Пригоди бравого вояка Швейка
Ярослав Гашек
Увазi читачiв пропонуеться безсмертний твiр Я.Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», який е одним iз перших антитоталiтарних романiв у свiтовiй лiтературi. Персонажi роману показанi на тлi суспiльних процесiв, викликаних Першою свiтовою вiйною. Кмiтливий, дотепний та по-житейському мудрий солдат Швейк щасливо виплутуеться з усiх пригод, якi випадають на його долю. Ця редакцiя е спробою нового прочитання роману з позицii сьогодення. В текстi усунуто недоречностi попереднiх редакцiй, пов’язанi iз специфiкою лексики оригiналу (усунуто певнi купюри тощо).
Ярослав Гашек
Пригоди бравого вояка Швейка
Великий чеський мiстифiкатор, або гримаси празькоi iронii
Про Ярослава Гашека iснуе величезна мемуарна лiтература, з безлiччю анекдотiв, спогадiв включно. Зазвичай з цього i укладають письменницьку бiографiю. Гашек як визначний митець, один iз стовпiв чеськоi лiтератури ХХ столiття постае у таких працях, з одного боку, дещо спрощено, а з iншого – саме цi iсторii засвiдчують складну парадоксальнiсть його постатi.
Ярослав Гашек народився 30 квiтня 1883 року на Шкiльнiй вулицi у Празi в родинi учителя реального училища. До постiйного хворобливого вiдчуття своiх життевих негараздiв (Гашек мрiяв про далекi краi, хотiв вчитися в консульськiй академii у Вiднi) приедналися пiзнiше й невдачi на нивi лiтературнiй. Перша збiрка вiршiв «Травневi вигуки», видана разом з Ладiславом Гаеком-Домажлицьким, пройшла цiлком непомiченою. В единiй рецензii, опублiкованiй в журналi «Модернi жiвот», збiрку було охарактеризовано як «смiшну демонстрацiю м’язiв». Це також поглибило скептичне ставлення Гашека до сучасноi лiтератури.
Інстинктивно прагнучи подолати вiдчуття невдоволеностi становищем вiдщепенця, аутсайдера, Гашек подаеться «в бiги». Із Праги вiн мандруе у найвiддaленiшi околицi монархii, до тих мiсць, де люди зберегли ще свою самобутнiсть, де iх не торкнулася цивiлiзацiя. Там вiн вчиться розумiти не тiльки природу, але й людей. У звичайному, пересiчному життi селян, угорських бродяг, татранських пастухiв i циган, котрих зневажали всi, вiн вiдкривав прихованi риси натури, котрi видаються простодухiстю чи навiть глупством, але свiдчать про людську гiднiсть i безпосереднiсть. Протиставлення плебейськоi хитростi й шахрайства дурному чванству й високомiрностi влади стае джерелом гумористичних конфлiктiв у багатьох гашекiвських подорожнiх нотатках i оповiданнях.
На початку ХХ столiття бродяжництво стае модою: маса наслiдувачiв копiюе оповiдання Максима Горького. Так зване сенсуалiстське поколiння, натхненне чуттевими враженнями вiд безпосереднiх контактiв з природою, знаходить у бродяжництвi форми вираження власного протесту й непокори. У декого з представникiв цього поколiння вiдбуваеться своерiдне ототожнення життевоi й творчоi доль.
Гашек був справжнiм бродягою i вiдщепенцем. Як людина реалiстична вiн не потребував пози, не довiряв нiчому, що вiддавало пафосом i стилiзацiею. Сучаснi йому уявлення про бродяжництво вiн перетворив на реальний спосiб життя. На вiдмiну вiд своiх приятелiв, котрi про бродяжництво писали, вiн бродягою став. Причому з усiею притаманною цьому соцiальному становi атрибутикою: ненадiйнiстю iснування, вiдчуттям людини, яку переслiдують, матерiальною незабезпеченiстю. Вiн навчився дивитися на свiт «знизу», почав цiнувати елементарнi потреби й вчинки, спричиненi життевою необхiднiстю. Постiйний стан «тимчасовостi», невизначеностi й пов’язана з цим флегматична байдужiсть стали предзнаменуванням всього його подальшого життя. Залишилися йому в спадок i «набутi» впродовж бродяжництва хвороби: болотяна лихоманка, котру вiд пiдчепив в Угорщинi, i сильний ревматизм – наслiдок ночiвель простонеба, у копицях сiна.
