Ваші пальці пахнуть ладаном

Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал. Ночью вызвали “с вещами по городу”».

З того тюремного зошита віршів Маяковський і рахував початок своєї творчості. Звільнившись з ув’язнення, товариш Костянтин вирішить з політикою «зав’язати», а присвятити себе виключно мистецтву – соціальному, і поступить у студію художника П. Келіна, щоб підготуватися до іспитів в Училище живопису, скульптури і зодчества, де й почне вчитися у 1911 році. Там він познайомиться з Давидом Бурлюком, організатором групи футуристів. Ще через рік Володимир Володимирович почне друкувати свої вірші і стане професійним поетом, щедро друкуючись у футуристичних збірниках. Але року 1914 буде вигнаний з училища – за участь у публічних виступах.

Не звернувши на те уваги, з групою футуристів здійснить поїздки по сімнадцяти містах Росії, пропагуючи в масах нове мистецтво. І все ж, оголошуючи себе футуристом, він у власній творчості залишався самостійним і оригінальним. А в 1915 році створить одну зі своїх найкращих поем – «Хмара у штанях» – про віру в неминучість швидкої революції, яку він очікував як вирішення найважливіших проблем країни і визначення своєї особистої долі. Він навіть намагався передбачити строк її приходу – «В терновом венце революций / Грядет шестнадцатый год», помилившись лише на один рік.

Друг Маяковського, його наставник і вчитель (ледь чи не літературно-мистецький батько), який і «заразив» футуризмом Володимира Володимировича, Давид Давидович Бурлюк, поет і художник (1882–1967), народився на хуторі Семиротівщина Харківської губернії у козацькій родині. (Бурло – той, хто знімає бучу, гармидер, звідси й Бурлюк, той, що зчиняє бучі.) Батько, продавши хутір, працював управляючим в різних маєтках, а тому родина часто переїздила і Бурлюку-меншому довелося вчитися в гімназіях багатьох міст: Суми, Тамбов, Твер…

Змалку захоплювався живописом, навчався в Казанському та Одеському художніх училищах і навіть у Мюнхенській Королівській академії мистецтв. Брав участь у художніх виставках у Росії і за кордоном.

У 1909–1910 роках Бурлюк об’єднав довкола себе молодих поетів та художників, які відкидали естетику символізму. Вони – на чолі зі своїм наставником – шукали нові шляхи розвитку поезії та мистецтва і пізніше назвали себе футуристами. Коли Бурлюк навчатиметься в Московському художньому училищі живопису і скульптури, відбудеться його зустріч з Маяковським, який з того часу називатиме Давида своїм «справжнім учителем».

Давид Бурлюк, сам навіть про те не мріючи, відіграв у житті поета Володимира Маяковського (який, між іншим, тоді ще й поетом не був, тільки збирався ним стати) величезну – чи не вирішальну, без перебільшення – доленосну – роль!

Сам поет, майбутній «глашатай революції», так згадуватиме їхню першу, воістину історичну зустріч:

«В училищі з’явився Бурлюк. Вигляд нахабний. Лорнетка. Сюртук. Ходить наспівуючи. Я став задирати. Майже задрались…»

І все ж вони швидко подружилися.

«Того дня у мене вийшов вірш. Власне – шматки. Погані. Ніде не надруковані. Ніч. Сретенський бульвар. Читаю рядки Бурлюку… Давид зупинився. Оглянув мене. Гаркнув: «Та це ж ви самі написали! Та ви ж геніальний поет!» Застосування до мене такого грандіозного і незаслуженого епітета обрадувало мене. Я увесь віддався віршам. Того вечора я зовсім несподівано став поетом.

Вже вранці Бурлюк, з кимось мене знайомлячи, басив: «Не знаєте? Мій геніальний друг! Знаменитий поет Маяковський». Штовхаю. Але Бурлюк непохитний. Ще й гарчав на мене, відійшовши: «Тепер пишіть. Бо інакше ви мене ставите в дурне становище».

