Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
У літаку совкове жлобство вистромило свою огидну пику, повернувши Оксану до реальності. П’яним гугнявим голосом товстогубий сусід попросив її пересісти на інше місце, бо йому конче треба було обговорити бізнес з новим партнером. Дихнувши драконівським перегаром, він грубо виштовхав Оксану в прохід до нового місця, яке було, звичайно ж, не біля вікна. Однак місце виявилось поруч з Аліною, і Оксана швидко заспокоїлась – тут було спокійніше і затишніше. Жіночки знову посміхнулись одна одній, але розмови не завели, обидві були не з говірких.
Упродовж восьмигодинного польоту вони таки познайомились, за обідом. Аліна запропонувала Оксані посидіти біля вікна кілька годин, доки вона дріматиме. Та радо погодилась – ніяк не могла надивитись на чарівні каньйони і провалля хмар дивовижних незбагненних форм. Коли ж літак у сизо-прозорому небі робив останній віраж уже над іншим континентом, над Нью-Йорком, обидві поприпадали до круглого віконечка і роздивлялись неповторне технологічне диво світу, що стало яскравим завершальним акордом їхньої подорожі за кордон. Місто здавалось їм і недоступними джунглями, і бажаним берегом усього нового й гарного водночас. Статуя Свободи, як найдавніша Мати-Богиня світу, впевнено і незаперечно запрошувала їх до нового життя…
Проходячи митницю незнайомої країни, жіночки вже підсвідомо тримались одна одної – таки легше, коли поруч хтось свій серед волооких негрів та індусів-прикордонників у малинових чалмах. Виявилось, що й Оксана, й Аліна їхали в те саме портове місто на східному узбережжі, де, за якоюсь примхою долі, жили тепер їхні діти. Вражена Аліниною інтелігентністю, Оксана залишила їй візитку доньки і попросила зателефонувати. Також вона розповіла їй про одну слов’янську церкву, що нібито була в центрі міста і яку вона збиралась відвідувати. На цьому й розійшлися, підхоплені дітьми в різні боки.
Минув майже рік. Аліна насолоджувалась кожним днем, проведеним з онуками. Єдине, що її насторожувало, прихід зими. Це означало, що їй доведеться довше сидіти вдома з близнятами замість прогулянок у парку. Тобто частіше доведеться ділити простір тісної квартири із сином і невісткою, особливо вечорами. Не все було ідеально.
Довго розмірковуючи, Аліна вирішила орендувати собі квартиру й забирати туди онуків на день, щоб менше заважати заклопотаним дітям. Надумавши це, жінка вирішила піти до церкви й поставити свічку святому Миколаєві, щоб допоміг їй здійснити сміливий задум. Прийшовши в неділю до незнайомої слов’янської церковці з єдиною думкою, як прокрутити свій зухвалий задум, – вона одразу ж упізнала Оксану. Аліна їй так ніколи й не дзвонила, спершу її закрутив вир заокеанського життя, а тоді подумала, що, може, та співвітчизниця з літака вже про неї й забула.
Проте Оксана її не забула і навіть виглядала в церкві щонеділі. І ходила вона в цю церкву з надією, що зустріне там колись Аліну. Жіночка за звичкою звинуватила себе в тому, що не взяла тоді в літаку Алінину адресу. Та вперше перетнутий «кордон у закордон» на борту авіаліній України їх чимось поєднав, і маленька слов’янська церква портового міста залишалась єдиним місцем можливої зустрічі.