Повернувшись з тривалих подорожей Європою, Гашек змiнив бродяжництво на богемне життя. Рiзниця виявилася не надто великою: якщо ранiше вiн переходив кордони областей i держав, то тепер вiн «переходить кордони» мiж суспiльними прошарками та iхнiм оточенням. Гашекiв гумор був вибухом фантазii, таемною пристрастю, сумом за свободою й вiльнiстю. Саме тому йому слiд було знайти маску, котра прикривала б його й вберiгала вiд ворожого оточення. Такою маскою став для нього перебраний на себе образ легковажного «богема» i гумориста. Вдаючи iз себе безвiдповiдального празького гамена, трiкстера, вiн мiг тепер кожну свою витiвку, кожну видумку доводити до крайнощiв, загострювати проблеми, спричиняти конфлiкти й вiльно обертатися в екстремальних ситуацiях. Чудернацька маска нахабного безтурботного гульвiси допомагала йому оголити такi сторони дiйсностi, котрi було табуiзовано; вiдкривати прихований спiд суспiльного життя, зривати маски з ii головних дiйових осiб.
Бродяжницькi звички, до яких належали й зловживання алкоголем та жування тютюну, визначили дещо особливе становище Гашека в богемнiй компанii. І, звичайно, вiн явно перевищував всiх своею фантазiею i темпераментом. Збагнути його було нелегко. Вiн нiкого не посвячував у свое внутрiшне життя, вiдтак екстравагантнiсть його вчинкiв пояснювалась з боку найближчого оточення як певна душевна ненормальнiсть. (Один з його тодiшнiх приятелiв, доктор Р. К., влучно сказав про нього: «Гашек був anima pia (тиха душа) з дияволом алкоголю в кровi».)
Багатющi враження й переживання стали результатом подорожей Європою та Балканами. (Гашек добрався до Баварii та Швейцарських Альп, далi через Балкани i Трансiльванiю до Галичини.)
З подивом вiн з’ясував, що цигани, бродяги i всiлякi вiдщепенцi, зневаженi «освiченою публiкою», дивляться на свiт чистими, незакаламутненими очима й бачать у ньому гру контрастiв. Цi люди, не обтяженi нi освiтою, нi традицiею, не визнають забобонiв та умовностей «порядного суспiльства». Вони сприймають навколишнiй свiт безпосередньо, подiбно до дiтей та шаленцiв. Подорожуючи, майбутнiй письменник зрозумiв також, що в сучасну добу iстинна сутнiсть людини глибоко прихована й необхiднi чималi зусилля, аби до неi добратися.
Феномен богемного способу життя розвивав його фантазiю i вiдкривав новi джерела натхнення у прихованих для нього досi закапелках передвоенноi Праги. Понад усе Гашека привертали найнижчi верстви суспiльства, мiське дно, свiт своерiдних, празьких типiв i курйозiв. Його притягувала фантастична атмосфера ночi, неяснi голоси, що долiтали з празьких корчем i шинкiв; вiдлуння музики з дансингiв, гвалт i крики, що линули з закуткiв, старовинних мiських барлогiв, логовищ, вертепiв, де знайшов притулок усiлякий набрiд. Його надихали звичаi й звички празькоi гальорки, нiчних гульвiс, повiй i сутенерiв, босякiв i злиднiв. Здаеться навiть, що саме завдяки своему по-дружньому привiтному ставленню до цього середовища вiн вiдкрив i сучасну «празьку мiфологiю».
Спершу Гашек не виявляв зацiкавленостi лiтературою i байдуже ставився до спроб своiх ровесникiв у цьому напрямку. Однак у новiй обстановцi вiн розпочав виокремлювати для себе й лiтературнi зв’язки. Свое ставлення до лiтератури вiн характеризуе як вторгнення варвара. З грубою «варварською» iронiею вiдгукуеться Гашек про творчу немiч поетiв так званих «молодих напрямкiв» i пародiюе штучну хаотичнiсть юних лiрикiв; «особливий тип цих людей, особлива лiтература i твори… Хлопцi, поети, юнаки кров з молоком, а все у них блiде i нiмецьке… І якiсь дивнi напади суму. Тi, хто пише про скорботу, змушують себе так писати. Оскiльки самi-то вони користуються радощами життя… Вони небезпечнi для оточуючих своею сентиментальнiстю, вони пересиченi й вiддаються хандрi. Вони вважають, що на iхнiй скорботi тримаеться свiтова система. Їхне «я» скрiзь випирае на перше мiсце, ось тому-то вони i «лiрики».
