Пригоди бравого вояка Швейка

Великий чеський містифікатор, або гримаси празької іронії

Про Ярослава Гашека існує величезна мемуарна література, з безліччю анекдотів, спогадів включно. Зазвичай з цього і укладають письменницьку біографію. Гашек як визначний митець, один із стовпів чеської літератури ХХ століття постає у таких працях, з одного боку, дещо спрощено, а з іншого – саме ці історії засвідчують складну парадоксальність його постаті.

Ярослав Гашек народився 30 квітня 1883 року на Шкільній вулиці у Празі в родині учителя реального училища. До постійного хворобливого відчуття своїх життєвих негараздів (Гашек мріяв про далекі краї, хотів вчитися в консульській академії у Відні) приєдналися пізніше й невдачі на ниві літературній. Перша збірка віршів «Травневі вигуки», видана разом з Ладіславом Гаєком-Домажлицьким, пройшла цілком непоміченою. В єдиній рецензії, опублікованій в журналі «Модерні жівот», збірку було охарактеризовано як «смішну демонстрацію м’язів». Це також поглибило скептичне ставлення Гашека до сучасної літератури.

Інстинктивно прагнучи подолати відчуття невдоволеності становищем відщепенця, аутсайдера, Гашек подається «в біги». Із Праги він мандрує у найвіддaленіші околиці монархії, до тих місць, де люди зберегли ще свою самобутність, де їх не торкнулася цивілізація. Там він вчиться розуміти не тільки природу, але й людей. У звичайному, пересічному житті селян, угорських бродяг, татранських пастухів і циган, котрих зневажали всі, він відкривав приховані риси натури, котрі видаються простодухістю чи навіть глупством, але свідчать про людську гідність і безпосередність. Протиставлення плебейської хитрості й шахрайства дурному чванству й високомірності влади стає джерелом гумористичних конфліктів у багатьох гашеківських подорожніх нотатках і оповіданнях.

На початку ХХ століття бродяжництво стає модою: маса наслідувачів копіює оповідання Максима Горького. Так зване сенсуалістське покоління, натхненне чуттєвими враженнями від безпосередніх контактів з природою, знаходить у бродяжництві форми вираження власного протесту й непокори. У декого з представників цього покоління відбувається своєрідне ототожнення життєвої й творчої доль.

Гашек був справжнім бродягою і відщепенцем. Як людина реалістична він не потребував пози, не довіряв нічому, що віддавало пафосом і стилізацією. Сучасні йому уявлення про бродяжництво він перетворив на реальний спосіб життя. На відміну від своїх приятелів, котрі про бродяжництво писали, він бродягою став. Причому з усією притаманною цьому соціальному станові атрибутикою: ненадійністю існування, відчуттям людини, яку переслідують, матеріальною незабезпеченістю. Він навчився дивитися на світ «знизу», почав цінувати елементарні потреби й вчинки, спричинені життєвою необхідністю. Постійний стан «тимчасовості», невизначеності й пов’язана з цим флегматична байдужість стали предзнаменуванням всього його подальшого життя. Залишилися йому в спадок і «набуті» впродовж бродяжництва хвороби: болотяна лихоманка, котру від підчепив в Угорщині, і сильний ревматизм – наслідок ночівель простонеба, у копицях сіна.

Повернувшись з тривалих подорожей Європою, Гашек змінив бродяжництво на богемне життя. Різниця виявилася не надто великою: якщо раніше він переходив кордони областей і держав, то тепер він «переходить кордони» між суспільними прошарками та їхнім оточенням. Гашеків гумор був вибухом фантазії, таємною пристрастю, сумом за свободою й вільністю. Саме тому йому слід було знайти маску, котра прикривала б його й вберігала від ворожого оточення. Такою маскою став для нього перебраний на себе образ легковажного «богема» і гумориста. Вдаючи із себе безвідповідального празького гамена, трікстера, він міг тепер кожну свою витівку, кожну видумку доводити до крайнощів, загострювати проблеми, спричиняти конфлікти й вільно обертатися в екстремальних ситуаціях. Чудернацька маска нахабного безтурботного гульвіси допомагала йому оголити такі сторони дійсності, котрі було табуїзовано; відкривати прихований спід суспільного життя, зривати маски з її головних дійових осіб.