Довелося писати. Я і написав перше (перше професійне, те, що можна було друкувати) – «Багровый и белый» та інші.

З постійною любов’ю думаю про Давида. Прекрасний друг. Мій справжній вчитель. Бурлюк зробив мене поетом. Читав мені французів і німців. Підсовував книги. Ходив і безугавно говорив. Не відпускав ні на крок. Видавав щоденно 50 копійок. Щоб писати не голодуючи…»

От і думаєш: де ще таких дістати? Бурлюка і Маяковського. А втім, Маяковського ще можна дістати – діждатися, зрештою, – а ось де сьогодні дістати ще одного такого Давида Бурлюка, який би з Маяковського зробив… Маяковського?! І радів його успіхам більше, ніж своїм власним?!. Немає таких Бурлюків. Перевелись сьогодні такі Бурлюки – який жаль! Яка втрата для нашої культури й літератури!..

Саме Бурлюк познайомив Маяковського з іншими футуристами – Велімиром Хлєбниковим, Олексієм Кручених та іншими.

17 листопада 1912 року в артистичному кафе «Бродяча собака» відбувся – теж не без допомоги доброго й уважного Бурлюка, учителя і літературного батька Маяковського, перший публічний виступ нового поета. А невдовзі він дебютує як поет і в альманасі «Пощечина общественному вкусу», де були надруковані вірші «Ночь», «Утро». Там само був опублікований і маніфест російських кубофутуристів, підписаний Д. Бурлюком, О. Кручених, В. Маяковським і В. Хлєбниковим. У ньому проголошувалось нігілістичне ставлення до російської літератури сучасного і минулого. «Кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. із Пароплава сучасності… Всім цим Максимам Горьким, Купріним, Блокам, Сологубам, Ремізовим, Аверченкам, Чорним, Кузьміним, Буніним та ін. потрібна тільки дача на річці. Таку нагороду доля дає кравцям».

Звісно, це був епатажний виступ і здійснений він був з єдиною метою: привернути де себе увагу. Що молодим галасливим поетам і вдалося. Невдовзі вийде у світ перший збірник віршів Маяковського «Я». Твори поета були орієнтовані на виступ з естради на вечорах і диспутах. А тому для сприйняття на слух добре підходили короткі, наче рубані рядки, «рваний» синтаксис, «розмовність» і нарочито фамільярна, «панібратська» інтонація.

Саме тоді була написана програмна трагедія «Владимир Маяковский», у якій автор, між іншим, передбачив власне самогубство. П’єса була поставлена в Петербурзі, в театрі «Луна-парк». Автор та постановники заздалегідь подбали про успіх, до того ж епатажний, – а тому вміло розпустили чутки, що буцімто глядачі будуть бити акторів, закидають їх здохлятиною та оселедцями… Граючи таку роль… переграли. Багато хто з потенційних глядачів сприйняв це всерйоз і почав заздалегідь готуватися до бійки з акторами, запасатися стервом – дохлими котами й собаками, – та гнилою, смердючою рибою – оселедцями.

Виконавці здрейфили і напередодні вистави розбіглися – хто куди міг.

– Який… п-пасаж! – галасували прихильники поета.

Довелося відкласти прем’єру і кілька днів набирати нову трупу та репетирувати нашвидкуруч. На щастя, глядачі лише «просвистіли постановку до дірок». Але діло було зроблене, вистава «Владимир Маяковский» наробила галасу, автор її відразу ж став відомим.

Відтоді Маяковський постійно бере участь у різних диспутах про нове мистецтво, виставках і вечорах, що влаштовувалися радикальними об’єднаннями художників-авангардистів «Бубновий валет» і «Союз молоді». Виступав поет і з публічними промовами та доповідями. Відбувалися вони – так завчасно планувалося, – зі скандалами (часом доходило й до справжніх бійок). Це стало відомо в училищі і на початку 1914 року Маяковського та Бурлюка за ті скандальні виступи «виставили за ворота».