З такою ж iронiею осмiюе вiн i слiзливу соцiальну поезiю, улюблений матерiал журналiв i календарiв для робiтникiв: «Це – ремiсницька лiтература, де автори не показують, яким шляхом повинен йти народ, а лише причитають над його стражданнями… Читачам вони змальовують безнадiйнi горизонти.
То тут, то там з’являеться вранiшня зоря, без якоi не обiйдеться жодний соцiальний поет. Заводськi димарi, оповитi кривавими трояндами…
Коли ж, нарештi, ми почуемо пiсню без фраз, коли, нарештi, прочитаемо соцiальне оповiдання без вiчного хникання й побачимо на наших конах справжню соцiальну п’есу – п’есу про переможне повстання, пiсню заколоту, гiмн перемагаючого пролетарiату, а не смiховинний дрiб’язок на кшталт соцiального вiрша в жалюгiдному травневому числi соцiал-демократiв – «Сон загиблого героя 48-го року про загальне виборче право…».
Ця «варварська» iронiя – складова богемноi маски Гашека, засвiдчуе, як легко вiн розправився з лiтературною традицiею, котра була представлена епiгонськими опусами поетiв «молодих напрямкiв», що нагадують символiзм. Але при цьому вiн не виявив зацiкавлення i поезiею сенсуалiстською, футуристичною i експресiонiстичною, котра прагнула подолати символiзм завдяки новим засобам вираження, пов’язаним iз чуттевими переживаннями i технiчною цивiлiзацiею. Вiн загалом вiдкидав будь-якi лiтературнi спрямування та iх програмовi декларацii. Його виключне аутсайдерське становище полегшувало йому можливiсть зв’язатися безпосередньо з iншою традицiею – з традицiею мiських окраiн, широко розгалуженою i неоформленою культурою вулицi, котра на початку столiття, в часи кризи мистецтва, хаосу i сум’яття, перемiщалась у центр. Вiдтак гуморески Гашека стоять найближче до гумору вуличних народних розваг, шантанiв, празького народного анекдоту з його особливою якiстю: тiсним зв’язком з подiями та актуальними явищами дня. В цей час в народному анекдотi проявляеться посутня риса, що сягае давнини, – iронiя, в котрiй карикатурне зображення всього, що вiдноситься до австрiйськоi влади, i байдуже ставлення до iсторичних подiй зливаються з простими, безпосереднiми веселощами; зловтiшна радiсть у зв’язку з наступаючим занепадом поеднуеться з вродженою любов’ю до жарту i пристрастю до словесноi еквiлiбристики.
На пiдставi цих «варварських» позицiй Гашека чеський дослiдник Е. А. Лонген зарахував його до так званих «проклятих поетiв» передвоенноi доби, вважаючи, що своею ненавистю до мiщанства i войовничим запереченням традицiйноi лiтератури вiн попередив деякi принципи модернiзму. Втiм це порiвняння варто приймати з деякими умовами. Гашек не був «проклятим» у сенсi того iндивiдуалiстичного протесту й виключностi, котрi були характерними рисами французьких «проклятих поетiв». Замiсть самозанурення, котре вiдбувалося при постiйному збудженнi почуттiв, у нього – уважне вдивляння в повсякденну дiйснiсть i радикальний, революцiйний спосiб думання.
На початку ХХ столiття Гашек стае переконаним анархiстом. Це захоплення не слiд сприймати в суто полiтичному сенсi, оскiльки, як вiдомо, у передвоенну добу в середовищi чеськоi радикальноi молодi не iснувало жодноi реальноi полiтичноi програми. Дана обставина загострила зiр майбутнього письменника й дозволила йому поводитися, не оглядаючись на закони й правила. Гашек не цiкавився так званим iдеальним, теоретичним анархiзмом, що висував вимогу свободи особистостi, значно ближче йому було народне синдикалiстське крило анархiзму, яке мало конкретну полiтичну мету – загальний страйк. Анархiзм мiцно вкорiнився на шахтарськiй пiвночi Чехii, тут, у прикордонних областях, вiдчутно виступала наперед головна причина його формування як кари за недооцiнку соцiал-демократiею нацiонального питання.