Бродяжницькі звички, до яких належали й зловживання алкоголем та жування тютюну, визначили дещо особливе становище Гашека в богемній компанії. І, звичайно, він явно перевищував всіх своєю фантазією і темпераментом. Збагнути його було нелегко. Він нікого не посвячував у своє внутрішнє життя, відтак екстравагантність його вчинків пояснювалась з боку найближчого оточення як певна душевна ненормальність. (Один з його тодішніх приятелів, доктор Р. К., влучно сказав про нього: «Гашек був anima pia (тиха душа) з дияволом алкоголю в крові».)

Багатющі враження й переживання стали результатом подорожей Європою та Балканами. (Гашек добрався до Баварії та Швейцарських Альп, далі через Балкани і Трансільванію до Галичини.)

З подивом він з’ясував, що цигани, бродяги і всілякі відщепенці, зневажені «освіченою публікою», дивляться на світ чистими, незакаламутненими очима й бачать у ньому гру контрастів. Ці люди, не обтяжені ні освітою, ні традицією, не визнають забобонів та умовностей «порядного суспільства». Вони сприймають навколишній світ безпосередньо, подібно до дітей та шаленців. Подорожуючи, майбутній письменник зрозумів також, що в сучасну добу істинна сутність людини глибоко прихована й необхідні чималі зусилля, аби до неї добратися.

Феномен богемного способу життя розвивав його фантазію і відкривав нові джерела натхнення у прихованих для нього досі закапелках передвоєнної Праги. Понад усе Гашека привертали найнижчі верстви суспільства, міське дно, світ своєрідних, празьких типів і курйозів. Його притягувала фантастична атмосфера ночі, неясні голоси, що долітали з празьких корчем і шинків; відлуння музики з дансингів, ґвалт і крики, що линули з закутків, старовинних міських барлогів, логовищ, вертепів, де знайшов притулок усілякий набрід. Його надихали звичаї й звички празької гальорки, нічних гульвіс, повій і сутенерів, босяків і злиднів. Здається навіть, що саме завдяки своєму по-дружньому привітному ставленню до цього середовища він відкрив і сучасну «празьку міфологію».

Спершу Гашек не виявляв зацікавленості літературою і байдуже ставився до спроб своїх ровесників у цьому напрямку. Однак у новій обстановці він розпочав виокремлювати для себе й літературні зв’язки. Своє ставлення до літератури він характеризує як вторгнення варвара. З грубою «варварською» іронією відгукується Гашек про творчу неміч поетів так званих «молодих напрямків» і пародіює штучну хаотичність юних ліриків; «особливий тип цих людей, особлива література і твори… Хлопці, поети, юнаки кров з молоком, а все у них бліде і німецьке… І якісь дивні напади суму. Ті, хто пише про скорботу, змушують себе так писати. Оскільки самі-то вони користуються радощами життя… Вони небезпечні для оточуючих своєю сентиментальністю, вони пересичені й віддаються хандрі. Вони вважають, що на їхній скорботі тримається світова система. Їхнє «я» скрізь випирає на перше місце, ось тому-то вони і «лірики».

З такою ж іронією осміює він і слiзливу соціальну поезію, улюблений матеріал журналів і календарів для робітників: «Це – ремісницька література, де автори не показують, яким шляхом повинен йти народ, а лише причитають над його стражданнями… Читачам вони змальовують безнадійні горизонти.

То тут, то там з’являється вранішня зоря, без якої не обійдеться жодний соціальний поет. Заводські димарі, оповиті кривавими трояндами…

Коли ж, нарешті, ми почуємо пісню без фраз, коли, нарешті, прочитаємо соціальне оповідання без вічного хникання й побачимо на наших конах справжню соціальну п’єсу – п’єсу про переможне повстання, пісню заколоту, гімн перемагаючого пролетаріату, а не сміховинний дріб’язок на кшталт соціального вірша в жалюгідному травневому числі соціал-демократів – «Сон загиблого героя 48-го року про загальне виборче право…».

