Нотатки Мальте Лаурiдса Брiге (збiрник)
Райнер Марiя Рiльке
Лiтературне столiття, яке минае вiд часу публiкацii роману «Нотатки Мальте Лаурiдса Брiге» (1910), було багатим на новаторство й експеримент. Утiм, саме романовi Райнера Марii Рiльке судилося стати iдейним, смисловим «вузлом», iз якого тягнулися й далi тягнуться ниточки рiзних прозових традицiй, що претендували чи претендують на статус iнтелектуально-креативноi лiтератури.
Райнер Марiя Рiльке
Нотатки Мальте Лявридса Бригге (збiрник)
Rainer Maria Rilke
«Я нiколи не мав вiтчизни»
Ім'я P. M. Рiльке – одного з найвидатнiших лiрикiв свiтовоi лiтератури, «Орфея XX столiття» – стоiть поряд з iменами Ш. Бодлера (1821—1867), П. Верлена (1844—1896), Ж.-А. Рембо (1854—1891), Е. Верхарна (1855—1916), П. Валерi (1871—1945), О. Блока (1880—1921), В. Свiдзiнського (1885—1941), О. Мандельштама (1891—1938), Б.-І. Антонина (1909—1937). Його творчiсть е значущою для всiх, хто шукае вiдповiдi на вiчнi питання. Поет жив у переломну епоху кiнця XIX – початку XX ст., яка спонукала шукати шляхiв до втраченоi гармонii. Поезiя P. M. Рiльке увiбрала всi етапи пошукiв – вiд неоромантизму та iмпресiонiзму через заглиблений у фiлософськi та релiгiйнi роздуми символiзм до «новоi речевостi» (стилю, що тяжiе до конкретностi зображення i прийшов на змiну експресiонiстському пафосу та схематизму).
Нiхто iз поетiв свiту не справив на лiтературу минулого столiття такого впливу, як Р. М. Рiльке. Бельгiець Е. Верхарн, один iз чiльних представникiв символiзму, вважав його кращим поетом Європи i своiм улюбленим названим братом. Ірландець В. Б. Єйтс, натхненник Кельтського вiдродження, у своiй пiзнiй творчостi взяв у нього всю концепцiю смертi, що народжуеться з людиною й помирае. Як пише француз Г. Марсель, фiлософ i письменник: «У Рiльке… пiдвалини видаються грандiозними, iх майже неможливо охопити поглядом, а значущiсть його творчостi переходить за всi межi, якi спочатку можна було йому поставити».
P. M. Рiльке успiшно дебютував у нiмецькомовнiй поезii наприкiнцi XIX столiття, почавши з наслiдування Г. Гайне. У його раннiх творах, яким була властива могутня лiрична стихiя, навдивовиж мирно спiвiснували й неоромантична жалобнiсть, i стилiзоване народництво, i наiвний аристократизм. До весни 1899 р. молодий поет обертаеться здебiльшого в атмосферi лiтературноi богеми Праги, Мюнхена, Берлiна. У його вiршах основнi мотиви романтичноi поезii першоi половини XIX столiття – самотностi, природи й кохання. Поволi виробляеться свое: орiентованiсть на самозаглиблення з усуванням од себе суетного, несправжнього, скороминущого. Тож лiтературознавцям усе важче стае долучати Рiльке до гурту будь-чиiх наслiдувачiв. Чи не единим iз сучасникiв Рiльке, який серйозно вплинув на його творчiсть, був великий нiмецький романтик Д. фон Лiлiенкрон (1844—1909). В одному з листiв[1 - Маеться на увазi лист вiд 17 серпня 1924 р. iз замку Мюзот, де мешкав тодi Р. М. Рiльке, до Г. Понгса.] Рiльке згадуе: «…саме Детлев Лiлiенкрон один iз перших пiдбадьорив мене в моiх найзухвалiших задумах, i коли вiн час вiд часу супроводив своi сердечнi листи великодушним звертанням, яке я зачитував уголос: «Мiй славний Рене Марiя», – менi здавалось (i я намагався переконати в цьому своiх рiдних), нiби я завдяки цьому рядку володiв найнадiйнiшим чеком на найсмiливiше майбуття!» Пiд впливом лицарськоi естетики Лiлiенкрона Рiльке всупереч iстинi переконав себе ще й у дворянському походженнi, вперто долучаючи себе до вихiдцiв iз старовинного нiмецького роду Каринтii, навiть завiв фамiльного герба. До речi було б тут згадати ще одного «кухарчиного сина», Г. М. Хоткевича, який також, щоправда, лише жартома, називав себе «графським дiтьом»…
Говорив i писав поет, уродженець Богемii[2 - Богемiя – офiцiйна назва в 1526—1918 рр. Чехii (без Моравii) у складi Габсбурзькоi iмперii.], нiмецькою (авжеж, не мiг не володiти чеською), певною мiрою опанував також росiйську, французьку й iталiйську мови, трохи знав iспанську, англiйську, голландську та данську. Але як повестися в багатомовнiй Празi чеському нiмцевi чи нiмецькомовному чеховi, громадянину Австро-Угорськоi iмперii? Навiть попри щиру його повагу до чеського лiрика, епiка, перекладача, автора драматичних i прозових творiв, дiйсного члена Чеськоi академii наук та мистецтв i багатьох зарубiжних наукових установ Ярослава Врхлiцького (справжне iм'я та прiзвище Емiль Фрiда, 1853—1912) та захоплення його творчiстю, мусив зважати, що мова держави, полiтичноi нацii – бiльш вагомий iнструмент. Напрошуеться тогочасна паралель з iншою iмперiею, де письменник, незалежно вiд походження, мав бути лише росiйським. Отож, напевно, вибiр, якщо вiн iснував, полягав ось у чому – творити мовою iмперii та бути почутим багатьма або, пишучи рiдною, – якщо чеська для нього дiйсно такою була, – лишатись меншовартiсним i ще за життя напiвзабутим. «Треба лише сказати, що я (австрiець з походження) нiколи не мав вiтчизни i що домагання й iнтереси людей, якi мене оточували, завжди були чужi моiм настроям i прагненням: як тодi, коли я, серйозний не по лiтах i самотнiй хлопчик, спостерiгав життя моiх батькiв, так i згодом, коли я вже юнаком шукав знайомства в Мюнхенi та Берлiнi, аби, щоразу з розчаруванням i полегкiстю водночас, повертатися до самого себе», – iз сумом констатував поет у листi до голландського критика П. де Монта 10 сiчня 1902 р.
