Іще вiдомо, що на честь P. M. Рiльке астрономи назвали кратер на Меркурii.
Нiдерландський iсторик Й. Хейзiнга в пiзнiй працi «У тiнi завтрашнього дня» (1935) так охарактеризував те, що бачив у сучаснiй поезii: «Поезiя втiкае вiд розуму. В нашi днi Рiльке чи П. Валерi значно менш доступнi для людей, нечулих до поезii, нiж Гете чи Байрон для своiх сучасникiв».
Свого часу видатний нiмецький фiлософ i вчений М. Гайдеггер, осмислюючи творчiсть Ф. Гельдерлiна[22 - Фрiдрiх Гельдерлiн (1770—1843) – нiмецький поет, один iз предтеч романтизму. Йому належать слова: «Нехай не виправдовуе себе нiхто тим, що його загубив свiт! Людина сама губить себе! В будь-якому разi!»] та P. M. Рiльке, зазначив, що поет як «предтеча» «не вiдходить у майбутне, а надходить iз нього в той спосiб, що у наближеннi його слова едино присутне майбутне». В iншiй працi вiн зауважив: «…залишаючись самим собою, зовсiм самотнiй на своему життевому шляху, поет здобувае для свого народу iстину – сам за всiх, i тому здобувае ii iстотно».
Вiктор Бойко
Нотатки Мальте Лаурiдса Брiге
Роман
11 вересня, rue Touiller[23 - Вулиця Тулье (фр.). – Тут i далi примiтки перекладачiв.]
Отже, сюди приiздять, щоб жити, а я ранiше думав, що тут помирають. Я виходив iз дому i бачив лiкарнi. Бачив чоловiка, що похитнувся i впав. Люди обступили його, тож я вже не бачив, що сталося далi. Бачив вагiтну жiнку. Вона важко бралася вздовж високого теплого муру й часом обмацувала його, наче хотiла пересвiдчитися, чи вiн iще там. Так, вiн iще був там. А що за ним? Я глянув на план: Maison d'Accouchemet[24 - Пологовий будинок (фр.).]. Добре. Їй допоможуть розродитися, – там умiють. Далi rue Saint-Jacgues[25 - Вулиця Сен-Жак (фр.).], висока будiвля з банею. На планi – Val-de-gr?ce, H?pital militaire[26 - Монастир, вiйськовий шпиталь (фр.).]. Власне, менi не треба цього знати, але не завадить. Вулиця почала з усiх бокiв смердiти. Смердiло, наскiльки я мiг розпiзнати, йодоформом, чадом смаженоi картоплi i страхом. Улiтку всi мiста смердять. Потiм я побачив напрочуд слiпий, наче з бiльмами, будинок, на планi його не було, але над дверима можна було прочитати: Asyle de nuit[27 - Нiчлiжний будинок (фр.).]. Бiля входу висiли цiни. Я переглянув iх. Недорогi.
Що ще? Дитина у вiзочку: брезкла, землиста, на лобi чiтко проступала висипка. Видно, вже заживала й не болiла. Дитина спала, рот був розтулений i вдихав йодоформ, картопляний чад i страх. Отак. Головне, що живеш. Це головне.
Нiяк не вiдучуся спати з вiдчиненим вiкном. Трамваi гуркочуть i мчать через мою кiмнату. Автомобiлi шугають повз мене. Грюкають дверi. Десь брязнула шибка, я чую, як регочуть великi скалки, хихочуть дрiбнi. Тодi раптом глухiшi, стриманiшi звуки з iншого боку, в самому будинку. Хтось iде вгору сходами. Іде, iде невпинно. Вже тут, давно вже тут, пiшов далi. І знов вулиця. Верещить дiвчина: «Ah tais-toi, je ne veux plus»[28 - Та замовкни вже, я бiльше не хочу (фр.).]. Трамваi шалено рвуться вперед, далi й далi, вперед через усе. Хтось кричить. Люди бiжать одне поперед одного. Гавкае собака. Яка полегкiсть – собака. Над ранок навiть спiвае пiвень – це вже безмежна втiха. Потiм я раптом засинаю.
