Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
Мустанг відвів гусака вбік від дороги. Сендвіч смачно влігся в його шлунку, і коня хилило на розмову. Він ліг на суху запашну травичку, щоб бути зі співрозмовником віч-на-віч, а тоді повідав історію своїх предків: «Колись давно мої предки були рабами у білих фермерів. Низькорослі мустанги жили бідно і працювали тяжко вдень і вночі: перевозили вантажі з кукурудзою, бавовною і бочками віскі… Яке тут майбутнє?.. – важко зітхнув Мустанг.
Якось на найбільшу ферму пригнали сталевого коня на ймення Трактор. Він був такий сильний, що міг працювати за кількох коней. Далі залізних коней приганяли й інші фермери. Здавалося б, робота віднині не буде такою важкою: сталеві коні багато витриваліші й сильніші, і важка, а далі й узагалі майже вся робота лягла на їхні колеса. Та виявилося: немає роботи – немає майбутнього, – форкнув кінь, – мустангів було багато, роботи для них мало, отже – утримувати їх невигідно. Годі було й мріяти про безмежні пасовища й соковиту траву – все належало людям. І мустанги теж… Були такі серед них, що навіть за таких обставин збиралися захистити свої права. У крайньому разі планували намотати копитами, – кінь мотнув головою, відкинувши пасмо з очей.
Коли стало зрозуміло, що майбутнє за сталевими кіньми, а мустангів і надалі триматимуть у рабстві, незважаючи на поправки до конституції, – одного літнього вечора найвідчайдушніші подались на острів Асатіг, через затоку. Фермери кинулися навздогін, погрожуючи вилами, та коли побачили, що табун переплив на острів, то дали їм спокій. Зрештою вони вважали, що коні не прогодуються самі й не виживуть в острівних умовах.
На щастя, люди здатні помилятись. За кілька поколінь мустанги зовсім здичавіли й заполонили весь острів і на материк уже ніколи не повертались. Вони вважали, що свою службу виконали і заслужили волю довічно. Згодом держава таки оголосила Асатіг заповідником і навіть зробила коней місцевим талісманом, – Мустанг гордовито форкнув. – Тож тепер – життя малина: туристи, сендвічі, всезагальна пошана і ніякої важкої фізичної роботи…»
Тут кінь схилив голову і, здавалось, зробив паузу в своїй розповіді – його здолав сон. Антуан ще трохи потупцяв перед ним, щоб не видатись нечемним, але кінь міцно хропів і вже нічого навколо себе не помічав. Тож гусак подався собі далі, обмірковуючи почуту розповідь і роздумуючи про сенс життя взагалі. А власне життя йому треба було влаштовувати негайно… Тому Антуан і розмірковував про майбутнє, уявляв собі зустріч з Ренжером Семом, мріяв про те, як невдовзі до нього приєднається його вірна Жаклін у цьому райському ситному куточку. От тільки думка про Сема не давала йому спокою, легалізація немало тривожила гусака…
У той момент він побачив приємну його серцю картину: з гортанним клекотінням, над низькими яличками острова пролітав клин сірих канадійських гусей, його власної породи. Антуан одразу ж злетів у повітря, аби до них приєднатись, та клин невдоволено заґелґотів і скерував униз, недалеко від Ренжерового офісу.
Старший гусак невдоволено підступив до нього:
– Хіба не бачиш – ми тут свої справи маємо? – не дуже привітно запитав він Антуана. – Чого тобі?
– Та я ж тільки хотів… Дивлюсь – свої. Мене Антуаном звуть – земляк ваш. Я й не думав заважати… – розгубився гусак.
– Та чули ми про тебе, Зяблик на «мило» скинув, що з’явився тут такий… То ти Тоні?
Гусак-лідер був добре поінформований, але невідомо з якого дива такий роздратований, і зграя його чомусь сіпалась. Антуанові навіть вчулося образливе «лох» на свою адресу. Та він не здавався:
– Я бачу, що ви птахи зайняті – то, може, й я міг би стати в пригоді у вашому бізнесі, в мене досвід… – почав було Тоні.
