Це була людина, якiй усе байдуже, на все наплювати. З неймовiрною, здавалося б, легкiстю вiн вiдмовляеться вiд колишнiх переконань, друзiв i товаришiв по пиятиках, вiдданих жiнок. Коли його дружина Ярмiла народила сина, до них, переступивши через дуже складнi стосунки, прийшли миритися батьки дружини, Гашек вийшов за пивом i повернувся за два днi. У Красноярську вiн бере шлюб з Олександрою Львовою, яка навiть не пiдозрюе, що у Празi в ii судженого е покинута дружина Ярмiла й восьмирiчний син Рiхард. Олександру Львову, що не знала чеськоi мови, вперше опинившись у чужiй краiнi, вiн покинув пiсля приiзду до Праги. Втiм вона пише: «Окрiм лiтературноi творчостi, своерiднiсть душi Гашека виявлялась у тому, що в нього було вiдсутне почуття вiдповiдальностi». Іншi свiдчення були ще рiзкiшими – поет Медек, що добре знав Гашека, говорив про його «аморфну душу, безхребетну, байдужу до всього «людянiсть». Схоже, що Гашек – як i Швейк – жив не там, де iснував. Наприкiнцi життя вiн зробився схожим на свого героя i зображав його схожим на себе. Зовнiшнiсть Гашека так змалював Йозеф Лада, художник, без якого «Пригоди…» важко уявити (iснуе навiть видання твору в малюнках Й. Лади), i близький друг письменника. «Людина з маловиразним, майже дитячим обличчям… Гашек скорiше справляв враження пересiчного, добре вiдгодованого синка з пристойноi родини, котрий неохоче навантажуе свою голову якими-будь проблемами. Майже жiноче, безвусе, простодушне обличчя, яснi очi…» Звичайно, це не хто iнший, як Швейк.
Останнi роки життя письменник провiв у мiстечку Лiпнiце. Стан здоров’я, пiдiрваного на вiйнi, погiршувався, вiн уже не мiг виходити з будиночка. 29 грудня 1922 року вiн востанне диктував свого «Швейка» (роман, власне, цiлковито був продиктований письменником у корчмi). 3 сiчня 1923 року вiн пiдписав свiй заповiт, сказавши: «Швейк тяжко вмирае», i вiдвернувся до стiни. За кiлька годин його не стало. На похоронi з представникiв лiтературно-художнього свiту був присутнiй лише його друг художник Ярослав Панушка. Празькi друзi Гашека не повiрили в повiдомлення про його смерть, вважаючи це черговою жартiвливою мiстифiкацiею. Вiдомий чеський дослiдник творчостi Гашека Р. Питлiк зазначав: «Гашек не був веселим бодрячком, скорiше – тяжким меланхолiком… був рiзким, жорстоким, часом неймовiрно грубим»[2 - Пытлик Р. Ярослав Гашек и «Похождения бравого солдата Швейка». – Прага, 1983. – С.14.]. Багато про що може сказати його брутальна пристрасть до розiграшiв, що часом межуе навiть з садизмом. Вiн зi смiхом описуе в газетi «Наш шлях», як, будучи заступником коменданта Бугульми, наказав вiдправити на прибирання казарм п’ятдесят черниць, як спершу вони думали, що iх вiдправляють задля солдатських утiх, – загалом цей розiграш удався. І той же «гуморист»-Гашек продовжуе: «У одного попа ми знайшли кулемет i кiлька бомб. Коли ми його вели на розстрiл, вiн плакав». І далi: «Пiд час Французькоi революцii провокаторiв не гiльйотинували, а вiшали. Через те що мотузка у нас вiдмiнена, пропоную всiх цих провокаторiв iванiв iвановичiв на мiсцi розстрiлювати».