Це звуки. Але тут е щось страшнiше за них: тиша. Мабуть, пiд час великоi пожежi часом настае така нестерпно напружена мить: водянi струменi опадають, пожежники вже не лiзуть догори, все завмирае. Нечутно падае згори чорний карниз, i висока стiна, за якою здiймаеться полум'я, хилиться так само нечутно. Усi стоять, втягнувши голови в плечi, зiщулившись, i чекають страшного удару. Отака тут тиша.
Я вчуся бачити. Не знаю чому, але все тепер глибше западае в мене, не лишаеться там, де осiдало ранiше. У мене е внутрiшнiй свiт, про який я не знав. Усе тепер iде туди. Не знаю, що там дiеться.
Сьогоднi я писав листа i враз менi сяйнуло, що я тут iще тiльки три тижнi. Три тижнi десь-iнде, наприклад, у селi, промайнуло б як один день, а тут це роки. І я бiльше не писатиму листiв. Навiщо казати комусь, що я мiняюся? Якщо я мiняюся, то я не той, хто був, я вже хтось iнший, тож, певна рiч, я не маю знайомих. А чужим людям, що не знають мене, я не можу писати.
Я вже казав? Я вчуся бачити. Так, починаю. Поки що не дуже успiшно. Але вчуся.
Наприклад, менi ранiше нiколи не спадало на думку, що на свiтi так багато облич. Людей сила-силенна, а облич iще бiльше, бо кожна мае iх кiлька. Є люди, що носять одне обличчя роками, воно, звичайно, зношуеться, забруднюеться, протираеться на складках, ширшае, як рукавицi, що iх одягали на дорогу. Це ощадливi, простi люди, вони не мiняють обличчя, навiть не вiддають його почистити. Добре й таке, кажуть вони, i хто iм доведе, що недобре? Але тодi постае питання: коли вже в них кiлька облич, то що вони роблять iз рештою? Вони бережуть iх. Носитимуть дiти. Та бувае й таке, що iхнi собаки гуляють надворi з обличчями господарiв. Чом би й нi? Обличчя – це обличчя.
Іншi люди мiняють обличчя страшенно швидко, одне на одне, i зношують iх. Спочатку iм здаеться, нiби тих облич iм стане довiку. Аж гульк: вони тiльки переступили сорокiвку, а лишилося останне. В цьому, звичайно, е своя трагедiя. Вони не звикли берегти облич, останне за тиждень зношуеться до дiрок, у багатьох мiсцях стае тонке, як папiр, тодi поволi починае просвiчуватися пiдшивка, необличчя, а вони так i ходять.
А жiнка, он та жiнка: вона цiлком заглибилася в себе, схилила голову й затулила обличчя долонями. Це було на розi rue Notre-Dame-des-Champs[29 - Вулиця Нотр-Дам-де-Шан (фр.).]. Я уповiльнив ходу, тiльки-но побачивши ii. Коли бiднi люди задумуються, не можна заважати iм. Ану ж вони таки додумаються до чогось.
Вулиця була надто безлюдна, ii безлюднiсть нудилася, а з нудьги вихоплювала кроки в мене з-пiд нiг i гупала ними навколо, то тут, то там, наче дерев'яними черевиками. Жiнка злякалася й надто швидко, надто рвучко вихопилася з тiеi глибини в собi, тож обличчя лишилося в долонях. Я бачив, як воно лежало там, порожня оболонка. Я на превелику силу втримував погляд на тих долонях, щоб не глянути, вiд чого вони вiдiрвалися. Менi страшно було дивитися на обличчя з вивороту, але ще бiльше я боявся голоi, обдертоi голови без обличчя.
Я боюся. Зi страхом треба якось боротися, якщо вже вiн опосiв тебе. Було б жахливо, якби я тут захворiв i комусь спало на думку вiдвезти мене в Hotel-Dieu[30 - Божий притулок (фр.).], я там напевне помер би. Цей Hotel повсюдно вiдомий, до нього без кiнця iдуть люди. Не можна навiть роздивитися як слiд фасад Паризького кафедрального собору, – боiшся, що тебе переiде котрийсь iз тих повозiв, якi мчать сюди майданом. Це маленькi омнiбуси, що безупинно сигналять, i навiть самому герцоговi Саганському довелося б зупинити карету, якби якомусь мiзерному вмирущому цiеi хвилини забаглось попрощатися зi свiтом не десь, а в Божому притулку. Вмирущi впертi, i весь Париж зупиняеться, коли мадам Легран, brocanteuse[31 - Лахмiтниця (фр.).] з rue des Martyrs[32 - Вулицi Мученикiв (фр.).], поспiшае на певне мiсце в Сiте. Треба сказати, що в цих проклятущих повозах е непрозорi вiконця, якi розпалюють цiкавiсть: за ними можна уявити собi найрозкiшнiшi агонii: на це вистачить фантазii консьержки. Якщо ж хтось мае багату уяву i вона обирае iншi напрямки, то тут уже для неi просто-таки безмежне поле здогадiв. Але я бачив, як сюди приiздили й вiдкритi бiгунцi, з вiдкритим верхом, найнятi за звичайну цiну два франки за годину смертi.