Подолання самоти через любов до людей, через злиття з природою – провiдна тема поезii Рiльке. Як фiлософ вiн уперше висловив усi тi думки, що iх потiм висунули М. Гайдеггер, автор концепцii фундаментальноi онтологii, до якоi вiн прийшов через феноменологiю та екзистенцiалiзм, i К. Ясперс, автор концепцii пограничних ситуацiй. Своiми улюбленими книгами поет називав Бiблiю та твори Енса Петера Якобсена. Як полiтик, на сторiччя випереджаючи Європу, Рiльке був прихильником европейського союзу.
У колишньому Радянському Союзi та в тодiшнiй радянськiй Украiнi книги перекладiв iз Рiльке виходили нечасто й, ясна рiч, переважно росiйською.
У тi часи та здебiльшого значно пiзнiше украiнською перекладали окремi його твори М. Зеров, М. Йогансен, О. Луцький, Ю. Клен, Л. Мосендз, М. Орест, Р. Курiнна, Б.-І. Антонич, М. Бажан, Л. Первомайський, О. Зуевський, М. Лукаш, Д. Павличко, В. Коптiлов, В. Стус, О. Жупанський, М. Фiшбейн, Ю. Андрухович i багато iнших.
Слушною видаеться думка А. Лютера, перекладача росiйських вiршiв Рiльке нiмецькою, що «особлива мелодiя украiнськоi мови придатна для передачi вiрша Рiльке. Можна думати, що Рiльке сам мiг би писати по-украiнському».
Окремою збiркою вийшли в Нюрнберзi переклади з Рiльке Б. Кравцева пiд назвою «Речi й образи» (1947). Про Рiльке й Украiну писали Є.-Ю. Пеленський у львiвському «Дiлi» (1935) та О. Ізарський (нарис «Рiльке в Украiнi», Фiладельфiя, 1952).
1950 р., за три роки до смертi Сталiна, пролунало на всю радянську краiну запитання чiльника творцiв «соцiалiстичного реалiзму» О. Фадеева, що водночас мiстило в собi вiдповiдь або настанову для «iнженерiв людських душ»: «Хто такий Рiльке? Доконаний мiстик i реакцiонер у поезii». Отож заборона на Рiльке дiяла, поки був живий «вождь усiх часiв i народiв». Пiсля тривалого перебування поета в статусi «репресованого» реальне зацiкавлення його творчiстю в СРСР (i у радянськiй Украiнi) поновилося тiльки з середини 60-х рокiв минулого столiття. Тодi за участi дочки поета Р. Зiбер-Рiльке завершилось якраз шеститомне видання творчоi спадщини «Орфея XX столiття», що тривало десять рокiв.
М. Бажан 1967 р. у вступному словi до своеi книги «Чотири оповiдання про надiю. Варiацii на тему Р. М. Рiльке» писав:
«Уперше менi розповiв про Райнера Марiю Рiльке Лесь Курбас. Вiн любив його вiршi, вмiв iх читати так, що кожен з них, наче маленька, але многозвучна i многозначуща симфонiя, розливався, пiдносився, бринiв усiм оркестром поетичноi евфонii, яким досконало володiв великий поет. Лесь Курбас читав менi i поетову прозу, зупиняючи мою увагу на тiй новелi з «Історiй про Бога», в якiй розповiджено про украiнський степ i про пiсню старого кобзаря».
У журналi «Всесвiт» (1968, № 2) було надруковано добiрку поезiй Рiльке в перекладах Л. Первомайського та В. Коптiлова. Поезiю «Тиша» в перекладi П. Тичини було опублiковано в газетi «Лiтературна Украiна» вiд 13 сiчня 1970 p., напередоднi вiдкриття у Киевi (15 сiчня) пленуму правлiння Спiлки письменникiв Украiни, де на порядку денному розглядали питання iнтернацiональних взаемозв'язкiв украiнськоi лiтератури.
1973 р. знов у «Всесвiтi» з'явилися поезii P. M. Рiльке в перекладах М. Бажана з пiслямовою Д. Наливайка. Тодi ж редакцii часопису запропонував своi талановитi переклади i В. Стус, але перевагу було вiддано М. Бажановi.
А ще 1974 р. поезii Р. Рiльке в перекладах М. Бажана з передмовою та примiтками Д. Наливайка вийшли у «Днiпрi». Як пише автор передмови, збiрка стала «першим масштабним вiдтворенням доробку нiмецького лiрика украiнською мовою». Хоча В. Стус i ставився з повагою до перекладiв Бажана, одначе вiн якось зауважив щодо них: «Найбiльшi, як на мене, вади Бажановi – строката мова, що окошилася на стилi ряду поезiй, а також його маломузичнiсть (вiн чуе тiльки ритми маршових бубнiв). От би Бажановi та Тичинине вухо».
1986 р. «Мистецтво» спромоглося-таки видати упорядкованi Д. Наливайком «Думки про мистецтво i поезii» з перекладами вiршiв Рiльке.
Нинi ж серед нiмецькомовних авторiв Рiльке – один iз тих, що iх перекладають чи не найбiльше. 2007 р. у тернопiльському видавництвi «Навчальна книга – Богдан» вийшов iз передмовою Є. Волощук двотомник поета «Темнi плачi».
Райнер Марiя Рiльке (повне iм'я – Рене Карл Вiльгельм Иоганн Йозеф Марiя Рiльке) народився 4 грудня 1875 р. в Празi, де з 1882 по 1884 рiк навчався в початковiй школi. Рене рiс единим сином у родинi, де панували чвари. Сiм'я постiйно потерпала вiд матерiальноi скрути, але свiдомiсть малого Рене була заручницею легенди про аристократичне походження. Його батько, Йозеф Рiльке, мав селянськi коренi, мрiяв про вiйськову кар'еру (але став простим чиновником залiзничного вiдомства). А мати, чешка Софiя (Фiя) Ентц, дочка купця, вперто прагнула домогтися певного становища при дворi Австро-Угорськоi iмперii. Софiя не могла забути своеi першоi дитини, рано померлоi дочки, i трактувала сина як дiвчинку, навiть одягала в дiвчачi платтячка. Смерть дочки Софii остаточно поглибила вiдчуження в родинi: мати поринула в релiгiйнiсть. Із дитинства Рене страждав од важких станiв тривоги та страху смертi, станiв, якi не покинули його до кiнця життя. Батьки розлучилися, коли хлопцевi було 9 рокiв, бо його мати свiй шлюб вважала помилкою i тривалий час волiла жити окремо вiд родини, у Вiднi. Це дуже уразило чутливу душу Рене. Тодi ж з'явилися його першi дитячi вiршi. Батько, всупереч здiбностям сина та вiдсутностi iнтересу в того до вiйськового життя, через два роки вiддав хлопця до нижчоi реальноi вiйськовоi школи в Санкт-Пельтенi. У вереснi 1890 р. Рене вступае до вищого реального вiйськового училища в Мерiш-Вайскiрхенi, звiдки його в червнi 1891 р. вiдраховано не без допомоги дядька Ярослава «за станом здоров'я», «…цi два заклади… не дали менi нiчого такого, що могло б стати у пригодi моiм нахилам i здiбностям», – згадував пiзнiше Рiльке. У вереснi, знову ж таки за наполяганням батька, Рене вступае до торговоi академii в Лiнцi. Але вже в травнi наступного року кидае навчання й повертаеться до Праги, де з 1892 по 1895 рiк завершуе середню освiту (першi шiсть класiв гiмназii пройшов за рiк, останнi два класи, з репетиторами, вже у звичайному режимi) i складае iспити на атестат зрiлостi. За свiдченням Р. Роллана, пiзнiше Рiльке скаржився, що «деякi риси його характеру вже не розкриються нiколи, настiльки нещадно вiн був придушений жорстокими переживаннями дитинства».
Дев'ятнадцятирiчним Рiльке пише першi оповiдання – в тому числi «П'ер Дюмон», спогади про свое навчання у вiйськових школах. Також видае першу поетичну збiрку – юнацьку данину романтизму та натуралiзму – «Leben und Lieder» («Життя й пiснi»). У ii автора ще немае нi творчого, нi життевого досвiду, нi власного почерку. Отож навряд чи можна збiрку вважати вдалою. Кiлька рокiв по тому поет скуповував та знищував примiрники цiеi книги.
1895 р. Рене вступив до Кардового унiверситету у Празi спершу на фiлософський, а потiм на юридичний факультет. Спроба стати юристом не увiнчалась успiхом. Хоч як дивно, але Рiльке, вiдомий пiзнiше як поет сувороi аскетичноi форми та нечуваноi самокритичностi, в юностi буквально завалював редакцii журналiв своiми творами, бiльшiсть iз яких вiн пiзнiше не включав до своiх збiрок. Захоплений iдеею «виходу поезii в народ», Рене написав лiтературного листа (за фiнансовоi пiдтримки Валерii Давiд-Ронфельд, дiвчини з великим достатком i зв'язками, в яку був закоханий) пiд назвою «Геть очiкування!». Розсилав його по всiх усюдах, роздавав перед театрами, у клубах, згодом цей твiр помер, як i поетико-полiтична драма «В майбутньому», що провалилася на сценi.
Виходить i перша з його кiлькох щорiчних дорiздвяних збiрок, в якiй намiтилися риси зрiлостi, – «Larenopfer» («Жертви ларам»). Вона, створювана здебiльшого пiзньоi осенi 1895 р. у Празi, побачила свiт у груднi того ж року. Вiдзначаеться особливою невимушенiстю iнтонацii, щирiстю почуття. Тут дуже вiдчутний вплив чеськоi народноi поезii. Можна б сказати бiльше: тут живе Чехiя, бо перед читачем чеськi (а не австрiйськi чи нiмецькi) реалii, здебiльшого чеською промовляють персонажi, предмети мають своi чеськi назви. А надто пiсня – вона називаеться рiдною, а не чеською, як мiг би написати про неi стороннiй або чужий. Складаеться враження, що перед читачем не оригiнали рядкiв вiршiв, писаних нiмецькою, а майстернi переклади цих рядкiв iз чеськоi. У вiршах-картинках усе залежить од пiр року, освiтлення, настроеностi: i казковий краевид iз «куполами-жолудями» башт пiд «фiолетовим чорнилом неба» («Зi сторожовоi вежi»), i «у травах писане теплом iм'я надii сонцелице» («Весна»). Та боляче б'е в душу важкий тупiт фабричних людей, якi йдуть iз роботи з тавром нужди на спiтнiлих, закурених обличчях («За Смiховом»), вражае глибиною художностi невеликий шедевр «У передмiстi» з iсторiею гiркого та щасливого життя… І над усiм – заплаканi очi дiвчини-чешки iз риторичним запитанням: «Kde domov muj?», зрозумiлим без перекладу. І мотивам таемничостi, загадковостi спонтанно приходить на змiну жорстока дiйснiсть уярмленого народу, серед якого вiн, на читацький погляд, iще е й вiд iменi якого вiн iще намагаеться говорити. «Жертви ларам» – це прощання поета з Прагою, iз Чехiею. На жаль, назавжди.
Наприкiнцi вересня 1896-го Рiльке вирушае до Мюнхена, вступати на вiддiлення фiлософii мiсцевого унiверситету. Вивчае живопис, лiтературу, iсторiю i фiлософiю. Пише листи, читае вiршi графинi Ф. фон Равентлов, якою по-юнацькому захопився. Навчання не закiнчив, одначе про нього вже заговорили як про поета. Того ж року Рене видав три випуски збiрки, переважно з власними вiршами, пiд назвою «Wegwarten» («Петровi батоги»), якi, сам майже не маючи засобiв до iснування, безкоштовно роздавав своiм читачам iз текстом на обкладинцi: «Пiснi, подарованi народу». Вони, як писав поет у передмовi до першого випуску, мали «нести в убогi хатини хоч трохи радостi й свiтла».
У груднi 1896 р. вийшла збiрка «Traumgekr?nt» («Вiнчаний снами»), писана в 1894—1896 pp. Тут Рiльке – неоромантик. Впадае у вiчi вперта спроба зректися повсякденностi на догоду «справжнiй поезii». Автору часом заважае конкретика значень слiв, отож iх вигадливi конструкцii – не що iнше, як намагання уникнути однозначностi сказаного. В окремих творах задля бiльшоi ефектностi Рiльке нехтуе навiть ритмiкою, чого в попереднiй збiрцi вiн собi не дозволяв. Вiршi – переважно споглядальнi. В них пануе атмосфера сну, мрii, тут вiдсутнi гранi мiж уявним i реальним. Свiй настрiй поет намагаеться передати за допомогою натякiв, вiдтiнкiв, напiвтонiв. Тут – «хвилi звукiв», «дух ночi», «яблучний танок», «дух юного вина», «тiнь метелика в травi». За вiдсутностi поетичного стрижня у лiричнiй стихii раз по раз виникають моднi пiд ту пору мотиви втоми, вiдрази до життя, що видаються надуманими й неорганiчними, особливо пiсля прочитання перед цим попередньоi збiрки, про яку йшлося вище. Було б несправедливим, одначе, не вiдзначити наявностi низки вдалих вiршiв.
1897 р. – перша поiздка до Італii (Арко, Венецiя). Пiсля повернення, 12 травня в Мюнхенi в оселi романiста Я. Вассермана Рене зустрiвся iз екстраординарною iнтелектуалкою, на 14 рокiв старшою за нього, уродженкою Санкт-Петербурга, дочкою нiмкенi та генерала росiйськоi служби, походженням iз прибалтiйських нiмцiв (хоча предки-гугеноти були родом iз Францii), Луiзою Густавiвною Андреас (дiвоче прiзвище – Саломе). Вона ввiйшла в iсторiю як Лу Андреас-Саломе (1861—1937), «росiйська муза» Рiльке, хоча насправдi ця роль була завузькою для неi. Лу пiсля навчання в Цюриху вийшла замiж i жила в Нiмеччинi. В нiмецькiй енциклопедii сказано, що вона – автор двадцяти виданих за життя книг есе та белетристики; там ii порiвнюють iз найбiльш вiдомими нiмецькими письменницями своеi епохи. Повiдомляеться також, що Лу фон Саломе була автором ста тридцяти дев'яти наукових статей iз психоаналiтики. Була вiдома своiм спiлкуванням iз талановитими людьми (до Рiльке була дуже близькою подругою Фрiдрiха Нiцше, який був зачарований «росiянкою» з «орлиною гостротою розуму та хоробрiстю лева», пiзнiше – Зигмунда Фройда). Бути незбагненно близькою i такою, що водночас невблаганно уникае близькостi, – в цьому ключ магii «сестринства» жiнки, яка вражала сучасникiв розумом i силою характеру… Закохавшись у Лу, Рене пiзнiше пiд ii впливом пише вiршi, прозу про Росiю (точнiше б сказати – про Русь), перекладае росiйських поетiв – Лермонтова, а також Гiппiус i Фофанова; переклав «Чайку» Чехова, але переклад, на жаль, утрачено. Вiдтодi й до самоi смертi Рiльке не мав постiйного притулку. Вiн жив то в Росii, то в Нiмеччинi, Італii, Францii або Іспанii, частково пiдтримуючи себе заощадженнями, що дiстались у спадок, частково за рахунок лекцiй, але в основному за рахунок допомоги покровителiв.[3 - Зокрема принцеси Турн-унд-Таксiс, iз якою познайомився 1909 року.]
У жовтнi 1897 р. – переiзд до Берлiна. Рiльке оселяеться неподалiк вiлли Вальдрiден у Шмаргендорфi, де на той час мешкае Лу з чоловiком, професором-iранiстом К. Ф. Андреасом, навчаеться в Берлiнському унiверситетi. А в груднi вийшла його збiрка «Advent» («Перед Рiздвом»), присвячена Ю. Вайнман, господинi першого мюнхенського помешкання Рiльке-студента. До неi ввiйшли вiршi, написанi в 1896—1897 pp. у Празi, Мюнхенi, Дрезденi, Вольфратхаузенi, Венецii, Пiвденнiм Тiролi, Констанцi. Збiрка е логiчним продовженням попередньоi – «Traumgekr?nt» («Вiнчаний снами»). Основний ii настрiй – очiкування. Очiкування рiздвяного свята, творчого осяяння, нових шляхiв у творчостi. Хоча лише два роки минуло вiд часу написання лiтературного листа пiд назвою «Геть очiкування!». Композицiйно збiрка складаеться з кiлькох циклiв: «Gaben» («Дарунки») – з «первiсним свiтом», iз «часом, що сконав» «у безбарвностi самотнiх лiт, де мулько головi»; «Fahrten» («Походи») – з венецiйськими тихими гондолами, що «як помисли, темнi», з вiдвiдинами млина, що, «мовчазний i ветхий», натягнувши «по самi вуха шапчину», слухае, як спiвае струмок iз людських пiсень сумну; «Funden» («Знахiдки») – де «тиша, в якiй мое безвiлля дише…» – з якимись несталими образами, що витають у напiвснах-напiвмаревах, та iн.
Навеснi 1898 р. – друга поiздка Рiльке до Італii (Арко, Флоренцiя, Вiареджо) з вiдвiдинами по дорозi матерi, що вiдпочивала на озерi Гарда. Тут вiн – за бажанням Лу – по свiжих слiдах пише нотатки, що стали вiдомими пiзнiше як «Флорентiйський блокнот». Цього ж року побачила свiт збiрка малоi прози Рiльке «Повз життя», драма «Без сучасного».
Незакiнчену, видану лише через багато десятилiть поетичну книгу-цикл «Christus – Elf Visionen» («Явлення Христа») було створено в 1896—1898 pp.
Вiдвiдування лекцiй у Берлiнському унiверситетi, вивчення з Лу росiйськоi мови поглинали весь час Райнера. «Росiйська муза» йому читала твори Л. Толстого та М. Гоголя, напевно ж, i розповiдала про «малоросiянина», великого росiйського письменника, готуючись до поiздки на свою батькiвщину, до Росii.
А в квiтнi 1899 p. Рiльке разом iз Лу (за наполяганням якоi два роки тому змiнив французьку форму свого даного з народження iменi Рене на нiмецьку, бiльш «тверду й романтичну», Райнер) та ii чоловiком вирушае на Схiд, спершу вiдвiдуе рiдних Лу в Санкт-Петербурзi, а потiм прямуе до Москви, де поселяеться в «Гранд-отелi». З вiкна номера бачить Воскресенськi ворота й каплицю Іверськоi Божоi Матерi; позаяк Страсний тиждень, перед каплицею юрмилися вiруючi. В церквах iшли служби, гули дзвони. Через багато рокiв Рiльке розповiдав: «Пiсля короткого вiдпочинку в готелi я, незважаючи на втому, вирушив у мiсто. У сутiнках виднiлись обриси собору. Обабiч стояли маленькi каплички, що здавалися срiбними, на сходах яких лежали богомольцi, чекаючи, коли вiдчинять дверi. Ця незвична картина зворушила мене до глибини душi. Вперше у життi мене охопило невимовне вiдчуття батькiвщини». Лу старалася знайомити свого друга з вiдомими людьми лiтератури та мистецтва. Разом iз художником Л. Пастернаком (батьком вiдомого росiйського поета Б. Пастернака), який на той час працював над iлюстрацiями до роману Л. Толстого «Воскресiння», вони вiдвiдали графа на його московськiй квартирi в Хамовниках. Пiсля тижневого перебування в Москвi Рiльке зi своiми супутниками вирушив до Санкт-Петербурга на велелюдне святкування сторiччя вiд дня народження Пушкiна. Значний iнтерес викликав у Райнера росiйський живопис, iз яким вiн познайомився за колекцiями Строганова та Семенова i побувавши в гостях у Репiна 18 травня. В цiй подорожi Рiльке не вiдвiдав Украiну, хоча деякi вiтчизнянi лiтературознавцi наполегливо стверджують, що поет саме цього року слухав спiв незрячого кобзаря Остапа Вересая, вiдтворивши згодом його образ в оповiданнi «Пiсня про Правду»: «Тричi проспiвав Остап свою пiсню про правду. І щоразу – по-новому. Коли вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, i нарештi втрете, коли кобзар iз високо пiднесеною головою волав дзвоном коротких закликiв… вiн зворушив усi серця, i вона наповнилася гiркотою та безбережним натхненням». Цей твiр було написано ще до подорожi в Украiну, очевидно, пiд враженнями розповiдей Лу про цю «iдилiчну краiну». Росiйськi його враження злилися з отриманими роком ранiше iталiйськими; в червнi поет повернувся до Нiмеччини, де виходять у свiт «Двi празькi iсторii» та збiрка вiршiв «Mir zur Feier» («Менi до свята»), яку сам Райнер називав першою вартою уваги книгою. А за декiлька днiв вересня – жовтня написав першу частину однiеi з кращих своiх книг – «Das Buch der Bilder» («Книга образiв»), У груднi того ж року в листi до матерi про iнтерес до «пiвденноi Росii» (читай: Украiни), а за кiлька днiв до подорожi в Украiну зiзнаеться, що «Москва… зблiдла в очiкуваннi численних прийдешнiх вражень».[4 - В листi вiд 20 травня 1900 р. з Тули до Софii Шiлл.]
На початку травня 1900 р. Райнер i Лу вiдбули з Берлiна до Москви, де гостювали протягом трьох тижнiв. Наприкiнцi травня вирушають до Киева, роблячи зупинку в Тулi. В Яснiй Полянi зустрiчаються вдруге iз Л. Толстим. Звiдти Райнер та Лу iдуть знайомитися «з глибинною Руссю». На початку червня 1900 р. прибувають до Киева, де живуть близько двох тижнiв. Ось як Лу описала зустрiч Рiльке з Киевом у своему щоденнику: «…вiн стояв, i погляд його плив над Киевом. Сьогоднi я краще знаю i вiдчуваю, що вiн тодi бачив, про що думав, про що мрiяв у розквiтi своеi молодостi… Його очi блукали долиною, яка лежала перед нами в червонуватому туманi вiд призахiдного сонця. Немов пiд охороною киiвських висот, увiнчаних золотом таемничо сяючих куполiв, пiд небом у блiдих зiрках, лежав невимовний смуток… Але правдива юнiсть спiвала в його поглядi… його готовнiсть до боротьби, до жертви, до болю, його туга разом iз вечором слалася над киiвською землею, щоб палко обiйняти ii: "Навчи мене твоеi пiснi, навчи мене твого страждання!"».
Два мiста на мапi Європи – Париж i Киiв. Перше стало пiдставою його «волi до зображення…жадання самовираження», а друге – «основою тих…вражень i переживань, якi безумовно пояснили…свiт». А втiм, Париж завжди для Рiльке був мiстом вiдчуження людей. Чимало болю заподiяло йому це мiсто. Хоча i першим враженням вiд Киева було розчарування вiд «европейськостi» мiста, яке здалося йому схожим на Париж i Рим. Але через кiлька днiв прийшла закоханiсть, i Райнер зiзнався Лу, що в нього виник план переселитися сюди назавжди, бо це мiсто «близьке до Бога»: «святе мiсто, де Росiя сотнями церковних дзвонiв розповiла про себе свiту». Сильне враження на Рiльке i Лу справили киiвськi печери, де вони встигли побувати неодноразово. Тогочасний запис у щоденнику Рiльке: «Сьогоднi годинами подорожували пiдземними ходами (не вище за людину середнього зросту та завширшки в плечi) повз келii, де у святому блаженствi самотньо жили святi й чародii: зараз у кожнiй келii стоiть вiдкрита срiбна труна. І той, хто жив тут тисячу рокiв тому, лежить, загорнутий у дорогу тканину, – нетлiнний. Невпинно напливае з темноти натовп паломникiв зi всiх кiнцiв свiту. Це найсвятiший монастир усiеi iмперii. У наших руках палаючi свiчки. Ми пройшли всi цi пiдземелля раз удвох i раз iз народом». Певно ж, проходячи повз келii, вони теплим словом пом'янули Нестора-лiтописця, який у лаврських стiнах створював свою «Повiсть…». Рiк по тому Рiльке переклав «Слово про Ігорiв похiд», можливо, саме там, у печерах i виникло рiшення виконати цю нелегку справу. Переклад Райнера вважаеться кращим iз нiмецьких версiй цього шедевра…
17 червня Райнер i Лу плавали на пароплавi «Могучий» до Канева, де вiдвiдали могилу Т. Г. Шевченка. Побачене налаштувало Рiльке на фiлософський лад: «…Цi кургани, могили минулих поколiнь, немов застигла хвиля простяглись уздовж степу. І в цiй краiнi, де могили е горами, люди стали прiрвами – глибокими, темними, мовчазними. Слова iхнi – тiльки хисткi мости над iхнiм буттям. Зрiдка здiймаються чорнi птахи над могилами. Зрiдка спадають на людей цих дикi пiснi, щоб зникнути в них, як зникають птахи в небесах. На всiх напрямках – нескiнченнiсть». Далi – пароплавом до Кременчука, потiм поiздом до Полтави, щоб у навколишнiх селах «природу i людей зблизька побачити». Пiсля вiдвiдин Харкова – мандри по Волзi до Ярославля. Ще вiдвiдали село Хрести-Богородськi пiд Ярославлем i село Низовку Тверськоi губернii на верхнiй Волзi (де жив селянський поет С. Дрожжин[5 - СпиридонДмитровичДрожжин(18.XII.1848—24.XII.1930) – росiйський поет, самоук у лiтературi. Походив iз крiпакiв. Аби мати хоч якесь уявлення про творчiсть лiтератора, наводимо один iз його вiршiв для дiтей мовою оригiналу:Улицей гуляетДедушка Мороз,Иней рассыпаетПо ветвям берез;Ходит, бородоюБелою трясет,Топает ногою,Только треск идет.Дрожжин захоплювався художньою довершенiстю «Кобзаря». Переклав Шевченковi вiршi «Чого менi тяжко, чого менi нудно…», «За думою дума роем вилiтае…» («Гоголю»; обидва – 1900), «Ой пiшла я у яр за водою…» та «І день iде, i нiч iде…» (обидва – 1906). Наслiдував твори украiнського поета (у вiршi «Думи», 1889). 1907 року разом iз І. Белоусовим вiдвiдав могилу Шевченка. Того ж року створив цикл вiршiв «На могилi Шевченка». Протягом десятирiч розшукував i колекцiонував репродукцii живописних i графiчних творiв Шевченка. (За Шевченкiвським словником, т. І. С. 199).], якого так уподобав Рiльке).
Однак вiдчуження мiж мандрiвниками наростало: пiд час волзького плавання взаемна напруга стала вiдчутною[6 - У своiх спогадах «Із Райнером» Лу детально описуе подii та деталi iх подорожi, з веселою теплотою малюе «хату-стоянку» iхньоi ночiвлi, але при цьому замовчуе, як вона побажала усамiтнитись i перебралася в порожню комiрку на солому, чим вельми здивувала господиню. Райнер, що так легко пiддаеться депресii, сприйняв це як поганий знак для iх кохання. Пiсля цiеi ночi Лу таемно зазначила у щоденнику: «Заноза пiд нiгтем i в нервах». І далi: «Нiчого не хочу прикрашати. Охопивши голову руками, я тодi часто намагалася зрозумiти саму себе».]. Зливу, що вигнала iх iз цього села й перетворила всю околицю на непрохiдне болото, Рiльке потiм увiчнить у своiй «Книзi образiв» у вiршi «За читанням».
26 липня Райнер i Лу приiхали до Петербурга. А вже наступного дня «муза» залишае[7 - Хоча Райнер, поселившись у гостинних покоях пансiонату «Централь», щодня працюе в бiблiотецi, вiдвiдуе музей Олександра ІІІ (тепер Руський музей), пише кiлька вiршiв та оповiдань, навiяних враженнями вiд цiеi подорожi, зустрiчаеться з лiтераторами та художниками, вiн вiдчувае себе як покинута напризволяще дитина. 4 серпня вiн пише iй про вже знищений «препоганий лист», який йому продиктували туга та мовчання Лу, додаючи: «Повертайся скорiше!.. Ти не уявляеш, як довго можуть тягнутися днi в Петербурзi…». Проте Лу не повернулася вiдразу ж пiсля його гарячого заклику: обурена, вона зiм’яла i кинула в пiч його «дитячий» лист.] Рiльке самого й вирушае до брата до Фiнляндii, в iх лiтню сiмейну резиденцiю.
13 серпня в Петербурзi Рiльке придбав Шевченкового «Кобзаря» у росiйському перекладi (очевидно, виданий того ж року в Москвi І. Белоусовим[8 - Іван Олексiйович Белоусов (9.XII.1863—7.I.1930) – росiйський письменник i перекладач. Активний популяризатор творчостi Шевченка. До першоi поетичноi збiрки Белоусова «Из «Кобзаря» Т. Шевченко и украинские мотивы» (К., 1887) увiйшло 18 перекладiв. Протягом 80—90-х рр. публiкував переклади Шевченкових творiв у росiйськiй перiодицi та окремо видав «Маленький “Кобзарь”» (К., 1892). 1900 року в Москвi видав збiрку «Песни и думы Кобзаря» (перевидано 1903 й 1909) i «“Кобзарь” в переводах русских писателей» за своею редакцiею (до другого, доповненого й виправленого, видання (СПб., 1906) входило 129 творiв Шевченка, з них 62 Белоусов переклав сам). 1911 року вийшов у свiт «“Кобзарь” в переводе русских писателей» (до другого видання, 1919-го, ввiйшли й твори, ранiше забороненi), 1914 р. – збiрка «Шевченко, его думы и песни. В переводе И. А. Белоусова». Двома виданнями (1918, 1922) випустив «Запретный “Кобзарь”» та окремо, у своему перекладi, – поему «Батрачка» (М., 1923). Автор популярних бiографiчних нарисiв i статей про Шевченка. Працював над бiблiографуванням Шевченкiани (Шевченкiвський словник, т. 1. С. 66).]). Читаючи книгу, робив виписки iз неi та з лiтератури про украiнського поета. Можливо, що приводом до написання вiрша «Смерть поета» була посмертна маска Шевченка, яку Рiльке бачив у Киевi.
22 серпня Райнер i Лу, тимчасово примиренi, виiхали до Берлiна… Але рiшення розлучитися з Райнером у Лу вже народилося. Пiзнiше вона пояснювала його тим, що Рiльке мiг зрозумiти i зцiлити себе лише творчiстю, а творив по-справжньому, тiльки якщо переставав залежати вiд предмета – в цьому разi вiд неi. Вiн мiг вилiкуватися лише «безпредметною любов'ю».
Повернувшись до Нiмеччини, Рiльке оселився у своерiднiй колонii живописцiв Ворпсведе, недалеко вiд Бремена. У цей час поет виступае посередником мiж нiмецькими та росiйськими художниками, порушуе клопотання про участь останнiх у щорiчнiй Берлiнськiй виставцi, звертаючись по допомогу до театрального дiяча й художника С. Дягiлева. Читае Чернишевського, Гоголя, Кропоткiна. Восени пише «Оповiдi про Господа всеблагого», високо поцiнованi його сучасниками. А С. Брутцер вiдзначае украiнський характер однiеi iз двох присвячених Украiнi «новел» цiеi збiрки.
2 жовтня 1900 р. у Ворпсведе написано твiр «Karl der Zw?lfte von Schweden reitet in der Ukraine» («Карл XII Шведський iздить верхи в Украiнi»), де Рiльке, на вiдмiну вiд пушкiнського, мае свое розумiння iсторii Украiни та ii майбутнього. Наприкiнцi року Райнер створюе шiсть вiршiв росiйською[9 - Ось один iз них:ЛицоРодился бы я простым мужиком,то жил бы с большим просторным лицом:в моих чертах не доносил бы я,что думать трудно и чего нельзясказать…И только руки наполнились бымоею любовью и моим терпеньем,—но днем работой-то закрылись бы,ночь запирала б их моленьем.Никто кругом бы не узнал – кто я.Я постарел, и моя головаплавала на груди вниз, да с теченьем.Как будто мягче кажется она.Я понимал, что близко день разлуки,и я открыл, как книгу, мои рукии оба клал на щеки, рот и лоб…Пустые сниму их, кладу их в гроб,—но на моем лице узнают внукивсе, что я был… но все-таки не я;в этих чертах и радости и мукиогромные и сильнее меня:вот, это вечное лицо труда.], граматично слабких, але, на думку Лу, «незбагненно поетичних». Вiдомому видавцю та публiцисту Ол. Суворiну поет висловлюе бажання працювати в його журналi «Новое время», але не отримуе вiдповiдi.
Як пише О. Ізарський, «першi роки пiсля подорожей у Росiю та Украiну Райнер Йосипович, як звали поета в нас, носив на росiйський лад вiдпущену бороду, сорочку «косоворотку» та цiле життя не розлучався з украiнськими сувенiрами: шовковою хусткою i срiбним вiзантiйським хрестом».
В одному з послань усе далi пасивнiшого листування з Лу вiн повiдомляе про свою кризу, наростання внутрiшнього конфлiкту, а також про намiр одружитися з художницею Кларою Вестгоф (хоча його щоденниковi записи дають пiдставу вважати, що його справжнiм коханням того часу була Паула Беккер, талановитий скульптор, бiль вiд ранньоi смертi якоi вiдчутний у знаменитому «Реквiемi»). У листi пiд назвою «Останне послання» Лу писала до Райнера: «…не зважаючи на рiзницю у вiцi, яка iснуе мiж нами, я весь час… росла, я все далi й далi вростала в той стан, про який iз таким щастям говорила тобi, коли ми прощалися, – так, хоч як дивно це звучить, – у мою юнiсть! Тому що тiльки тепер я молода, i лише тепер я е тим, чим iншi стають у вiсiмнадцять: повнiстю самою собою». Вона застерiгае його вiд того, щоб у його нестiйкому душевному станi брати на себе вiдповiдальнiсть за iнших i замiсть справжнього дорослiшання знову шукати свою пристань пiд жiночим крилом.
1901 р. спогади про Росiю кликали Рiльке в нову подорож. У листi до О. Бенуа Райнер писав: «Я багато передумав перед оригiналами Васнецова у Володимирському соборi». Вiн збирався до Росii втрете, однак одруження навеснi з Кларою Вестгоф, сiмейнi клопоти стали на перешкодi. Крiм того, почав готувати до друку збiрку поезiй пiд назвою «Das Buch der Bilder» («Книга образiв»).
1902 p. виходить у свiт книга новел «Останнi», оповiдання «Той, що перемiг дракона», драма «Життя як життя», перший варiант збiрки «Раннi вiршi» та в липнi перше видання «Книги образiв», в якiй яскраво окреслюеться зацiкавленiсть поета у конкретних речах навколишнього свiту. Пiсля цiеi збiрки Рiльке здобув визначення «поета споглядання». Але це споглядання не пасивне, автор пильно вдивляеться в суть речей, прагнучи розкрити властиву iм образнiсть, засвiдчити в них вiдблиск реального людського життя. Пiд осiнь поет вирушив до Парижа[10 - У листi вiд 17.03.1926 р. до невстановленоi особи вiн пише: «Ви легко можете собi уявити, який великий вплив мало на мене оточення чи багато краiн, в яких я iз щироi милостi моеi долi мав можливiсть не тiльки зупинятись як подорожуючий, але i по-справжньому там проживати, беручи живу участь у сучасному та минулому цих краiн… Італiю я знав i любив з восьмирiчного вiку, вона стала для мене азбукою мандрiвного життя. Вирiшальним впливом була Росiя; саме в роки 1899 i 1900 вона вiдкрила для мене незрiвнянний свiт, свiт нечуваних вимiрiв, а ще й тому, що завдяки сутностi руського народу я вiдчув себе допущеним до людського братства (переживання необхiдне, але до якого я в нiякому вiдношеннi не був пiдготовлений, будучи единою дитиною (в родинi) i не маючи до того часу нiяких стосункiв з людьми). Росiя стала в повному розумiннi основою мого життевого сприйняття i досвiду (можете переконатися, «Часословом»), так само як незрiвнянний Париж став вихiдною точкою мого творчого розвитку пiсля 1902 року».], який стае центром для його бурлакування. Знайомиться з видатним скульптором О. Роденом[11 - Огюст Роден (1840—1917) – французький скульптор; поеднував елементи iмпресiонiзму, символiзму та античного мистецтва; мiфологiчна, символiчна («Мислитель»), лiтературна («Поцiлунок») тематика; портрети, пам’ятники («Громадянам м. Кале») (УСЕ. – К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 1165).]. «Ще в жодному мiстi я не вiдчував такого, i дивно, що я вiдчуваю це саме в Парижi, – зiзнаеться вiн у листi 31 серпня до дружини, – де […] iнстинкт життя сильнiший, нiж будь-де. Інстинкт життя – це життя? Нi, життя – це щось спокiйне, розлоге, просте. Інстинкт життя – це поспiх i гонитва, прагнення мати все життя негайно, цiлком, протягом однiеi години. Цим так виповнений Париж i тому настiльки близький до смертi. Це чуже, чуже мiсто». У груднi того ж року Клара Вестгоф стала матiр'ю единоi доньки Райнера (однак незабаром дитину вiддано на виховання бабусi, бо iхне спiльне життя не було тривалим i через нестатки, i через неспокiйну вдачу Рiльке, що не мiг довго залишатися на одному мiсцi та бути прив'язаним до однiеi людини). Доньку названо Рут (аж нiяк не випадковий збiг iз iменем героiнi популярного свого часу роману Лу Саломе).
Понад два роки тривало мовчання мiж Лу i Рiльке. Зрештою поет, не витримавши, переривае цю паузу. Адже «росiйська муза» була для нього поеднанням материнськоi уваги, пристрасного кохання, джерела порад у життевих буднях. Вона заприязниться з К. Вестгоф, i та часто гостюватиме у неi разом iз дочкою. Лу, зрозумiвши, що Рiльке постiйно страждае вiд тривоги та меланхолii, запропонувала йому пройти курс психоаналiзу. Таке лiкування, ймовiрно, рекомендував i психоаналiтик В. фон Гебзаттель, який здружився з поетом у Парижi.
1903 р. виходять у свiт двi книги Рiльке про мистецтво – «Ворпсведе» та «Огюст Роден». Починаеться листування з Ф. Каппусом, яке триватиме до 1908 р. й потiм складе книгу «Листи до молодого поета». Лише кiлька рядкiв iз цiеi книги свiдчать про Рiльке як про мудрого наставника: «Перевiрте, яка причина спонукае Вас писати […] запитайте себе, чи довелося б Вам померти, якби писати Вам було заказано. […] Твiр мистецтва е прекрасним, коли вiн продиктований необхiднiстю». Тут i засторога проти метушнi та марнославства, i зрiле розумiння ролi непересiчноi творчоi особистостi.