Оксана одразу ж упізнала Аліну і підійшла до неї сама. Жінки розговорились. Поділились враженнями про своє нове життя у новій країні. Виявилось, що Алінині проблеми були дуже схожі до Оксаниних проблем. Хай як безмежно вони любили своїх дітей, та обидві відчували, що краще було б їм жити окремо, бути вільнішими і трохи звільнити дітей. Слова ОСОБИСТА СВОБОДА були всюдисущими в цій країні й проникали навіть у підсвідомість новоприбулих…
Аліна поділилась своїм задумом переїхати на окрему квартиру. Оксана одразу ж підключилась: «А якщо нам знайти маленький будиночок на двох? Замість того, щоб знімати окремі квартири і платити вдвічі дорожче, ми могли б орендувати трикімнатний будиночок і поділити кошти…» Звичайно, Оксана не заперечуватиме, коли Аліна вдень там доглядатиме онуків. Вона сама мріє про онуків… А якби вони знайшли такий будиночок десь тут, коло церкви, то Оксана могла б ходити сюди навіть серед тижня… Усе життя мріяла – жити біля церкви!
Жіночкам було легко говорити про такі, здавалося б, нездійсненні в їхньому попередньому засмиканому житті речі. У новій країні, в новому місті – щоб дві жінки-емігрантки, які ще до пуття й мови не вивчили – жили окремо? Легко знаходилось пояснення: «Скажемо, що ми сестри, і мову вивчити буде стимул». Перспектива здобуття ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ закрутила їм голови, за планами вони й не помітили, як звечоріло… Обидві стужились за звичайним людським спілкуванням, на яке протягом усього життя їм обом не дуже щастило…
Через два місяці Оксана й Аліна перебрались у маленький трикімнатний будиночок навпроти сірої кам’яної церкви. Вдалось їм це без особливих труднощів: і діти не заперечували, і будиночок знайшовся саме такий, про який вони мріяли – маленький, акуратний, поблизу парку і набережної.
Етнічно неоднорідні мешканці Н-ської вулиці усіх соціальних статусів не дуже повірили, що Оксана з Аліною сестри – надто вже вони були між собою несхожі. А сусід індус, працівник відомої в місті комп’ютерної контори, жартома охрестив їх «gay ladies» – гей-тітоньки. Прізвисько причепилось.
Спочатку Аліну, яка розуміла незнайому мову трохи краще, – це обурювало і бентежило. Жіночки навіть віддалились одна від одної, переживаючи через недоречний жарт ліберального індуса… Та згодом почали помічати, що молоді й літні сусіди називали їх «gay ladies» без осуду чи злості. Меншини завжди вважались хорошими сусідами, на відміну від наркоманів чи п’яниць. Так аура портового міста поступово почала витісняти з київських жіночок стереотипи щодо сексуальної орієнтації…
З іншого боку, їм так добре було в маленькому будиночку вдвох, як рідко коли бувало в їхніх попередніх життях. Тітоньки не сварились між собою, а якщо виникало якесь напруження, мирно розходились по своїх кімнатах. Вони поділили хатні обов’язки – по черзі готували обід і прибирали. Кулінарія навіть була для них таким собі мирним змаганням. Усі витрати на оренду й рахунки ділили навпіл, а решту своїх невеликих доходів витрачали на себе. Дедалі частіше вони дивились телевізор разом у спільній кімнаті, тому, що їм це подобалось. Так нечасто раніше в житті випадало робити те, що було до вподоби…
Згодом і Аліна й Оксана вже не звертали увагу на те, що Н-ська вулиця вперто і миролюбно називає їх «gay ladies». Молодь давно звикла, що в такому будинку живуть дві надзвичайно добропорядні й спокійні «гей-тітоньки», які щонеділі частують сусідів пиріжками. Різнорідному соціально й етнічно населенню великого портового міста потрібні були позитивні емоції, а приязні київські тітоньки ніби стали прикладом ідилічного існування осіб однієї статі під спільним дахом. Навіть коли не йшлося про жодну фізичну близькість… А коли йшлося, то хто тим переймався в портовому місті з його ліберальними порядками? Це була спілка двох істот, які натерпілись за своє життя, дбаючи про інших, і віднедавна насолоджуються кожною хвилиною спокою, розмови, товариства і порозуміння.
