж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не відраза до мого способу життя, а відтак – і до моїх намірів, з якими Ти не могла погодитися і які Тебе ображали. Я бачу, як Ти зі сльозами на очах слухала д-ра В. – це був страх; коли Ти (окремі, можливо, не завжди доречні приклади) ввечері, перш ніж я пішов до Твоїх батьків, не могла дати чіткої відповіді – це був страх; коли Ти в Празі скаржилася на дещо в мені – це був страх, завжди, знову й знову той самий страх. Я пишу «страх» замість «відраза», але обидва почуття змішалися. І те, що Ти врешті-решт казала в «Askanischer Hof» – хіба це не було вибухом цього всього? Чи мала Ти тоді сумніви, прислухаючись до себе? Хіба Ти навіть не казала, що, буцімто, загубила себе, коли Ти… і навіть у Твоєму сьогоднішньому листі, Феліціє, я знаходжу місця, які говорять про цей страх. Не зрозумій мене неправильно, Феліціє. Ця відраза була, але Ти, попри все, наважилася опиратися їй. Це могло б привести до щасливого кінця, я і сам сподіваюся на це в години добробуту. Але зараз ідеться не про це. Ти хочеш пояснення моєї нещодавньої поведінки, і це пояснення полягає саме в тому, що я постійно відчував Твій страх, Твою відразу. Я був змушений не спати над моєю роботою, яка єдина дає мені право на життя, а Твій страх показав мені чи змусив мене боятися (набагато більшим страхом), що в цьому полягала найбільша небезпека для моєї роботи. «Я була знервованою, виснаженою, я думала, що я на межі своїх сил», ось що Ти пишеш, так це й було. Так навіжено ті двоє в мені ще ніколи не боролися, як тоді. І тоді я написав того листа до фройляйн Блох.

Можливо, я, однак, ще не добре обґрунтував свій страх, Твоє ж пояснення в «Askanischer Hof» було лише пізніше, його я зараз не можу враховувати. Одним з показових прикладів, однак, є непорозуміння щодо квартири, кожна деталь Твого плану лякала мене, навіть якщо я не міг їй нічого суперечити, і усі, безперечно, мусили погоджуватися з собою. Лише Ти сама не мала погоджуватися з собою. Ти хотіла щось просте: тиху, скромно облаштовану квартиру для сімейного життя, яку зазвичай мають сім’ї Твого й мого оточення. Ти взагалі не хотіла нічого більшого, ніж мали ці люди (і у своєму сьогоднішньому листі Ти їх згадала, це ті, яким усе падає з неба), але те, що вони мали, ти хотіла повною мірою. Якось я Тебе попросив – це було вже на останній межі страху – уникнути урочистостей у храмі, Ти на це не відповіла, у своєму страху я припустив, що Ти була розлючена через моє прохання, і справді, Ти згадала в «А. H.» і про це. Але що означало уявлення, яке Ти мала про ту квартиру? Воно означало, що Ти погоджувалася з іншими, але не зі мною; але для них квартира є чимось зовсім іншим, ніж вона є для мене. Ці інші, коли укладають шлюб, вже наситилися і шлюб для них є лише останнім великим кушем. Для мене – ні, я не наситився, я не заснував власної справи, яка з кожним роком у шлюбі повинна далі рости, мені не треба постійної квартири, з впорядкованого затишку якої я хочу вести цю справу, але не лише те, що я не потребую такої квартири, лякає мене. Я маю таку жагу до своєї роботи, що мені аж млосно; однак мої теперішні обставини шкодять моїй роботі, і якщо я зараз облаштую квартиру відповідно до Твоїх бажань, то це означає, – якщо не зараз, то у майбутньому, – що я намагаюся зробити ці умови довічними, тобто, накликати найгірше, що може зі мною статися.

Я хотів би те, що я зараз сказав, якось обмежити, і тим самим точніше визначити. Ти маєш право запитати, яких планів щодо квартири я від Тебе очікував. Я, власне, не можу на це відповісти. Однак найвідповідніше й найприродніше для моєї роботи було б покинути усе й підшукати десь квартиру ще вище, ніж на 5-му поверсі, не в Празі, деінде, але, судячи з усього, ні я, ні Ти не пристосовані для життя в добровільно обраних злиднях. Мабуть, я навіть ще менше до цього пристосований, ніж Ти. Що ж, ніхто з нас ще цього не пробував. Тож чи очікував я такої пропозиції від Тебе? Не зовсім; хоча я б і не знав, що робити від щастя від такої пропозиції, але її я не очікував. Але, можливо, була якась середина, точно була така середина. І Ти, певно, її б знайшла, без пошуків, цілком природно, якби не, саме так, якби не було того страху, тієї відрази, яка утримувала тебе від того, що було вкрай необхідно для мене й для нашого спільного життя. Я міг все ще сподіватися, що ми дійдемо цієї згоди, але це були лише сподівання, тоді з’явилися, однак, ті ознаки протилежного, яких я боявся і від яких я також мусив захищатися, якби хотів, щоб Ти мала ще живого чоловіка.