* * *
Ярослав Гашек посiдае в iсторii чеськоi лiтератури особливе мiсце. Навряд чи знайдеться iнший письменник, котрий привернув би до своеi особи загальну увагу, як це трапилося з Гашеком, що затьмарив своею незвичайною долею власну творчiсть. І, ймовiрно, жодне мистецьке явище такого масштабу, як творчiсть Гашека, не заперечувалось i не принижувалось так довго й так наполегливо. Частину провини за це, очевидно, мае взяти на себе сам письменник. Вiн був першим, хто вiдкрито висловив сумнiв у значеннi власноi творчостi; першим, хто висмiяв свою лiтературну працю, нерiдко вiдгукуючись про неi зневажливо, лише як про ремесло.
Критика нерiдко висловлювала, на думку Р. Питлiка, несправедливу (на наш же погляд, цiлком слушну) думку про те, що життя Гашека – це бiльш масштабне гумористичне явище, анiж «Швейк», що «Швейк» – лише вiдбиття тiеi комедii, котру грав у життi його автор. Богемний спосiб життя Гашека, безумовно, вiдiграв велику роль у формуваннi ним своеi особливоi сатиричноi манери. Але, безперечно, повне ототожнення його зi Швейком завело б нас у глухий кут: сталося б спотворення як життевого шляху Гашека, так i сенсу та художнього втiлення гротесковоi фiгури його героя.
Значною мiрою «Пригоди бравого вояка Швейка» – автобiографiчний роман. Письменник раз по раз повертаеться до епiзодiв, героем яких був сам. Чимало з них уже ранiше послугували матерiалом для його гуморесок. Причому найщедрiше рисами власноi вдачi, бiографii, ба й навiть зовнiшностi, надiленi Швейк i Марек. Саме з цими двома персонажами пов’язано у творi позитивне начало. Гашек аж нiяк не намагаеться стати в позу стороннього спостерiгача i не приховуе власних симпатiй. У сатирично-публiцистичних вiдступах i коментарях до окремих роздiлiв постiйно чуеться авторський голос.
У «Пригодах бравого вояка Швейка» пiд обстрiл критики взято тi ж сатиричнi об’екти, що й у бiльшостi довоенних гуморесок Гашека: бюрократiя, военщина, духiвництво. Проводжаючи в домовину вибухами смiху «клаптикову» вотчину Габсбургiв, Гашек водночас ховае i ii союзникiв, i ii майбутнiх переможцiв, ховае цiлу епоху свiтовоi iсторii. За словами австрiйського дослiдника К. Крауса, «Австрiя являла собою дослiдну станцiю для проведення експерименту пiд назвою «кiнець свiту»[3 - Кraus K. Die Fackel. – FM., 1976. – Nr. 400. – S.2.]. До речi, сусiдньою дослiдною станцiею була Росiя, де той же експеримент проводився зi ще бiльшим радикалiзмом i куди анархiст Гашек потрапив згодом.
Нинi Гашек поцiновуеться як автор роману, який вiдтворив розклад певного етапу европейськоi цивiлiзацii. Його iм’я згадуеться поряд з визначними явищами сучасноi прози: Ф. Кафкою, Д. Джойсом, Р. Музiлем. Втiм встановлення цiеi спiльностi не надто допомагае зрозумiти Гашека: стираються вiдмiннoстi, притлумлюеться гашекiвська безпосереднiсть i оригiнальнiсть, його творче новаторство; визначити мiсце Гашека в ряду лiтературних зв’язкiв нелегко. Вiн був явищем «нелiтературним». Винятковим, одним iз тих щасливцiв, для яких лiтературна творчiсть – це дiяльнiсть, робота, а не проблема. А всю решту, що лiтературу оточуе i супроводжуе, вiн прикривав ексцентричними вибриками й мiстифiкацiями.