У копiйчаних анархiстських виданнях «Худак» (Злидар), «Комуна», «Омладина» (Молодь) народився Гашек-журналiст, суворий гострий сатирик, памфлетист, що таврував своiми iнвективами не тiльки «священнi» символи монархii, а й «патрiотичну» чеську полiтику. На думку дослiдникiв, дуже можливо, що саме на зiбраннях анархiстiв, де виступав Гашек i на якi свого часу Макс Брод водив Кафку, цi два «мiфотворцi» iмперii могли познайомитись. Макс Брод, до речi, здiйснив свого часу iнсценiзацiю «Швейка» нiмецькою, забезпечивши трiумф берлiнськоi вистави в 1928 роцi.
Пiзнiше Гашек поцiновував i фальшований анархiстський радикалiзм також досить критично й «самокритично». Деякi дослiдники, виходячи з його юнацького анархiзму, визначають ним увесь життевий шлях письменника, що дiйсно знайшло пiдтвердження в його дiяльностi в Росii.
Порвавши з анархiзмом, Гашек пережив глибокий розпач i скепсис, склалося негативне ставлення до якоi б то не було програмноi дiяльностi. Вiн стае незалежним сатириком i гумористом-насмiшником, для якого немае нiчого святого i котрий не збираеться, зокрема, брати до уваги жодних нюансiв. Австрiйську урядову полiтику, та i «нацiональнi» програми й лозунги, Гашек вiдкинув остаточно. Як журналiст вiн полемiзував, наприклад, у рiзних друкованих органах i пiд рiзними псевдонiмами, сам з собою. Богемна машкара набула двобiчного характеру, гумор ставав подiбним до дволикого Януса: у будь-який момент легковажну посмiшку могла змiнити серйознiсть, а нiгiлiстичнi позицii виявитися проявом iдейноi глибини та вiдповiдальностi.
Бродяжницька розкутiсть Гашека стала джерелом i його творчоi розкутостi. Не зв’язане жодними умовностями ставлення Гашека до творчостi сприяло тому, що його творчий розвиток вiдбувався напрочуд самобутньо. У перших подорожнiх нотаткаx i оповiданнях, що вiдбивали враження письменника вiд глухих, окраiнних областей австрiйськоi монархii (Галичини, Угорщини, Хорватii), Гашек ще подае реалiстичне зображення дiйсностi, котре спиралося на свiжi, безпосереднi спостереження, з романтичним, ледь iронiчним вiдтiнком. Цi раннi його твори, що публiкувалися в «Народнiх лiстах» i «Cветозорi», вражають своею напрочуд зрiлою формою. Втiм у подальшому авторська манера Гашека i його стиль суттево змiнюються. Замiсть детального реалiстичного опису з’являеться виразна сатирична лапiдарнiсть, котра сприяе швидкому розкриттю сутностi явища, образу.
Формою втiлення гашекiвського сатиричного «скоропису» ставала iронiя, що часто-густо доходила до «цинiчного» сарказму, близькому, по сутi, вiдкритому пiзнiше так званому «чорному гуморовi». Своерiдна смислова iнверсiя, що вiдкривала можливiсть швидкого повороту в оцiнцi дiй, допомагала авторовi показати прихованi достоiнства в людях i закапелках, зовнi неприглядних: серед сучасних iзгоiв людського суспiльства. «Героi» гашекiвських оповiдань тепер уже не переслiдуванi бродяги, не продувнi цигани i метикуватi хитромудрi селяни, а злодii, дрiбнi пiдпiльнi торговцi з празьких околиць.
У тлумаченнi Гашека окраiна – це не тiльки окраiнна частина мiста, але й свого роду символ, мiсце, де село стикаеться з промисловiстю, природа з цивiлiзацiею, де безпосереднiсть i самобутнiсть протиставленi складнiй суспiльнiй органiзацii. Це погранична, маргiнальна область, котра привертае дивним, часто мимовiльним спiвiснуванням протилежних елементiв i суперечностей, процесами виникнення i зникнення, повними гострих зiткнень. Гашек вiдкрив у цiй атмосферi особливу контрастну гумористичну поетику.
Атмосферi окраiни властивi i сентиментальнiсть, i драматичнiсть, не лише жанровi мiнiатюри, що репрезентують бруднi закапелки, але й брутальна гротескова насмiшка. З грубою розв’язнiстю плебей оголюе прихованi «таемницi» суспiльного життя. Здiйснюеться це завдяки дiям, котрi видаються несвiдомими, iнстинктивними; нерiдко вони пiдфарбованi емоцiями, що прихованi десь у пiдсвiдомостi суспiльства, але, проявленi всерединi, справляють неприемне враження своею грубiстю i безформнiстю. Часом вони набувають гротескового вигляду неусвiдомленостi чи навiть безумства.