Ця «варварська» іронія – складова богемної маски Гашека, засвідчує, як легко він розправився з літературною традицією, котра була представлена епігонськими опусами поетів «молодих напрямків», що нагадують символізм. Але при цьому він не виявив зацікавлення і поезією сенсуалістською, футуристичною і експресіоністичною, котра прагнула подолати символізм завдяки новим засобам вираження, пов’язаним iз чуттєвими переживаннями і технічною цивілізацією. Він загалом відкидав будь-які літературні спрямування та їх програмові декларації. Його виключне аутсайдерське становище полегшувало йому можливість зв’язатися безпосередньо з іншою традицією – з традицією міських окраїн, широко розгалуженою і неоформленою культурою вулиці, котра на початку століття, в часи кризи мистецтва, хаосу і сум’яття, переміщалась у центр. Відтак гуморески Гашека стоять найближче до гумору вуличних народних розваг, шантанів, празького народного анекдоту з його особливою якістю: тісним зв’язком з подіями та актуальними явищами дня. В цей час в народному анекдоті проявляється посутня риса, що сягає давнини, – іронія, в котрій карикатурне зображення всього, що відноситься до австрійської влади, і байдуже ставлення до історичних подій зливаються з простими, безпосередніми веселощами; зловтішна радість у зв’язку з наступаючим занепадом поєднується з вродженою любов’ю до жарту і пристрастю до словесної еквілібристики.

На підставі цих «варварських» позицій Гашека чеський дослідник Е. А. Лонген зарахував його до так званих «проклятих поетів» передвоєнної доби, вважаючи, що своєю ненавистю до міщанства і войовничим запереченням традиційної літератури він попередив деякі принципи модернізму. Втім це порівняння варто приймати з деякими умовами. Гашек не був «проклятим» у сенсі того індивідуалістичного протесту й виключності, котрі були характерними рисами французьких «проклятих поетів». Замість самозанурення, котре відбувалося при постійному збудженні почуттів, у нього – уважне вдивляння в повсякденну дійсність і радикальний, революційний спосіб думання.

На початку ХХ століття Гашек стає переконаним анархістом. Це захоплення не слід сприймати в суто політичному сенсі, оскільки, як відомо, у передвоєнну добу в середовищі чеської радикальної молоді не існувало жодної реальної політичної програми. Дана обставина загострила зір майбутнього письменника й дозволила йому поводитися, не оглядаючись на закони й правила. Гашек не цікавився так званим ідеальним, теоретичним анархізмом, що висував вимогу свободи особистості, значно ближче йому було народне синдикалістське крило анархізму, яке мало конкретну політичну мету – загальний страйк. Анархізм міцно вкорінився на шахтарській півночі Чехії, тут, у прикордонних областях, відчутно виступала наперед головна причина його формування як кари за недооцінку соціал-демократією національного питання.

У копійчаних анархістських виданнях «Худак» (Злидар), «Комуна», «Омладина» (Молодь) народився Гашек-журналіст, суворий гострий сатирик, памфлетист, що таврував своїми інвективами не тільки «священні» символи монархії, а й «патріотичну» чеську політику. На думку дослідників, дуже можливо, що саме на зібраннях анархістів, де виступав Гашек і на які свого часу Макс Брод водив Кафку, ці два «міфотворці» імперії могли познайомитись. Макс Брод, до речі, здійснив свого часу інсценізацію «Швейка» німецькою, забезпечивши тріумф берлінської вистави в 1928 році.

Пізніше Гашек поціновував і фальшований анархістський радикалізм також досить критично й «самокритично». Деякі дослідники, виходячи з його юнацького анархізму, визначають ним увесь життєвий шлях письменника, що дійсно знайшло підтвердження в його діяльності в Росії.

Порвавши з анархізмом, Гашек пережив глибокий розпач і скепсис, склалося негативне ставлення до якої б то не було програмної діяльності. Він стає незалежним сатириком і гумористом-насмішником, для якого немає нічого святого і котрий не збирається, зокрема, брати до уваги жодних нюансів. Австрійську урядову політику, та і «національні» програми й лозунги, Гашек відкинув остаточно. Як журналіст він полемізував, наприклад, у різних друкованих органах і під різними псевдонімами, сам з собою. Богемна машкара набула двобічного характеру, гумор ставав подібним до дволикого Януса: у будь-який момент легковажну посмішку могла змінити серйозність, а нігілістичні позиції виявитися проявом ідейної глибини та відповідальності.

