Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)
У листі до психіатра В. фон Ґебзаттеля Рільке не тільки визнає важливість страждання для творчості, але і серйозно засуджує будь-які спроби змінити долю. Людина, і особливо людина творча, не контролює свою долю і тому не має права самовільно змінювати природу, дану їй Богом, бо це може пошкодити творчій роботі. А значення її перевершує все, включаючи саму людину-творця. У листі є одна фраза: «…я все ще гадаю, що моя творча робота насправді не більша, ніж спроба самовиліковування». Немає іншого способу лікування для творця, ніж дати йому можливість творити. Генієві для творчої роботи потрібні полярності й перешкоди; щось на зразок того, що поет майстерно висловлює в листі до фон Ґебзаттеля 24 січня 1912 p.: «Можливо, міркування, щойно висловлені мною (відносно психоаналізу), занадто різкі, але наскільки я себе знаю, мені здається, що якщо мої дияволи мене залишать, то і мої ангели теж розлетяться хто куди. Будь ласка, зрозумійте: це, поза сумнівом, те, що не може статися».
А ось деякі рядки листа, написаного самим Рільке його видавцеві В. фон Гулевичу 13 листопада 1925 р., за рік до смерті, де він пояснює значення «Дуїнських елегій»: «Ці вірші дають можливість побачити, що життя, зависаючи над безоднею, стає неможливим. У Елегіях життя знову стає можливим… Утвердження життя і смерті в Елегіях стає єдністю… Немає ні цього, ні того світу, але є тільки одна величезна єдність, де пробувають вищі від нас істоти, «ангели»… У тому найбільшому «відкритому» світі й перебувають усі… Природа, предмети нашого повсякденного вжитку тимчасові й тлінні, але поки ми тут, усі вони – наша власність, наші друзі, співучасники наших прикрощів і радощів – якими вони були вже й для наших предків… всі тутешні явища і речі мають бути збагнуті нашим внутрішнім розумом і бути перетворені. Перетворені? Так, тому що завдання наше – так глибоко, так пристрасно і з таким стражданням прийняти в себе цю скороминущу тлінну землю, щоб суть її в нас… знову повстала. Ми бджоли невидимого… Ангел Елегій – це те створіння, в якому перетворення видимого на невидиме, здійснюване нами, вже здійснилось. Ангел Елегій – це те створіння, яке є для нас запорукою того, що невидиме являє вищий розряд реальності. Через те він і «страшний» нам, що ми… все ще прив'язані до видимого. Всі світи Всесвіту падають у невидиме, як у свою найближчу глибшу дійсність… Ми і є ті перетворювачі землі; все наше буття, всі злети і падіння нашої любові – все наділяє нас здібністю до виконання цього завдання…». Ці листи є яскравим підтвердженням припущення, що тривога, меланхолія і біль є неодмінною умовою творчого акту. Більшість геніальних людей, як і Рільке, страждали і від цих періодів вираженої депресії або меланхолії, і від іншої, «творчої» тривоги (відмінної від тривоги невротичної), яка дає можливість постійно мати справу з самими безоднями людського, відкриваючи в них нові істини та значення. «Дуїнські елегії» – без сумніву, найсміливіший експеримент Рільке у німецькомовній поезії.