Цей чудовий H?tel – дуже давнiй, iще за часiв короля Хлодвiга в ньому помирали на кiлькох лiжках. Тепер помирають на п’ятистах п’ятдесяти дев’ятьох. Звичайно, фабричним способом. За такоi величезноi продуктивностi окрема смерть не може бути так добре виконана, але це й неважливо. Важлива кiлькiсть. Хто тепер надае ще якогось значення добре доведенiй до кiнця смертi? Нiхто. Навiть багатii, що могли б уже дозволити собi померти грунтовно, помалу стають недбалi й байдужi; бажання померти своею власною смертю трапляеться все рiдше, ще трохи – i воно стане не менш рiдкiсним, нiж власне життя. Господи, все вже е. Приходиш, i тебе чекае життя, готове-готовiсiньке, треба тiльки надягти його. Коли хочеш чи коли тебе змушують пiти – прошу, не треба нiяких зусиль: «Voil? votre mort, monsieur»[33 - Ось ваша смерть, добродiю (фр.).]. Помираеш, як випаде: тiею смертю, що належить твоiй хворобi (бо вiдколи ми знаемо всi хвороби, то й знаемо, що той чи той летальний кiнець належить цiй хворобi, а не данiй людинi; i хворого вiн, так би мовити, не стосуеться). У санаторiях, де помирають так радо i з такою вдячнiстю лiкарям i сестрам, помираеш тiею смертю, яка в цьому закладi заведена; такий кiнець дуже бажаний. Та коли помираеш удома, то краще вибрати пристойну смерть iз доброго кола, що нiби вже заповiдае першорядний похорон з подальшими пишними обрядами. Тодi злидарi стоять перед будинком i не можуть надивитися на той похорон. Їхня смерть, звичайно, банальна, без жодних церемонiй. Добре, як трапиться така, що бiльш-менш пасуватиме iм. Добре, як буде завелика: людина завжди ще трохи витягаеться. Гiрше, як не зiйдеться на грудях або давитиме.
Коли я згадую рiдний дiм, де вже нiкого не лишилося, менi здаеться, нiби ранiше було iнакше. Ранiше люди знали (або, може, здогадувалися), що мають смерть у собi, як плiд – кiсточку. Дiти мали в собi маленьку смерть, а дорослi – велику. У жiнок вона була в лонi, а в чоловiкiв – у грудях. Людина мала ii, i це додавало iй особливоi гiдностi й тихоi гордостi.
По моему дiдовi, старому камергеровi Брiге, видно було, що вiн носить у собi смерть. Та ще й яку: два мiсяцi завдовжки й таку гучну, що ii було чути на цiлу околицю.
Довгий старий панський дiм був замалий для неi. Здавалося, що доведеться добудувати до нього флiгель, бо тiло камергера дедалi бiльшало, i вiн весь час вимагав, щоб його носили з кiмнати до кiмнати, i страшенно розгнiвався, як наприкiнцi одного дня вже не лишилося жодноi кiмнати, де вiн iще не лежав. Тодi цiла процесiя служникiв, покоiвок та собак, яких вiн завжди тримав бiля себе, на чолi з ключником, провела його сходами нагору, до кiмнати, де померла його мати. Кiмнату тримали достоту в такому станi, в якому ii покинула двадцять три роки тому небiжка, i нiхто бiльше не мав права зайти до неi. Тепер сюди вдерся оцей гурт. Завiсу вiдсунули, i лiтне слiпуче пообiдне свiтло обстежувало несмiливi, зляканi меблi й незграбно вiдбивалося в наспiх повiдкриваних дзеркалах. Так само поводилися й люди. Декотрi покоiвки аж тремтiли з цiкавостi й не знали, де дiти руки, молодi служники витрiщали на все очi, а старшi ходили з кутка в куток i намагалися пригадати все, що iм розповiдали про цю замкнену кiмнату, в якiй iм тепер пощастило опинитися.
Та, мабуть, перебування в кiмнатi, де кожна рiч пахла по-своему, найбiльше хвилювало собак. Великi худi росiйськi хорти пильно обстежували стiни й пiдлогу поза крiслами, пiдходили довгими кроками, погойдуючись, наче в танцi, до вiкон, ставали дибки, як пси на гербах, клали вузькi лапи на немов платиновi пiдвiконня й водили настороженими гострими мордами то лiворуч, то праворуч, оглядаючи подвiр'я. Маленькi, жовтi, як рукавицi, такси, з незворушними мiнами, наче нiчого не сталося, повсiдалися у великому м'якому крiслi бiля вiкна, а похмурий лягавий пес iз щетинистою шерстю терся спиною об край золотистого столика, на розмальованiй стiльницi якого деренчали севрськi фiлiжанки.
Так, для цих очманiлих, сонних речей настала жахлива пора. Траплялося, що з книжок, квапливо розгорнених чиеюсь незграбною рукою, випадали трояндовi пелюстки, i iх розтоптували; дехто хапав дрiбнi крихкi предмети, i вони вiдразу ламалися, тож уламки швидко ставили назад, а чимало iх ховали за завiси або взагалi викидали за позолоченi гратки камiна. Раз по раз щось падало, глухо падало на килим i гучно – на твердий паркет, але там i там розбивалося, бо цi розпещенi речi не витримували падiння.
Якби комусь спало на думку запитати, хто накликав таку руiну на цю пильно бережену кiмнату, вiдповiдь була б одна: смерть.
Смерть камергера Кристофа Детлева Брiге в Ульсгорi. Бо вiн лежав на пiдлозi посеред кiмнати, такий великий, що не вмiщався у своему синьому мундирi, й не рухався. Очi на великому, чужому, вже нiкому не знайомому обличчi були заплющенi, вiн не бачив, що вiдбуваеться навколо. Спершу спробували покласти його на лiжко, але вiн не дався, бо ненавидiв лiжка вiд тих перших ночей, коли в ньому загнiздилася хвороба. Та й лiжко там, нагорi, виявилося замалим на нього, i не було iншоi ради, як покласти його на килим, бо повертатися вниз вiн не захотiв.
Так вiн лежав долi, наче вже мертвий. Коли поволi почало смеркатися, собаки один по одному повиходили прочиненими дверима, тiльки похмурий, щетинистий лягавий сидiв бiля господаря, поклавши широку волохату лапу на велику, посiрiлу руку Кристофа Детлева. Бiльшiсть служникiв теж повиходили в побiлений коридор, де було свiтлiше, нiж у кiмнатi, а тi, що лишилися, iнколи нишком поглядали на дедалi темнiшу купу на пiдлозi; iм хотiлося, щоб там нiчого бiльше не було, крiм великого мундира, який прикривав занапащене хворобою тiло.
Але там було не тiльки воно. Там був iще голос. Голос, що вже сiм тижнiв нiхто не впiзнавав, бо то був не камергерiв голос. То був голос не Кристофа Детлева, а його смертi.
Уже багато, багато днiв смерть Кристофа Детлева жила в Ульсгорi й до всiх промовляла i вимагала. Вимагала, щоб ii переносили, вимагала блакитного покою, вимагала малоi вiтальнi, вимагала зали. Вимагала собак, вимагала, щоб бiля неi смiялися, розмовляли, грали й мовчали, i то всього одразу. Вимагала, щоб привели друзiв, жiнок i померлих, вимагала, щоб дали померти iй самiй. Вимагала й кричала.