Бродяжницька розкутість Гашека стала джерелом і його творчої розкутості. Не зв’язане жодними умовностями ставлення Гашека до творчості сприяло тому, що його творчий розвиток відбувався напрочуд самобутньо. У перших подорожніх нотаткаx і оповіданнях, що відбивали враження письменника від глухих, окраїнних областей австрійської монархії (Галичини, Угорщини, Хорватії), Гашек ще подає реалістичне зображення дійсності, котре спиралося на свіжі, безпосередні спостереження, з романтичним, ледь іронічним відтінком. Ці ранні його твори, що публікувалися в «Народніх лістах» і «Cветозорі», вражають своєю напрочуд зрілою формою. Втім у подальшому авторська манера Гашека і його стиль суттєво змінюються. Замість детального реалістичного опису з’являється виразна сатирична лапідарність, котра сприяє швидкому розкриттю сутності явища, образу.

Формою втілення гашеківського сатиричного «скоропису» ставала іронія, що часто-густо доходила до «цинічного» сарказму, близькому, по суті, відкритому пізніше так званому «чорному гуморові». Своєрідна смислова інверсія, що відкривала можливість швидкого повороту в оцінці дій, допомагала авторові показати приховані достоїнства в людях і закапелках, зовні неприглядних: серед сучасних ізгоїв людського суспільства. «Герої» гашеківських оповідань тепер уже не переслідувані бродяги, не продувні цигани і метикуваті хитромудрі селяни, а злодії, дрібні підпільні торговці з празьких околиць.

У тлумаченні Гашека окраїна – це не тільки окраїнна частина міста, але й свого роду символ, місце, де село стикається з промисловістю, природа з цивілізацією, де безпосередність і самобутність протиставлені складній суспільній організації. Це погранична, маргінальна область, котра привертає дивним, часто мимовільним співіснуванням протилежних елементів і суперечностей, процесами виникнення і зникнення, повними гострих зіткнень. Гашек відкрив у цій атмосфері особливу контрастну гумористичну поетику.

Атмосфері окраїни властиві і сентиментальність, і драматичність, не лише жанрові мініатюри, що репрезентують брудні закапелки, але й брутальна гротескова насмішка. З грубою розв’язністю плебей оголює приховані «таємниці» суспільного життя. Здійснюється це завдяки діям, котрі видаються несвідомими, інстинктивними; нерідко вони підфарбовані емоціями, що приховані десь у підсвідомості суспільства, але, проявлені всередині, справляють неприємне враження своєю грубістю і безформністю. Часом вони набувають гротескового вигляду неусвідомленості чи навіть безумства.

Без цього зв’язку навряд чи можна вловити особливості творчої манери Гашека, котру неможливо поцінувати завдяки традиційним літературним міркам. Замість визначеності стилю й чіткості форми у більшості випадків у нього – чудові гострі спостереження, які немовби лише злегка намічені й розмиті в банальності по-ремісницькому вироблених кінцівок. Поряд з несподіваними комічними трюками і мальовничими стиснутими характеристиками зустрічаються стереотипно повторювані мотиви й інтриги, котрі жодною мірою не свідчать про напружені творчі пошуки і винахідливість. Але ця творча легковажність – свідчення того, що Гашек тяжіє до сатири не тільки своїм критичним розумом, але й за всією природою, несвідомо, всім своїм палким і юнацьким темпераментом. Часом навіть здається, що його гумор – це просто сама природа, сама стихія.

Все, що побачить – від вуличних демонстрацій до малесенької газетної замітки, – все, з чим зіштовхується у зв’язку зі своїм богемним екстравагантним способом життя, Гашек повинен осміяти, окарикатурити. Його схильність до сатири, знущанню, містифікації проявляється в цілковито невичерпному багатстві сюжетів і засобів зображення. Об’єктами гашеківських нападок були як австрійські державні інституції, церковні й династичні символи та ідеали, так і ліберальна буржуазія і так звані патріоти, котрі зробили з національного питання ремесло чи навіть зручний шлях до кар’єри. Відчуття своєї причетності до людей, відкинутих суспільством, до аутсайдерів загострює його зір, штовхає до оголення істинної суті суспільних символів і фраз, до зривання масок з усієї сфери суспільного життя.