Якнайтісніше пов'язаною із «Дуїнськими елегіями» є збірка «Die Sonette an Orpheus» («Сонети до Орфея»). Це четвертий і останній реквієм, присвячений молодій танцівниці, що померла від лейкемії. «Нездійсненність» і невинність маленької дівчинки, за словами Рільке, «не дозволяють замкнутися могильному зводу, так що вона, переступивши поріг смерті, належить до тих самих, які зберігають одну половину життя свіжовідкритою по відношенню до другої половини, подібно до рани, що не заживає». Перед тим як звернутися до елегій, Рільке пише за чотири дні першу частину «Сонетів до Орфея». Після завершення елегій він знову береться за сонети й пише другу їх частину. «Сонети до Орфея», які несподівано виникли в процесі створення елегій, не були результатом миттєвого осяяння поета і не мають вторинного значення по відношенню до елегій. У замку Мюзот написано 55 сонетоподібних творів із 2 по 23 лютого 1922 p., світ побачив цикл у березні наступного. Вони стали відображенням тривалих і болісних пошуків письменника, однак, хоча тісно пов'язані з «Дуїнськими елегіями», мають і самостійне значення. Це крок від сумнівів і відчаю до утвердження краси буття. Адже те, що лякає нас найбільше, – «смерть – це лише інший, невидимий і неосвітлений нами бік життя, – зазначав поет. – Ми мусимо спробувати досягти вищого усвідомлення нашого буття, що в себе вдома в обох нерозмежованих між собою сферах, і живиться з невичерпного джерела обох… Істинне життя розпросторюється на обидві сфери, велике коло кровообігу відбувається через обидві. Мене дивує, що «Сонети до Орфея», які принаймні так само «важкі» та наповнені тим же змістом, не слугують вам підпомогою в розумінні «Елегій»… Вони того ж походження – інакше й бути не може, – що й «Елегії»; і той факт, що вони виникли без мого бажання, як раптовий відгук на смерть дівчинки, ще більше зближує ці сонети із джерелом їх виникнення; цей відгук – іще один зв'язок із центром того світу, чий вплив, чию глибину ми всюди необмежено поділяємо з тими, хто пішов із життя, і з тими, хто в життя ще не вступив. Ми – тутешні й нинішні – ні на хвилину не вдовольняємося тимчасовим світом і не пов'язані з ним; ми без упину відходимо й відходимо до тих, які жили раніше, до наших предків, і до тих, хто, певно, піде вслід за нами. Минуще всюди занурюється в глибоке буття…».
Ці дві збірки – «Дуїнські елегії» та «Сонети до Орфея» – зробили величезний вплив на сучасну німецьку філософію, крім іншого – на філософію М. Гайдеґґера, який написав знамениту статтю: «Чим хороші поети за часів небезпек?», присвятивши її окремим творам із цих книг.
Починаючи з 1923 р. Рільке тривалий час перебував у санаторії Терріте на Женевському озері у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Лікарі довго не могли поставити йому правильний діагноз.
1924 р. Райнер знову в Мюзоті. Новий спалах творчої активності: виникають шедеври пізньої лірики, основний настрій якої – радісна і спокійна любов до навколишнього світу, утвердження його неминущої краси. 16 березня Лу, дякуючи за прислані поетом «Сонети до Орфея» і «Дуїнські елегії», пише йому: «Милий Райнере, через півроку – знову вдома, в кімнаті, центр якої – твої дві книги, завершені, прислані, аж до блакитних обкладинок повні спогадів. Я занурююся в них, і на зміну нервовому поспіху – ніби янтар відпочиває у плиткій воді». Рільке надсилає їй у подарунок одинадцять томів Пруста й наполегливо повторює своє запрошення приїхати і прожити цілий рік в його швейцарському Шато де Мюзо.
4 квітня – його зустріч із П. Валері. Робота над перекладами; багато віршів французькою та німецькою мовами. Влітку – місяць на курорті Раґац. Із 21 листопада – клініка Валь-Монт.
Січень – серпень 1925 р. – перебування поета в Парижі. Переклади з П. Валері. У Німеччині виходить книга перекладів Валері. Хвороба починає посилюватися; знову клініка Валь-Монт (по травень 1926 p.).