Гашек, як i Кафка, був великим мiстифiкатором, виявляючи абсурдне i комiчне в самому життi. Хоча Йозеф К. менш вiдомий за Йозефа Ш., обое вони звинувачувалися у злочинах, котрi не чинили, обое блукали одними й тими ж iмперськими лабiринтами. Втiм, на думку П. Вайля, загальнолюдськi абстракцii «Процесу» i «Палацу» видаються унiверсальнiшими за австро-угорську фiгуративнiсть «Пригод…»[4 - Вайль П. Гений места // Иностранная литература. – 1998. – № 8. – С. 98.] Демонструючи звичну для Праги двошаровiсть, Гашек i посмертно перебувае паралельно до Кафки. Вiдомо, що в чеськiй мовi iснуе, з одного боку, поняття «кафкарна» – абсурд життя, але, з другого боку, е i «швейковiна» – пасивно-комiчний спротив абсурдовi. Якщо Кафку вважають пiдсвiдомiстю Праги, то Швейк репрезентуе ii альтернативу. Другий свiт Кафки так само жахливий, як i реальний, що позбавляе людину будь-якоi надii. Другий же свiт Швейка – простий i променистий. Недарма ще за життя письменник став героем цiлоi низки анекдотiв, бiльшiсть з яких вигадував i лiтературно «обробляв» вiн сам. І часто стае неможливим вiддiлити Гашека вiд Швейка (до речi, дослiдники докопалися, що iснував реальний Йозеф Швейк, котрий мешкав на Боiште, поряд з корчмою «Бiля чашi», по сусiдству з Гашеком), коли останнiй говорить: «Якби всi були розумними, то на свiтi було б стiльки розуму, що вiд цього кожний другий став би цiлковитим iдiотом».
Вихiдний пункт ставлення Гашека до творчостi – його богемний спосiб життя. Про нього навiть казали, що, якби вiн навiть нiчого не написав, однаково був би легендарною постаттю передвоенноi Праги. Деякi бiографи ламають голови над тим, як саме Гашек став втiленням богеми: чи то внаслiдок конкретних соцiальних умов, чи ж завдяки своему характеру й темпераменту. Очевидно, цi двi сторони невiддiльнi.
Основою свiтовiдчуття Гашека були отримана в дитинствi травма – страх перед нуждою, спричиненою невдачами i передчасною смертю батька; гостро критичне ставлення до австрiйськоi школи, бюрократизму, до церковного мракобiсся, пiзнiше – вiдраза до нудноi сiростi практичного життя: служби в аптецi та в банку. Невтримний темперамент штовхав зовнi несмiливого юнака до звiльнюючих вiд напруги ексцентричних витiвок. Всi гашекiвськi вибрики – наслiдок величезноi внутрiшньоi напруги. Свою коротку чиновницьку кар’еру, скажiмо, Гашек обiрвав тим, що одного прекрасного дня просто не з’явився до канцелярii. Йому остогидла пануюча в банку атмосфера, й вiн втiк на Балкани для допомоги македонським повстанцям.
У «Пригодах…» поедналися, утворивши синтез високого гатунку, двi провiднi художнi лiнii довоенноi творчостi Гашека: фольклорно-нарисова i сатирично-гiперболiчна. В поведiнцi i розповiдях Швейка е риси, котрi не вкладаються в рамки розумного i логiчного. Мiж тим саме в зiткненнi з цим, часом награним, iдiотизмом Швейка особливо наочно виступае справжнiй iдiотизм влади. Гашек одним з перших, поряд iз Кафкою, зумiв розкрити безглуздя буржуазного свiту завдяки елементам абсурдностi, що згодом навiть було названо «празькою iронiею».
Поняття «празька iронiя», запроваджене чеськими дослiдниками, передусiм Р. Питлiком, охоплюе широку сферу понять i торкаеться iсторii та ментальностi народу, котрий столiттями жив у стиснутому просторi Центральноi Європи, у просторi, облямованому не лише горами, але й владними iнтересами та утисками бiльших народiв, вiдтак мусив завжди поводитися таким чином, аби вижити, не втративши при цьому смак до життя, аби зберегтися, аби витримати. Уже сам цей факт свiдчить про те, що «празька iронiя» сягае вiд буденних банальностей до найвищих духовних iдеалiв, виходячи з того, що банальнiсть i абстракцiя – двi сторони однiеi й тiеi ж монети, одного унiверсального свiту.