Без цього зв’язку навряд чи можна вловити особливостi творчоi манери Гашека, котру неможливо поцiнувати завдяки традицiйним лiтературним мiркам. Замiсть визначеностi стилю й чiткостi форми у бiльшостi випадкiв у нього – чудовi гострi спостереження, якi немовби лише злегка намiченi й розмитi в банальностi по-ремiсницькому вироблених кiнцiвок. Поряд з несподiваними комiчними трюками i мальовничими стиснутими характеристиками зустрiчаються стереотипно повторюванi мотиви й iнтриги, котрi жодною мiрою не свiдчать про напруженi творчi пошуки i винахiдливiсть. Але ця творча легковажнiсть – свiдчення того, що Гашек тяжiе до сатири не тiльки своiм критичним розумом, але й за всiею природою, несвiдомо, всiм своiм палким i юнацьким темпераментом. Часом навiть здаеться, що його гумор – це просто сама природа, сама стихiя.
Все, що побачить – вiд вуличних демонстрацiй до малесенькоi газетноi замiтки, – все, з чим зiштовхуеться у зв’язку зi своiм богемним екстравагантним способом життя, Гашек повинен осмiяти, окарикатурити. Його схильнiсть до сатири, знущанню, мiстифiкацii проявляеться в цiлковито невичерпному багатствi сюжетiв i засобiв зображення. Об’ектами гашекiвських нападок були як австрiйськi державнi iнституцii, церковнi й династичнi символи та iдеали, так i лiберальна буржуазiя i так званi патрiоти, котрi зробили з нацiонального питання ремесло чи навiть зручний шлях до кар’ери. Вiдчуття своеi причетностi до людей, вiдкинутих суспiльством, до аутсайдерiв загострюе його зiр, штовхае до оголення iстинноi сутi суспiльних символiв i фраз, до зривання масок з усiеi сфери суспiльного життя.
Буржуазне суспiльство платило Гашековi такою ж ворожiстю й нерозумiнням. Незважаючи на те, що Гашек був одним з найплодючiших i найталановитiших журналiстiв свого часу (поряд з уславленим репортером сенсацiй Е. Е. Кiшом, котрий, однак, писав нiмецькою i спiвробiтничав у буржуазнiй пресi), для нього в жоднiй редакцii мiсця не знайшлося. Скрiзь боялися взяти на роботу «безпринципного богема» i злостивого насмiшника. Невизначенiсть iснування поряд з гiрким вiдчуттям своеi побутовоi невлаштованостi ускладнили i його особисте життя. Нарештi вiн отримуе доволi мiзерно оплачуване мiсце в журналi «Свет звiржат» (Свiт тварин). Але й звiдси вiн змушений невдовзi пiти, оскiльки, пiдштовхуваний своею буйною фантазiею, почав «розширяти кругозiр» читачiв, придумуючи новi породи тварин (вiн мав маленьку крамничку з продажу собак, котру пишномовно називав «Кiнологiчним iнститутом»).
Приблизно так само чинив вiн i в газетi «Ческе слово», де нетривалий час працював репортером. У цей час його завжди можна було зустрiти на так званiй «бiржi» журналiстiв – у ресторацiях «У Брейшку», «У Ходеру», де вiн продавав своi «гарантованi» свiдчення про пригоди: два келихи пива за одну пригоду.
До самого початку вiйни Гашек вiв життя цiлковито нi з чим i нi з ким не зв’язаноi людини. Не раз траплялося йому писати чергову гумореску просто в кав’ярнi; вiн тут же здавав ii до найближчоi редакцii, аби за отриманий гонорар чи аванс заплатити за гостину своеi богемноi компанii.
Вiчний клоун, трiкстер i невиправний «богем», Гашек що далi, то бiльше вiддалявся вiд загальновизнаноi лiтератури. Та й сам про себе вiн не раз iронiчно оповiщав, що пише виключно через нестачу грошей. Втiм всiм своiм ставленням до мистецтва, послiдовним злиттям життя i творчостi вiн був, по сутi, единим видатним творцем i видатним лiтератором свого часу. Цей парадокс вловив Ї. Маген, котрий писав: «Часом ми Гашека дуже любили. Оскiльки вiн був дiйсно справжнiм втiленням гумору. Нас вiн, можливо, i не любив, оскiльки ми грали в лiтераторiв. А парадокс полягае в тому, що вiн творив лiтературу значно iнтенсивнiше за нас усiх, а ми вiдчайдушно опиралися тому, щоб бути тiльки лiтераторами».
