Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що підсвідомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..

То був великий, розміром з добру газету, аркуш паперу. Він білів, виділяючись різко на сірому дощаному парканові, – спеціально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Німці щодо цього мастаки, нічого не скажеш.

Підійшов, став уважно читати.

Це був заклик полтавського коменданта до місцевого населення. На території Полтавщини діє банда злочинців, комісарів-фанатиків, яка являє серйозну загрозу насамперед життю й майну місцевих мешканців. Німецька влада докладе всіх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самі жителі не повинні стояти осторонь, а мусять посприяти німецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинців. Особливу небезпеку становлять керівники банди: Світличний Федір Олексійович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто їх виявить і вчасно повідомить відповідні німецькі органи, буде виплачена грошова премія в розмірі 10 000 окупаційних марок або нарізано 5 гектарів землі.

Цифра «10 000» була виділена крупним жирним шрифтом. Як і «5». Одразу видно було, які високі надії покладали автори оголошення на ці дві цифри.

Але не на них дивився Гайдук, хоч він не відмовився б, звісно, од кругленької суми. Гроші є гроші, за них усе можна купити, навіть прихильність начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не оті «десять тисяч» прикували його увагу, а прізвище Світличного… Хто такий Ганжа, він добре знав, не мав жодного сумніву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог їхнього роду, а от Світличний… Десь він уже це прізвище чув, десь стикався з ним, зовсім недавно стикався… Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька – Світлична! Так, так, Світлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федір Світличний, її брат. Той, що в двадцять п’ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпіл…

Так от де вони зустрілися нині!

Світлична!.. Так, так, Світлична… Ну що ж, голубко Світлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомоніти про дещо. От хоча б про оце: де зараз твій брат? Коли ти з ним востаннє зустрічалась, куди він подався? Не може ж того бути, щоб рідний братуньо не провідав сестру! Хоча б отієї ночі, коли так таємниче згоріла німецька молотарка й безслідно зникнув сторож. Не зовсім, щоправда, безслідно: лишилися кінські сліди. А твій брат, якщо не зраджує пам’ять, з кіньми не розлучався ніколи. То на якому коникові заїжджав він останнього разу? На білому?.. Чорному?..

Гайдук аж підбирається внутрішньо. Знайоме відчуття, коли нападав на вдалий слід. Висмикував ниточку, яка обіцяла розмотати клубочок…

«Гестапо, звісно, не знає, – думав дорогою додому. – Інакше воно давно зацікавилося б учителькою… Що ж, тим краще для мене. Спробую розібратися сам». – Не мав жодного сумніву, що розбереться: умів не тільки сірники заганяти під нігті.

Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокійнісінько в самого пана старости!..

«Цікаво, цікаво…»

Не помітив, як минув власний двір. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архітектор, він негайно рушив би в Тарасівку…

Наступний день збіг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелі, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав їй збиратися, бо, можливо, завтра пришле підводи. Вони вже помирилися (ніч кого не помирить!), і Олька, протираючи припухлі зі сну очі, спитала, як бути з прислугою.

– Дівку одряди додому. Сьогодні ж.

– А що я там сама робитиму?

– Буде видно, – відповів непевно Гайдук. – Придумаю щось. – Про себе ж подумав, що слід повернути корову, яка стояла у комірника («На сохранєніє взяв! – божився наляканий комірник. – Щоб ніхто не попользувався!»), вкинути до сажа підсвинка, а то й пару, завести курей, качок і гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей із району, а німці люблять поїсти: що не поставиш – усе підметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. «Як намотаєшся по хазяйству, то й про женишків забудеш! – подумав злорадно. – Отак-то, голубонько!»

Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук і прийшов на півгодини раніше. Вони одразу ж поїхали за архітектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тільки загуло на вулиці.

– Ґутен таґ, гер Гайдук!

Був веселий, життєрадісний, ситий: по машині так і війнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Всю дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скільки збудував палаців, для яких вельможних панів. А не встигли зупинитися – вискочив із машини. Оббіг увесь двір, у кожну шпарку заглянув і все: ґут, ґут, – подобалося чи не подобалося.

– Транспорту обмаль. Три пари коней всього…

– Ґут.

– Я вже доповідав комендантові, поки що безрезультатно.

– Ґут.

– Циркулярку треба б поставити… Чиргикатимемо до першого снігу.