«Празька iронiя» мае свое власне iсторичне та фiлософське корiння. Їi вiссю е буденне життя народу, що протягом сторiч перебував у якомусь тимчасовому станi, позбавлений можливостi мати власну репрезентацiю, вiдданий на поталу надвладi чужинцiв i свавiллю можновладцiв, котрi вирiшували за нього i без нього. Вiдтак довготривале вiдчуття деiлюзii, тимчасовостi й безнадii стало головною ознакою нацiональноi екзистенцii. Час вiд часу народовi щастило звiльнюватися зi свого безпросвiтного становища, хоча це нiколи не тривало довго i народ знову потрапляв у залежнiсть. Вiдтак у iсторii чеського народу протягом тривалого часу «фiлософiя дуба», бiльше вимрiяна та примарна, нiж зреалiзована, чергувалася з «фiлософiею очерету». Вiд браку можливостi виявити свiй власний погляд (бодай у формах офiцiйноi комунiкацii) празький sociatas виробив якусь анонiмну громадську думку, яка дуже рiзнилася в межах «ми» внизу i «вони» нагорi. Моральна роздвоенiсть, котра в багатьох iндивiдiв призводить до прилаштованостi й втрати вiдповiдальностi за долю цiлiсностi, веде, з iншого боку, до створення особливоi виражальноi сфери, котра замiняе вiдсутнiсть цiнностей офiцiйноi культури та девальвуе сакралiзованi владнi авторитети. Ця сфера характеризуеться значною вiльнiстю, яка спокутуеться виключно фрагментарними i деталiзованими спостереженнями й кадрами. Вона вiдтворюе iсторiю у смiховинах i анекдотах, розпорошуе подii у пригоди смiшних героiв та небилицi, що, власне, i е найхарактернiшою рисою «Пригод бравого вояка Швейка».
Ця особлива виражальна сфера розвиваеться на нивi анекдотичних коментарiв до подiй чи до панських забавок, набуваючи творчого та естетичного значення. Даний акцент особливо загострюеться в Празi, котра донедавна була перетином европейських шляхiв i культур, точкою зiткнення мовних самосвiдомостей. Існуе думка, що саме на вузлах мовних i культурних конфронтацiй i виникае велика лiтература.
Культура подiбного штибу спираеться на специфiчнi означувальнi iероглiфи, котрi е виразом пересiчноi свiдомостi тутешнього населення, втiм для непосвячених е часто незрозумiлою, ба й зашифрованою. Ззовнi це може виглядати як семантичний хаос, породжений мезальянсом мов i культур. Празька мовна свiдомiсть вбирае в себе майже непомiтнi контрасти й невiдповiдностi, подеколи, а у випадку з Гашеком дуже часто – мiстифiкацii. У своiй внутрiшнiй структурi ця культура охоплюе i горизонтальнi шари мови, вiддiляючи сферу «високого мистецтва» вiд комедiйноi царини периферii.
Подеколи цим верствам вiдповiдае розгалужене членування – нацiональне, соцiальне i релiгiйне. Навколо Праги, що магiчно вiдтворилася передусiм у творчостi нiмецьких письменникiв перед Першою свiтовою вiйною (Рiльке, Кафка, Майрiнк), а пiсля вiйни у творчостi чеських поетiв (Незвал, Сейферт), реалiзуеться Прага плебейська i люмпен-пролетарська (Гелнер, Гашек, Кiш та iн.). У цiй смисловiй (семантичнiй) атмосферi важливого значення набувае поняття контексту. Визначнi митцi цiеi доби усвiдомлювали, наскiльки життедайною е евокацiя периферiйноi культури вулицi. Поглиблення диференцiацii мовних шарiв приносить також можливiсть вiдродження вичерпаноi, здавалося, сфери сучасного мистецтва за рахунок неосяжного поля буденностi й банальностi, чистого та змiстового проявiв говiрки, арго i сленгу.