1926 p. – у Мюзоті та Раґаці. Інтенсивно листується з Б. Пастернаком і М. Цвєтаєвою. Пастернак ставив Рільке вище за всіх поетів-сучасників. 12 квітня 1926 р. Борис написав лист Райнеру: «Великий обожнений поете! Я не знаю, де закінчився б цей лист і чим би він відрізнявся від життя, якби дозволив я заговорити на повний голос почуттям любові, здивування та вдячності, які відчуваю ось уже двадцять років. Я завдячую Вам основними рисами моєї вдачі, всім складом духовного життя. Вони створені Вами. Досі я був Вам безмежно вдячний за широкі, нескінченні та бездонні благодіяння Вашої поезії. Тепер я дякую Вам за раптове і зосереджене, добродійне втручання в мою долю, що позначилося в такому винятковому вияві». Далі, в тому ж листі, він розповідає про Цветаеву – така була його особливість: якщо він чимось жив, то ні про що інше ні з ким говорити не міг. У першому листі до Рільке він говорить про Цветаеву більше, ніж про себе: «Я уявляю собі, чим була б для неї книга з Вашим написом, можливо, «Дуїнські елегії», відомі мені лише з чуток. Дозвольте мені вважати Вашою відповіддю виконання мого прохання відносно Цвєтаєвої».[19]
Із осені Рільке – поперемінно в Мюзоті, Лозанні та інших містах. Виходить збірка його французьких віршів «Vergers» («Фруктові сади») з додатком «Les Quatrains Valaisans» («Валезанських катренів»). Там – «пейзажі настроїв». Останні переклади з П. Валері. Наприкінці листопада – загострення хвороби. Тільки незадовго до смерті у нього визначили лейкемію (білокрів'я). Із 30 листопада – знов у клініці Валь-Монт.[20]
Райнер Марія Рільке помер 29 грудня 1926 р. у клініці Валь-Монт, на березі Женевського озера. 2 січня його було поховано неподалік, у маленькому містечку Рарон.
У надгробному слові Ф. Брауна – ставлення сучасників до поета: «Ангели не були для нього прикрасою вірша чи поетичним жестом, він жив у двох світах одночасно; і коли в когось, хто безпричинно і нерозважно вдивлявся у нього, раптом з'являлися сльози, то причиною цьому був, мабуть, не він, оскільки він був лише послом, а те, що позаду поета. Неймовірна духовна країна з року в рік завдяки йому розсувала зсередини свої кордони, допоки не затягла його всього у свої глибини. Це і тільки це присутнє у його книгах, як і лише це можна було прочитати на його обличчі».
У заповіті поет попрохав поховати його біля церкви в Рароні. Сам точно позначив місце, де хотів лежати після смерті, – за кілька кроків од замку Мюзот. Сам вибрав напис для свого надгробка:
Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,Niemandes Schlaf zu sein unter soviel Lidern.(Трояндо, о чиста двоякість чуттів, каприз:бути нічиїм сном під тягарем стількох повік.)Пастернака про смерть Рільке повідомила Цветаева.[21]
Лу через півроку після смерті Райнера напише свою «Райнер-книгу» – це не стільки спогади, скільки спроба ще однієї розмови віч-на-віч, останнього «спільного перебування». Вона вкотре перечитує рядки, які Рільке записав у її щоденник, прощаючись із нею в Геттінгені перед початком війни:
Треба померти, бо її знаю…Померти від невимовного цвітіння усмішки.Померти від її легких рук.Померти перед Жінкою.По смерті поета його пам'яті присвячено невелику поему М. Цвєтаєвої «Новогоднее» («Новорічне») (1927).
Публікуючи 1931 р. свою «Охранную грамоту» («Охоронну грамоту»), Б. Пастернак також присвятить книгу пам'яті Рільке. Йому ж належать і переклади деяких творів Райнера.
Іще відомо, що на честь P. M. Рільке астрономи назвали кратер на Меркурії.
Нідерландський історик Й. Хейзінга в пізній праці «У тіні завтрашнього дня» (1935) так охарактеризував те, що бачив у сучасній поезії: «Поезія втікає від розуму. В наші дні Рільке чи П. Валері значно менш доступні для людей, нечулих до поезії, ніж Ґете чи Байрон для своїх сучасників».
Свого часу видатний німецький філософ і вчений М. Гайдеґґер, осмислюючи творчість Ф. Гельдерліна[22] та P. M. Рільке, зазначив, що поет як «предтеча» «не відходить у майбутнє, а надходить із нього в той спосіб, що у наближенні його слова єдино присутнє майбутнє». В іншій праці він зауважив: «…залишаючись самим собою, зовсім самотній на своєму життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину – сам за всіх, і тому здобуває її істотно».