Футуристи швидко, завдяки своїм епатажним виступам і скандалам привернули до себе увагу. І все ж Максим Горький вважав, що «російського футуризму немає. Є просто Ігор Северянин, Маяковський, Бурлюк, В. Каменський».

Початок Першої світової війни Володимир Маяковський спершу сприйняв «схвильовано», «спочатку тільки з декоративного, із гамірливого боку».

Але невдовзі, розібравши суть «справи», зненавидів війну, яка відбувалася в ім’я прибутків торгашів та зажерливих спекулянтів. Вигукував: «Війна гидотна. Тил ще гидотніший!..»

У 1915 році Маяковський несподівано виграв у карти 65 рублів і, кинувши все, маючи в кишені нарешті гроші, подався відпочивати в Куоккалу – селище під Санкт-Петербургом (нині – Рєпіно), де були дачі художньої еліти Росії.

Маяковський на відпочинку! Маяковський на дачі! Це було нечувано, але цей дачний період у житті Маяковського став досить значним. Сам поет про своє життя в Куоккалі так згадуватиме:

«Семизнайома система (семипільна). Установив сім обідаючих знайомств. У неділю «їм» у Чуковського, понеділок – у Євреїнова і т. д. У четвер було гірше – їм рєпінські травки. Для футуриста на зріст сажень – це не діло.

Увечері тиняюся пляжем. Пишу «Облако». Зміцніла свідомість близької революції.

Поїхав у Мустамякі. М. Горький. Читав йому частини «Облака». Горький розчулився і обплакав мені увесь жилет. Зворушив віршами. Я аж запишався. Швидко з’ясувалось, що Горький ридає на кожному поетичному жилеті.

І все ж жилет зберігаю. Можу кому-небудь уступити для провінційного музею».

З Куоккали Маяковський повернувся з кращою своєю дореволюційною поемою «Облако в штанах». До всього ж Горький допоміг йому видати другий збірник віршів під назвою «Простое, как мычание».

Він був енергійний, цей Бурлюк! Завдяки його бурхливій енергії і утверджувалася нова школа поезії. У збірнику «Пощечина общественному вкусу» (1912) він проголосить маніфест, у якому закликатиме відмовитись від класичних традицій (бурлюківці взагалі вважали, що настав уже час «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого з Пароплава Сучасності»).

Зрозуміло, що на збірник нападали противники футуризму, але це тільки створювало широку знаність самим футуристам та їхній новій школі поезії. За участю Бурлюка виходять збірники «Садок судей» (1913), «Дохлая луна. Сборник единственных футуристов мира, поэтов Гилея», «Рыкающий Парнас» (1914). Давид Давидович постійно виступає з лекціями та доповідями у містах Сибіру, і за рубежем, куди перебереться і де, врешті-решт, завершить свої земні дні.

За його переконанням, «истинное художественное произведение можно сравнить с аккумулятором, от которого исходит энергия электрических внушений. В каждом произведении отмечено, как в театральном действии, определенное количество часов для любования и разглядывания его. Многие произведения вмещают в себя запасы эстет-энергии на долгие годы».

Картини та малюнки Д. Бурлюка розкидані по всьому світу в музеях та приватних зібраннях. Як «батько руського футуризму», Бурлюк брав активну участь у виступах футуристів, будучи їхнім теоретиком, поетом, художником і критиком. Епатаж, що взагалі властивий футуризму, найяскравіше проявлявся у його віршах.

Душа – кабак, а небо – рвань,Поэзия – истрепанная девка,А красота – кощунственная дрянь…

Чи, скажімо, такі рядки: «Звезды – черви, пьяные туманом», «Мне нравится беременный мужчина» – і т. д., і т. п. у тому ж таки дусі.

Участі в Першій світовій війні Бурлюк не брав – у нього не було одного ока. Жив у Москві, видавав вірші, співробітничав у газетах, писав картини. У 1918 – 1920-х роках мандрував по Уралу, Сибіру, Далекому Сходу, а потім емігрував до Японії, де прожив два роки, вивчаючи культуру Сходу і займаючись живописом. У 1922 році поселиться у США. Свої збірники, брошури, журнали Бурлюк видавав сам з дружиною Марією Никифорівною і через друзів поширював ці видання переважно в межах СРСР. Досить цікаві його спогади про футуризм і В. В. Маяковського.

Живучи в Нью-Йорку, розвинув чималу активність у прорадянських групах і навіть написав поему до 10-ліття Жовтневої революції, намагаючись будь-що закріпити в СРСР своє «звання» батька російського футуризму.

Видавав журнал «Цвет и рифма» англійською, а частково російською мовою, обсягом від 4 до 100 сторінок, де вміщував свої живописні роботи, вірші, рецензії, репродукції футуристських творів тощо. У 1956 і в 1965 роках відвідав СРСР, і хоч йому неодноразово пропонували видати його твори в СРСР, йому так і не вдалося там надрукувати жодного рядка.

Помре 1967 року в м. Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк. Його тіло буде піддане кремації і згідно з його заповітом прах родичі розвіють над водами Атлантики з борту парома.

У Брукліні (Нью-Йорк) створений музей Давида Бурлюка.

У 2007 році при Олександрівській гімназії (м. Суми, Україна) створено Меморіальний музей Давида Бурлюка, а на стіні гімназії встановлено меморіальну дошку, коли на його батьківщині відзначали 125-літній ювілей поета і художника. У місті Суми функціонує також і Фонд ім. Давида Бурлюка, який досліджує життєвий шлях і творчий спадок відомого земляка.

…А тоді, року 1912 у Москві, слухаючи в кафе виступ маститого футуриста, батька футуризму і «справжнього батька» Маяковського, з яким він устиг подружитися, Олександр Вертинський мало не відіб’є долоні, аплодуючи – шалено! – епатажним рядкам Давида Бурлюка:

«Небо – труп»!! не больше!Звезды – черви – пьяные туманомУсмиряю больше – лестом обманом.Небо – смрадный труп!Для (внимательных) миопов,Лижущих отвратный крупЖадною (ухваткой) эфиопов.Звезды – черви (гнойная живая) сыпь!Я охвачен вязью вервейКрика выпь,Люди – звери!Правда – звук!Затворяйте же часы предверий.Зовы рук —Паук.

Олександр Вертинський у ті роки, що були роками його становлення і зросту (1910–1912) близько зійшовся (щоправда, ненадовго) з футуристами. Особливо, коли познайомився з Володимиром Маяковським, найбільш яскравим на той час футуристом, епатажним узагалі поетом і «батьком футуризму» Давидом Бурлюком. Після знайомства з ними – тоді він відчував у них навіть споріднені йому душі, – Вертинський стає завсідником і часто виступає у їхньому кафе. (Кафе футуристів тоді гриміло на всю Москву-матінку, і той, хто хотів мати визнання, успіх, не міг його обминути.) Виступав він здебільшого разом з Маяковським, котрий щиро (а знавцем він був відмінним!) поціновував його поезію, як і манеру виконання віршів і пісень, але, як не дивно, а футуризм як напрямок у мистецтві вплинув на його творчість ледь-ледь.