Повернення до демократичних форм, котре у свiтовiй творчостi не мае аналогiй, стосуеться не тiльки мистецтва, а й ментальностi пересiчноi людини. В народних верствах доходить до вiдродження, до втрати довiри до писаного слова, до сакралiзацii iсторичноi свiдомостi та демiстифiкацii офiцiйних культiв i ритуалiв. У бiльших масштабах це призводить до абсолютизацii деталей, почерпнутих з конкретного життевого досвiду, котрий як вияв автентичноi реальностi е, власне, протилежнiстю до офiцiйних мiфiв. Вiдраза до помпезних славностей i порожнього пафосу, опосередкованого за допомогою ораторськоi i журналiстськоi фразеологii, призводить до уславлення пересiчноi людини, котра в загальнiй моральнiй розхитаностi едина зберегла здатнiсть до iдентифiкацii: говорити переважно те, що думае, i не боятися висловити власну точку зору. Нiколи не виявляти ii демонстративно, манiфестовано (на цьому шляху на неi навряд би очiкував успiх), але приховано, за допомогою iронiчних натякiв i смислiв, переплетення вирваних з контексту шматкiв, що створюе враження дивакуватостi, блазнiвства, слабоумства, помпезноi зневаги до власноi екзистенцii.
Почуття соцiальноi незначущостi, а через це й прихований протест проти несправедливостi власного становища iнiцiюе у людей з празькоi вулицi вульгарну черствiсть, симульовану чи виправдану наiвнiстю, демонстративною «незацiкавленiстю» свiтом речей соцiальних, у чому й виявляеться фактичне нехтування офiцiйного пантеону.
Принцип «приховування» виявляеться у «празькiй iронii» в особливий спосiб. Не йдеться вже про пасивну, невербальну жестикуляцiю сiльськоi людини доби феодалiзму, котра ззовнi демонструе хитрувату мiмiку чи жестикуляцiю «шельменка-селюка», як це спостерiгаеться в бароковiй поезii, у «Вiдгомонi чеських пiсень» Челаковського чи «Наших фурiантах (чваньках)» Стропежнiцького. Не йдеться так само про актуалiзацiю казкового Гонзи, котрий обманюе своiх супротивникiв замовчуванням своiх кiнцевих цiлей, при цьому дивуючи несподiваним проявом сили й спритностi. «Празька iронiя» вiдрiзняеться також вiд титанiчного iндивiдуалiстичного протесту. Ця модель вичерпалася ще в позаминулому столiттi, не маючи надii на iснування в добу масових катастроф. На минулий етап критицизму 90-х рокiв ХІХ столiття молода генерацiя реагуе стилiзацiею й автостилiзацiею бунтiвника або мандрiвника, надiленого реальними рисами, й проявляе себе в безпосереднiй, заземленiй експресивнiй чуттевостi.
По-iншому виглядае справа в царинi буденноi свiдомостi. «Приховування» виявляеться у «празькiй iронii» завдяки парадоксально анонiмнiй вербальнiй активностi, перебiльшеною жвавiстю, балакучiстю, пустобрехливiстю, яке своiми знаками й натяками засвiдчуе численнi вiдблиски власних особистих коментарiв i позицiй, вдавано дурнуватих, непосвячених i «безвiдповiдальних». Саме в цьому парадоксальному вербальному зламi реалiзуеться поворот вiд мовчазного селянського мучеництва до радiсноi, вивiльняючоi балаканини празькоi вулицi; уможливлюе реагування на рафiнованi форми модерноi комунiкацii, зривання убогоi шкаралупи самовпевненоi офiцiйноi фразеологii i псевдонаукових iлюзiй на «прогрес»; у вершинних фазах iдеться про звернення до сутностi явищ i називання речей iхнiми власними iменами.
Головною ознакою «празькоi iронii», якою просто таки перенасичений Гашекiв роман, е раптовий семантичний поворот, непомiтна змiна поглядiв i точок зору, сприйнятих бiльшiстю з комiчною зневагою. Ззовнi все це виявляеться в особливiй непевностi, у блискучiй, майже непомiтнiй замiнi смислу й жесту. Поетика семантичних поворотiв на вiдмiну вiд алегорii не опираеться прямому означенню, навпаки: у вербальнiй реалiзацii використовуе загальнi пристрастi в мовленнi, в оповiдi. Виявляеться вона у фальшованих примiтках i коментарях, котрi нагадують мерехтливий блиск, завдяки чому «празька iронiя» викликае величезну ейфорiю у слухачiв.