Віктор Бойко
Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе
Роман
11 вересня, rue Touiller[23]
Отже, сюди приїздять, щоб жити, а я раніше думав, що тут помирають. Я виходив із дому і бачив лікарні. Бачив чоловіка, що похитнувся і впав. Люди обступили його, тож я вже не бачив, що сталося далі. Бачив вагітну жінку. Вона важко бралася вздовж високого теплого муру й часом обмацувала його, наче хотіла пересвідчитися, чи він іще там. Так, він іще був там. А що за ним? Я глянув на план: Maison d'Accouchemet[24]. Добре. Їй допоможуть розродитися, – там уміють. Далі rue Saint-Jacgues[25], висока будівля з банею. На плані – Val-de-grâce, Hôpital militaire[26]. Власне, мені не треба цього знати, але не завадить. Вулиця почала з усіх боків смердіти. Смерділо, наскільки я міг розпізнати, йодоформом, чадом смаженої картоплі і страхом. Улітку всі міста смердять. Потім я побачив напрочуд сліпий, наче з більмами, будинок, на плані його не було, але над дверима можна було прочитати: Asyle de nuit[27]. Біля входу висіли ціни. Я переглянув їх. Недорогі.
Що ще? Дитина у візочку: брезкла, землиста, на лобі чітко проступала висипка. Видно, вже заживала й не боліла. Дитина спала, рот був розтулений і вдихав йодоформ, картопляний чад і страх. Отак. Головне, що живеш. Це головне.
Ніяк не відучуся спати з відчиненим вікном. Трамваї гуркочуть і мчать через мою кімнату. Автомобілі шугають повз мене. Грюкають двері. Десь брязнула шибка, я чую, як регочуть великі скалки, хихочуть дрібні. Тоді раптом глухіші, стриманіші звуки з іншого боку, в самому будинку. Хтось іде вгору сходами. Іде, іде невпинно. Вже тут, давно вже тут, пішов далі. І знов вулиця. Верещить дівчина: «Ah tais-toi, je ne veux plus»[28]. Трамваї шалено рвуться вперед, далі й далі, вперед через усе. Хтось кричить. Люди біжать одне поперед одного. Гавкає собака. Яка полегкість – собака. Над ранок навіть співає півень – це вже безмежна втіха. Потім я раптом засинаю.
Це звуки. Але тут є щось страшніше за них: тиша. Мабуть, під час великої пожежі часом настає така нестерпно напружена мить: водяні струмені опадають, пожежники вже не лізуть догори, все завмирає. Нечутно падає згори чорний карниз, і висока стіна, за якою здіймається полум'я, хилиться так само нечутно. Усі стоять, втягнувши голови в плечі, зіщулившись, і чекають страшного удару. Отака тут тиша.
Я вчуся бачити. Не знаю чому, але все тепер глибше западає в мене, не лишається там, де осідало раніше. У мене є внутрішній світ, про який я не знав. Усе тепер іде туди. Не знаю, що там діється.
Сьогодні я писав листа і враз мені сяйнуло, що я тут іще тільки три тижні. Три тижні десь-інде, наприклад, у селі, промайнуло б як один день, а тут це роки. І я більше не писатиму листів. Навіщо казати комусь, що я міняюся? Якщо я міняюся, то я не той, хто був, я вже хтось інший, тож, певна річ, я не маю знайомих. А чужим людям, що не знають мене, я не можу писати.
Я вже казав? Я вчуся бачити. Так, починаю. Поки що не дуже успішно. Але вчуся.
Наприклад, мені раніше ніколи не спадало на думку, що на світі так багато облич. Людей сила-силенна, а облич іще більше, бо кожна має їх кілька. Є люди, що носять одне обличчя роками, воно, звичайно, зношується, забруднюється, протирається на складках, ширшає, як рукавиці, що їх одягали на дорогу. Це ощадливі, прості люди, вони не міняють обличчя, навіть не віддають його почистити. Добре й таке, кажуть вони, і хто їм доведе, що недобре? Але тоді постає питання: коли вже в них кілька облич, то що вони роблять із рештою? Вони бережуть їх. Носитимуть діти. Та буває й таке, що їхні собаки гуляють надворі з обличчями господарів. Чом би й ні? Обличчя – це обличчя.