– Ґут.

Кругом «ґут», на що Гайдук не поскаржився б. Біс його й зна, що за людина!

І, водячи німця з одного кінця двору в інший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Світличну ні на хвилину. Навіть не дивлячись в її бік, міг би сказати напевно, де вона зараз.

А коли Мольтке нарешті поїхав – недовго й був, не лишився навіть на обід, хоч Гайдук і запрошував, пообіцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживає, все буде «Ґут», – коли архітекор поїхав, Гайдук не раз підходив до Світличної. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потім так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якісь півгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помітили й перешіптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тільки впівголоса, та й то не розмови – окремі слова. Буркне одне одному «подай» чи «принеси» – та й по розмові), люди вже крадькома перешіптувалися, чому це Гайдук так зацікавився вчителькою, – неспроста це, ой неспроста! Світлична ж ще нижче хилила голову, не сміючи й очей звести – Гайдук бачив, що вона відчуває його присутність, його погляд важкий, і навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неї починали вже й руки тремтіти, і вона все частіше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що він одразу ж розпух і посинів. Але й тоді вона не розігнулася, не спробувала затамувати біль: брала цеглини й клала на ноші, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якої й душа була вже у п’ятках, шепотіла, що досить.

Під вечір Гайдук гукнув поліцая – не тарасівця, тарасівським він не довіряв, а гукнув Абагяна Ашота, вірменина, й сказав йому, показавши на Світличну рукою:

– Бачиш цю жінку?.. Приведеш одразу ж після роботи в поліцію! Разом з її вилупком, – молодший син Світличної, Івась, був тут же, в групі підлітків.

Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Світлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у відчай – дозріває для наступного допиту.

Розкажеш, голубко, усе… Ніде ти од мене не дінешся.

З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти – багато чого навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо, – аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.

– Так коли ви стрічалися востаннє з братом? – наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.

…Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.

– Ну?! – впився у неї поглядом Гайдук. – Коли він вас востаннє провідував?

– Брат? – врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.

– Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!..

Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.

– Він мене… не відвідував…

– Як не відвідував? – весело здивувався Гайдук. – Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?.. То ж коли ви з ним бачилися востаннє?

Світлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадує.

– Здається, перед війною… В тридцять восьмому…

– У тридцять восьмому? – недовірливо гмикнув Гайдук. – І вам ото не сором брехати у вічі? Ви ж учителька, чого ж ви навчали дітей? Ви й дітей отак учили брехати?

– Я не вмію брехати, – озвалася тихо Світлична.

– Бачу, що не вмієте! Не червонієте навіть!.. Оце так учителі!.. Що ж тоді ждати од учнів, коли від вас правди не можна добитися? – Дивився на неї осудливо, скрушно головою похитував. – Не чекав, не чекав… – Переклав папери, мов іще раз їх роздивляючись, висмикнув навмання один, підніс до очей (знав: Світлична стереже кожен його порух). – Гаразд, – мовив по паузі, – допустимо, що ви вже встигли все на світі забути… Допустимо… Тоді я вам нагадаю, – Гайдук звівся з-за столу, повільно пішов до Світличної.. Вона аж прикрилась рукою, коли він схилився над нею, як ото роблять діти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посміху, побачивши отой її жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все. – Я вам допоможу пригадати, – повторив, гостро дивлячись у вічі вчительці. – Брат провідував вас серед ночі… Серед ночі! – повторив він, помітивши, як здригнулася Світлична. – І не до війни, як ви твердите, а зовсім недавно. Ви його впустили до хати, а потім він розмовляв із господарем вашим, із Приходьком. – Світлична мовчала пригнічено, й Гайдук уже майже був упевнений, що він напав на вірний слід. – Ну, що тепер скажете?

Світлична ворухнулася, стілець під нею болісно рипнув.

– Він мене не відвідував…

Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кімнаті. Сів знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досі веселе, майже привітне обличчя його стало лихе й жорстоке.

– Шкода! – мовив він сухо. – Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зізнатися. – Звів на Світличну холодний погляд, спитав: – Знаєте, куди ми вас звідси відправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливість ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! – помітив, як знову похитнулася вчителька. – Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати?

Світлична убито мовчала.

– Ну що ж, – сказав Гайдук. – Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо… Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!

– Він мене не відвідував, – повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.