Олександр сприймав футуризм всього лише як можливість епатувати публіку (епатувати – вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм і правил), звернути на себе увагу, виділитися з маси собі подібних – не більше. Тож епатаж поету, якщо він хоче стати відомим, вкрай необхідний. А як мистецтво він футуризм просто не сприймав. Та й світ їхній, їхня філософія і творча позиція не були близькими артисту і не могли бути, адже він намагався йти у мистецтво не з чиєюсь підтримкою і не шляхом, кимось вказаним, протореним, а виключно своєю дорогою, не рівняючись на когось (чи на якийсь там гурт), а бути самим собою, оригінальним і ні на кого не схожим, тож ні від кого і не залежним. Цього правила він дотримуватиметься все своє творче життя і, як кажуть, не прогадає, воно виявиться єдино вірним. Тому й дружба його – коли він перестав захоплюватися футуризмом, – що було зав’язалася з Маяковським, швидко наче згасла, і далі кожен з них піде своїм шляхом: і він, і Маяковський. Хоча талантом Маяковського Вертинський захоплювався і високо його ставив серед усієї тодішньої поетичної братії. (Маяковський йому віддячуватиме тим самим.) Та й футуристи, на його переконання, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальні полотна і вдавали з себе «геніїв». З ними Вертинському було не по дорозі. Та й не хотів він розчинитися у їхньому збіговиську, стати одним із них. Хотів бути котом, який сам собі гуляє по дахах, а якщо й звертає на кого увагу, то лише на гарненьких кицьок.

Чи не найдовше він дружитиме з Ігорем Северянином, якого вже тоді називали «солов’єм руської поезії». Охоче ходив на його так звані «поезо-концерти», але в основному лише з точки зору естетики вірша – тут він вчився у «солов’я руської поезії». Але разом з тим був і відвертим, адже писав, що у віршах «солов’я» є справжнє почуття, талант і щирість, але йому не вистачає смаку, чуття міри і непідробності почуттів.

Можливо, він був до Северянина надто суворим, а можливо, й ні, а просто правдивим. Хоч Ігор Васильович і розпещений великою і скандальною славою та увагою публіки, але боляче сприймав ту правду.

«Соловей руської поезії» писав свій псевдонім через дефіс: як друге ім’я, а не прізвище. Ім’я ж Ігор йому було дано за святцями, на честь давньоруського князя Ігоря Олеговича, додаток «Северянин» (справжнє прізвище поета – Лотарьов) робило псевдонім близьким до «царських імен», означало місце особливої любові (як додаток «Сибіряк» у псевдонімі Д. Н. Маміна). Але згодом друге ім’я Северянин стало просто прізвищем-псевдонімом і так традиційно й закріпилося: Ігор Северянин.

Його батько був військовим інженером (виходець із «владимирских мещан»), мати належала до відомого дворянського роду Шеншиних, до яких належав і Фет. Коли «предки» розлучаться, Ігор залишиться з батьком, а після його смерті повернеться до матері в Гатчине. Освіта – всього лише чотири класи Череповецького реального училища. Вірші почав писати з 8 років. Одне з найяскравіших вражень дитинства – захоплення дівчинкою, яка і надихнула майбутнього поета. Вперше видрукував у журналі «Досуг и дело» за 1905 рік вірш (під своїм справжнім прізвищем) «Загибель Рюрика». І з того часу література стала головним смислом його життя.

А далі Ігорю Северянину так пощастило – о, боги, дяка вам за це! – як до того (та й після нього) не щастило жодному з поетів. Та ще нікому із невідомих початківців.

А сталося те, про що росіяни кажуть: «Из ряда вон выходящее!», «Не было ни гроша, да вдруг алтын!..» Справді-бо, і в найщасливішому сні таке початківцю не присниться.

А трапилося з Ігорем Северянином ось що. Оскільки він на той час був нікому невідомим, то ніхто з видавців не хотів публікувати його вірші. Засмучений поет видавав їх сам – за власні кошти, тонесенькими брошурками (від двох до шістнадцяти творінь), тиражем всього лише пару-другу десятків примірників. Годі було й сподіватися на успіх. Занепалий духом поет свої «нетлінки» роздавав друзям і розсилав по редакціях з примарною сподіванкою, що на них там звернуть увагу і він отримає відгук. Але, як кажуть його співвітчизники: «Увы!..» У відповідь – гробова тиша. І невідомість. Участь поета-бідолахи засвітила початкуючому поету. Але він уперто видавав своїм коштом ті крихітні брошурки крихітним накладом і розсилав їх, розсилав… Варто зазначити, що з 1904 по 1912 рік він видасть аж 35 брошурок! Відгуків – жодного. Вірші якогось там Северянина не привернули нічиєї уваги. Все! Як кажуть, кранти! Кидай безнадійне заняття і займайся чимось кориснішим.