Інші люди міняють обличчя страшенно швидко, одне на одне, і зношують їх. Спочатку їм здається, ніби тих облич їм стане довіку. Аж гульк: вони тільки переступили сороківку, а лишилося останнє. В цьому, звичайно, є своя трагедія. Вони не звикли берегти облич, останнє за тиждень зношується до дірок, у багатьох місцях стає тонке, як папір, тоді поволі починає просвічуватися підшивка, необличчя, а вони так і ходять.
А жінка, он та жінка: вона цілком заглибилася в себе, схилила голову й затулила обличчя долонями. Це було на розі rue Notre-Dame-des-Champs[29]. Я уповільнив ходу, тільки-но побачивши її. Коли бідні люди задумуються, не можна заважати їм. Ану ж вони таки додумаються до чогось.
Вулиця була надто безлюдна, її безлюдність нудилася, а з нудьги вихоплювала кроки в мене з-під ніг і гупала ними навколо, то тут, то там, наче дерев'яними черевиками. Жінка злякалася й надто швидко, надто рвучко вихопилася з тієї глибини в собі, тож обличчя лишилося в долонях. Я бачив, як воно лежало там, порожня оболонка. Я на превелику силу втримував погляд на тих долонях, щоб не глянути, від чого вони відірвалися. Мені страшно було дивитися на обличчя з вивороту, але ще більше я боявся голої, обдертої голови без обличчя.
Я боюся. Зі страхом треба якось боротися, якщо вже він опосів тебе. Було б жахливо, якби я тут захворів і комусь спало на думку відвезти мене в Hotel-Dieu[30], я там напевне помер би. Цей Hotel повсюдно відомий, до нього без кінця їдуть люди. Не можна навіть роздивитися як слід фасад Паризького кафедрального собору, – боїшся, що тебе переїде котрийсь із тих повозів, які мчать сюди майданом. Це маленькі омнібуси, що безупинно сигналять, і навіть самому герцогові Саґанському довелося б зупинити карету, якби якомусь мізерному вмирущому цієї хвилини забаглось попрощатися зі світом не десь, а в Божому притулку. Вмирущі вперті, і весь Париж зупиняється, коли мадам Легран, brocanteuse[31] з rue des Martyrs[32], поспішає на певне місце в Сіте. Треба сказати, що в цих проклятущих повозах є непрозорі віконця, які розпалюють цікавість: за ними можна уявити собі найрозкішніші агонії: на це вистачить фантазії консьєржки. Якщо ж хтось має багату уяву і вона обирає інші напрямки, то тут уже для неї просто-таки безмежне поле здогадів. Але я бачив, як сюди приїздили й відкриті бігунці, з відкритим верхом, найняті за звичайну ціну два франки за годину смерті.
Цей чудовий Hôtel – дуже давній, іще за часів короля Хлодвіґа в ньому помирали на кількох ліжках. Тепер помирають на п’ятистах п’ятдесяти дев’ятьох. Звичайно, фабричним способом. За такої величезної продуктивності окрема смерть не може бути так добре виконана, але це й неважливо. Важлива кількість. Хто тепер надає ще якогось значення добре доведеній до кінця смерті? Ніхто. Навіть багатії, що могли б уже дозволити собі померти ґрунтовно, помалу стають недбалі й байдужі; бажання померти своєю власною смертю трапляється все рідше, ще трохи – і воно стане не менш рідкісним, ніж власне життя. Господи, все вже є. Приходиш, і тебе чекає життя, готове-готовісіньке, треба тільки надягти його. Коли хочеш чи коли тебе змушують піти – прошу, не треба ніяких зусиль: «Voilà votre mort, monsieur»[33]. Помираєш, як випаде: тією смертю, що належить твоїй хворобі (бо відколи ми знаємо всі хвороби, то й знаємо, що той чи той летальний кінець належить цій хворобі, а не даній людині; і хворого він, так би мовити, не стосується). У санаторіях, де помирають так радо і з такою вдячністю лікарям і сестрам, помираєш тією смертю, яка в цьому закладі заведена; такий кінець дуже бажаний. Та коли помираєш удома, то краще вибрати пристойну смерть із доброго кола, що ніби вже заповідає першорядний похорон з подальшими пишними обрядами. Тоді злидарі стоять перед будинком і не можуть надивитися на той похорон. Їхня смерть, звичайно, банальна, без жодних церемоній. Добре, як трапиться така, що більш-менш пасуватиме їм. Добре, як буде завелика: людина завжди ще трохи витягається. Гірше, як не зійдеться на грудях або давитиме.
Коли я згадую рідний дім, де вже нікого не лишилося, мені здається, ніби раніше було інакше. Раніше люди знали (або, може, здогадувалися), що мають смерть у собі, як плід – кісточку. Діти мали в собі маленьку смерть, а дорослі – велику. У жінок вона була в лоні, а в чоловіків – у грудях. Людина мала її, і це додавало їй особливої гідності й тихої гордості.
По моєму дідові, старому камергерові Бріге, видно було, що він носить у собі смерть. Та ще й яку: два місяці завдовжки й таку гучну, що її було чути на цілу околицю.
Довгий старий панський дім був замалий для неї. Здавалося, що доведеться добудувати до нього флігель, бо тіло камергера дедалі більшало, і він весь час вимагав, щоб його носили з кімнати до кімнати, і страшенно розгнівався, як наприкінці одного дня вже не лишилося жодної кімнати, де він іще не лежав. Тоді ціла процесія служників, покоївок та собак, яких він завжди тримав біля себе, на чолі з ключником, провела його сходами нагору, до кімнати, де померла його мати. Кімнату тримали достоту в такому стані, в якому її покинула двадцять три роки тому небіжка, і ніхто більше не мав права зайти до неї. Тепер сюди вдерся оцей гурт. Завісу відсунули, і літнє сліпуче пообіднє світло обстежувало несміливі, злякані меблі й незграбно відбивалося в наспіх повідкриваних дзеркалах. Так само поводилися й люди. Декотрі покоївки аж тремтіли з цікавості й не знали, де діти руки, молоді служники витріщали на все очі, а старші ходили з кутка в куток і намагалися пригадати все, що їм розповідали про цю замкнену кімнату, в якій їм тепер пощастило опинитися.
Та, мабуть, перебування в кімнаті, де кожна річ пахла по-своєму, найбільше хвилювало собак. Великі худі російські хорти пильно обстежували стіни й підлогу поза кріслами, підходили довгими кроками, погойдуючись, наче в танці, до вікон, ставали дибки, як пси на гербах, клали вузькі лапи на немов платинові підвіконня й водили настороженими гострими мордами то ліворуч, то праворуч, оглядаючи подвір'я. Маленькі, жовті, як рукавиці, такси, з незворушними мінами, наче нічого не сталося, повсідалися у великому м'якому кріслі біля вікна, а похмурий лягавий пес із щетинистою шерстю терся спиною об край золотистого столика, на розмальованій стільниці якого деренчали севрські філіжанки.
Так, для цих очманілих, сонних речей настала жахлива пора. Траплялося, що з книжок, квапливо розгорнених чиєюсь незграбною рукою, випадали трояндові пелюстки, і їх розтоптували; дехто хапав дрібні крихкі предмети, і вони відразу ламалися, тож уламки швидко ставили назад, а чимало їх ховали за завіси або взагалі викидали за позолочені ґратки каміна. Раз по раз щось падало, глухо падало на килим і гучно – на твердий паркет, але там і там розбивалося, бо ці розпещені речі не витримували падіння.
Якби комусь спало на думку запитати, хто накликав таку руїну на цю пильно бережену кімнату, відповідь була б одна: смерть.