Доля надiлила Гашека чотирма роками нещасливого кохання. Майбутнiй тесть Гашека довго опирався шлюбовi своеi дочки з колишнiм анархiстом, котрий, до того ж, не маючи постiйноi роботи, не здатен був утримувати сiм’ю. Коли ж Гашек врештi-решт виконав усi умови батькiв нареченоi, виявилося, що родинне життя заважае його творчостi. Невдовзi пiсля народження сина (1912) вiн полишив родину.
У Празi Гашек набув репутацii скандалiста, заповзятого «богема», бомжа й пересмiшника. У полiцiйних рапортах його часто звинувачували у всiляких бешкетах, сварках, бiйках з полiцейськими. У станi раптового душевного нападу Гашек буцiмто навiть робив спробу самогубства, через що три тижнi провiв у лiкарнi для душевнохворих, щоправда, пiзнiше вiн стверджував, що це був лише жарт, його чергова мiстифiкацiя.
Найзначущiшою i найвдалiшою мiстифiкацiею Гашека, яка стала найдотепнiшою полiтичною пародiею початку ХХ столiття, була створена ним маргiнальна «Партiя помiркованого прогресу в рамках закону», яка 1911 року оформилась остаточно, випустивши власний манiфест i висунувши свого кандидата до iмперського парламенту. Це був Ярослав Гашек, котрий отримав на виборах двадцять голосiв. Засiдання партii проходили в корчмi «Кравiн» (у Празi нараховуеться понад сто питних закладiв, котрi навiдував Гашек), де по кiлька разiв на тиждень з гумористичними промовами виступав сам кандидат. З цього приводу газета «Час» писала: «Вiкна корчми напередоднi виборiв було позалiплювано такими плакатами: «Всi, як один, вiддамо голоси за Ярослава Гашека, котрий на численних зiбраннях розробив програму нацiоналiзацii двiрникiв»; «Сьогоднi панахида за кандидатами, що провалились»; «Якщо ви оберете нашого кандидата, обiцяемо, що захистимо вас вiд землетрусу в Мексицi»; «Хто вiддасть за нас голос, отримае вiд нас маленький кишеньковий акварiум…». У тому ж iронiчному дусi Гашек «виголошував» iмпровiзованi «науковi» лекцii, якi, на думку одного з членiв «партii», були найбiльшим i найцiлiснiшим гумористичним твором, створеним ним до написання роману про Швейка.
Своiми вибриками, причому, з явним задоволенням, Гашек епатував чеську мiщанську публiку й австрiйську бюрократiю. Так, у 1914 роцi, на початку вiйни з Росiею, вiн прописався в готелi «У Вальшу» як «росiйський купець з Москви», пояснивши згодом у полiцiйному вiддiлку свiй вчинок тим, що хотiв перевiрити пильнiсть державноi полiцii у военний час.
Перша свiтова вiйна розпочалася для Гашека у лютому 1915 року. Пiсля кiлькох невдалих спроб ухилитися вiд призову вiн опинився у складi 91 пiхотного полку, розквартированого в Ческе Будейовiце. Саме там Гашек познайомився з денщиком свого ротного командира поручика Лукаша. Кремезний муляр Франтiшек Страшлiпка полюбляв з кожного приводу й без нього переповiдати рiзнi житейськi iсторii та анекдоти. У подальшому цiею ж пристрастю письменник надiлив i Йозефа Швейка. Гашек пройшов приблизно той самий шлях, що й героi його майбутнього твору. Бiльшостi реальних прототипiв вiн залишив iхнi справжнi звання та прiзвища. У Чеське Будейовiце, де розмiщався полк, Гашек переважно лiкувався вiд ревматизму, постiйно ухилявся вiд навчань i писав не лише «iсторiю полку», а й вiршi та прозу. Пiсля нетривалого перебування в Мостi-над-Лiтавою Гашек потрапляе на фронт до Галичини, де виконуе обов’язки квартирмейстера та ординарця i навiть бере участь у битвi бiля гори Сокаль, отримавши срiбну медаль за хоробрiсть. А за два з половиною мiсяцi, 23 вересня 1915 року, у галицькому селi Хорупани Гашек разом з Франтiшком Страшлiпкою добровiльно здаеться в полон до росiян. У полку його вважали таким, що пропав без вiстi, а празькi газети надрукували некрологи. Читачi були щиро засмученi, прочитавши, що автор популярного збiрника оповiдань «Ідiот у ротi» загинув на росiйському фронтi.