Щовечора Оксана й Аліна прогулювались набережною, аби підтримувати тонус і спортивну форму, а з відкритих вікон барів і кафе їм напівжартома гукали знайомі і старожили цієї прибережної околиці:
– Гей-тітоньки! Як буття? How are you doing?
– О’кей, о’кей… – дружньо махали у відповідь київські тітоньки і прямували далі у своїх потертих спортивних костюмах і кедах. Вони випромінювали спокій і щастя й наче стали місцевим символом злагоди.
Пройшовши фазу жартів і натяків, невдоволення й непорозуміння власних дітей та їхніх підозр, тітоньки змирились зі своїм прізвиськом. Одного разу сміливіша Оксана діловито запитала:
– А може, ми й справді гей-тітоньки? Якщо те, що в нас є зараз – спокій, близька людина поруч щодня, спільні інтереси, надійність, – і є «gay» – то в моїй голові щось міняється!
Аліна кивнула. Вона була певна, що життя подарувало їй ще один шанс на щастя, хай би в якій формі й у якому віці вона його знайшла.
Острів Асатіг
Гусак Антуан прилетів на острів Асатіг з Канади, з далекого Квебеку. Недарма порода його була – канадійський гусак. Мав він довгу чорну шию і кудлату голову, коричневого лакованого дзьоба й широкі сіро-білі крила на добре вгодованому тулубі. За характером Антуан був першопрохідцем. От і про цей заповідний острів на прибережній Атлантиці він прочув від перелітного Шпака, який колись там зимував. Шпак довго розводив теревені про тамтешні звичаї – жодного мисливця, усі пернаті й парнокопитні мають рівні права, свободу цвірінькання, пташиних новин й віросповідання. Антуан вирішив одного літа туди емігрувати в пошуках примарного щастя і кращого життєвого рівня.
Коли він уперше глянув із синьої височини на тонку смужки землі, то острів Асатіг видався йому місцем небувалої краси. З одного боку його омивали широкі хвилі океану, вкриті білими бурунцями. Сиві високі дюни з пасмами довгої шовковистої трави відгороджували суходіл від нестихаючих атлантичних вітрів. Низькорослі ялички химерно переплітались з олеандрами й високими декоративними очеретами, створюючи дивовижний краєвид. Протилежний берег острова омивала мальовнича затока, її вода спокійно і привітно хлюпала об трав’янисті болотяні береги, у яких водились міріади смачнючих комах.
Антуан з першого погляду закохався в острів Асатіг і вирішив неодмінно тут оселитись, хоча б на певний час. Ще від Шпака він чув, що такої нечуваної свободи острів досяг головне завдяки диким коням, вони й були візитною карткою Асатігу. Саме на них з усіх куточків світу приїздили дивитись туристи, платили вступне мито й купували сувеніри з їхніми привітними і не дуже вже дикими фізіономіями. Згори гусак бачив мозаїку спин сірих, гнідих, каштанових, чалих і плямистих коней, які мирно паслись на Асатігових луках, їхні буйні гриви і хвости.
Антуан одразу помітив і офіс Ренжера Сема, єдиного офіційного представника заповідника, з яким йому треба було так чи інак поговорити й випросити дозвіл на поселення. Та хитрий Гусак не поспішав: він одразу зрозумів, що жити в такому ідеальному куточку світу хотілося не йому одному, і отримати дозвіл буде непросто. Він вирішив спершу на якийсь час облаштуватись на острові як нелегал, роздивитись, зібрати інформацію і розробити план подальших дій.
Удома, у франкомовному Квебеку, в Антуана залишилась дружина: вона планувала приєднатись до свого хазяйновитого і непосидючого гусака, щойно той влаштується на новому місці. Жаклін не дуже любила далекі перельоти, тому непевний час вирішила пересидіти вдома.
Раніше Антуан ніколи не бачив океану, бо сам походив з болотистих рівнин Канади, лише читав про нього багато в журналі National Geographic. Тож свою першу посадку планував на піщаній безмежній смузі тієї частини острова, що омивалась відкритим океаном. Його одразу ж ледь не перекинув потужний порив вітру і мало не оглушив гуркіт кількаметрових хвиль. Відважний гусак утримався на своїх коротких лапах, обгорнувся крилами й діловито подибав на прогулянку берегом.
Навколо не було жодної істоти, тільки гуркотів океан і білосніжні чайки ширяли поміж небом і хвилями, здивовано роздивляючи Антуана. Жодна з них не підлетіла привітатись, тож гусак простував собі далі, сподіваючись надибати якогось місцевого старожила. Враз йому пригадалась історія про одного відомого лікаря, його співвітчизника. Той спокусив свою молоденьку секретарку розповідями про океан і минулого року таки вмовив її рвонути з ним на Маямі, таємно від своєї благовірної, звичайно. Коли Кет уперше в житті вийшла на берег океану, то зреагувала так: «Ой, докторе Боб, а я думала, що він (океан) більший…»
Гусак зайшовся ґелґотом, уявивши обличчя Боба, і подумав про себе, що йому самому океан видавався досить таки великим. Може навіть занадто великим і неосяжним. Усередині в нього почало прокидатись ледь уловиме відчуття ностальгії, але він його тут же пригамував, згадавши собі, що його пригодницька вдача і дух мандрів завжди надавали яскравості пташиному існуванню.
Також яскравості життю додавало мистецтво, роздумував він собі далі, чалапаючи берегом океану. Антуан дуже любив співати і таємно мріяв десь прилаштуватись аби розважати публіку, даруючи свій талант. Гусак бачив кольорові сни, де він сяє на сценах світу у світлі рамп і спалахах об’єктивів, і роздає автографи (відбитки лапки) натовпам фанів, тому щовечора він неодмінно вправлявся у вокальному співі й грі на банджо, які й були його основними мистецькими талантами.
Так роздумуючи під акомпанемент могутніх хвиль канадійський гість надибав першого мешканця, з яким завів знайомство. Спершу він здалеку побачив велику рапату в чорних бородавках мушлю, всередині якої щось млосно ворушилось. Коли, долаючи потужний вітер, гусак підступив ближче, то розгледів дивну істоту – желейне прозоре тіло, з посадженими на ньому великими здивованими очима. Істота ловила мушлею-віялом океанський вітер і щось тихенько сама собі напискувала.
Перекрикуючи гуркіт прибою, Антуан відрекомендувався і, незграбно підступивши, вклонився. Істота закотила очка і щось пропищала у відповідь, чим нестерпно нагадала гусакові підстаркувату театральну даму в стані екзальтованого піднесення.
Здогад його не був далекий від правди, бо за півгодини розмови на краю океану він довідався, що істота також не цурається всіляких мистецтв і звуть її мадам Устриця. Практичних порад щодо облаштування на острові мадам дати не могла, бо сама жила на спадок, що їй дістався від чоловіка, який давно загинув (його з’їли гуманоїди). Крім того, вона була дуже зайнята курсуванням між будинками, котрі теж успадкувала. Проперті потребували постійного догляду…
За словами Устриці, такого курсування жадала також її мистецька натура, що не могла довго перебувати на одному місці. От і зараз вона готувалась пірнути у води океану і впасти на дно, де в неї нібито була хатинка, аби закінчити якийсь творчий проект. Правда, який творчий проект, Антуанові дізнатись не вдалось – проект огорнув серпанок таємничості. Та він особливо й не прагнув довідатись, тільки радів, що першою зустрів таку артистку.
Устриця обмахувалась венеціянським віялом, попискувала і закочувала очі, розмовляла таємничо і без зупину торочила, яка вона богемна:
– I am so very bohemian – you can not imagine how bohemian I am… Bohemian is my middle name. I am all about art and bohemіa – wait and see. (Я така богемна – ти не уявляєш, яка я богемна… Богема – моє друге ім’я. Я вся зіткана з мистецтва і богеми – зачекай, побачиш).