Буржуазне суспільство платило Гашекові такою ж ворожістю й нерозумінням. Незважаючи на те, що Гашек був одним з найплодючіших і найталановитіших журналістів свого часу (поряд з уславленим репортером сенсацій Е. Е. Кішом, котрий, однак, писав німецькою і співробітничав у буржуазній пресі), для нього в жодній редакції місця не знайшлося. Скрізь боялися взяти на роботу «безпринципного богема» і злостивого насмішника. Невизначеність існування поряд з гірким відчуттям своєї побутової невлаштованості ускладнили і його особисте життя. Нарешті він отримує доволі мізерно оплачуване місце в журналі «Свєт звіржат» (Світ тварин). Але й звідси він змушений невдовзі піти, оскільки, підштовхуваний своєю буйною фантазією, почав «розширяти кругозір» читачів, придумуючи нові породи тварин (він мав маленьку крамничку з продажу собак, котру пишномовно називав «Кінологічним інститутом»).

Приблизно так само чинив він і в газеті «Ческе слово», де нетривалий час працював репортером. У цей час його завжди можна було зустріти на так званій «біржі» журналістів – у рестораціях «У Брейшку», «У Ходеру», де він продавав свої «гарантовані» свідчення про пригоди: два келихи пива за одну пригоду.

До самого початку війни Гашек вів життя цілковито ні з чим і ні з ким не зв’язаної людини. Не раз траплялося йому писати чергову гумореску просто в кав’ярні; він тут же здавав її до найближчої редакції, аби за отриманий гонорар чи аванс заплатити за гостину своєї богемної компанії.

Вічний клоун, трікстер і невиправний «богем», Гашек що далі, то більше віддалявся від загальновизнаної літератури. Та й сам про себе він не раз іронічно оповіщав, що пише виключно через нестачу грошей. Втім всім своїм ставленням до мистецтва, послідовним злиттям життя і творчості він був, по суті, єдиним видатним творцем і видатним літератором свого часу. Цей парадокс вловив Ї. Маген, котрий писав: «Часом ми Гашека дуже любили. Оскільки він був дійсно справжнім втіленням гумору. Нас він, можливо, і не любив, оскільки ми грали в літераторів. А парадокс полягає в тому, що він творив літературу значно інтенсивніше за нас усіх, а ми відчайдушно опиралися тому, щоб бути тільки літераторами».

Доля наділила Гашека чотирма роками нещасливого кохання. Майбутній тесть Гашека довго опирався шлюбові своєї дочки з колишнім анархістом, котрий, до того ж, не маючи постійної роботи, не здатен був утримувати сім’ю. Коли ж Гашек врешті-решт виконав усі умови батьків нареченої, виявилося, що родинне життя заважає його творчості. Невдовзі після народження сина (1912) він полишив родину.

У Празі Гашек набув репутації скандаліста, заповзятого «богема», бомжа й пересмішника. У поліційних рапортах його часто звинувачували у всіляких бешкетах, сварках, бійках з поліцейськими. У стані раптового душевного нападу Гашек буцімто навіть робив спробу самогубства, через що три тижні провів у лікарні для душевнохворих, щоправда, пізніше він стверджував, що це був лише жарт, його чергова містифікація.

Найзначущішою і найвдалішою містифікацією Гашека, яка стала найдотепнішою політичною пародією початку ХХ століття, була створена ним маргінальна «Партія поміркованого прогресу в рамках закону», яка 1911 року оформилась остаточно, випустивши власний маніфест і висунувши свого кандидата до імперського парламенту. Це був Ярослав Гашек, котрий отримав на виборах двадцять голосів. Засідання партії проходили в корчмі «Кравін» (у Празі нараховується понад сто питних закладів, котрі навідував Гашек), де по кілька разів на тиждень з гумористичними промовами виступав сам кандидат. З цього приводу газета «Час» писала: «Вікна корчми напередодні виборів було позаліплювано такими плакатами: «Всі, як один, віддамо голоси за Ярослава Гашека, котрий на численних зібраннях розробив програму націоналізації двірників»; «Сьогодні панахида за кандидатами, що провалились»; «Якщо ви оберете нашого кандидата, обіцяємо, що захистимо вас від землетрусу в Мексиці»; «Хто віддасть за нас голос, отримає від нас маленький кишеньковий акваріум…». У тому ж іронічному дусі Гашек «виголошував» імпровізовані «наукові» лекції, які, на думку одного з членів «партії», були найбільшим і найціліснішим гумористичним твором, створеним ним до написання роману про Швейка.

Своїми вибриками, причому, з явним задоволенням, Гашек епатував чеську міщанську публіку й австрійську бюрократію. Так, у 1914 році, на початку війни з Росією, він прописався в готелі «У Вальшу» як «російський купець з Москви», пояснивши згодом у поліційному відділку свій вчинок тим, що хотів перевірити пильність державної поліції у воєнний час.

