Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
– А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
– Та куди б я утікала? – відповіла нарешті Тетяна. – До кого?
– Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь…
– А потім?
– Що – потім?
– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорці не попадайтесь під руку… Коли п’яний… Він не подивиться, що ви набагато старші… – Криво всміхнувся. – Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще мені не вистачало!» – простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій – собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплі ще всипати?
– Не треба – не охляну. Я потроху кусатиму.
– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальці Євген. – Смоли – два. І гвіздків шевських побільше. – Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого в ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана – акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою – гніздо для лампи. «Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся із лампою – німці з тебе шкуру здеруть!»
«Хай деруть, у мене є запасна», – засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмірів різних». – Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
– Про гас нагадай, – додала Катря. – І про сіль.
– Та купи солі, бензину, – повторює покірно Євген. – Тільки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай – смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі. – Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла… Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток… Не забудеш?
– Запомню.
– Та стережися, щоб не обікрали! – Це вже Катря. – Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!
– Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, – перебив Катрю Євген. – Додому ще заскочиш?
– А нащо? Що я, крику не чув? – Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!
– Довідка де?
– Осьо, в кишені.
– Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.
– Не посію. – Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці…
Посиділи, встали.
– Ну, щасливо, – подав руку Євген. – Ні пуху тобі ні пера!
Стояли, подібні один до одного, мов дні краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Гринька ж обличчя – мов яблуко: приходьківська нев’януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.
Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.
Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху – тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги – ляп-ляп по твердому, колесами вбитому, – ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в’їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.
У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.
В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.
На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб’ють, переступлять і не помітять.
Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:
– Аусвайс!
Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку.
Прочитали і знову:
– Аусвайс!
Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:
– Век!
Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.
Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній від мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
– Кого, хлопче, шукаєш?
– Та поїзда…
– І далеко зібрався?
– Та в Харків… По ліки… А вони проганяють, – кивнув у бік німців. – Не пускають.
– І не пустять, – ствердив залізничник. – Той поїзд тільки для німців… Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить – спасу немає.
– Всі ми зараз обезножені, – зітхнув залізничник. Обличчя його пом’якшало, він співчутливо дивився на Грицька. – Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?
– Не забуду… Тіки як я його упізнаю?
– Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш… Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука…
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна – добрий десяток. А вагонів, вагонів – як серед них Петровича того й шукати?
– Петровича? – перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник. – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув – забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: «Хоча б встигнути!..»
Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.
– Чого, дурню, гнав? – запитав сердито Петрович.
– Дак ви ж… зараз… їдете… – одхекувався Гриць.
– Який це тобі йолоп сказав?
Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицькові усе хоч бери та викручуй!
Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:
– Йому що: робити більше нічого?! Людей по шпалах ганяти!
– Я, дядьку, багато місця не займу! – став благати Грицько. – Я десь у куточку…
– В куточку, – чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович. – Багато вас таких, закуточників! А де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?
Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:
– Ану постій!
І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:
– Як тебе звати?
– Грицько.
– Грицько! – знову пирхнув у вуса. – Всі ви Грицьки!.. А чого добиваєшся в Харків?
Грицько знову розповів про брата Євгена: які йому ліки потрібні. Згадав про сало, зірвав клунок поспішно, став розв’язувати – аж зубами собі помагав. Розсупонив нарешті, намацав шмат сала, вийняв, подав:
– Оце ось вам… за дорогу…
– Що це?
– Та сало ж…
Петрович зважив на долоні сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорної сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душі: раз узяв, то посадить.
– Що ж мені з тобою робити? – набивав собі ціну Петрович. – Ну, гаразд, ходи за мною… Тіки ж гляди: до самого Харкова сиди і не рипайся! Поки сам не випущу!
– Та я, дядьку, й не поворухнуся! – обіцяв повеселілий Грицько. – Як миша сидітиму!
Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту – кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:
– Залазь!
І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.
Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут ще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала, – і ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов з-під води виринали – по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона й вискочив, аби не були замкнені двері.
– Ще один пасажир, слава Богу! – донісся чоловічий голос і наче вивів з отупіння людей, що були у вагоні: вони заворушилися, зашамотіли, як миші, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:
– Сідай… Чи отак до Харкова стовпом і стоятимеш?
Грицько глянув донизу: там сидів дядько. Задирав до нього неголене обличчя, а очі були наче в сліпого: непорушні й засклілі. Та він, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помітив сидір, що висів за плечима в Грицька:
– А торбу поклади ось сюди.
Грицько сів коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько відразу ж спитав:
– Скоро поїдемо? – мов Грицько те знав. – А чого не спитав?
Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав з-за вуха цигарку, поскаржився:
– Курити хочеться, аж на серці шкребе. – Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: – Німці можуть унюхати… А вони собаки, чи що?
Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть – і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!
Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.
Побачив молодицю у великій хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.
Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.
Іще двох жінок: схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я їй кажу… А він мені каже…» – доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: «Отож… Отож…»
І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий, – з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч – два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що в них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.
А за ним – молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця їде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло – налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима…
А жарить, а парить – спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного… Витирай не витирай, толк один: заливає, і все.
Та коли ж вони рушать?..
А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає – не помагає нічого.
– І нащо ото дітей із собою тягати!
– А ви не були дитиною?
– Був, та не такою…
– О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!
Голоси, голоси – шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.
І раптом – наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися… зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потім швидше, швидше – слава Богу, поїхали!