Устриця говорила дещо відмінною від Антуанової мовою й наполегливо називала його Тоні, замість поетичного Антуан. Та гусак не сперечався, він намагався зав’язати якомога більше знайомств у цій невідомій частині світу. Тому, коли драматично підстрибнувши, мадам хлюпнулась у морську піну разом зі своєю богемною мушлею – він галантно махнув їй на прощання крилом – оревуар.
Тільки тоді мандрівник помітив, що сонце хилиться до заходу, а вітер ніяк не вщухає, він ще не знав, що на цій частині острова вітряно повсякчас. Промерзнувши до кісток і зголоднівши, новоохрещений Тоні почалапав від океану через пісок, тоді незграбно переліз через дюну й опинився посеред олеандрів і яличок, де зовсім не було вітру, зате багато товстеньких і смачненьких комах. Не довго думаючи, гусак-нелегал підкріпився ними і побрів далі – шукати притулку на ніч.
Уже в присмерку він раптом почув з висоти басистий голос:
– Yo! Brother! You are trespassing my hood! Who the hell are you? (Агов, браток! Ти шниряєш моїм районом! Хто ти в біса такий?)
Антуан стрепенувся, витяг свою довгу шию і грізно зашипів на всі боки, аж доки не розгледів у присмерку велику конячу голову, що нависла просто над ним. Голова мала виразні каштанові очі, на які спадало густе пасмо волосся, без сумніву вимите спеціальним шампунем. Каштаново-біла елітна шуба «дикого» коня була також ідеально вичесана і напарфумована, копита заманікюрені, а шию обвивав великий золотий ланцюг. Навіть один зуб асатізького аборигена підозріло блиснув золотом.
– Я тут проїздом, – прожебонів Антуан, він уже здогадався, що набрів на знаменитого мешканця Асатігу – одного з диких мустангів.
– Поживу тут трохи і полечу собі далі. Я сам з Канади, Антуаном звуть.
– А, ну то нічого, живи собі, місця всім вистачить… – уже без помпи промовив Мустанг і похнюпив свою розкішну голову, здавалось, аж закуняв.
Сонце тим часом зовсім сховалось за мальовничим берегом затоки, й острів, здавалось, теж задрімав, готуючись до сну. Мустанг голосно захропів, давно забувши про Антуана, а той потихеньку, задкуючи відступав, бо все-таки трохи побоювався копитного велетня. Невдовзі він набрів на приземкуватий кущик, землю під яким встеляла запашна травичка. Кращого місця для ночівлі годі було й уявити, тому гусак після переповненого подіями дня зручно вмостився й одразу ж пірнув у міцний сон.
Не встиг Антуан спросоння розправити крила, потягнутись і вдихнути свіжого океанського повітря, як почув чиїсь кроки. По асфальтованій дорозі заповідника, яка в денному світлі виявилась зовсім поруч, до нього наближалась дивна пара. Вона – огрядна Видра, розодягнута в квітчастий одяг і обвішана саморобними прикрасами з пір’я і мушель, він – миршавенький, сіро-буро-малиновий Зяблик на тонких ніжках. Видра вкарбовувала сліди своїх огрядних лап у дорогу, а далі – в пісок, сколихуючи, здавалось, простір навколо, а Зяблик дріботів позаду, щось цвірінькаючи.
– Е, ні, так діло не піде! – ще здалеку зарепетувала Видра до Антуана. – Цей кущик – prime piece of real estate (елітна нерухомість)! На ньому хіба написано, що він вакантний? Мені його зараз показувати покупцям, а тут якийсь бомж оселився!
