– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.
Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція – зважилась:
– Я втекла з-під арешту.
– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?
– Гайдук… – І пояснила: – Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
– Ага, таки погорів! – аж вишкірився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
– Та за вас же і посадив… Наче я повинна знати, де ви.
Іван аж реготнув.
– А втекти як вам удалося?
Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.
– Нас випустив Ашот… З нами і втік…
– Ашот?.. Вірменин?.. Де він?
– Там, – хитнула в бік дороги Тетяна.
– Так кличте ж сюди! – І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стіл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:
– Ви як сюди йшли?
– Дорогою.
– Оцією? Що із села?
– Та, мабуть же…
Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.
– Знову, зараза, заснула! – вилаявся він. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!
Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:
– Гов!
– Ану злазь сюди!
Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.
– Знову спав? – запитав грізно Іван.
– Та чого б я ото спав!
– Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!
– Та чого б їм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз’юшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.
– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.
– Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!
Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:
– Об чом шум?
Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків’я шнурочком прив’язаний; а вище того галіфе – густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї, – чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, і якорі, і навіть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось під м’язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис «Не забуду мать родную» і ще якісь там слова – Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись нa місці?
– Об чом война? – перепитав чоловік.
– Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові, а нижня губа була вся синя й розбухла.
– Ай-я-яй, ребйонка обідили! Ребйонка побили! – Чоловік одпустив ряднину, яку досі притримував, ступив до кімнати. На Тетяну навіть не глянув. – А ребйоночок шьо?
Пилип уже мовчав, натомість озвався Іван.
– Ребйоночок спав!
– Спав?.. Ай-я-яй!.. – Чоловік похитав головою, підійшов упритул до Пилипа: наган теліпався при кожному русі, бив по нозі. – Отак і мій один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.
Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:
– Лізь на горище! Та спробуй мені ще раз заснути!
– Biн не засне! – пообіцяв чоловік за Пилипа. – Він тепер і рідній мамці закаже не спати! – Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі риб’ячі очі були холодні, як лід.
– Хоч поїсти дали б, – пробурчав Пилип.
– Ще встигнеш, – відповів йому Йван.
Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:
– О, до нас гості!
– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.
– Пардон, мадам! – розшаркався чоловік перед Тетяною. – Пардон, що без фрака й галстука! – Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: – Щасливий вас бачити. Жора! – розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.
– Ну, годі тобі! – зупинив його Йван. І вже до Тетяни: – гукайте Ашота та будемо снідати.
Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.
– Та одстав її к бісу! – аж розсердивсь Іван. – Ніхто тебе тут не зачепить.
– А може, він з нами воювати збирається. – Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.
– Ах, Туреччина! – закочував під лоба очі. – Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!
Їли довго й сито. Тетяна аж сп’яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:
– Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:
– Музика, туш! Жора показує танець!
Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.
Цыпленок жареный,Цыпленок вареный…Цыпленок тоже хочет жить.Его поймали,Арестовали,Велели паспорт предъявить…– А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очі, спитав Жора.
Його ноги вибивали чечітку – все швидше, швидше – тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:
Здравствуй, моя Мурка,Мурка дорогая,Здравствуй, моя Мурка, и прощай.Ты зашухерилаВсю нашу малину.А теперь маслину получай…Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. – сипався, слався дріб, – вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.
Жора ж наостанок так розійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.
Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:
– Благодарю за вніманіє!
– Благодарю – мало! – озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей. – Осьо тобі нагорода! – Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.
Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:
– Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!
– А він уже й без того вмовляння пристав, – відповів за Ашота Іван. – Голос його лунав рівно й насмішкувато. – Куди йому ще діватися?
– Начальник! – вигукнув тоді Жора і знову округлив очі. – Чєловек перед тобою сидить чи нє чєловєк?.. Дай чєловєку слово сказати!
– Та хто ж йому не дає? Я тільки одне кажу: йому діватися нікуди!
Ашот, розгублений, стискав гвинтівку так, наче її хтось збирався у нього відбирати. Потім глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неї теж голова ішла обертом.
І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась – запитав голосно й дзвінко:
– А ви партизани?
– Во! – вигукнув захоплено Жора. – Дитя попало в самую точку! – І зареготав, наче Івась сказав щось неймовірно смішне.
Посміхнувся й Іван. Зважився за Івасем і Ашот:
– Ви що: партизани?
– Та вже ж що не німці! – відповів, все ще усміхаючись, Іван.
В Ашота аж очі зблиснули.
– Тоді на – бери до загону!
– Вот ето порядок! – вигукнув Жора. – Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказати!
Звівся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горілкою.