Гашек-iронiк створюе враження одержимого незбагненною залюбленiстю в мигтiння та петляння, котрi подеколи неможливо усвiдомити до кiнця. Пiд впливом семантичного хаосу i жесту, сповнених замовчувань, натякiв й мiнiатюрних вербальних викликiв, вiдбуваеться iронiчна пiдмiна цiнностей i взаемин. Офiцiйнi та «великi» iсторичнi подii «маленька» людина-Швейк розумiе як скандальну фрашку; а свiй непомiтний шматочок дiйсностi й обмежений свiт дрiб’язкових подiй сприймае, навпаки, сакрально, як святкову подiю. Вiн уповнi увиразнюе обрядовiсть своiх смiшноге-роiчних ритуалiв (бiйки, гра в карти та в бiльярд, балачки за пивом i вином), про якi може переповiдати дотепно й цiкаво. Вiн мiстично обожнюе примарний свiт забав, iгор, спортивних та музичних атракцiонiв: популярнi зiрки е для нього предметом обожнювання i носiями його iлюзорних, пародiйних культiв.
Такi дрiбнi ритуали допомагають героевi зберегти рештки порядку серед мiнливоi, хаотичноi дiйсностi, котрi, однак, дiють незумисно гумористично, ба й гротесково. Тяжiння до своерiдних звичаiв поеднано у Гашека-iронiка з прагненням приховати власний свiт разом з iронiчною зневагою до великих, подеколи катастрофiчних подiй, що уможливлюе виявлення власного життевого та екзистенцiйного суверенiтету, здобуття внутрiшньоi свободи, котра хоч i була витиснена через тиск навколишнього свiту з суспiльного життя, проте не виведена остаточно з ладу. Повноправним вираженням цiеi вiльноi, розвинутоi фантазii стае рiзка, гротескова гримаса, що балансуе на межi чорного, шибеничного гумору. Вiн у чеського письменника i виступае часткою граничних ситуацiй i виразом останнiх залишкiв надii на те, що пощастить змiнити депресивнi настроi й здобути перемогу над ними. «Атавiстична» iронiя Швейка як репрезентанта празького населення зменшуе переваги влади й насильства до мiнiмуму, долаючи тиск у найпростiший спосiб: просто, як то кажуть, не бере в голову.
Живильним середовищем для формування стану ейфорii були празькi корчми, де iснуе простiр для розважливоi гри зi словом, для розмови, з якоi точиться безкiнечна радiсть життя. З часткового, подеколи справжнього, часом i надмiрного сп’янiння виростае не лише почуття спорiдненостi, що стимулюе зав’язування контактiв, але й особливий гатунок дiонiсiйського сп’янiння, збудження, що слугуе основою для розiгрування творчоi активностi.
Ця значуща атмосфера е не лише знаряддям особливоi, периферiйноi словесностi, але й резервуаром нових творчих можливостей, що було генiально продемонстровано Гашеком, роман якого «Пригоди бравого вояка Швейка» був фактично продиктований у корчмi. У цьому й полягае художня особливiсть репрезентованоi Гашеком «празькоi iронii», котра долае лiтературнi конвенцii, ба й конвенцii нонконформiзму, сягаючи аж творчих джерел, видобуваючи користь з вродженоi схильностi до гри, котра виростае з безпосереднього контакту зi свiтом «практичного» досвiду. Власне, iснуе два рiзних Швейки: один – «iдiот у вiйськовiй частинi», другий – зовнi простодушно-наiвний, але насправдi глибоко людяний i чутливий народний телепень, щедро надiлений гумором i хитрiстю (не випадково в архiвах вiйськово-польового суду на його справi стоiть помiтка: «намагався скинути маску лицемiрства i вiдкрито виступити проти особи нашого iмператора i нашоi держави». Тим самим автор досягае якогось спокiйного порозумiння з читачем, коментуе розчленування буття сучасноi людини з гумористичноi точки зору, розмовляючи з нею нiбито за неi самоi й «вiд серця».