Перша світова війна розпочалася для Гашека у лютому 1915 року. Після кількох невдалих спроб ухилитися від призову він опинився у складі 91 піхотного полку, розквартированого в Ческе Будєйовіце. Саме там Гашек познайомився з денщиком свого ротного командира поручика Лукаша. Кремезний муляр Франтішек Страшліпка полюбляв з кожного приводу й без нього переповідати різні житейські історії та анекдоти. У подальшому цією ж пристрастю письменник наділив і Йозефа Швейка. Гашек пройшов приблизно той самий шлях, що й герої його майбутнього твору. Більшості реальних прототипів він залишив їхні справжні звання та прізвища. У Чеське Будєйовіце, де розміщався полк, Гашек переважно лікувався від ревматизму, постійно ухилявся від навчань і писав не лише «історію полку», а й вірші та прозу. Після нетривалого перебування в Мості-над-Літавою Гашек потрапляє на фронт до Галичини, де виконує обов’язки квартирмейстера та ординарця і навіть бере участь у битві біля гори Сокаль, отримавши срібну медаль за хоробрість. А за два з половиною місяці, 23 вересня 1915 року, у галицькому селі Хорупани Гашек разом з Франтішком Страшліпкою добровільно здається в полон до росіян. У полку його вважали таким, що пропав без вісті, а празькі газети надрукували некрологи. Читачі були щиро засмучені, прочитавши, що автор популярного збірника оповідань «Ідіот у роті» загинув на російському фронті.

Військовополонений Гашек (№294217) утримувався кілька місяців у дарницькому таборі для військовополонених (тоді в передмісті Києва). На початку грудня його переводять до Tоцького табору під Оренбургом. Навесні 1916 року бідне на події арештантське життя письменника змінюється. За домовленістю з національно-визвольними рухами царський уряд розпочинає формувати добровільницькі підрозділи з числа військовополонених чехословаків для участі у воєнних діях проти Австро-Угорщини. Гашек приймає пропозицію і в червні 1916 року виїздить до Києва на посаду писаря 7-ї роти першого добровільного Чехословацького легіону імені Яна Гуса, отримавши, таким чином, змогу виступити зі зброєю в руках проти ненависної Габсбурзької монархії. Боротьбу проти неї він продовжує й на шпальтах газети «Чехослован», що видавалася в Києві, ставши згодом її головним редактором. У цей період Гашек чимало їздить по таборах для військовополонених, агітуючи своїх співвітчизників виступити зі зброєю в руках проти Австро-Угорської монархії. До цього ж періоду належить і його захоплення ідеєю приєднання Чехословаччини до царської Росії. Під виглядом роботи над історією Чехословацького легіону в Росії він пише повість «Бравий вояк Швейк у полоні», яка влітку 1917 року побачила світ у «Бібліотечці «Чехослована».

Більшовицький переворот 1917 року Гашек сприйняв з піднесенням, побачивши в революції можливість національного та соціального звільнення народів. Його позиція не знаходить підтримки в керівництві чехословацьких легіонерів, що зайняли непримириму позицію стосовно більшовиків. У лютому 1918 року відбувається остаточний розрив і Гашек полишає посаду редактора «Чехослована» й переїздить до Москви, де вступає до лав Радянської Армії, а невдовзі стає членом партії більшовиків. Деякий час письменник співробітничає з редакцією газети чехословацьких комуністів «Прекопнік», а в квітні 1918 року вирушає до Самари з відповідальним завданням компартії.

Новоспечений комуністичний функціонер зупиняється в готелі «Сан-Ремо» в центрі міста (нині на цьому будинку встановлено меморіальну дошку) і знову розпочинає агітувати своїх співвітчизників. Тільки цього разу він закликає чехів і словаків вступати до лав Червоної Армії і зі зброєю в руках захищати пролетарську революцію. На кінець травня його загін налічував уже 120 бійців, третина з яких складали серби. Добровольці-інтернаціоналісти під командуванням Гашека брали участь у боях проти білокозаків, придушили заколот анархістів у Самарі. Навесні 1918 року розквартировані в Челябінську чехословацькі легіонери підняли заколот через відомий «Челябінський інцідент» і вирушили до Волги. Уже 8 липня Самара була захоплена білочехами, як їх презирливо іменували радянські підручники історії.