Вiйськовополонений Гашек (№294217) утримувався кiлька мiсяцiв у дарницькому таборi для вiйськовополонених (тодi в передмiстi Киева). На початку грудня його переводять до Tоцького табору пiд Оренбургом. Навеснi 1916 року бiдне на подii арештантське життя письменника змiнюеться. За домовленiстю з нацiонально-визвольними рухами царський уряд розпочинае формувати добровiльницькi пiдроздiли з числа вiйськовополонених чехословакiв для участi у военних дiях проти Австро-Угорщини. Гашек приймае пропозицiю i в червнi 1916 року виiздить до Киева на посаду писаря 7-i роти першого добровiльного Чехословацького легiону iменi Яна Гуса, отримавши, таким чином, змогу виступити зi зброею в руках проти ненависноi Габсбурзькоi монархii. Боротьбу проти неi вiн продовжуе й на шпальтах газети «Чехослован», що видавалася в Киевi, ставши згодом ii головним редактором. У цей перiод Гашек чимало iздить по таборах для вiйськовополонених, агiтуючи своiх спiввiтчизникiв виступити зi зброею в руках проти Австро-Угорськоi монархii. До цього ж перiоду належить i його захоплення iдеею приеднання Чехословаччини до царськоi Росii. Пiд виглядом роботи над iсторiею Чехословацького легiону в Росii вiн пише повiсть «Бравий вояк Швейк у полонi», яка влiтку 1917 року побачила свiт у «Бiблiотечцi «Чехослована».
Бiльшовицький переворот 1917 року Гашек сприйняв з пiднесенням, побачивши в революцii можливiсть нацiонального та соцiального звiльнення народiв. Його позицiя не знаходить пiдтримки в керiвництвi чехословацьких легiонерiв, що зайняли непримириму позицiю стосовно бiльшовикiв. У лютому 1918 року вiдбуваеться остаточний розрив i Гашек полишае посаду редактора «Чехослована» й переiздить до Москви, де вступае до лав Радянськоi Армii, а невдовзi стае членом партii бiльшовикiв. Деякий час письменник спiвробiтничае з редакцiею газети чехословацьких комунiстiв «Прекопнiк», а в квiтнi 1918 року вирушае до Самари з вiдповiдальним завданням компартii.
Новоспечений комунiстичний функцiонер зупиняеться в готелi «Сан-Ремо» в центрi мiста (нинi на цьому будинку встановлено меморiальну дошку) i знову розпочинае агiтувати своiх спiввiтчизникiв. Тiльки цього разу вiн закликае чехiв i словакiв вступати до лав Червоноi Армii i зi зброею в руках захищати пролетарську революцiю. На кiнець травня його загiн налiчував уже 120 бiйцiв, третина з яких складали серби. Добровольцi-iнтернацiоналiсти пiд командуванням Гашека брали участь у боях проти бiлокозакiв, придушили заколот анархiстiв у Самарi. Навеснi 1918 року розквартированi в Челябiнську чехословацькi легiонери пiдняли заколот через вiдомий «Челябiнський iнцiдент» i вирушили до Волги. Уже 8 липня Самара була захоплена бiлочехами, як iх презирливо iменували радянськi пiдручники iсторii.
Комунiст Ярослав Гашек опинився у скрутному становищi, зумiвши, проте, уникнути розправи виключно завдяки своiй красномовностi. Самарський краезнавець О. Завальний наводить таку iсторiю з пригоди письменника: «Одного разу, коли вiн переховувався у своiх знайомих на однiй з самарських дач, з’явився чеський патруль. Офiцер вирiшив допитати невiдомого, на що Гашек, вдавши з себе iдiота, розповiв, як вiн рятував чеського офiцера на станцii Батраки: «Сиджу я й думаю собi. Раптом офiцерик. Точно як ви, такий делiкатний i щупленький. Нiмецьку пiсеньку муркоче i нiби пританцьовуе, мов стара дiва на Великдень. Завдяки випробуваному нюховi я вiдразу ж бачу – офiцерик пiд мухою. Дивлюся, прямуе просто до вбиральнi, з якоi я щойно вийшов. Присiв я недалечко. Сиджу десять, двадцять, тридцять хвилин. Не виходить офiцер…» Далi Гашек зобразив, як вiн зайшов до вбиральнi i, розсунувши гнилi дошки, витягнув з нужника п’яного невдаху. «Ви, до речi, не знаете, якоi нагороди мене удостоять за порятунок життя чеського офiцера?»[1 - Цит. за: Врагнель В. Красный комиссар Ярослав Гашек отправил на смерть сотни русских людей // Русская Чехия. – 2001. – № 23. – С. 4.]