– Відвідував! – заперечив жорстоко Гайдук. – І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас, – Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі. – Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар’єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем – з мене досить буде твого сина… Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги… Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! – Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу. – Іди й добре подумай! Доки є час… Тоді буде пізно!

Виходила з кабінету – п’яно хиталася. А позаду – похмурий Ашот.

– Ні пити, ні їсти! – гукнув йому в спину Гайдук. – Не випускати, поки я повернуся!

Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком… І з братом, який наче сидить у гестапо… І зі старостою…

Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді зі Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав… Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну…

Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею – ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:

– Хальт!

– Свої, свої, – відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: «Стій!» Чи ще гірше: «А хто то йде?» «Хальт!» – ось як треба казати. Коротко і ясно.

– Все гаразд? – запитав, порівнявшись із поліцаєм.

– Усе, гер начальник!

– Ґут, молодець. Ферштеєн?

– Ферштеєн, гер начальник!

– Можеш продовжувати.

Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому – п’ятірнею до лоба дурного, а по-європейському – всього двома пальцями.

«Учіться, хлопці, учіться, – Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються. – Оце – справжня школа, а не ваші парти вонючі! – Він саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив. – Колись, може, й відкриємо, – пригадав розмову з Приходьком. – Тільки не так, як ви сподіваєтесь. Тут у голові його зблиснула думка: а й справді! Зібрати дітей та й посадити за парти: вивчати мову німецьку. Щоб не одні поліцаї кричали: «Яволь!» Не німцям же, не герові Крюгерові українську освоювати!.. От буде в районі, зайде до коменданта, в гестапо, поділиться ідеєю. Їм це сподобається, обов’язково сподобається: перша школа на завойованих землях. Для вивчення мови німецької. Залучення місцевого населення до передової культури. Взірцевий маєток і школа взірцева – звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..

В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов’язково вчителів, що володіють німецькою… Може, й німців… А цих – собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони…

Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?

Світлична не спала.

Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім – у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.

Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала… Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п’ят до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза – вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки – Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє…

Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: «Заходи». Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж весь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. «З мене досить, вашого сина!» – пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю – Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. «Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе… Вони нас скоро випустять, ма?..» Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею, – звела б голову до низької байдужої стелі й завила б…

Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам’яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка: його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. «Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!» – німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. «Отоді ти скажеш усе!..» І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе…

Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам’яніла, на нарах, і от-от настане світанок.

Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче – аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур… Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою… Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення… Вирішила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся… І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок – і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах… Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася… Спи, Івасю, спи… Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен… Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина…

Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі – буде досить, коли їх зв’язати докупи… Івась раптом заворушився, забубонів: «Ma, ма, он вони, ма!» – Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. «Спи, Івасю, спи!» – молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. Їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собі думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та світатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук. Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нічого чутно… потім крок… іще крок… все ближче і ближче… зашелестіло, зашкрябало в двері…

Тетяна зовсім уже заніміла, в неї, здавалося, перестало битися й серце. А по той бік дверей щось сліпо тикалося, потім стукнуло, дзвякнуло – металом об метал, заскрипіло іржаво, з натугою, двері стали прочинятися, жалісно повискуючи, хтось їх підштовхував обережно й тихо – на темному тлі ширшала й ширшала ще чорніша щілина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавіла, натомість зашурхотіло, протискуючись – якась невиразна постать, чорна тінь на темному тлі. «Хто там?» – хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.

– Учителька!.. Учителька!..

Тінь її докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.

– Учителька! – Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.

– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

– Тихо давай… – Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада… Давай, уставай!

Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

– Ашот!.. Ашот!..

Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити…

– Е-е, нащо, – вивільняв руку Ашот. – Тікать треба, швидко треба… Давай, джигіт! – Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар. – Давай!

Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою – не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

– Тс-с-с, – засичав на неї Ашот – Тихо ходи!..

Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже заховався, у дворі нікого, здається, не було – вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б

– Швидко ходи! – повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному підозрілому звукові. Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янів, що наступали з усіх боків, – ось вони, бур’яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні, – чіпляються колючками, тріщать, як скажені, – їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крізь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, і не зупиняючись, треба подалі забратися од села, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур’яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.

Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скирті, обоє з’їхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!»). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село («Мабуть, Князівка», – подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.