Гуси якось притишено поміж собою перешикувалися, нарешті старший несподівано розкрив карти.
– Слухай, брате, ми маємо свій бізнес – партію марихуани з Канади треба доставити, а тут Ренжер скрізь суне свого носа, ще й ти під лапи лізеш… Воно тобі треба? Лети собі до біса!
– Ні, хлопці, з наркотиками справу не матиму. Я думав, ви в шоу-бізнесі – я співаю непогано, – «скромно» випнув груди Антуан.
– То йди Ренжерові заспівай, поки ми з його пікапом розберемось, – заворушилися гуси.
На тому й розійшлися: Антуана не цікавив наркотичний бізнес, а справи ґелґотливого птаства лежали в напрямі наркотики – гроші. Раптом гусак обернувся на неймовірний галас і побачив, як любителі травички заточуючись і неприродно вимахуючи крилами видерлись на новенький пікап і… стали скидати сірі ляпсуси-бомби, шиканням заохочуючи один одного. Такого неподобства Антуан просто не міг допустити і хоч в глибині душі розумів, що встряє в чиїсь сторонні острівні справи – його творча естетична натура була вкрай обурена. Розкинувши крила, він кинувся на гусей і, скидаючи з пікапа ошелешених безсоромників, грізно шипів. З гнівними вигуками він злетів у повітря, врізався в клин, чим посіяв без-порядок і припинив на деякий час підле бомбардування.
– Ви що, шалапути, пошаліли? Гусей ганьбити? Канадійських? То вам шифер зняло чи шишок об’їлись? Машину шкодити! А фарба від ваших бомб полущиться? А колір повицвітає? Наркомани бісові! – не на жарт розійшовся Тоні.
Очманілі від несподіванки гуси накивали лапами, а на ґвалт вискочив Сем.
Звиклий до витівок гусей, такого шаленого він бачив уперше. Сем знав, що зілля дозволене в Канаді як медичний засіб. Бандою верховодив один підстаркуватий гусак, який мав усі необхідні рецепти. Використовуючи це прикриття, клин курсував поміж Канадою і Асатігом, доставляючи траву місцевим наркоманам.
Коли Ренжер з вікна побачив, як Антуан вискочив на пікап, то було подумав, що банда не лише поповнилася, а й геть знахабніла. Але побачене далі здивувало його ще більше. Гусак, відсапуючись, дибав навколо пікапа й шипів.
– А ти ще хто такий? Відділ боротьби з наркотиками? – хмикнув чоловік. – Щось раніше я тебе тут не бачив…
Ренжер міцно схопив Антуана за лапу і, не висловлюючи ні йоти вдячності за врятований пікап, потарабанив його в офіс. Гусак запанікував, відбивався крилами й стогнав. Тільки коли Сем вмостив його в зручне крісло посеред офісу, Антуан трохи заспокоївся: ось вона – неминуча зустріч з Ренжером…
Антуан вирішив триматись з гідністю і відмежуватись від своїх кримінальних співвітчизників. Він привів до ладу пір’я і стримано розповів свою історію. Сем уважно вислухав, хоч про себе вже вирішив цього дивного гусака легалізувати в Асатігу. Ренжер добре бачив, з якого тіста цей птах…
– То що тут робитимеш, чим займатимешся? – провадив стандартне опитування Ренжер.
– Відкрию бар! – сам себе дивуючи, відповів гусак. Втрачати йому вже було нічого – пан або пропав. – Так, так! Бар на березі океану! Для усього Асатігу! Сам я маю скромний музичний талант, тож у барі щовечора буде жива музика – побачите! І назва вже є – «Салун Білого Коня»!
Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.
Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…
На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.
За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.
Одного літнього ранку, залишивши всі необхідні розпорядження своїм помічникам, Антуан вирушив додому. На розлогій дюні край острова гордо височів його Салун, а води безмежного океану омивали, як завжди, мальовничі береги Асатігу. Груди гусака розпинало від гордості, він навіть спромігся на такий собі переможний клич, що розчинився в небі.