Коли наставала нiч i тi зi змучених служникiв, яким належав перепочинок, пробували заснути, смерть Кристофа Детлева кричала далi й стогнала, ревла так довго, безперервно, що собаки, якi спершу пiдвивали iй, замовкали й не зважувалися лягти, а стояли, такi переляканi, що навiть iхнi довгi, стрункi лапи трусилися. Як той крик долинав крiзь срiбну, простору данську нiч до села, там, наче пiд час бурi, вставали з постелi, вдягалися й мовчки сiдали навколо лампи, чекаючи, поки вiн стихне. Вагiтних жiнок на останнiх днях клали в найдальших кiмнатах за найтовщими запонами, та вони й там чули той крик, чули, наче вiн лунав у iхньому власному тiлi, i благали, щоб iм дозволили встати, i йшли, бiлi, тяжкi, з розплилими обличчями, й сiдали до гурту. А корови, що тiеi пори телилися, не могли привести телят, i в однiеi довелося витягати мертве теля разом iз тельбухами, бо воно не хотiло виходити. Всi занехаювали своi щоденнi справи, забували звозити сiно, бо цiлий день боялися ночi, яка настане, а вночi майже не спали, бо раз по раз прокидалися з ляку i були такi виснаженi тим безсонням, що нiчого не пам'ятали. А в недiлю, прийшовши до бiлого, мирного храму, молилися, щоб в Ульсгорi вже не було пана; бо то був страшний пан. І те, що всi вони думали й за що молилися, вголос промовляв iз казальницi священик, бо теж уже не мiг заснути вночi й не розумiв Бога. Те саме промовляв i дзвiн, бо i в нього з'явився страшний суперник, який гримiв цiлу нiч i якого вiн не мiг заглушити, хоча гудiв усiм своiм металом. Так, тут доходили згоди всi, а одному молодому селяниновi приснилося, нiби вiн пiшов до палат i заколов ласкавого пана вилами, i всi були такi роздратованi, такi напруженi, що, слухаючи, як вiн розповiдав свiй сон, мимоволi гадали, чи здатний вiн на таке. Так вiдчували й так говорили в усiй окрузi, де ще кiлька днiв тому камергера любили й жалiли. Та хоч усi так говорили, нiщо не мiнялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсгорi, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнiв i стiльки ж пробула там. І весь той час мала таку владу, якоi нiколи не мав Кристоф Детлев Брiге, таку владу, як у того царя, що його на вiки вiчнi прозвали Грозним.
То була не смерть якогось там хворого на водянку, а люта, страхiтлива смерть, що ii камергер цiле життя носив у собi й живив собою. Весь надмiр гордостi, бажань, владностi, яких вiн не витратив у своi спокiйнi днi, привласнила смерть, що сидiла тепер в Ульсгорi й розтринькувала iх.
Як подивився б камергер Брiге на того, хто надумав би вимагати вiд нього, щоб вiн помер якоюсь iншою смертю? Вiн помер своею важкою смертю.
Коли я думаю про iнших людей, яких бачив або про яких чув, то впевнююся: завжди те саме. Всi помирали своею смертю. Чоловiки, що тримали смерть наготовi, в собi, як полонену, i жiнки, що ставали дуже старi й дуже маленькi, а тодi на величезному лiжку, як на сценi, на очах усiеi родини, челядi й собак, стримано i владно вiдходили на той свiт. Навiть дiти, зовсiм малi дiти, помирали не якоюсь там дитячою смертю, а опановували себе й помирали так, як годилося i як годилося б iм, якби вони прожили довше.
А якого сумного чару надавали вагiтним жiнкам, що стояли i несамохiть тримали тонкi руки на животах, – якого чару надавали iм два плоди: дитина i смерть. Хiба не тому на iхнiх цiлком безбарвних обличчях проступала тепла, майже живлюща усмiшка, що вони часом вiдчували, як ростуть обидва плоди?
Я щось зробив проти страху. Цiлу нiч сидiв i писав, i тепер такий стомлений, як пiсля далекоi прогулянки полями Ульсгора. Прикро думати, що всього того бiльше немае, що в старому довгому панському будинку живуть чужi люди. Може, в бiлiй кiмнатi нагорi з боку фасаду тепер сидять покоiвки, сплять важким, пiтним сном iз вечора до ранку.
А тут я не маю нiкого й нiчого, iжджу по свiтi з валiзою та пакунком книжок i, власне, навiть не цiкавлюся нiчим. Що це за життя: без дому, без успадкованих речей, без собак? Аби хоч спогади були. Та в кого вони е? Тодi тут було б дитинство, але воно наче крiзь землю запалося. Може, треба постарiти, щоб знов дiйти до всiеi минувшини? Мабуть, добре було б постарiти.
Сьогоднi був гарний осiннiй ранок, я пройшовся по Тюiльрi. Все, що лежало на сходi, перед сонцем, слiпило. Все, що потiм осявало сонце, огортав туман, нiби ясно-сiра завiса. Сiрi в сiрому, грiлися на сонцi статуi в iще не оголеному саду. Квiти, що де-не-де ще цвiли на довгих клумбах, пiдводилися i злякано вигукували: «Червоне!» Потiм iз-за рогу, з Champs-Elysees[34 - Єлисейських Полiв (фр.).], вийшов дуже високий, стрункий чоловiк; вiн був iз милицею, але вже не спирався на неi, а тримав ii перед собою i твердо, гучно стукав нею по брукiвцi, нiби жезлом герольда. Вiн не мiг стримати усмiшки i всмiхався до всього: до сонця, до дерев. Хода його була непевна, як у дитини, але незвичайно легка, сповнена пам'ятi про колишню ходу.
На що тiльки той мiсяць не здатний, хоч який маленький. Тепер це пора, коли все навколо ясне, легке, ледь окреслене у яскравому повiтрi, а проте виразне. Близьке вже мае барви далини, воно забране й тiльки показане, не подане; а все, що пов'язане з далиною, – рiчку, мости, довгi вулицi й майдани, що розтринькують себе, – та далина ввiбрала у свiй простiр i вiдсунула ще далi, воно тепер намальоване на нiй, як на шовку. І вже годi сказати, що згодом стане ясно-зеленою каретою на Pont-neuf[35 - Новому мостi (фр.).], чи якоюсь невловною червоною плямою, чи лише плакатом на брандмауерi мiж двома будинками сiро-перлистого кольору. Все спрощене, зведене до кiлькох чiтких, ясних планiв, як обличчя на одному портретi Мане. Нiчого дрiбного, зайвого. Букiнiсти на набережнiй розкладають свiй товар: свiжа або тьмяна вiд ужитку жовтизна книжкових аркушiв, темно-синi обкладинки i брунатнi спинки томiв, великi зеленi площини мап – усе пасуе одне до одного, все мае вагу, все додае щось свое i разом утворюе повноту, в якiй нiчого не бракуе.
Унизу я бачу наступну картину: жiнка штовхае возика, спереду на ньому виднiе покладена вздовж катеринка, а позаду, поперек – дитяча колиска, де на мiцненьких нiжках стоiть ще зовсiм малюк, задоволений у своему чепчику, i аж нiяк не погоджуеться сiсти. Вiд часу до часу жiнка крутить катеринку. Малюк тодi одразу брався тупцяти в колисцi, а маленька дiвчинка в зеленiй недiльнiй сукнi танцювала i била в тамбурин, позираючи вгору на вiкна.
Мабуть, менi тепер час братися до якоiсь працi, бо я навчився бачити. Менi двадцять вiсiм рокiв, а я майже нiчого не зробив. Нагадаймо, я написав розвiдку про Карпаччо[36 - Вiтторе Карпаччо (бл. 1455—1525) – венецiанський художник.], поганеньку, драму, що зветься «Подружжя» i мае довести хибну думку сумнiвними засобами, i писав вiршi. Та ох! Чого вартi вiршi, написанi так рано? З ними треба почекати, треба цiле життя збирати сенс i чар, i то життя якомога довше, й тодi, аж наприкiнцi, може, напишеш десять добрих рядкiв. Бо вiршi – не те, що про них думають, не почуття (тi приходять рано), вiршi – це досвiд. Задля одного вiрша треба побачити багато мiст, людей i речей, пiзнати тварин, вiдчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранцi розкриваються маленькi квiтки. Треба пригадати дороги незнаних краiв, несподiванi зустрiчi й давно непередбачуванi прощання, днi дитинства, й досi ще незбагнутi, батька-матiр, яких ображав своiм нерозумiнням, коли вони давали тобi радiсть (то була радiсть для когось iншого…), дитячi хвороби, що якимось дивом починалися з глибинних, тяжких змiн, i днi, пробутi в тихих притьмарених кiмнатах, i ранки над морем, i взагалi море, i ночi мандрiв, що шумлять, пролiтаючи вгорi над тобою з усiма зiрками, – але й цього ще мало, якщо думати геть про все. Треба, щоб у тобi жила пам'ять про численнi ночi кохання, серед яких немае двох однакових, про крик породiль i про те, як вони засинають пiсля пологiв, легкi i блiдi. Але треба й побути бiля вмирущого, посидiти бiля мертвого в кiмнатi з вiдчиненим вiкном, крiзь яке хвилями долинае гамiр. Але не досить i спогадiв. Треба вмiти забувати iх, коли вони накопичаться в нас, i мати велике терпiння, щоб дочекатися, коли вони повернуться. Бо самi спогади ще нiчого не означають. Аж як вони стануть у нас кров'ю, поглядом i порухом, безiменнi й такi, що iх уже годi вiдрiзнити вiд нас самих, аж тодi може трапитись, що якоiсь дуже рiдкiсноi хвилини серед них постане перше слово вiрша i вiдступить вiд них.