У Зяблика, який був розміром в одну четверту його супутниці, від обурення аж пір’я нагогошилось. Антуан трохи здивувався, але ще раз огледів місце ночівлі, переконуючись, що все залишив прибраним і чистим, а ночувати в дикій природі всім десь треба. Він приосанився і чемно привітався, а далі пояснив, хто він, звідки і навіщо прилетів. Зяблик стріпнувся, аж підскочив: виявилося, що вони з Антуаном – земляки.
– Ми з Видрою познайомились по інтернету, – схвильовано заторочив Зяблик, – вона мене запросила сюди на поселення й оформила документ в Ренжера Сема, і живу я тут уже три роки… Якщо хочеш тут оселитися, тобі треба знайти собі гніздо в оренду й отримати дозвіл на проживання. А позавчора я бачив на тому боці острова цілу зграю гусей, – він смішно мотнув головою в інший бік і аж оббіг Видру навколо, – таких, як ти, та вони вже дуже давно з Канади перебралися і дуже галасливі.
Упродовж усього Зябликового монологу Видра переминалась з лапи на лапу й не знала, як поводитися. Їй було ніби й незручно, що вона назвала такого ошатного гусака бомжем, і водночас в очах у неї блимали маленькі лічильники, і подумки вона прораховувала, що можна цьому клієнтові загнати. Видра завжди намагалась злупити зайву копійчину через різні махінації, доки її недалекий і балакучий Зяблик виспівував і дріботів навколо. Єдине, на що вона спромоглася – «скачати» з гусака орендне мито за той самий кущик, де він ночував першу ніч, однак подати це йому як велику послугу.
– Я можу вам дозволити ночувати під цим кущиком, якщо ви сплатите мені таке й таке мито, в тутешній валюті, звичайно, – одразу ж перейшла до діла Видра, чим заскочила Антуана зненацька.
– А як же клієнти? – перепитав він.
– Клієнтам підшукаємо щось інше, – відмахнулась огрядна бізнесвумен зі спритним до чисел розумом.
– Оформимо скидочку, оформимо скидочку… – видав своє незмінне гасло замовлений по інтернету Зяблик. Його власний добробут залежав від настрою його подруги, а на її плечах лежали всі турботи про сімейний прибуток, що дрібного птаха дуже влаштовувало.
Не довго думаючи Антуан розрахувався і побачив, як тут же купюри зникли в одній зі складок Видри, яка на диво швидко поспішила віднести їх у надійне місце. Зяблик підтюпцем кинувся за нею, вигукуючи якісь гасла про вірну дружбу Антуанові, однак ні на крок не відстаючи від своєї інтернетної половини.
Отак розпочався другий Антуанів день на острові, чим той був немало вдоволений. Тепер він отримав тимчасове житло, яке його влаштовувало, залишалось ще трохи купюр на дрібні витрати, і гусак був готовий до нових пригод. Оскільки океан його манив більше, ніж неминуча розмова з Ренжером, то мандрівник після сніданку знов переповз через дюну й пішов прогулюватись берегом. Хвилі трохи вляглись, і водяне плесо набуло приємного світло-сірого відтінку з ледь зеленуватими блискітками. Вода вже привітніше розливалася перед Антуановими червоними лапами й виносила на берег химерні мушлі різного розміру.
Устриці на піску не було, мабуть, вона таки справді впала на дно океанське. Чайки так само відсторонено розглядали гусака згори, не підлітаючи ближче. Тільки десь вдалині, де океанський безмежний берег вигинався півколом, вимальовувалось загадкове біле місто з хмарочосами і водокачками, каруселями і променадом. Гусак довго вдивлявся в його обриси і вирішив неодмінно там побувати.
Раптом Антуан побачив величезного собаку, який нісся, висолопивши язик і вирячивши очі, і за кілька стрибків уже був біля гусака. Пес напевне був домашній і до природи не пристосований, бо поводився дуже нахабно і необережно, намагаючись обнюхати Антуанів куций хвіст. Гусакові довелось навіть добре шипнути на нього, що той аж відскочив у хвилю і зайшовся гавкотом. Одразу ж з-поза дюни з’явився гуманоїд жіночої статі, та гусак не налаштований був вступати в довгі перемовини з туристами, тому подався досліджувати інший бік острова.