Жаклін уже давно чекала свого гусака у далекому Квебеку, щодня поглядаючи в сіре похмуре небо. Подружки не могли розрадити її смуток, улюблений шопінг не тішив душу. Тож коли ще за верхівками вічнозелених сосен вона почула знайомий ґелґіт, помчала назустріч. Антуан і Жаклін довго обвивали шиями одне одного, розглядали кожну пір’їнку і вирішили більше ніколи не розлучатись. Вони дуже скучили одне за одним і ніяк не могли наговоритись.
Антуанова розповідь про «Салун Білого Коня» дуже порадувала гуску, яка в своїх найсміливіших мріях не могла уявити такого успішного розвитку подій. Ще кілька днів вони провели, відвідуючи родичів і знайомих, та невдовзі на світанку здійнялись у похмуре небо і подались у зворотну путь.
Перше враження Жаклін про острів було суперечливим. Він видався їй таким відмінним від звичних густих соснових лісів. Та й океан здавався дуже самотнім і безмежним, аж мороз ішов поза пір’ям. Довго хвилюватись їй не довелось, пара приземлилась прямо на ґанок Салуну, і почались привітання і здоровкання.
Кінь Мустанг, який і днював і ночував тепер у барі на правах Антуанового приятеля, повідав гусці історію острова, доки сам хазяїн перевіряв рахунки й вів перемови з упорядником Нирком. Зяблик, що підхалтурював барменом, весело теревенив з першими відвідувачами – Оленем і Орлом, які вже цмулили по другому коктейлю. Загалом усе було гаразд, і вечір мав бути вдалим.
Нарешті Антуан показав гусці їхні апартаменти, що над Салуном. Чудовий вигляд на океан з усіх вікон. Місце Жаклін сподобалось, але в голові її виникло безліч запитань і пропозицій. Відчуття неспокою не зникало, але бізнес потребував щохвилинної присутності і негайного вирішення проблем. Життя йшло своїм ходом.
Невдовзі Салун став надзвичайно популярним завдяки спостережливості Жаклін. Це вона запровадила щорічні внески для найбільш відданих клієнтів, які навзамін могли пити пиво задарма й досхочу. Однак за їжу вони мали платити, що перекривало з великим плюсом усі витрати хазяїв. Саме Жаклін вигадала щосуботні турніри з гольфу, стрільби з лука і кидання підков на більшу кількість очок. З її легкої лапки щосереди бар був відкритий тільки для жінок – де вони могли досхочу обговорювати колір пір’я, поведінку туристів, своїх чоловіків і взагалі пліткувати.
Майже щовечора Антуан розважав натовп піснями під банджо, і це його неабияк радувало. Овації і схвальні відгуки завжди наснажували гусака на нові звершення. Єдиною складністю було те, що тепер йому доводилось вивчати багато нових пісень з радіо, аби поповнити репертуар. Так гусак перейшов на джаз і легку музику Карибських островів, яка дуже подобалась відвідувачам Салуну.
Джекі (так її тепер тут називали) подружилась з Устрицею, яка переповзала дюну з океанського узбережжя майже щосереди, щоб узяти участь у жіночих посиденьках. Її розповідям про свою богемну вдачу і мистецькі проекти не було кінця. Джекі спершу намагалась побачити хоч щось із шедеврів Устриці або хоча б її портфоліо, доки не стало зрозуміло, що Устриця є великою художницею тільки на словах.
Чванливий Герон кілька разів спробував був повечеряти в Салуні, але мало хто хотів приятелювати з ним, врешті-решт він зрозумів, що тут він небажаний гість, і повернувся ловити жаб. Так звані дикі Мустанги стали Антуановими найкращими клієнтами: вони були ліниві, алкогольно залежні, але завдяки статусу місцевих знаменитостей їхнє життя складалось із суцільних розваг або жебрання в туристів. Антуанові було легко з ними спілкуватись. Банда канадійських гусаків-марихуанщиків теж іноді залітала розважитись. Зла вони не тримали і трохи побоювались співвітчизника за високу «підписку».