Смерть камергера Кристофа Детлева Бріґе в Ульсґорі. Бо він лежав на підлозі посеред кімнати, такий великий, що не вміщався у своєму синьому мундирі, й не рухався. Очі на великому, чужому, вже нікому не знайомому обличчі були заплющені, він не бачив, що відбувається навколо. Спершу спробували покласти його на ліжко, але він не дався, бо ненавидів ліжка від тих перших ночей, коли в ньому загніздилася хвороба. Та й ліжко там, нагорі, виявилося замалим на нього, і не було іншої ради, як покласти його на килим, бо повертатися вниз він не захотів.
Так він лежав долі, наче вже мертвий. Коли поволі почало смеркатися, собаки один по одному повиходили прочиненими дверима, тільки похмурий, щетинистий лягавий сидів біля господаря, поклавши широку волохату лапу на велику, посірілу руку Кристофа Детлева. Більшість служників теж повиходили в побілений коридор, де було світліше, ніж у кімнаті, а ті, що лишилися, інколи нишком поглядали на дедалі темнішу купу на підлозі; їм хотілося, щоб там нічого більше не було, крім великого мундира, який прикривав занапащене хворобою тіло.
Але там було не тільки воно. Там був іще голос. Голос, що вже сім тижнів ніхто не впізнавав, бо то був не камергерів голос. То був голос не Кристофа Детлева, а його смерті.
Уже багато, багато днів смерть Кристофа Детлева жила в Ульсґорі й до всіх промовляла і вимагала. Вимагала, щоб її переносили, вимагала блакитного покою, вимагала малої вітальні, вимагала зали. Вимагала собак, вимагала, щоб біля неї сміялися, розмовляли, грали й мовчали, і то всього одразу. Вимагала, щоб привели друзів, жінок і померлих, вимагала, щоб дали померти їй самій. Вимагала й кричала.
Коли наставала ніч і ті зі змучених служників, яким належав перепочинок, пробували заснути, смерть Кристофа Детлева кричала далі й стогнала, ревла так довго, безперервно, що собаки, які спершу підвивали їй, замовкали й не зважувалися лягти, а стояли, такі перелякані, що навіть їхні довгі, стрункі лапи трусилися. Як той крик долинав крізь срібну, простору данську ніч до села, там, наче під час бурі, вставали з постелі, вдягалися й мовчки сідали навколо лампи, чекаючи, поки він стихне. Вагітних жінок на останніх днях клали в найдальших кімнатах за найтовщими запонами, та вони й там чули той крик, чули, наче він лунав у їхньому власному тілі, і благали, щоб їм дозволили встати, і йшли, білі, тяжкі, з розплилими обличчями, й сідали до гурту. А корови, що тієї пори телилися, не могли привести телят, і в однієї довелося витягати мертве теля разом із тельбухами, бо воно не хотіло виходити. Всі занехаювали свої щоденні справи, забували звозити сіно, бо цілий день боялися ночі, яка настане, а вночі майже не спали, бо раз по раз прокидалися з ляку і були такі виснажені тим безсонням, що нічого не пам'ятали. А в неділю, прийшовши до білого, мирного храму, молилися, щоб в Ульсґорі вже не було пана; бо то був страшний пан. І те, що всі вони думали й за що молилися, вголос промовляв із казальниці священик, бо теж уже не міг заснути вночі й не розумів Бога. Те саме промовляв і дзвін, бо і в нього з'явився страшний суперник, який гримів цілу ніч і якого він не міг заглушити, хоча гудів усім своїм металом. Так, тут доходили згоди всі, а одному молодому селянинові приснилося, ніби він пішов до палат і заколов ласкавого пана вилами, і всі були такі роздратовані, такі напружені, що, слухаючи, як він розповідав свій сон, мимоволі гадали, чи здатний він на таке. Так відчували й так говорили в усій окрузі, де ще кілька днів тому камергера любили й жаліли. Та хоч усі так говорили, ніщо не мінялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсґорі, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнів і стільки ж пробула там. І весь той час мала таку владу, якої ніколи не мав Кристоф Детлев Бріґе, таку владу, як у того царя, що його на віки вічні прозвали Грозним.