– Пардон, мадам!.. Так што такоє война? – наче щойно про війну мова велася. – Война, когда всє, кому только нє лень, стреляють друг в друга. І когда я стрєляю в кого-то, што, конєшно, неплохо. Но когда в меня начінают стрєлять, ето, дорогіє мої согражданє, очень даже нехорошо. Я поднімаю етот тост за то, штоб ми стрєлялі в кого-то, а не кто-то в нас!
– Вип’ємо! – сказав твердо Іван. – Ми й будемо стріляти! – Перехилив до рота горілку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. – Я ще їм покажу, де раки зимують… Вони ще не раз пожалкують… – Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: – І Гайдук ваш нікуди од мене не втече!
– Чому він мій? – запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:
– Ну, поснідали – й досить!.. Ти, – до Ашота – паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?
– Умію.
– Тож пильнуй: як появиться хто – січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш – нарікай на себе!
– Зачем проморгаєш – миша не пролізе!
– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі… І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?
– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.
– Хто там кричить, – буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив. – Тож будете он їй помагати.
– А вже ж помагатимуть! – відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: – Ходімо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.
– Та ми хоч ноги помиємо, – так і не наважилася ступити до хати Тетяна.
Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:
– Це ваш чоловік? – Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: «Ось ми які!»
– Та мій же, – враз посмутнішала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього. – Першою мені й принесли – ножем у серце ударили…
Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:
– А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію…
– Він давно вже у вас? – запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.
– Давно… Приповз серед ночі, весь кров’ю заюшений – не виганяти ж із хати? – Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. – Три дні не приходив до пам’яті – все конем якимось марив…
Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом («Він усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала». – «Дитина?» – з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки – так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані – самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй – щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно чортяка з рогами!
– Та ви самі все побачите! – закінчила Галя сердито.
І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.
З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.
– Перестань! – буркнув Іван. – Щитать не даєш.
– Пусть вороги наші щитають! – відповів весело Жора: він вирядився, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната «лимонка» на поясі й наган на шнуркові: гуляй, морська душа!
Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат – теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жінок:
– Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!
Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на м’яке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: застояні коні так і рвали з місця.
– Паняй!
Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пір’їну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла вгостити віником:
– Я тебе навоюю!
Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очі:
– Ma, можна, я на горище полізу?
– Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю. – Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!
Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!
– Та вони всі однакові! – втішала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте – покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс…
Галя вже несла до печі солому – зібралася прати. «Поки ті чорти по голові не товчуться!» Всунула три чавуни величезні, щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.
– На, воюй ось із відрами!
Кривився, але носив.
Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: з-під льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.
Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не їдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?
І як вона, Галя, лишалась одна?
– І вам не страшно ото?
– Страшно, – признавалася Галя. – Тільки куди маю діватись?
І справді – куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому – лише глухі закутки. Ускочиш – не виберешся.
– Ну, давайте вже спати, – позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі. – Сьогодні вже нe повернуться. Видать, в далекі краї покотили.
Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.
Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.
– Галю, держи!
Іван, зіскочивши на землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках – Тетяна таких і не бачила. Один… другий… третій…
– Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Беріть, помагайте!
Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.
– Сам донесеш? – спитав Івана.
– Донесу.
Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.
– Галю, одмикай!
Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.
– Ти що, зовсім ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!
– А плоскогубці?
– Зараз винесу. А в хаті не смій!
Пішов до хати, виніс обценьки.
– Інструмент! – вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.
Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:
– Цей нате вам. Та не впустіть!
Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.
Їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:
– Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жінок, – походіть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораїтись…
– Пораїтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя. – Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!
Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.
– А нечистий їх знає! – відповіла Галя зовсім уже сердито. – Хіба ж вони скажуть?
Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.
Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:
– Слушай, ти знаєш, що він привіз?
І став розповідати.
Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: «Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно».
Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.
Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.
«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – відповів коротко Йван. «Далєко?» – «Кілометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»
Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів – завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поїхав!..
Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…
Потім міцно заснув.
Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Підйом!»
Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: «Хіба уже ранок?»
Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м’ясом та хлібом.
«Ну, пішли! – скомандував потім Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуєш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.
Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут і чекатимемо». Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.
«Цю візьмемо?» – спитав тихо Жора.
«Цю», – відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.
В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
«Стережи, щоб не втік!» – наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – діставав чемодан за чемоданом.
«Зови фаетон!» – гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип під’їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одійди!» – став діставать парабелум.
«Стой, не стріляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі – рвонули учвал.
Як од’їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка…
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
– Замовчи! – простогнала Тетяна: її вже канудило.
Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
– Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
– Воювати, – відповів коротко Йван.
– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
– Хто під руку підвернеться.
– А як хтось із своїх? – допитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
– А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
– А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
– А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди… Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться…