Того ж року подорож до Італii (Генуя, Вiареджо), лiтнi канiкули у Ворпсведе. Пiд осiнь майже щоденнi розлогi послання до Лу. Зокрема 11 серпня в одному з них одкровення: «…мистецтво – це рiч завелика, i заважка, i задовга для одного життя, i тi, хто доживае до глибокоi старостi, виявляються все ще початкiвцями в ньому». Восени Райнер переiздить до Рима.
17 березня 1904 р. в Римi завершено поетом переклад «Слова…» (роботу над ним було почато ще в груднi 1902 p.). Виходить книга прози Рiльке «Історiя про Господа Бога». Дописано псевдоiсторичну драму «Бiла княгиня», навряд чи призначену для сцени. З кiнця червня по грудень Райнер живе в Швецii, а потiм у Данii.
1905 р. – Рiльке вже в Медонi, пiд Парижем, у замiськiй майстернi Родена, i працюе протягом п'яти мiсяцiв у нього секретарем, хоча через 19 рокiв у листi iз замку Мюзот до А. Шера наполегливо уточнюе: «Я скорiше був його учнем, i то значно довше, бо в усякому мистецтвi суттевою е одна й та сама вимога – ii я змiг сприйняти в найчистiшому виглядi лише пiд час розмов iз цим могутнiм художником, якого ще й тодi, дарма що вiн був уже в похилих лiтах, виповнював живий досвiд мистецтва».
«Das Stunden-Buch» («Часослов»), три книги якого створювалися в 1899, 1901 та 1903 роках, були заново вiдредагованi автором навеснi 1905-го i вийшли у Ляйпцигу, як i кiлька попереднiх, знову ж таки на Рiздво. На думку дослiдникiв, саме з «Часослова» починаеться «власне Рiльке» – поет, який уже не потребуе зразкiв для наслiдування. У «Часословi», молитовнику за формою, завданням його лiрики е осмислення свiту. Збiрка сприймаеться як едине висловлювання, звернене до Бога, але тiльки зовнi схоже на молитву. Адже тут не рабське колiнкування перед Всевишнiм, а прагнення паритетного дiалогу. «Бог» Рiльке – поняття нi теологiчно-мiстичне, нi фiлософсько-iдеалiстичне, це – вияв самого життя в речах та iстотах. «Бог» стае для поета символом, яким позначаеться цiлiснiсть свiту, неосяжнiсть природи, нескiнченнiсть людськоi душi.
Із трьох книг «Часослова» «Das Buch vom m?nchischen Leben» («Книга про чернече життя») мае найбiльш метафiзичний характер. Рiвновага мiж людиною i Богом, яку намагаеться встановити поет, – динамiчна i нестiйка. У другiй книзi «Часослова» – «Das Buch von der Pilgerschaft» («Книга про паломництво»), написанiй протягом 11 днiв у Вестерведе мiж 15 i 25 вересня 1901 p., через рiк пiсля подорожi Украiною, поет наголошуе, що у спiлкуваннi з Богом не потрiбен посередник. Із рядкiв поезiй навдивовиж реально пiдводяться куполи Киево-Печерськоi лаври iз ii ченцями, що «вже триста лiт лежать… вночi, та iх тiла не пiддаються тлiнню». Рiльке змальовуе утопiчний iдеал загального еднання людей – еднання людей i Бога. Одначе паломництво не приводить до бажаноi мети, воно лише демонструе неможливiсть ii досягнення. Про те, що релiгiйна гармонiя людини i свiту, людини i Бога виявляеться неможливою, – третя книга «Часослова» – «Das Buch von der Armut und vom Tode» («Книга про злидарювання та смерть»), створена мiж 13 i 20 квiтня 1903 р. у Вiареджо. У книзi вiдчуваеться вiдлуння голосу Родена iз сутiнкiв Парижа. Їi лiричний герой вважае, що тiльки справжня бiднiсть може наблизити людину до Бога, який втiлюе абсолютну свободу вiд володiння. Вiдносини власностi руйнують гармонiю людини та свiту, спотворюють саму суть людських вiдносин, позбавляють життя непересiчних цiнностей. Ця ситуацiя набула розвитку й у романi «Нотатки Мальте Лаурiдса Брiге».
У сiчнi 1906 р. Райнер вирушае до Шартра й розпочинае поетичний цикл про Шартрський собор. Навеснi – мандрiвка по Нiмеччинi. У травнi – розрив iз Роденом, який звiльнюе Рiльке без попередження, пiсля чого той вирушае до Парижа. Там працюе над першою частиною «Нових поезiй». Опублiкував зразок так званого «югендстилю», ритмiзовану новелу, що зажила слави культового твору, пiд назвою «Пiсня про кохання та смерть корнета Крiстофа Рiльке». Твiр написано за осiнню нiч 1899 р. «при двох свiчках, якi мигтiли вiд нiчного вiтру», а сюжет навiяно деякими родинними документами, що iх дiстав Райнер у спадщину. Також удруге вийшла «Das Buch der Bilder» («Книга образiв»). Пiд той час поет починае без великого успiху створювати цикл «Вiршiв у прозi», де вiдчутний вплив французьких символiстiв. Вiдмова вiд класичноi строфiки, нехтування римою – ознаки чергового експерименту.