Гашек оточив свого героя народними персонажами, здатними поцiнувати його дотепи i, як то кажуть, пiдлити масла у вогонь. Вустами Швейка i його приятелiв Гашек першим у чеськiй лiтературi «канонiзував» народну розмовну говiрку.
Необхiдна була свiтова вiйна, необхiдний був крах цiлоi iмперii, аби звичний порядок постав перед народною свiдомiстю, як гротесковий грангiньоль. Одначе як лiтературний герой Швейк належить не лише сучасностi, вiн одержав права громадянства у свiтовiй лiтературi, доповнивши галерею таких справдi народних персонажiв, як Іванушка-дурень, недоумкуватий Гонза, Ходжа Насреддiн, Тiль Уленшпiгель, Санчо Панса i Фiгаро.
Помiченi Гашеком людськi типи нiколи не переведуться у свiтi. Це незнищенна фiлософiя «тихоi, скромноi людини в поношеному одязi», яка дивиться на свiт з твердим переконанням, що «все, мовляв, гаразд i нiчого не трапиться, а коли що й трапиться, то так i мае бути, оскiльки завжди щось та й трапляеться». І саме в цьому нев’янучому оптимiзмi Швейка полягае нацiональний внесок чеського народу в скарбницю загальнолюдського досвiду.
Галина СИВАЧЕНКО
Частина перша
У тилу
Вступ
Велика доба потребуе великих людей. На свiтi е невiдомi скромнi героi, не увiнчанi славою Наполеона. Марно ви шукали б iхнi iмена в iсторii. Та коли проаналiзувати, – iхня слава, можливо, затьмарила б навiть славу Александра Македонського. У нашi днi на вулицях Праги можна зустрiти чоловiка в заношеному вбраннi, який, власне, i сам не уявляе свого значення в iсторii новоi, великоi доби. Вiн скромно йде своею дорогою, нiкого не турбуе, i до нього не чiпляються журналiсти з проханням про iнтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, вiн би вiдповiв дуже просто i скромно: «Я Швейк…»
І справдi, цей тихий, скромний, убого вдягнений чоловiк i е той старий бравий вояк Швейк, хоробрий герой, iм’я якого ще за часiв Австро-Угорщини було на устах усiх громадян Чеського королiвства й слава якого не померкне i в Республiцi.
Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка i, змальовуючи його пригоди пiд час свiтовоi вiйни, переконаний, що всi ви будете симпатизувати моему скромному, невiдомому героевi. Вiн не пiдпалював храму богинi в Ефесi, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкiльних хрестоматiй.
А цього вже досить.
Автор
Глава I
Бравий вояк Швейк устряе у свiтову вiйну
– Ви знаете, нашого Фердинанда вбили, – сказала служниця Швейку, якого в свiй час вiйськова лiкарська комiсiя безапеляцiйно визнала iдiотом, завдяки чому вiн звiльнився з армii й тепер заробляв собi на прожиття продажем собак, паскудних, нечистокровних потвор iз родовiдними свiдоцтвами, сфабрикованими його власною рукою.
Крiм цього фаху Швейк мав ще й ревматизм i тепер саме натирав собi колiна оподельдоком.
– Якого це Фердинанда, панi Мiллерова? – поцiкавився Швейк, не перестаючи розтирати колiна. – Я знаю двох Фердинандiв. Один служить у аптекарському магазинi Прушi й якось помилково випив там пляшку якоiсь гидоти проти випадання волосся; а потiм знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирае по вулицях собаче лайно[5 - Той збирае по вулицях собаче лайно. – Їх використовували в дубильних розчинах при обробцi шкiр. Цей Фердинанд не був божевiльним, як це могло б видатись iз фрази Швейка.]. Обох анiтрохи не шкода.