Але всi моi вiршi виникали iнакше, отже, то не вiршi. А як я помилявся, коли писав драму. Я наслiдувач i дурень, нащо менi знадобився хтось третiй, аби розповiсти про долю двох людей, що кривдять одне одного? Як я легко вскочив у халепу! А мав же знати, що цей третiй, який опосiв наше життя й лiтературу, цей привид третього, якого нiколи не було, не мае нiякого значення, його треба спекатися. Вiн належить до хитрощiв природи, що завжди намагаеться вiдвернути нашу увагу вiд своiх найбiльших таемниць. Вiн – заслона, за якою вiдбуваеться драма. Вiн – гамiр перед входом до глибокоi тишi справжнiх конфлiктiв. Здаеться, нiби всiм досi важко було говорити про тих двох, аж iдеться-таки про них; iз третiм, саме тому, що вiн несправжнiй, легко впоратися, кожний на таке здатний. Вiд самого початку в iхнiх драмах помiтно, що вони нетерпляче ждуть третього, не можуть дочекатися його. Тiльки-но вiн з'являеться, все йде добре. Але як нудно, коли вiн запiзнюеться, просто-таки нiчого не вiдбуваеться, все зупиняеться, гальмуеться, чекае. А що, якби все так i застрягло? Що, пане драматургу i ти, так добре обiзнана з життям публiко, якби вiн запався крiзь землю, той гульвiса або зухвалий молодик, перед яким, немов замок перед злодiйською вiдмичкою, не встоiть жодне подружжя? Що, якби його, наприклад, дiдько вхопив? Уявiмо, що так i сталося б. Тодi в театрах раптом утвориться неприродна порожнеча. Їi обгородять, як небезпечну яму, i тiльки мiль iз бар'ерiв верхнiх ярусiв розлiтатиметься по тiй безглуздiй пустцi. Драматурги вже не розкошуватимуть у кварталах заможних вiлл. Усi офiцiйнi вивiдувачi шукатимуть по цiлому свiтi незамiнного, який, власне, i був самою дiею.
А тим часом вони живуть серед людей, не тi «третi», а двое, про яких можна розповiсти неймовiрно багато, а проте ще нiчого не сказано, хоча вони мучаться, дiють i не можуть дати собi ради.
Смiшно. Я сиджу тут у своiй комiрчинi, я Брiге, менi вже двадцять вiсiм рокiв, i про мене нiхто не знае. Я сиджу тут, i я нiщо. А проте це нiщо починае думати i жуе на шостому поверсi, в сiрому паризькому надвечiр'i, таку думку:
Чи можливо, думае воно, що все справжне й важливе ще не побачене, не усвiдомлене й не сказане? Чи можливо, що тисячолiття, данi нам, щоб дивитися, розмiрковувати й записувати, ми прогайнували, як шкiльну перерву, коли iли свiй бутерброд i яблуко?
Так, можливо.
Чи можливо, що, незважаючи на винаходи й поступ, на культуру, релiгiю i фiлософiю, ми лишилися на поверхнi життя? Чи можливо, що навiть цю поверхню, яка все-таки щось важила, ми огорнули такою неймовiрно нудною матерiею, що вона стала, мов тi меблi в салонi, коли всi виiхали на лiто?
Так, можливо.
Чи можливо, що вся iсторiя людства витлумачена хибно? Чи можливо, що минуле викривлене, бо нам завжди розповiдають про маси, наче про якесь збiговисько багатьох людей, замiсть казати про одного, навколо якого вони товпилися, бо вiн був чужий iм i помирав?
Так, можливо.