Невдовзi Гашековi пощастило роздобути через знайомих довiдку про те, що вiн «божевiльний син нiмецького колонiста з Туркестану». З цiею довiдкою вiн кiлька мiсяцiв поневiрявся мордовськими та чуваськими селами, переховуючись вiд чеських патрулiв. Тим часом польовий суд чехословацького легiону видав ордер на арешт зрадника Ярослава Гашека. Втiм у вереснi зрадниковi вдаеться благополучно перебратися через лiнiю фронту i приеднатися до частин Червоноi армii у Симбiрську.
Радянська влада швидко знаходить для письменника нове заняття. На чолi збройного загону чувашiв Гашек вирушае до щойно вiдбитоi у бiлих Бугульми, де тодi було розквартировано штаб 5-i армii Схiдного фронту на чолi з маршалом Тухачевським. Тут розпочинаеться стрiмке вознесення чеського письменника партiйними сходами. Уже за мiсяць його призначають комендантом Бугульми. Комунiст Гашек вершить революцiйне правосуддя у Богом забутому татарському мiстечку. Враження вiд цих кiлькох мiсяцiв згодом лягли в основу циклу оповiдань «Як я був комендантом Бугульми».
Згодом Гашека приписали до полiтвiддiлу 5-i армii, частини якоi тiснили Колчака в глиб Сибiру. У сiчнi 1919 року вiн опинився в Уфi, де розпочинае видавати бiльшовицьку газету «Наш шлях». Потiм iдуть Челябiнськ, Омськ, Красноярськ. В Іркутську, куди письменник перебрався у квiтнi 1920 року, його обирають депутатом мiськради. Розпочинаеться бурхлива дiяльнiсть по змiцненню радянськоi влади в мiстi. Вiн видае газети «Штурм – Рогам» («Наступ») нiмецькою та угорською мовами, «Бюлетень полiтпрацiвника» – росiйською. Тодi ж Гашековi випало видавати першу у свiтi газету бурятською мовою пiд назвою «Юр» («Свiтанок»), у зв’язку з чим вiн швидко засвоiв цю екзотичну мову. Згодом, розповiдаючи про цей перiод перебування в Росii, Гашек згадував, що йому довелося здiйснювати якусь надсекретну мiсiю в Монголii, де вiн вiд iменi командувача армiею вiв переговори з якимось китайським генералом, хоча бiографи й досi не пiдтвердили документально даного епiзоду. Достовiрно тiльки вiдомо, що китайську мову вiн дiйсно вчив.
Пiсля закiнчення громадянськоi вiйни Гашек ледве не осiв у Росii назавжди. Придбав в Іркутську будинок на березi Ангари, зайняв пост у полiтвiддiлi 5-i армii. Єдине, що тяжко переживав письменник, – це введення «сухого закону» в Сибiру. Вiдтак, коли наприкiнцi 1920 року йому запропонували повернутися до Чехословаччини для пiдтримки тамтешнього комунiстичного руху, вiн, не роздумуючи, дав згоду.
Ще в Росii у Гашека виникае задум написати гумористичну епопею, що охоплюе подii Першоi свiтовоi i громадянськоi воен, i десь у 1920 роцi з’явився перший росiйськомовний варiант твору, куди було включено роздiли «Пригоди кадета Бiглера в полонi», «Швейк в краiнi бiльшовикiв». На жаль, росiйськомовний варiант твору було втрачено.
Наприкiнцi 1920 року Гашек повертаеться до Праги, де дуже швидко розвiялися його революцiйнi iлюзii, якщо вони взагалi в нього були й все, що з ним трапилося, не було черговою доволi макабричною мiстифiкацiею. Вiн знову перетворюеться на завсiдника празьких корчем. Знову з’являються в пресi його гуморески. У кабаре «Сiмка черви» вiн виступае зi спогадами про те, як був «народним комiсаром», смiючись над своiм «червоноармiйським минулим», обiцяючи видавцям написати роман або цикл гуморесок пiд сенсацiйною назвою «Швейк у Кремлi». Якщо сприймати Гашека як тотального мiстифiкатора, то навряд чи можна серйозно вести мову про його революцiйну iдейнiсть: повернувшись у 1920 роцi до Праги, вiн геть забув про комунiзм i партiйнiсть.