Ренжер Сем сам навідувався послухати гусакового співу та почаркуватись після роботи. Щовечора він повертався в місто, яке виднілося вдалині, там на нього чекали жінка й дрібні діти. Саме з того міста і приходили по інтернету вказівки, як Семові урядувати на острові, на що він постійно нарікав. Виявилось, що і його влада була досить обмеженою і залежала від невидимих босів.
Тільки Жаклін дедалі більше сумувала за засніженими сосновими лісами Канади. Часом одноманітні океанські краєвиди вганяли її у справжню депресію. Бізнес ішов блискуче, гроші текли рікою, але неспокійна гуска все частіше поглядала на північ. Тож і не дивно, що коли настав час гускам нести яйця, Джекі категорично заявила, що робитиме це тільки вдома.
Жодна екзотика приокеанського острова й космічні заробітки не могли змусити її лишитись.
Антуанові довелось передати справи Ниркові, домовитись, що той щомісяця надсилатиме йому скромний чек у Канаду і ставитиме час від часу його альбоми карибського джазу, які він планував записати в недалекому майбутньому. Нирок з радістю на все погодився, адже він переймав дуже прибутковий бізнес. Тож одного вересневого вечора усі мешканці острова зібрались перед Салуном й весело проводжали у зворотну путь пару гусаків, які летіли додому відкладати яйця. Так життя внесло свої корективи в Антуанів план, але він особливо й не шкодував, бо рік, проведений на острові Асатіг, був одним з найкращих років, які йому випало прожити.
Овен
Найперше – ода баранцям. Є така порода. Ще їх називають овнами або аресами, хоч з мого досвіду – припнутість до певного астрологічного знака ще нічого не означає. Овен – це риса характеру, і її з іншою не переплутаєш. У таких баранців лобасті голови і міцні ріжки, якими вони трощать все навколо. Хоча надовго їхньої войовничості не вистачає, а після пристрасних баталій з будь-якого приводу вони швидко відходять і охолоджуються. Тут же знизують плечима – мовляв, а ми тут до чого?
Можуть баранці бути жорстокими й егоцентричними, а можуть надзвичайно чутливими і зворушливими. Мабуть, їхні настрої залежать від магнітних бурь… Усі вони – неординарні, яскраві люди, але дехто з них забуває про свій талант, коли не отримує постійного визнання своєї геніальності. Визнання може бути у вигляді компліментів (чим більше, тим краще), а також у формі натовпів папараці, аудиторій і фан-клубів. Основне – щоб потік похвал не припинявся, бо баранцям тоді стає дуже сумно й незатишно.
Найбільша вада баранців та, що вони не вміють слухати, а особливо – чути інших. Щоб достукатись до овна, треба часом пробити три шари залізної броні… Якщо не допомагають благання й погрози, то зробити це можна так: позбавити норовистого овна якогось позитивного моменту його існування, наприклад – обіду. Або ще чогось. Одразу ж тоді баранець загальмує і задумається – що це за непорядок? У той самий момент йому треба висунути ультиматум, і все влаштується.
Інша проблема – як переконати баранця в чомусь. Дуже просто. Треба мимохідь підкинути йому потрібну думку (особливо, якщо та справді раціональна), а через два дні він радісно і захоплено видасть її за свою. Якщо баранець вірить, що він власним розумом і талантом до чогось дійшов, для нього це незаперечний факт.
Проблема щей у тому, що баранці по вінця набиті абсурдними ідеями, кожна з яких для них унікальна і неповторна. Тут варто застосувати цензуру: пропускати повз вуха лавину нісенітниці, а за потрібні ідеї їх хвалити й плескати в долоні. Тоді енергія баранця спрямується в одне річище, а не в тисячі.
Декого такий тип поведінки страшенно дратує, а декому імпонує. Для мене баранці наче гарячі породисті лошаки, яких треба об’їздити. Як і всіх молодих коней їх часто заносить, і тоді не обійдешся без покарання… Але в результаті саме з них можуть вийти «призові» коні.