Посеред мілкої затоки, яка відділяла острів Асатіг від материка, стояв білосніжний височезний гордий птах Герон. Саме до нього й попрямував гусак. Не дуже зграбно опустившись на поверхню води, Антуан спробував лапами дістати дно, але не зміг, бо його лапи були набагато коротші від Геронових. Гордий птах зміряв непроханого гостя поглядом, сповненим презирства, так що той аж знітився.
Оговтавшись, гусак таки спробував заприятелювати з місцевою «зіркою», однак зазнав повного фіаско. Високо піднімаючи свої довжелезні ноги і обурено щось пирхаючи про іммігрантів і їхнє нашестя, Герон вирішив припинити будь-які намагання встановлювати подібні знайомства. Усе, що Антуан розібрав, це погрози поскаржитись Ренжерові, натяки на чужорідне гусакове походження і заклики забиратись відкіля взявся.
Спантеличений таким несподіваним поворотом подій, ображений пихатістю білоперого нахаби, Антуан і собі розвернувся й поплив до берега попоїсти, щоб втамувати незаслужену образу. Що він такого зробив? Чому аристократичний на вигляд птах виявився таким нікчемним паскудником? Невже так важко поводитися цивілізовано?
Життя, як правило, відповіді на такі риторичні запитання не дає, тому єдиним порятунком був обід, і Антуан відбув його на славу. Тут таки, в прибережних чагарниках водилося незліченна кількість різних комашок, серед яких найбільше – комарів, але траплялись і різні види мошок, на диво неповороткі й ліниві. Наловити їх виявилось дурного робота, варто було роззявити дзьоба і трохи його покрутити в різні боки – комахи практично самі туди застрибували.
Після обіду Антуан почувався значно краще, подумки охрестив Герона не дуже культурним словом, показав йому з безпечної відстані одне буре середнє перо свого крила на знак неповаги і попрямував в глибину острова, сподіваючись надибати когось кращого. Асатіговими асфальтованими дорогами проїздили притишеним ходом автомобілі з туристами, але гуманоїди рідко з них виходили. На кожному кроці попереджувальні знаки повідомляли, що годувати диких звірів і птахів заборонено, а також, що дикі коні кусаються і хвицаються. Проте невдовзі гусак побачив, що так звані дикі коні, одного з яких він напередодні зустрів, з прохацькими фізіономіями вишиковувались при дорозі і благальним поглядом проводжали автомобілі, розраховуючи на подачку.
Подачки у вигляді крекерів і чипсів простягали з напіввідкритих вікон тремтячими руками туристи, а дикі коні своїми шерехатими губами обережно їх брали і старанно пережовували. Взагалі рухи коней зводились до мінімуму й уявити собі, що хтось із них насправді може вкусити чи хвицнути, було важко. Гусак протупцяв повз шерегу мустангів, чемно з ними вітаючись, і тут натрапив на свого знайомого. Той щойно отримав особливо привабливий сендвіч з броньованого «кадилака» тому був у гарному настрої.
– Yo! Its you again – my brother! Whats’up? Did you fnd a crib in this hood or what? (Агов! Це знову ти, мій брате! Як воно? Ти знайшов собі хатинку в цьому райончику чи як?), – Мустанга розібрав сентимент після смачної перекуски, і він вирішив бути чемним.
– О так, я прилаштувався на перший час… – відповів Антуан і розповів про своє знайомство з Видрою і Зябликом.
– You probably got screwed, buddy, this pair will sell your own head to you… But everybody needs to start somewhere… For instance – look at me… (Тебе, напевно, надурили, друже, – ця парочка може продати тобі твою ж власну голову… Проте всім треба десь починати… Наприклад – візьми ось мене…)