– Та що ви, паночку, таж це пана ерцгерцога Фердинанда[6 - …пана ерцгерцога Фердинанда – Франц Фердинанд Карл Людвiг Йосиф Марiя фон Есте (1863—1914) – небiж австро-угорського цiсаря Франца Йосифа І; був убитий разом iз своею дружиною Софiею Хотек у Сараевi 28 червня 1914 p.; Конопiште – село бiля Бенешова (центр. Чехiя), маеток ерцгерцога Фердинанда.] з Конопiште, отого гладкого, богомiльного.
– Матiр Божа! – вигукнув Швейк. – От так гарна iсторiя. А де ж це з паном ерцгерцогом таке трапилось?
– Уколошкали його, паночку, в Сараевi з револьвера. Вiн iздив туди зi своею ерцгерцогинею автомобiлем.[7 - Вiн iздив туди зi своею ерцгерцогинею автомобiлем. – Софiя Хотек не була ерцгерцогинею. Франц Йосиф І дуже неприхильно поставився до шлюбу небожа iз простою графинею i надав iй лише титул герцогинi Гогенберзькоi з правом iменуватися «ii високiсть». Дiтей вiд цього шлюбу було визнано «морганатичними» (народженими в нерiвному шлюбi) i позбавлено права на престол. Навiть пiд час траурноi церемонii Франц Йосиф образив пам’ять подружжя, поклавши на могилу Софii двi бiлi рукавички (ознака лише придворноi дами, яка не мае вiдношення до родини монарха). Сама церемонiя вiдбувалася занадто офiцiйно i прохолодно. Проте уряд Австро-Угорщини використав це вбивство як привiд для оголошення вiйни Сербii, що стало поштовхом для розпалювання Першоi свiтовоi вiйни (1914—1918).]
– Он як, панi Мiллерова, автомобiлем! Ну-ну, такий пан може собi це дозволити. Але йому, мабуть, i на думку не спало, що такi мандри автомобiлем можуть зле скiнчитись. Та ще й у Сараевi – це ж у Боснii, панi Мiллерова. Тут, мабуть, турки рук доклали. Та що там казати: не треба було вiдбирати в них тiеi Боснii та Герцоговини[8 - Тут, мабуть, турки рук доклали…не треба було вiдбирати в них тiеi Боснii та Герцоговини. – Швейк помиляеться. Фердинанда з дружиною вбив сербський студент Гаврило Принцiп (1894—1918) з органiзацii «Млада Босна». У 1908 p. Австро-Угорщина анексувала Боснiю i Герцеговину.]. Ось воно як, панi Мiллерова. То кажете, пан ерцгерцог уже став перед Божим судом. А довго мучився?
– Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, паночку. Звiсно, револьвер – не iграшка. Ось недавно в нас в Нусле один пан бавився револьвером i перебив геть усю родину та ще й двiрника, що прийшов подивитися, хто це там на четвертому поверсi зняв таку стрiлянину.
– Трапляеться револьвер, панi Мiллерова, що не вистрiлить, хоч ти сказись. Таких систем чимало. Але на пана ерцгерцога придбали, напевно, щось лiпше, й голову закладаю, панi Мiллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо, знаете, стрiляти у пана ерцгерцога – неабияка праця. Це вам не браконьеровi стрiляти в лiсничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратись. В якомусь лахмiттi до такого пана i не посувайся. Тут треба йти в цилiндрi, щоб вас полiцай загодя не цапнув.
– Та воно тих напасникiв, кажуть, було там чимало[9 - Та воно тих напасникiв, кажуть, було там чимало… – В замаху брало участь принаймнi 7 змовникiв. Перша спроба виявилась невдалою (бомбою Н. Кабрiновича було поранено офiцера охорони). Фердинанда було вбито, коли автомобiль звернув на вулицю, де Принцiп чекав на своiх товаришiв. Безпеку Ф. в Сараево було органiзовано вкрай погано. Щоб уникнути занадто пишного прийому Ф. (а вiдтак гнiву iмператора), на його охорону було видiлено лише 120 полiцейських. На шляху слiдування Ф. було розставлено дуже мало солдатiв. Сам шлях було обрано невдало (вузькi, незручнi для маневру вулички).], паночку.