І раптом… Хтось із журналістів (навіть збереглося його ім’я: Іван Наживін) привіз одну з брошурок невідомого невдахи-поета в Ясну Поляну і прочитав вірші самому Льву Толстому. Сіятельного графа і переконаного реаліста, генія російської – ба, ба, світової! – літератури дуже обурив один із «явно іронічних» опусів тієї брошурки – «Хабанера II», що починався так: «Вонзите штопор в упругость пробки / – И взоры женщин не будут робки!..» Граф розгнівався і… І за словами самого поета, сталося те, що «всероссийская пресса подняла вой и дикое улюлюканье», завдяки чому і зробила нікому до того невідомого Северянина… відомим на всю Рассею-матінку. «С легкой руки Толстого… меня стали бранить все, кому не лень. Журналы стали печатать охотно мои стихи, устроители благотворительных вечеров усиленно приглашали меня принять в них, в вечерах, а может быть и в благотворителях, – участие…» Коротше кажучи, після гнівного, «уничижительного» відгуку Льва Толстого до того невідомий поет Северянин почав різко входити в моду. Валерій Брюсов, тодішній поетичній метр, написав йому дружнього листа, інший метр символізму Федір Сологуб з власного бажання зголосився стати упорядником віршованої збірки Северянина. Ще й написав до нього передмову і присвятив Северянину тріолет, що починався рядком: «Восходит новая звезда». Потім Сологуб запросив Северянина в турне по Росії, з якого Северянин повернеться мало не генієм!

Успіх наростав, як снігова грудка, що котиться з гори. Не розгубившись, Ігор Северянин вирішив кувати залізо, поки воно гаряче і організував власний – знай наших! – літературний напрям, т. з. егофутуризм, і в його групу увійшли найвідоміші тоді поети. Разом із футуристами Ігор Северянин провів у Криму навіть олімпіаду футуризму. Успіх наростатиме аж до 1918 року, коли в Політехнічному музеї Москви Ігоря Северянина урочисто виберуть «королем поезії» – другим буде визнано Володимира Маяковського. Ось що з бідолашним поетом натворив негативний, по суті розгромний відгук, але відгук САМОГО ЛЬВА ТОЛСТОГО!!!

У ті дні, коли з ним познайомився Олександр Вертинський, Ігор Северянин нестримно радувався життю і власній удачі:

Весенний день горяч и золот, —Весь город солнцем ослеплен!Я – снова я: я снова молод!Я снова весел и влюблен!Душа поет и рвется в поле,Я всех чужих зову на «ты»…Какой простор! Какая воля!Какие песни и цветы!Скорей бы – в бричке по ухабам!Скорей бы – в юные луга!Смотреть в лицо румяным бабам,Как друга, целовать врага!Шумите, вешние дубравы!Расти, трава! Цвети, сирень!Виновных нет: все люди правыВ такой благословенный день!

Олександр Вертинський – а він умів – рідкісне, взагалі, уміння! – радуватися успіхам поетів-колег, із задоволенням декламував рядки поета Северянина, наче той успіх стосувався його самого:

Ананасы в шампанском! Ананасы в шампанском!Удивительно вкусно, искристо, острó!Весь я в чем-то норвежском! Весь я в чем-то испанском!Вдохновляюсь порывно! И берусь за перо!Стрекот аэропланов! Беги автомобилей!Ветропосвист экспрессов! Крылолет буеров!Кто-то здесь зацелован! Там кого-то побили!Ананасы в шампанском – это пульс вечеров!В группе девушек нервных, в остром обществе дамскомЯ трагедию жизни претворю в грезофарс…Ананасы в шампанском! Ананасы в шампанском!Из Москвы – в Нагасаки! Из Нью-Йорка – на Марс!