1907 р. Рiльке опиняеться на Капрi, де зустрiчаеться з Горьким. Познайомився та здружився з тонким майстром фiлософськоi прози Р. Касснером[12 - Рудольф Касснер (1873—1959) – австрiйський письменник-есеiст. У дусi «фiлософii життя» розвивав iдеi унiверсальноi фiзiономiки. Рiльке зустрiчався з ним неодноразово в колi М. фон Турн-унд-Таксiс у замку Дуiно. Деякi iдеi Касснера знайшли свое поетично-зашифроване вiдображення i в «Дуiнських елегiях» Рiльке (Rainer Maria Rilke. Gedichte. – M.: Verlag Progress, 1981. S. 468—469).]. Потiм до кiнця жовтня – в Парижi. Вiдвiдуе посмертну виставку французького художника, яскравого представника постiмпресiонiзму П. Сезанна в «Осiнньому салонi». «…впало в око, як природно рiзнi його картини, наскiльки позбавленi вони турботи про оригiнальнiсть, упевненi, що в будь-якому наближеннi до тисячогранноi природи вони не загубляться, – а навпаки, в навколишньому розмаiттi зумiють серйозно й сумлiнно вiдкрити глибоку внутрiшню невичерпнiсть…» – дiлиться вiн враженнями вiд виставки в листi до своеi колишньоi дружини Клари. Із листiв тiеi пори пiзнiше буде укладено книгу «Листи про Сезанна».
А ще – Райнер перевидае книгу «Огюст Роден», доповнивши ii текстом доповiдi про великого скульптора.
Збiрка «Neue Gedichte» («Новi поезii») побачила свiт у груднi 1907 р. Туди ввiйшли твори, написанi в 1903—1907 pp., здебiльшого в Парижi та Медонi.
Наступного року – поiздка до Італii. У травнi письменник перебрався до Парижа, пiсля короткочасного розриву поновив iнтенсивне спiлкування з Роденом. Виходить його переклад «Сонетiв iз португальськоi» англiйськоi поетеси Е. Б. Браунiнг. Але подiею року, певно, слiд вважати вихiд другого тому «Нових поезiй», збiрки, близькоi до попередньоi, пiд назвою «Der Neuen Gedichte Andrerer Teil» («Нових поезiй наступна частина»), над якою Рiльке працював iз липня 1907-го по серпень 1908 р. Тут – глибина пiзнання i зображення реального свiту. Переважае тема самотностi – стану людини, якiй доводиться не сподiватися вже на Божу помiч, бо вiдчуття Бога в просторi, i в своiй душi, так довго шукане, виявляеться втраченим. Тут – в образнiй формi життепис людини вiд колиски до могили, де реалii немилосердноi дiйсностi здатнi розчавити думки, мрii та й власне особистiсть. А в образах знедолених великого мiста вiдчуваеться вплив бодлерiвських «Квiтiв зла». У лiричних образах – також. «Змiя танцюе» Бодлера та «Іспанська танцiвниця» Рiльке так близько в системi вiдлiку, що видаються емоцiйним взаемовiдлунням двох великих майстрiв. Збiрка «Новi поезii» вiдбивае один iз серйозних i цiкавих етапiв розвитку не тiльки ii автора, але й являе собою певний етап розвитку свiтосприйняття людства. Головне для поета – внутрiшнiй свiт людини, за самотностi якоi «рух життя» вiдбуваеться лише в ii душi. Тут Рiльке наслiдуе фiлософiю схiдних поетiв. Вiршi про речi, близькi за фiлософiею споглядання до схiдноi поезii, видiленi навiть в окремий цикл. Мають мiсце монументальнi образи (у них вiдчуваеться i стримана сила скульптур О. Родена, i «речевiсть» полотен П. Сезанна). Поет для Рiльке в цей перiод – творець «речей мистецтва», такий самий, як ювелiр, скульптор, майстер пензля. Якщо в першiй збiрцi «Часослова» – «Das Buch vom m?nchischen Leben» («Книга про чернече життя») – речi трактувались як посередник мiж людиною та Богом, то нинi вони вже розглядаються як спосiб зв'язку мiж людиною i свiтом, людиною та людиною. Речi здатнi передавати людськi почуття, адже iх створено людиною з переживань, роздумiв, iз образiв складного свiту, що iх вбирае людська душа. Встановивши «тиранiю над речами», людина зречевлюеться. А якщо та перенесе свiй внутрiшнiй свiт на оточуючi речi, вони набудуть окремого життя й окремого значення. Це, на думку поета, допоможе збагнути модель всесвiту, пiзнати через свiт речей самого себе. Мабуть, значну роль у цьому вiдiграло зближення Рiльке iз Роденом у Парижi, адже той для поета був зразком пластичного виявлення життя в матерiальних об'ектах i формах.
Але парадокс: одна частина читацького загалу оголосила двотомник безсмертним творiнням, зiбранням поетичних шедеврiв, iнша ж – не сприйняла його зовсiм…
Певно, Рiльке встановив зв'язок мiж своiм стражданням i творчiстю, оскiльки вважав, що найбiльш важливою справою в життi художника е творча робота.