Дуже від баранців страждають люди миролюбні, спокійні, які всіма силами уникають життєвих протистоянь. Вони й мовчать, доки терпіти вже несила, а коли баранці остаточно сідають їм на голову – вибухають праведним гнівом. А праведний гнів (особливо чийсь інший) тільки підливає масла у вогонь…
Як співіснувати з баранцями під одним дахом? Частково – примусити їх себе чути, частково – махнути на них рукою
і сприймати як ексцентриків. Жити поруч з баранцями може бути суперскладно. А може бути й суперкласно. Найбільш постійне в стосунках з баранцями те, що з ними не заскучаєш за жодних обставин!
Жив у портовому місті один з такої породи баранців, і звали його Рустам. За фахом Рустам був архітектором і мріяв збудувати колись найвищий хмарочос на планеті. Точніше сказати, архітектором він ще й не був, бо щойно закінчив інститут і отримав диплом. Будинків ще не проектував, працював на фірмі й тільки ночами креслив у власному таємному альбомі найсміливіші проекти майбутнього.
Одразу після одруження з молодою казашкою-іммігрант-кою Жиммергуль зажебріло перше велике Рустамове замовлення. У невеликому містечку неподалік планувалось будівництво дерев’яної церкви за старовинними зразками минулого століття. Зовні церковця мала бути точною копією давньої карпатської церкви, а зсередини – модернізована й начинена всіма досягненнями нашої сумнівної споживацької цивілізації… Для Рустама це було не замовлення, а мрія.
В архітектурі його завжди найбільше вабила можливість поєднувати непоєднуване, протилежні форми, створювати нові сміливі комбінації. Шанс об’єднати минуле із сучасним, модерн зі старовиною був для Рустама особливо цікавим. Молодий архітектор так хотів отримати замовлення, що аж тремтів від очікування.
Вивчаючи історію мистецтва, Рустам розумів, що для його фаху перше замовлення завжди дуже важливе. Після першого успішно виконаного проекту люди почали б довіряти талантові, щедро йому відміряному. Так сталося з Мікеланджело і Рафаелем, з якими Рустам подумки не соромився себе порівнювати. У його уяві такою вимальовувалась реальність професії будівничого, реальність, яка існувала ще в Греції й Римі, а тоді – крізь віки й до сьогодні. Бо кого й коли з породи баранців зупиняли сумніви, якщо вони насправді чогось хотіли досягти? Найменший натяк на сумнів, що з’являвся в голові Рустама, завжди заступало питання: якщо змогли вони, хіба я – гірший? Молодий архітектор щиро вірив у свою здатність подолати труднощі початку творчого шляху і досягти світового рівня в ремеслі. Він чітко уявляв, як перше велике замовлення неодмінно прокладе шлях до гарного життя видатного митця.
Та була одна дрібничка: Рустам майже нічого не знав про дерев’яну архітектуру. У студентські роки він не надавав особливого значення такому нетривкому й неграндіозному матеріалу, як дерево. Це не зашкодило неодноразовим зустрічам із замовником і врешті-решт за півроку таки переконати його, що він, Рустам, – єдиний архітектор і підрядчик у всій країні, який може виконати таку специфічну роботу. Рустам виграв таки конкурс на побудову дерев’яної церкви неподалік портового міста.
Невдовзі контракт підписали, завдаток виплатили, і молоде подружжя загуляло по кафе і ресторанах. Час ішов, гроші танули, а проект просувався мляво. Коли стало очевидно, що робота не йде – Рустам зажурився. Днями сидів над складними розрахунками, перестав голитись, та робота не клеїлась. Клієнт дзвонив щодня і вимагав остаточний проект до затвердження. Рустам перестав слідкувати за собою, погано спав, перетворився на худорлявого виснаженого привида.
Його молода дружина Жиммергуль відчувала: щось відбувається з її життєлюбним баранцем. Гроші розтанули, а проектом і не пахло. На всі її розпитування Рустам тільки відповідав: «Не хвилюйся, зробимо». Та Жума мало вірила в його оптимістичні прогнози, тож коли Рустам увечері йшов на традиційну прогулянку, вона роздивлялась його розкидані креслення спочатку з цікавості. Жиммергуль була недурна і скоро зрозуміла, що Рустам просто нічого не тямить в роботі з таким специфічним матеріалом, як дерево. Він робив довжелезні розрахунки, які ніяк не вкладались у схему.