І навіть з естради читав вірші поета, що так йому припали до душі – веселі, безжурні, як свої власні:

ЗВЕЗДЫБессонной ночью с шампанским чашиМы поднимали и пели тостыЗа жизни счастье, за счастье наше.Сияли звезды.Вино шипело, вино играло.Пылали взоры и были жарки.«Идеи наши, – ты вдруг сказала, —Как звезды – ярки!»Полились слезы, восторга слезы…Минуты счастья! Я вижу вас ли?Запело утро. Сверкнули грезы.А звезды… гасли.

Подальша доля поета Ігоря Северянина вже не буде такою веселково-сліпучою і неймовірно радісною, коли його життя йому самому здавалося гімном!

Якось «король поетів» поїхав із родиною на відпочинок в естонське приморське село Тойла, а тут раптом Естонія – 1920 pік – відділилася від Росії. Це ж треба! Захоплені Російською імперією країни виривалися на волю! Ігор Северянин, сам того не бажаючи, опинився у вимушеній еміграції. А втім, почувався він у миленькій «ялиновій» Тойлі просто чудово. Тиша, спокій, благодать. Чи не щодня ходив на риболовлю, а згодом навіть почав виступати в Таллінні та в інших містах – естонці до нього ставилися прямо-таки з пошаною. Крім усього, поет тоді переживав друге своє народження – щасливий шлюб з Феліссою Круут, з якою проживе 16 років – як за кам’яною стіною. Вона створила йому ідеальний сімейний затишок (іноді навіть рятувала його від смертельної небезпеки) і затято оберігала від будь-яких житейських проблем. Тож недарма перед смертю Северянин назве своє розлучення з Феліссою у 1935 році «трагічною помилкою».

Тримався поет у зарубіжжі поза політикою (називав себе не емігрантом, а дачником) і замість політичних виступів проти Радянської влади писатиме памфлети проти вищих емігрантських кіл. У відповідь, емігранти відкинули його як поета. Але духом поет не падав, багато писав, перекладав естонських поетів, гастролював за межами Естонії – Фінляндія, Німеччина, Латвія, Чехія… І навіть почав писати автобіографічні романи у віршах. У Тойлі він, як і раніше, щодня виїздить на риболовлю, живе скромно, задовольняючись у житті якимись там крихтами. Але з часом йому стає все трудніше й трудніше. З 1925 по 1930 рік у нього не вийде жодного збірника віршів. Лише згодом з’явиться один з кращих його збірників «Классические розы», а потім знову забуття… І хоч він ще якийсь час гастролюватиме по Європі і часом матиме успіх, але видавців на свої книги йому вже не вдасться знайти. У 1940 році зізнаватиметься, що «издателей на настоящие стихи теперь нет. Нет на них и читателя. Я пишу стихи, не записывая их, и почти всегда забываю».

Різко погіршилося матеріальне становище, і поет просто бідує.

Стала жизнь совсем на смерть похожа:Все тщета, все тусклость, все обман.Я спускаюсь к лодке, зябко ежась,Чтобы кануть вместе с ней в туман…

«Король поетів», який колись так радів життю і своєму неймовірному везінню та успіхові, тихо і непомітно відійде в інший світ 20 грудня 1941 року в окупованому німцями Таллінні і буде похований на Олександро-Невському кладовищі. На пам’ятнику друзі викарбують його рядки:

Как хороши, как свежи будут розы,Моей страной мне брошенные в гроб!

Але все це – крах надій, самотина і забуття, – прийде згодом, а тоді…

Тоді в Москві тих років Ігор Северянин – некоронований король поетів!