По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.
Їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинялися – на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:
– Усі живі?
– Та живі, – відповідали йому.
А він все допитувався:
– Ніхто не задихнувся?
– Та вроді ніхто…
– Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.
Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.
Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки – по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.
Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.
– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливіші, – Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.
– Всім жити треба, – лунало у відповідь.
– Тож і живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…
Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.
Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там – голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.
– Любить, значить, – сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.
– Еге ж, любить, – погодився чоловік. – Тіки тією любов’ю ситий не будеш…
То він оце і їде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель…
– І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
– Отак і живемо, – усміхнулася сумно жінка. – От у мене: мати хвора, дітей двійко… Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
– А як міняла не стане?
– Не знаю…
– Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: – Ну а німці дуже лютують?
– Лютують, – відповіла просто жінка.
– І вішають?
– Вішають… Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев’ять років, а другий ще менший.
– За що ж їх? – аж скривився дядько.
– Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли… Діти ж, вони з усього забавку зроблять. – Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей. – А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють…
Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:
– А то ще двох залізничників повісили. За саботаж. На вулиці нашій, на балконі… Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються…
Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек – ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.
– Стережися тільки, щоб не обікрали, – повчав. – Торбу не за плечима – перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є… А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай…
Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.
Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провіряють», – прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» – похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.
– Пронесло, слава Богу, – сказав тоді дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.
Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше руками й одразу ж заснув…
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
– Ану, пасажири, вилазьте: приїхали!
Пом’яті, заспані, люди полізли з вагона.
– А де ж Харків? – спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
– А ото що, не бачиш! – відповів сердито Петрович. – Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швидкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія – прямо до Харкова.
– Далеко ще? – поцікавився Грицько.
– Кілометрів десять, – відповіла сива жінка. – Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пішли, козаче? Наче Грицькові лишалося щось інше.
Харків зустрів їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулиці – зовсім не бруковані. «Так оце такий Харків?», – думав розчаровано Гриць… Та ось почалися дво- і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
– Бач, посікло як, – пробурмотів дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби. – І хатам он дісталося. – Будинки, що оточували площу, теж були подзьобані густо – до червоної цегли, а один чорнів вигорілими вікнами. І чимдалі вони йшли, тим частіше траплялися вирви й зруйновані, обгорілі будинки, від яких і досі тягнуло устояним прогіркло-сумним чадом. На вулицях почали з’являтися люди, вони теж ішли в тому ж напрямі, що дядько й Грицько, і не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, і дядько казав, що ці теж на базар.
Вже перед базаром появилися старці. Одні мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, інші хрестилися й кланялись, а ті мало не за поли хапали – вимагали щось дати.
Ось їм напереріз, наче чортик із пляшки, вискочив безпритульний: замість одягу – суцільне лахміття, дашок картуза обірваний, очі відчайдушно-вимогливі:
– Дай хліба!
– А сала не хочеш? – відповів насмішкувато дядько.
– Дай, бо оцим ось обсиплю! – І показав пляшечку з чимось сірим усередині.
– Що то? – поцікавився дядько, одступаючи.
– Воші… Тифозні…
– У нас своїх, хлопче, повно! – відповів йому дядько. – Ану одійди, бо затопчемо! – Та й одіпхнув безпритульного. – Бачив, які циркачі? – до Грицька, що аж голову в плечі вбирав: ану ж сипоне вслід вошвою! – Тут ока треба та ока!..
Довів до базару:
– Щасти тобі, хлопче!.. Та стережися!
І лишився Грицько один. На весь Харків.
Грицькові вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп підхопив, засотав, завертів, стиснув так, що й очі на лоба полізли, – поніс у ворота. Там чорніли постаті поліцаїв: кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жінка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули із кошика, – її садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на бруківку. Кілька хусток випало на льоту, і жінка, ойкаючи, кинулася їх підбирати.
– Що несеш? – спитав поліцай у Грицька, коли натовп підніс його до воріт: меткі чорні очі в сидір так і вп’ялися.
– Борошно, – ворухнув губами Грицько.
– Розв’язуй!
Грицько, кваплячись, розв’язав. Поліцай заглянув до торби, дістав два кульки, потім і третій, усі поклав до величезного короба, що стояв поруч.
– Проходь!
І Грицько, вже радий, що не одібрали усе, проскочив у ворота.
А там люду – яблукові піде упасти! Міські, сільські, старі, молоді, дядьки, тітки, – все це ворушиться, пропихається, штовхає у спину й боки, наступає на ноги, сміється, вигукує, лається, щосили торгується, – шарварок такий, що очманілий Грицько спершу й забув, за чим він сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з ніг. Бо затопчуть – ніхто й не помітить.
– Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!
– Ось платок!.. Оддаю задарма!..
– Камушкі!.. Камушкі!..
– А вот портсігари!.. Налетай, скоро нє будет!..
Вигукують на всі голоси, пхаються з крамом прямо межи очі: бери, не зівай, а поруч мовчазні, повні гордої зневаги до оцієї метушні. Ці стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набіжить. На плечах – піджак, чи пальто, чи шинеля, а як на голові, то ціла гора картузів або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаєш, почім, потім поцікавиться, наче крізь зуби чвиркне:
– Купувать чи просто так?
– Та купувати ж!
Знехотя скине з плеча – приміряй.
Крутило-вертіло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалі од воріт. До рундуків, що обперізували ринок з другого боку.