1909 р. виходить книга «Requiem» («Реквiем»), де в двох творах поет розвивае тему страждання i творчостi. В одному з них вiн висловлюе думку: «iснуе давня ворожнеча мiж побутом i бажанням творити». Обидва твори написано в Парижi (восени 1908 р.), один iз них присвячено пам'ятi Паули Модерзон-Беккер[13 - Паула Модерзон-Беккер (1876—1907) – художниця i скульптор, яка входила на початку ХХ ст. – разом iз Гайнрiхом Фогелером (1872—1942), нiмецьким скульптором, близьким другом Рiльке, що з 1898 р. брав участь в оформленнi його книг, зокрема збiрки «Das Buch der Bilder» («Книга образiв»), Отто Модерзоном (1865—1943), Фрiцем Макензеном (1866—1953) i Кларою Вестгоф (1878—1954), дружиною поета, – до гурту художникiв, що оселилися в мiстечку Ворпсведе на пiвночi Нiмеччини, неподалiк од Бремена. Творчостi цих художникiв Рiльке присвятив монографiю «Ворпсведе», написану ним 1902 р. на замовлення видавництва «Фельгаген i Клазiнг». Паула Модерзон-Беккер – автор двох вiдомих портретiв Рiльке, скульптурного та живописного. Близька подруга Клари Вестгоф-Рiльке. Саме вона свого часу зацiкавила поета творчiстю О. Родена. Померла вiд пологiв у Ворпсведе (Rainer Maria Rilke. Gedichte. – M.: Verlag Progress, 1981. S. 447).], iз якою поета пов'язували дружнi стосунки. Ще одна вельми важлива подiя для Райнера – вiн знайомиться з княгинею Марiею фон Турн-унд-Таксiс Гогенлое[14 - Марiя фон Турн-унд-Таксiс Гогенлое (1855—1934) – одна з найближчих подруг Рiльке (починаючи з 1909 р.), автор книги спогадiв про поета: Marie von Thurn und Taxis, Erinnerungen an Rainer Maria Rilke. – M?nchen, 1932.], чиiм покровительством i пiдтримкою користуватиметься до кiнця життя. Того ж року Рiльке iстотно переробив свою збiрку «Mir zur Feier» («Менi до свята»): дещо додавши, дещо допрацювавши, дещо вилучивши, випустив пiд новою назвою «Die Fr?hen Gedichte» («Раннi вiршi»). До неi ввiйшли поезii 1897—1898 pp., а також п'еса «Бiла княгиня», написана п'ять рокiв тому. Пiд той час у творчостi стае помiтним i символiстська спрямованiсть. Рiльке з великим iнтересом стежить за творчiстю нiмецького поета-символiста С. Георге[15 - Стефан Георге (1868—1933) – нiмецький поет; головний представник нiмецького символiзму; прихильник гасла «мистецтво для мистецтва»; проголошував майже культ мистецтва i творця. (УСЕ. – К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 379). Рiльке зустрiчався з ним у 1897—1898 рр. Велике враження справила на Райнера збiрка С. Георге «Das Jahr der Seele» («Рiк душi») (1897), безпосередньо емоцiйна й позбавлена складноi символiки та екзотики. У листi до Г. Понгса вiд 17 серпня 1924 р. Рiльке пише: «“Рiк душi” Стефана Георге став для мене знаменним iз самого початку; але вiн вiдкрився для мене як переборення тiльки тодi, коли я почув поета, що читав… вiршi в гуртку Лепсiуса».], «в непоступливiй формi якого… вгадувався наново вiдкритий закон, якому пiдлягав… кожний, свiдомий того, що в словi мае вiн справу з магiею». Райнер вiдкривав у щойно видрукуванiй збiрцi вiршiв прихильника гасла мистецтва для мистецтва «Das Jahr der Seele» («Рiк душi») чимало близького для себе. Дружнi стосунки впродовж усього життя пов'язували Рiльке з австрiйським поетом i драматургом, неоромантиком Г. фон Гофманнсталем[16 - Гуго фон Гофманнсталь (1874—1929) – австрiйський поет i драматург; неоромантик; автор лiбрето для опер Р. Штрауса та драм («Електра»), моралiте («Кожен»), оповiдань (УСЕ. – К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 350).], «чие iснування доводило, – на думку Райнера, – що можна бути сучасником найсправдешнiшого поета». Значний вплив робить на молодого Рiльке й фiлософiя Г. Зiммеля (1858—1918), чиi лекцii вiн слухав iще 1897 р. в Берлiнському унiверситетi. Збiрка «Die Fr?hen Gedichte» завершуе раннiй перiод творчостi поета i пiдводить до усвiдомлення прагнення цiлiсностi – свiтоглядноi та естетичноi, – виявом якоi став «Das Stunden-Buch» («Часослов»).
1910 p. пiд Трiестом Рiльке вперше перебувае в замку Дуiно, який належить княгинi фон Турн-унд-Таксiс. Згодом – Венецiя та Париж. Із листопада подорожуе Пiвнiчною Африкою. Виходить единий роман, трагiчна сповiдь Рiльке «Нотатки Мальте Лаурiдса Брiге», над яким вiн працював iз 1904 р. Лiтературознавцi вважають твiр одним iз найкращих модернiстських романiв минулого столiття, «…вiршi – не те, що про них думають, не почуття…вiршi – це досвiд. Задля одного вiрша треба побачити багато мiст, людей i речей, пiзнати тварин, вiдчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранцi розкриваються маленькi квiтки» – ось суть нового розумiння предмета поезii, дане в романi. Ледве закiнчивши «Мальте», Райнер, на думку Лу, вирiшив бiльше не писати i в деякому розумiннi перемiстити те, що було його книгами, в площину, повернену до реальностi, до життя. В образi головного героя роману Рiльке намагаеться, багато в чому пiд впливом С. К'еркегора[17 - Серен К’еркегор (1813—1855) – данський фiлософ, попередник екзистенцiалiзму; розрiзняв три стадii екзистенцii: естетичну, етичну й релiгiйну, людина проходить цi стадii на шляху до Бога: особа, яка перебувае на першiй стадii, досягае емоцiйноi насолоди, вiдмовляючись вiд осягнення iстини свого iснування, що веде до вiдчаю, який на другiй, етичнiй, стадii призводить до усвiдомлення людиною необхiдностi звернення до Бога; головним мотивом творчостi було дослiдження екзистенцiального страху (УСЕ. – К.: ПВП «Всеувито»; Л.: ЛДКФ «Атлас», 2001. С. 637—638).], дати iндивiдуалiстичне обгрунтування людського буття, але усвiдомлюе трагiзм, безперспективнiсть цього шляху. Убозтво й потворнiсть – таке повсякденне життя, зображене в романi. Хоча й застерiгав сам поет од безпосереднього соцiального осмислення його творiв, закликаючи трактувати iх в етичному або естетичному сенсi, соцiальна тематика часом проглядае крiзь нагромадження етичних вибудов та метафiзичних концепцiй.
Усе частiше Рiльке вiдмовляеться вiд строфiчноi будови, вiд рими. Характерними в цьому планi е «Дуiнськi елегii». Аж нiяк не можна назвати канонiчними, за невеликим винятком, i його сонети.
1911 р. – продовження подорожi Райнера Пiвнiчною Африкою, повернення до Парижа та поiздка автомобiлем разом iз княгинею Марiею фон Турн-унд-Таксiс до Дуiно.
1912 р. Рiльке створюе поетичний цикл «Життя Дiви Марii» та першi «Дуiнськi елегii». «В тi роки, коли народжувались «Елегii», уривки з яких Райнер менi присилав, йому спали на думку слова – в них увесь Райнер, – якi спiвають хвалу людинi дii, як i закоханiй людинi, з бiльшим жаром, анiж людинi мистецтва», – згадуе пiзнiше Лу. Рiльке вiдвiдуе Іспанiю та Венецiю. Перекладае з французькоi анонiмну проповiдь XVII столiття «Любов Магдалини». Наступного року публiкуе «Життя Дiви Марii», збiрку ранньоi лiрики «Першi вiршi» та переклад iз французькоi «Португальських листiв», якi приписують черницi М. Алькофорадо (1640—1723). Починае перекладати лiрику Мiкеланджело.
Стан здоров'я Рiльке змушуе його запитати психiатра В. фон Гебзаттеля, чи можна йому пройти курс психотерапii, у той час Гебзаттель уже лiкував К. Вестгоф, його дружину. Поет скаржиться на пiдвищену чутливiсть, на страждання душi та тiла.[18 - У своему листi вiд 14 сiчня 1912 року Р. М. Рiльке описуе Гебзаттелю свiй емоцiйний стан такими словами: «Ви знаете, що протягом двох рокiв я лежав тут без дiла, неначебто я прагнув встати,… iснуючи з единою метою – знайти того, кого зможу переконати встати першим. Такий стан зовсiм ненормальний, якщо тривае так довго, i менi хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому – за всяку цiну, будь-яким способом…». Новi описи стану здоров’я Рiльке ми знаходимо в iншому листi до Лу Андреас-Саломе (1.02.1912): «Я все ще вiдчуваю себе погано, навiть фiзично… Моя пiдвищена чутливiсть, наприклад, чутливiсть м’язiв, така велика, що будь-яке фiзичне зусилля або якесь незручне положення (наприклад, при голiннi) негайно викликають хворобливi явища, якi часто супроводжуються тривогою, страхами або iншими муками…». Пiзнiше, в березнi 1913 року, вiн знову страждае. І так буде до самоi смертi. «Що мае статись, аби я що-небудь вiдчув?» – пише Рiльке принцесi Марii фон Турн-унд-Таксiс. І продовжуе трохи далi: «Вино, Венецiя i Толедо, якi так сильно впливали на мене, все проходить як суща iнтермедiя, мов короткий глибокий сон при безсоннi». А ось вiдповiдь на запитання принцеси про його нову подругу, яка – за вiдомостями принцеси – дуже любила Рiльке: «Я не справжнiй люблю, я тiльки рухомий ззовнi, можливо, тому, що нiхто нiколи по-справжньому не рухав мною, можливо, тому, що я не люблю свою матiр. І я вiдчуваю себе вельми убого перед цим прекрасним маленьким створiнням…». Трохи бiльше року опiсля, в листi Лу Андреас-Саломе (6.08.1914) вiн пише: «…пiсля цих мiсяцiв страждання… я мушу усвiдомити, що нiхто не може менi допомогти, нiхто…». Це страждання душi та тiла, яке не мае пояснення з позицiй соматичноi медицини (першi ознаки лейкемii з’явилися лише десять рокiв по тому), цi стани тривоги i депресii з подальшою втратою працездатностi приводили Рiльке до вершини вiдчаю, коли вiн натякае на суiцид («менi хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому за всяку цiну, будь-яким способом»). Поза сумнiвом, це такi симптоми, якi виникають при «депресii» або «неврозi тривоги», але вони абсолютно рiзнi з феноменологiчноi точки зору. «Клiнiчний синдром» Рiльке не iдентичний тому, що Телленбах назвав «schwermut» (глибокий сум, туга, меланхолiя) стосовно лiтературних героiв на зразок шекспiрiвського Гамлета або Вертера Гете. Це, наприклад, безлiч соматичних скарг, напади iпохондричних думок i панiчнi атаки, якi примушували Рiльке тривало уникати суспiльного життя. З аналiзу його власних описiв можна дiйти висновку, що Рiльке страждав од перiодичних нападiв меланхолii, головними проявами якоi були втрата працездатностi i вiдсутнiсть натхнення. Але крiм цього вiн страждав од бiльш-менш постiйноi тривоги, з дитинства i до самоi смертi. Ця тривога виявлялася пiд час нападiв меланхолii, але не зникала i по закiнченнi останнiх; життя тривало, i в душi поета знову з’являлися вiршi (За працею Отто Доерр-Зегерса (Сант-Яго, Чилi) «Тривога, меланхолiя i творчiсть: випадок поета Райнера Марiя Рiльке»).]
У сiчнi 1913 р. помер один iз европейських багачiв – К. Вiтгенштейн. Його син Людвiг виявився спадкоемцем величезного багатства. Повернувшись улiтку 1914 р. з Норвегii до Вiдня, вiн зробив свое перше суто вiтгенштейнiвське дiяння, пожертвувавши величезну суму дiячам австрiйськоi культури. Найбiльшi суми (по 20 000 крон) отримали трое – Р. М. Рiльке, Г. Тракль i фiлософствуючий письменник К. Даллаго. Але Вiтгенштейн i сам нiчого не знав про творчiсть бiльшостi тих дiячiв австрiйськоi культури, кому вiн анонiмно передавав грошi.
Восени 1913 р. на ІV психоаналiтичному конгресi в Мюнхенi Лу познайомить Фройда i Рiльке, i Райнер, хоча i не вважав себе фройдистом, прийме за посередництва Лу багато його iдей, якi перетворяться в його творчостi на поетичнi символи. У груднi 1913 р. Лу зав'язуе дiалог про Спiнозу i психоаналiз у листуваннi з Рiльке, i той через друга-поета Ф. Верфеля дiстае iй усi твори Спiнози. Вона посилае Райнеру нарис чергового свого приятеля В. Тауска про голландського мислителя у зв'язку з ученням психоаналiзу, i той високо його оцiнюе.
1914 р. Рiльке намагаеться завершити цикл «Вiршiв у прозi», роботу над яким розпочав iще 1906 р. Напередоднi й пiд час Першоi свiтовоi вiйни поет пережив тривалу кризу, яка лиш епiзодично переривалася незначними спалахами творчоi активностi. Старе мистецтво бiльше не задовольняе його. Це були роки напружених, не видимих зовнi шукань, що пiдносили його творчiсть на новий рiвень. Вiйна стала для Рiльке великим стражданням. Їi вiн так нiколи i не прийняв, i не зрозумiв, оскiльки вона суперечила його мрii про «об'еднану Європу».
1915 р. Рiльке мешкае переважно у Мюнхенi; вiдвiдуе лекцii А. Шулера. Наприкiнцi осенi пише кiлька вiршiв. Зокрема набувае остаточного вигляду «Четверта Дуiнська елегiя». І в нiй, як i в третiй частинi «Часослова» та в «Книзi образiв», поет говорить про смерть людини як про те, що iснуе до народження людини. Але твердження, що трагiчною е лише смерть неправильна, не власна, чужа, – навпаки ж, смерть своя, та, що народилася разом iз людиною та прийшла до неi в мить виконання ii земного призначення, не тiльки не трагедiя, а скорiше велика удача – таке твердження (запозичене в нього й розвинене наступними поколiннями поетiв) набуло у творчостi Рiльке найвищого художнього втiлення. Роботу над «Елегiями», розпочату ще 1912 p., надовго було перервано Першою свiтовою вiйною.
Наступного року Райнера мобiлiзовано до австро-угорськоi армii, службу протягом кiлькох мiсяцiв вiн проходить у Вiднi, переписувачем у вiйськовому архiвi. Рiльке буде сердечно прийнятий у вiденському будинку Фройда, коли, отримавши на початку вiйни повiстку, приiде попрощатися, – i пiсля звiльнення iз служби 1916 року вiн також насамперед вiдвiдае цей будинок. Вiйна дивно зближуватиме Лу, Фройда i Рiльке; кожен з них по-своему намагатиметься протистояти наростаючому хаосу. Творча активнiсть поета в цей час була мiнiмальною, вiн не написав майже нiчого. Вiйна принесла йому i приниження, оскiльки його квартиру в Парижi розшукала полiцiя, i все його майно, як «представника нiмецькоi нацii», пустили з молотка. На щастя, французький письменник А. Жiд зумiв урятувати частину його книг i документiв. Рiльке перебував у станi важкоi моральноi депресii. Багато, майже безперервно блукав – Іспанiею, Пiвнiчною Африкою, краiнами Центральноi Європи, нiде надовго не затримувався, за винятком замку Дуiно на Адрiатицi.
1918 р. – перестае iснувати клаптева Австро-Угорська iмперiя – краiна, де народився Рiльке i змушений був називати ii своею батькiвщиною. Згадуючи його листа, написаного до П. де Монта iще 1902 p., легко уявити стан цiлковитоi бездомностi поета i душевного дискомфорту. В його перекладi виходять «Двадцять чотири сонети Луiзи Лабе Лiонськоi» (з iталiйськоi та французькоi, XVI ст.). Останнi переклади з Мiкеланджело, перекладае два сонети Петрарки. Поет вiтае Листопадову революцiю в Нiмеччинi, проте незабаром у нiй розчарувався.
1920 р. Рiльке пише цикл «Із спадщини графа К. В.», публiкуе псевдоiсторичну драму «Бiла княгиня». Наступного року живе в замку Мюзот (кантон Вале) у Швейцарii, недалеко вiд Цюриха. Початок напруженоi роботи. Першi переклади з П. Валерi.
Увесь 1922 р. Рiльке безвиiзно живе в Мюзотi. У лютому – пора творчого злету, завершено цикл «Duineser Elegien» («Дуiнськi елегii»), роботу над яким почато в замку Дуiно ще в сiчнi 1912-го. Рiльке так описуе свiй стан принцесi Турн-унд-Таксiс: «Нарештi, принцесо, нарештi щасливий день… у який я можу повiдомити тобi завершення елегiй: десять!.. Все за декiлька днiв, це було як нескiнченна буря, ураган крiзь дух (як тодi в Дуiнському замку); всi зв'язки i тканини в моему тiлi скрипiли. Я навiть забув про iжу. Тiльки Боговi вiдомо, чим я харчувався. Та й усе. От i все.
Амiнь». Сам поет надавав цим творам (загалом iх дванадцять) особливого значення i нiколи не публiкував жодного з них аж до завершення циклу. Нiмецький фiлософ М. Гайдеггер, прочитавши «Елегii» Рiльке, зазначав, що у його творах виражено тi ж iдеi, що i в його «Буттi i часi». У своiй працi «Навiщо поет?» фiлософ називае «iснування» одним iз опорних слiв Рiльке, а також пов'язуе поезiю письменника iз вченням про буття та мистецтвом розумiння, пiзнання iстини буття. Саме Рiльке пiзнав i висловив «неприхованiсть сущого», – зазначае М. Гайдеггер, – а «основу сущого з давнiх-давен називають буттям». Тональнiсть збiрки «Дуiнськi елегii» зумовлена скорботою з приводу приреченостi всього на вмирання, невiдворотностi смертi, самотностi, знедуховлення життя, а також моральних змiн, що стались у свiтi. Однак людина, на думку Рiльке, едина з усiх живих iстот, надiлена знанням смертi, може протистояти смертi. Засобами цього протистояння е свiдомiсть i почуття особистостi, непiдвладнi руйнiвним стихiям. Тут Рiльке близький до предтечi романтизму, видатного нiмецького поета, майстра оди та елегii Ф. Гельдерлiна (1770—1843). Внутрiшнi можливостi людини, за словами Рiльке, дають iй змогу повернути «речам» духовний змiст, сприйняти iх у всiй неповторностi дива буття. Задуманi як хвала «ангелу» i водночас скорботна скарга на нiкчемну людську долю, елегii Рiльке перетворюються з гiмну могутностi «ангела» на своерiдне единоборство з ним. Г. Марсель так характеризуе «головнi запитання, що беруть в облогу дух поета» в «Елегiях»: «Що таке людина? Що може людина? Як вона iнодi уникае свого призначення? За яких умов вона зможе або змогла його виконати?».
У листi до психiатра В. фон Гебзаттеля Рiльке не тiльки визнае важливiсть страждання для творчостi, але i серйозно засуджуе будь-якi спроби змiнити долю. Людина, i особливо людина творча, не контролюе свою долю i тому не мае права самовiльно змiнювати природу, дану iй Богом, бо це може пошкодити творчiй роботi. А значення ii перевершуе все, включаючи саму людину-творця. У листi е одна фраза: «…я все ще гадаю, що моя творча робота насправдi не бiльша, нiж спроба самовилiковування». Немае iншого способу лiкування для творця, нiж дати йому можливiсть творити. Генiевi для творчоi роботи потрiбнi полярностi й перешкоди; щось на зразок того, що поет майстерно висловлюе в листi до фон Гебзаттеля 24 сiчня 1912 p.: «Можливо, мiркування, щойно висловленi мною (вiдносно психоаналiзу), занадто рiзкi, але наскiльки я себе знаю, менi здаеться, що якщо моi дияволи мене залишать, то i моi ангели теж розлетяться хто куди. Будь ласка, зрозумiйте: це, поза сумнiвом, те, що не може статися».
А ось деякi рядки листа, написаного самим Рiльке його видавцевi В. фон Гулевичу 13 листопада 1925 р., за рiк до смертi, де вiн пояснюе значення «Дуiнських елегiй»: «Цi вiршi дають можливiсть побачити, що життя, зависаючи над безоднею, стае неможливим. У Елегiях життя знову стае можливим… Утвердження життя i смертi в Елегiях стае еднiстю… Немае нi цього, нi того свiту, але е тiльки одна величезна еднiсть, де пробувають вищi вiд нас iстоти, «ангели»… У тому найбiльшому «вiдкритому» свiтi й перебувають усi… Природа, предмети нашого повсякденного вжитку тимчасовi й тлiннi, але поки ми тут, усi вони – наша власнiсть, нашi друзi, спiвучасники наших прикрощiв i радощiв – якими вони були вже й для наших предкiв… всi тутешнi явища i речi мають бути збагнутi нашим внутрiшнiм розумом i бути перетворенi. Перетворенi? Так, тому що завдання наше – так глибоко, так пристрасно i з таким стражданням прийняти в себе цю скороминущу тлiнну землю, щоб суть ii в нас… знову повстала. Ми бджоли невидимого… Ангел Елегiй – це те створiння, в якому перетворення видимого на невидиме, здiйснюване нами, вже здiйснилось. Ангел Елегiй – це те створiння, яке е для нас запорукою того, що невидиме являе вищий розряд реальностi. Через те вiн i «страшний» нам, що ми… все ще прив'язанi до видимого. Всi свiти Всесвiту падають у невидиме, як у свою найближчу глибшу дiйснiсть… Ми i е тi перетворювачi землi; все наше буття, всi злети i падiння нашоi любовi – все надiляе нас здiбнiстю до виконання цього завдання…». Цi листи е яскравим пiдтвердженням припущення, що тривога, меланхолiя i бiль е неодмiнною умовою творчого акту. Бiльшiсть генiальних людей, як i Рiльке, страждали i вiд цих перiодiв вираженоi депресii або меланхолii, i вiд iншоi, «творчоi» тривоги (вiдмiнноi вiд тривоги невротичноi), яка дае можливiсть постiйно мати справу з самими безоднями людського, вiдкриваючи в них новi iстини та значення. «Дуiнськi елегii» – без сумнiву, найсмiливiший експеримент Рiльке у нiмецькомовнiй поезii.
Якнайтiснiше пов'язаною iз «Дуiнськими елегiями» е збiрка «Die Sonette an Orpheus» («Сонети до Орфея»). Це четвертий i останнiй реквiем, присвячений молодiй танцiвницi, що померла вiд лейкемii. «Нездiйсненнiсть» i невиннiсть маленькоi дiвчинки, за словами Рiльке, «не дозволяють замкнутися могильному зводу, так що вона, переступивши порiг смертi, належить до тих самих, якi зберiгають одну половину життя свiжовiдкритою по вiдношенню до другоi половини, подiбно до рани, що не заживае». Перед тим як звернутися до елегiй, Рiльке пише за чотири днi першу частину «Сонетiв до Орфея». Пiсля завершення елегiй вiн знову береться за сонети й пише другу iх частину. «Сонети до Орфея», якi несподiвано виникли в процесi створення елегiй, не були результатом миттевого осяяння поета i не мають вторинного значення по вiдношенню до елегiй. У замку Мюзот написано 55 сонетоподiбних творiв iз 2 по 23 лютого 1922 p., свiт побачив цикл у березнi наступного. Вони стали вiдображенням тривалих i болiсних пошукiв письменника, однак, хоча тiсно пов'язанi з «Дуiнськими елегiями», мають i самостiйне значення. Це крок вiд сумнiвiв i вiдчаю до утвердження краси буття. Адже те, що лякае нас найбiльше, – «смерть – це лише iнший, невидимий i неосвiтлений нами бiк життя, – зазначав поет. – Ми мусимо спробувати досягти вищого усвiдомлення нашого буття, що в себе вдома в обох нерозмежованих мiж собою сферах, i живиться з невичерпного джерела обох… Істинне життя розпросторюеться на обидвi сфери, велике коло кровообiгу вiдбуваеться через обидвi. Мене дивуе, що «Сонети до Орфея», якi принаймнi так само «важкi» та наповненi тим же змiстом, не слугують вам пiдпомогою в розумiннi «Елегiй»… Вони того ж походження – iнакше й бути не може, – що й «Елегii»; i той факт, що вони виникли без мого бажання, як раптовий вiдгук на смерть дiвчинки, ще бiльше зближуе цi сонети iз джерелом iх виникнення; цей вiдгук – iще один зв'язок iз центром того свiту, чий вплив, чию глибину ми всюди необмежено подiляемо з тими, хто пiшов iз життя, i з тими, хто в життя ще не вступив. Ми – тутешнi й нинiшнi – нi на хвилину не вдовольняемося тимчасовим свiтом i не пов'язанi з ним; ми без упину вiдходимо й вiдходимо до тих, якi жили ранiше, до наших предкiв, i до тих, хто, певно, пiде вслiд за нами. Минуще всюди занурюеться в глибоке буття…».
Цi двi збiрки – «Дуiнськi елегii» та «Сонети до Орфея» – зробили величезний вплив на сучасну нiмецьку фiлософiю, крiм iншого – на фiлософiю М. Гайдеггера, який написав знамениту статтю: «Чим хорошi поети за часiв небезпек?», присвятивши ii окремим творам iз цих книг.
Починаючи з 1923 р. Рiльке тривалий час перебував у санаторii Террiте на Женевському озерi у зв'язку з погiршенням стану здоров'я. Лiкарi довго не могли поставити йому правильний дiагноз.
1924 р. Райнер знову в Мюзотi. Новий спалах творчоi активностi: виникають шедеври пiзньоi лiрики, основний настрiй якоi – радiсна i спокiйна любов до навколишнього свiту, утвердження його неминущоi краси. 16 березня Лу, дякуючи за присланi поетом «Сонети до Орфея» i «Дуiнськi елегii», пише йому: «Милий Райнере, через пiвроку – знову вдома, в кiмнатi, центр якоi – твоi двi книги, завершенi, присланi, аж до блакитних обкладинок повнi спогадiв. Я занурююся в них, i на змiну нервовому поспiху – нiби янтар вiдпочивае у плиткiй водi». Рiльке надсилае iй у подарунок одинадцять томiв Пруста й наполегливо повторюе свое запрошення приiхати i прожити цiлий рiк в його швейцарському Шато де Мюзо.
4 квiтня – його зустрiч iз П. Валерi. Робота над перекладами; багато вiршiв французькою та нiмецькою мовами. Влiтку – мiсяць на курортi Рагац. Із 21 листопада – клiнiка Валь-Монт.
Сiчень – серпень 1925 р. – перебування поета в Парижi. Переклади з П. Валерi. У Нiмеччинi виходить книга перекладiв Валерi. Хвороба починае посилюватися; знову клiнiка Валь-Монт (по травень 1926 p.).
1926 p. – у Мюзотi та Рагацi. Інтенсивно листуеться з Б. Пастернаком i М. Цветаевою. Пастернак ставив Рiльке вище за всiх поетiв-сучасникiв. 12 квiтня 1926 р. Борис написав лист Райнеру: «Великий обожнений поете! Я не знаю, де закiнчився б цей лист i чим би вiн вiдрiзнявся вiд життя, якби дозволив я заговорити на повний голос почуттям любовi, здивування та вдячностi, якi вiдчуваю ось уже двадцять рокiв. Я завдячую Вам основними рисами моеi вдачi, всiм складом духовного життя. Вони створенi Вами. Досi я був Вам безмежно вдячний за широкi, нескiнченнi та бездоннi благодiяння Вашоi поезii. Тепер я дякую Вам за раптове i зосереджене, добродiйне втручання в мою долю, що позначилося в такому винятковому виявi». Далi, в тому ж листi, вiн розповiдае про Цветаеву – така була його особливiсть: якщо вiн чимось жив, то нi про що iнше нi з ким говорити не мiг. У першому листi до Рiльке вiн говорить про Цветаеву бiльше, нiж про себе: «Я уявляю собi, чим була б для неi книга з Вашим написом, можливо, «Дуiнськi елегii», вiдомi менi лише з чуток. Дозвольте менi вважати Вашою вiдповiддю виконання мого прохання вiдносно Цветаевоi».[19 - Рiльке був зворушений. Вiн негайно написав Цветаевiй: «Дорога поетесо, зараз я одержав листа вiд Бориса Пастернака, який безмiрно потряс мене, переповнений радiстю й найбурхливiшими виявами почуттiв. Хвилювання й подяка – все те, що сколихнуло в менi його послання, – мають iти вiд мене (так я зрозумiв iз його рядкiв) спочатку до Вас, а потiм, через Ваше посередництво, далi – до нього! Двi книги (останне, що я опублiкував), якi вирушають услiд за цим листом, призначено для Вас, Ваша власнiсть. Я такий приголомшений силою i глибиною його слiв, звернених до мене, що сьогоднi не можу бiльше нiчого сказати. Але чому – питаю я себе – чому не довелося менi зустрiтися з Вами, Марино Іванiвно Цветаева. Тепер, пiсля листа Бориса Пастернака, я вiрю, що ця зустрiч принесла б нам обом якнайглибшу сокровенну радiсть. Чи вдасться нам коли-небудь це виправити?!» Рiльке вiдправив Цветаевiй своi книги вiдразу пiсля одержання листа – i його захоплений тон пояснюеться тим, що й вiн, на жаль, був 1926 року самотнiй (i тяжко хворий – у нього починалося бiлокрiв’я, про що вiн iще не знав); вiн i не здогадувався, що у нього в Росii та в росiйському Парижi такi шанувальники. Вiн вiдправив Цветаевiй «Дуiнськi елегii» та «Сонети до Орфея». На «Дуiнських елегiях» – вiршований iнскрипт. Цветаева негайно вiдповiла: «Ви – втiлена поезiя. Ви – нездоланне завдання для майбутнiх поетiв». Вона хапаеться за можливiсть листування: «Чого я вiд Тебе хочу, Райнере? Нiчого. Всього. Щоб Ти дозволив менi кожну мить мого життя здiймати на Тебе погляд – як на гору, що мене охороняе (немов кам’яний ангел-хранитель!). Поки я Тебе не знала – я могла й так, тепер, коли я знаю Тебе, – менi потрiбен дозвiл. Бо душа моя добре вихована. Але писати Тобi я буду – хочеш Ти цього чи нi». Вона вiдправила йому «Вiршi до Блока» i «Психею». Рiльке вiдразу ж вiдповiв Цветаевiй i почав шукати зустрiчi. Вiн отримав у вiдповiдь визнання ще палкiше: «Ти один сказав Боговi щось нове». Рiльке присвятив Цветаевiй «Елегiю». Їх листування пiшло бурхливо i лише iнтенсивнiше зробилося пiсля короткоi паузи (Цветаева образилася на згадку про хворобу Рiльке, вважала, що вiн таким чином дистанцiюеться вiд неi). Непорозумiння роз’яснилось, епiстолярний роман поновився. Пастернак у нiм майже не бере участi. Весь цей час вона нiтрохи не тiшить себе надiею на власний рахунок: «Слухай, Райнере, Ти мусиш знати це iз самого початку. Я – погана. Борис – хороший. О, я погана, Райнере, не хочу спiльника, навiть якби це був сам Бог». Тим часом листи Рiльке до неi стають усе нiжнiшими i в якомусь сенсi все iнтимнiшими: «Не вiдкладай до зими!» – але Цветаева саме вiдкладала: «Савойя. (Роздум): Поiзд. Квиток. Готель. (Слава богу, вiзи не треба!) І… легка гидливiсть. Щось уготоване, завойоване… вимолене. Ти маеш упасти з неба».]
Із осенi Рiльке – поперемiнно в Мюзотi, Лозаннi та iнших мiстах. Виходить збiрка його французьких вiршiв «Vergers» («Фруктовi сади») з додатком «Les Quatrains Valaisans» («Валезанських катренiв»). Там – «пейзажi настроiв». Останнi переклади з П. Валерi. Наприкiнцi листопада – загострення хвороби. Тiльки незадовго до смертi у нього визначили лейкемiю (бiлокрiв'я). Із 30 листопада – знов у клiнiцi Валь-Монт.[20 - Кажуть, погiршення фiзичного стану, що призвело Райнера до смертi, сталося вiд уколу колючкою троянди, коли вiн доглядав за садом у замку Мюзот. Отож його смерть була поетичною, i в цьому сенсi, красивою, «вiдповiдною».]
Райнер Марiя Рiльке помер 29 грудня 1926 р. у клiнiцi Валь-Монт, на березi Женевського озера. 2 сiчня його було поховано неподалiк, у маленькому мiстечку Рарон.
У надгробному словi Ф. Брауна – ставлення сучасникiв до поета: «Ангели не були для нього прикрасою вiрша чи поетичним жестом, вiн жив у двох свiтах одночасно; i коли в когось, хто безпричинно i нерозважно вдивлявся у нього, раптом з'являлися сльози, то причиною цьому був, мабуть, не вiн, оскiльки вiн був лише послом, а те, що позаду поета. Неймовiрна духовна краiна з року в рiк завдяки йому розсувала зсередини своi кордони, допоки не затягла його всього у своi глибини. Це i тiльки це присутне у його книгах, як i лише це можна було прочитати на його обличчi».
У заповiтi поет попрохав поховати його бiля церкви в Раронi. Сам точно позначив мiсце, де хотiв лежати пiсля смертi, – за кiлька крокiв од замку Мюзот. Сам вибрав напис для свого надгробка:
Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,
Niemandes Schlaf zu sein unter soviel Lidern.
(Трояндо, о чиста двоякiсть чуттiв, каприз:
бути нiчиiм сном пiд тягарем стiлькох повiк.)
Пастернака про смерть Рiльке повiдомила Цветаева.[21 - У листi М. Цветаева пише: «Я знаю себе: я б не могла не цiлувати його рук, не могла б не цiлувати iх – навiть при тобi, майже при собi навiть. Я б рвалася й розривалася, розпиналася, Борисе, тому що все-таки ще цей свiт. Борисе! Борисе! Як я знаю той! Зi снiв, iз повiтря снiв, iз звiльненостi, iз нагальностi снiв. Як я не знаю цього, як я не люблю цього, як скривджена в цьому!»]
Лу через пiвроку пiсля смертi Райнера напише свою «Райнер-книгу» – це не стiльки спогади, скiльки спроба ще однiеi розмови вiч-на-вiч, останнього «спiльного перебування». Вона вкотре перечитуе рядки, якi Рiльке записав у ii щоденник, прощаючись iз нею в Геттiнгенi перед початком вiйни:
Треба померти, бо ii знаю…
Померти вiд невимовного цвiтiння усмiшки.
Померти вiд ii легких рук.
Померти перед Жiнкою.
По смертi поета його пам'ятi присвячено невелику поему М. Цветаевоi «Новогоднее» («Новорiчне») (1927).
Публiкуючи 1931 р. свою «Охранную грамоту» («Охоронну грамоту»), Б. Пастернак також присвятить книгу пам'ятi Рiльке. Йому ж належать i переклади деяких творiв Райнера.