Жума пішла в бібліотеку. Вона замовила всі можливі книжки про дерев’яну архітектуру і почала їх сумлінно штудіювати. Далі зробила ксерокси саме з тих сторінок, які могли допомогти Рустамові в його загальмованому проекті. Якось вранці, ніби мимохіть, Жума підклала потрібну інформацію на робочий стіл своєму неголеному, засмученому генієві в дірявих шкарпетках:
– Тут мені трапилось дещо про дерев’яну архітектуру, може, тобі знадобиться, – скромно і ненав’язливо промовила розхвильована неминучим провалом чоловіка Жума й пішла на кухню готувати плов.
Рустам буркнув у відповідь щось нерозбірливе й повернувся до своїх нескінченних розрахунків. Протягом дня він кілька разів зиркнув на Жумині ксерокси. Тоді взяв їх, погортав із саркастичною посмішкою. За дві години Рустам ксерокси таки прочитав і поклав ніби й не чіпав. Тоді глянув на креслення й замислився.
За сніданком він раптом підхопився:
– Евріка! Ось воно! Придумав!
– Слава Богу, – з полегшенням зітхнула Жума, а оскільки була ревною християнкою, перехрестилась.
З новим завзяттям Рустам узявся за проект. Через три дні й три безсонні ночі остаточні креслення нарешті були готові. Замовник їх затвердив, і почали набирати бригаду.
Навесні загуло будівництво. Рустам сам працював по чотирнадцять годин на добу (ще одна притаманна баранцям риса – трудоголізм), але й робітникам не давав передишки. Вони вважали його ненормальним, й іноді ховались від нього, як від напасті. Та Рустам знаходив тисячі способів примусити людей працювати: умовляннями і погрозами, особистим прикладом і ласкавим дружнім словом. Робота просувалась на диво швидко, вже через півроку церква височіла посеред галявини, тільки що без бань.
Креслення бань виявились неправильно розрахованими, незважаючи на постійні Жумині панегірики талантові свого чоловіка, що досі його окрилювали. Двічі Рустам виганяв п’ятиметровий каркас, і двічі його доводилось розбирати. Робота майже припинилась. З червоними очима Рустам сидів уночі над кресленнями, а його щаслива від несподіваної передишки бригада вже третій тиждень покурювала марихуану на запустілому будівельному майданчику.
Жиммергуль в паніці зрозуміла, що на цьому дежавю може скипітися блискучо розпочата кар’єра її чоловіка… Перевтомлений Рустам скнів над паперами і ніяк не готовий був зізнатись у власнїй безпорадності.
Під виглядом студентки, яка пише роботу на тему дерев’яної архітектури Східної Європи, Жума звернулась до десятків федерацій і спілок, щоб роздобути потрібну інформацію. Вона витратила всі свої особисті заощадження на кур’єрів і швидкісну пошту. Рустам тим часом танув на очах від власного безсилля, заростав щетиною і не спав ночами. За два тижні, коли вже весь проект перебував під серйозною загрозою, поштою прийшов жовтий конверт. У привітному листі невідомий каліфорнійський професор бажав успіху з дисертацією студентці архітектури Жиммергуль і залучав детальний опис розрахунків зведення дерев’яної бані певних розмірів. Жума від щастя навіть пустила сльозу.
Увечері Жума прошмигнула в майстерню і тихенько поклала папери на стіл своєму чоловікові.
– Тут дещо прийшло поштою. Я не розберу. Напевно, це твоє… – і так само тихенько вийшла.
Рустам, на межі нервового зриву, жбурнув папери в кошик для сміття і знову занурився з головою в море своїх записів. Через півгодини він витягнув ту кляту пошту з кошика і переглянув, далі почав вивчати детальніше.
На ранок без жодної тіні сумніву у власній геніальності, молодий архітектор радісно повідомив: