Ваші пальці пахнуть ладаном

Це ж треба! Маяковський, сам Володимир Маяковський був у нього в заступниках, таким собі віце-королем!

Кафе футуристів, де ті футуристи уміло влаштовували бурхливі скандали, на яких росли, як на дріжджах, і яке тріщало від напливу бажаючих послухати і подивитися на них, футуристів, королів новітньої поезії…

Олександр Вертинський вже тоді не покладав на них особливих надій, вирішивши в мистецтво й поезію йти своїм, осібним шляхом, але залюбки відвідував їхні зібрання й почувався серед них, як риба у рідній стихії.

Богема непомітно почала його засмоктувати – вічні спірки, що ні до якої істини не доводили, кокаїн – це він просто обожнював. А ось кокаїнової залежності він тоді ще не відчував. А відчував себе серед обраних, на вершині касти московської інтелігенції, і радів, що його туди було допущено. До тієї касти, до якої входили знамениті письменники, художники, чиї імена у всіх були на слуху і перед якими поштиво схиляли голови молоді пошуковці визнання і слави. У ті роки він грав у маленьких студіях та гуртках невеликі ролі в модних п’єсках і навіть намагався поставити Блока на сцені. Про свого улюбленого поета пізніше писатиме, що вірші його «формують наш світ».

«У нашому світі, світі богеми, кожний щось там приховував у собі, якісь надії, марнославні задуми, невиконані бажання, кожний був різким у своїх судженнях, бравірував надуманою оригінальністю поглядів і непримиренністю критичних оцінок. А над усім цим гуляв хмільний вітер поезії Блока, що отруїв не одне серце мріями про Прекрасну Даму…» І хоч Вертинський не наслідував Блока, але його образи робили на нього такий сильний вплив, що все тодішнє сприйняття його життя було якоюсь мірою «блоківським».

Йому тоді добре йшлося.

Якось, коли він гуляв у сквері перед Театром мініатюр, що знаходився у Мамонівському провулку, очікуючи приятеля, на нього раптом звернула увагу сама Марія Олександрівна Арцибушева – господиня того театру.

Ось як про те згадує сам артист:

«– Що ви тиняєтесь без діла, молодий чоловіче? Йшли б краще в актори, до мене в театр!

– Але ж я не актор, – заперечив він. – Я нічого, власне, не тямлю.

– Не вмієте, так навчитесь!

– А скільки я буду отримувати за це? – діловито запитав я.

Вона розсміялася.

– Отримувати? Ви що? У своєму розумі? Запитайте краще, скільки я з вас буду брати, щоби зробити з вас людину.

Я миттєво скис. Загледівши це, Марія Олександрівна трохи подобріла.

– Ні про яке жалування не може бути й мови, але о третій годині ми сідаємо обідати. Борщ і котлети у нас завжди знайдуться. Ви зможете обідати з нами…

Що мені залишалося робити? Я погодився. Таким робом, моїм першим «жалуванням» у театрі були борщ і котлети».

У театрі Арцибушевої йому доручили номер, що називався «Танго». Стоячи біля куліс, Вертинський співав пісеньку – пародію на еротичний танок, що виконувався на сцені. З’явився хоч і незначний, але успіх, про тодішнього Вертинського навіть було видрукувано один – один-єдиний! – рядок в рецензії «Русского слова»: «Дотепний і манірний Олександр Вертинський».

Через рік він зробить спробу поступити до Художнього театру, але… провалиться. Хоча відбірковий тур він успішно пройде і навіть потрапить до «п’ятірки» претендентів – у його становищі це був тоді великий успіх, навіть досягнення, але… На заключному етапі конкурсу його забракує Станіславський – сам великий Станіславський! – якому не сподобається, що шукач театральної слави дуже гаркавить.

(Правда, Олександра втішало те, що сам великий Станіславський до десяти років, будучи ще й слабкою, рахітичною дитиною, не вимовляв букву «р»! А на додачу ще й букву «л». І це великий артист, геніальний Станіславський! Але згодом він переборов свій ґандж, дякуючи матері, зміцнів і став серед однолітків навіть заводієм.)

Недорікуватість, недомовність (рос. Косноязычие). Гаркавий – який нечітко вимовляє окремі звуки (найбільше «р» і «л»). Це – вада мови, яка полягає в неправильному утворенні звуків, що відповідають окремим буквам. Але гаркавість – це, як вважається, простонародна і застаріла назва дефектів вимови. Коли подібний дефект значний, мова стає майже незрозумілою, схожою на дитячий лепет. Якщо ж дефект виражений досить помірно, то можна розуміти гаркавість, тільки вона стає дещо неприємною для слуху. Буває, що неправильна вимова поширюється на всі звуки, хоча в більшості – лише на деякі.

Треба ще мати на увазі, що здатність правильно вимовляти звуки, які відповідають окремим буквам, крім належно розвинутих органів мови, залежить ще й від національних особливостей. У багатьох мовах є звуки, що абсолютно невластиві іншим мовам, і їх не вдається правильно вимовляти людині, якій ця мова чужа – хоч би вона й чудово володіла мовами. Але іноді гаркавість виявляється і стосовно деяких звуків рідної мови, переважно до р, л, далі – с, г, к, а також до деяких голосних, які вимовляються нечітко, розпливчасто. Це іноді спостерігається навіть за абсолютно правильно розвинутих органів мови. Подібна вада називається функціональними розладами. Іноді гаркавість поєднується із заїканням. Це може бути через неправильне облаштування піднебіння, язика, губ, горла, а також зубів. Деякі з них можуть бути вродженими – напр. заяча губа, розщеплення піднебіння, малорухливість язика тощо, або до цього можуть призвести різні захворювання. А загалом вона – гаркавість – різна, за ступенем і характером: в одних випадках це позначається на всій мові, в інших лише на певних звуках. Якщо ж гаркавість викликана якимось недоліком мовних органів і доступна для лікування чи оперативного втручання, така гаркавість може бути ліквідована. З часом, з віком, з розвитком дитини гаркавість може непомітно минути, але це трапляється рідко.

Така невдача хоч кого могла б підрубати під корінь – та й гаркавості, що була у нього вроджена, він аж ніяк не міг позбутися, хоч би й хотів, – але тільки не Вертинського. Не вийшло в театрі, треба спробувати в кіно. Тим більше там мова не потрібна – кіно ж німе.

Зі спогадів самого артиста:

«Невдовзі після смерті Л. М. Толстого його син Ілля Львович задумав подати на екрані кінематографа одне з оповідань Льва Миколайовича – «Чим люди живі». В оповіданні, як відомо, говориться про ангела, вигнаного небом, який потрапив у родину бідного чоботаря. Ілля Толстой ставив картину сам, і за його задумом, дія мала відбуватися у Ясній Поляні. Кошти знайшлися, акторів запросили, затримка була тільки за однією роллю – самого ангела. Виявилося, що цю роль ніхто не хотів грати, бо той ангел мусив по ходу картини упасти в справжній сніг, до того ж абсолютно голим. А зима була сувора. Був грудень.

За обідом у Ханжонкова Ілля Толстой запропонував цю роль Мозжухіну, але той зі сміхом відмовився.

– По-перше, у мене немає нічого «янгольського», а по-друге, мене не влаштовує отримати запалення легень, – відповів він.

Толстой запропонував роль мені. Із молодецтва і щоб зачепити Івана (Мозжухіна, тоді знаменитого актора. – В. Ч.), я погодився. Актори дивилися на мене як на божевільного. Їх жартам не було кінця, але я зневажливо відмовчувався, вдаючи з себе героя».

До 1918 року Олександр Вертинський зніметься в багатьох епізодичних ролях німих фільмів – «От рабства к воле», «Король без венца» та в інших. Але знаменитого кіноартиста з нього так і не вийде. Проте, як кажуть, не було б щастя, так нещастя помогло. Саме тоді, як на екрані вперше з’явиться Віра Холодна, він зазнайомиться з нею і на все життя закохається в зірку німого кіно.

А сталося се воістину доленосне для нього знайомство так.

Холодна, тоді вже доволі відома кіноактриса, хоча ще й не так шалено популярна, якою вона стане після фільму «Молчи, грусть, молчи…», іноді відвідувала кафе футуристів, де її всі знали – і господарі, і завсідники, не кажучи про модних тоді поетів Москви: Бурлюка, Маяковського, Хлєбникова, Северянина, Кручених та інших… Знаменита кіноактриса, яку вже тоді називали богинею і дивом не від світу цього, іноді й виступала в кафе на літературних вечорах, де читала своїх улюблених поетів Цвєтаєву, Ахматову, Гумільова, Блока…

Олександр Вертинський, який на той час теж уже встиг стати завсідником кафе, що хоч кому могло принести знаність та популярність – тільки треба було постійно вдаватися до епатажу та скандалів, – і кращим другом модних футуристів, не пропускав жодного фільму «Великого німого» з участю Віри Холодної. Особливо його захопив і полонив фільм «Песнь торжествующей любви» – божественний фільм! І божественний від того, що в ньому зіграла головну роль вона – ВІРА ХОЛОДНА!

Жадібно читав про неї відгуки (захопливі, з ними він погоджувався) у пресі:

«Г-жа Холодная – еще молодая в кинематографии артистка, но крупное дарование, и даже большой талант выявила она с первым же своим появлением на подмостках кинематографической сцены. Роль Елены она проводит бесподобно; глубокие душевные переживания, безмолвная покорность велениям непостижимой силы, – яркие контрасты чувства переданы без малейшей шаржировки, правдиво и талантливо…»

Він теж був такої думки про молоду кіноактрису і навіть ще вищої – хоча куди вже вище!

На той час кіноательє Ханжонкова, аби не прогоріти в умовах жорстокої ринкової конкуренції, мусило гнати стрічку за стрічкою, тож і не дивно, що за перший рік роботи в цього кінодіяча Віра Холодна знялася аж у тринадцяти фільмах. Вони один за одним виходили на екрани, й у всіх на устах було ім’я нової кінозірки: Віра Холодна! І стала вона не лише кіноактрисою, яка найчастіше з’являлася на екранах, а й – найпопулярнішою – навіть серед досвідченіших за неї актрис! Навіть серед талановитіших за неї! Хоча… Це ще як сказати, думав він, що Віра, мовляв, не найталановитіша серед найталановитіших. Вони були артистками від природи, а вона виявилась артисткою від Бога – хоч і без спецосвіти і без достатнього на той час сценічного досвіду.

У Москві шушукалися: стрічки з її участю приносять Ханжонкову чи не легендарний прибуток, адже всі в той час ходили не просто в кіно, а – «на Віру Холодну», бо тільки вона одна – так усі були певні, – могла повести глядачів у фантастичну країну чарівних мрій…

Ходив «на Холодну» й Олександр Вертинський. Вже знав усі її фільми, із заплющеними очима міг перед внутрішнім зором відтворити кожну стрічку, кожен кадр тих стрічок, адже у них знімалася така незвичайна артистка, як Віра Холодна! Він міг перед своїм внутрішнім зором відтворити погляд її чарівних і якихось неземних очей, кожен порух її обличчя, брів, губ, порухи рук, постави, голови… Коротше кажучи, він знав тоді напам’ять всі її фільми: «Песнь торжествующей любви», «Пламя неба», «Дети века», «Пробуждение», «Миражи» й інші… Всі-всі, де вона на той час знімалася.

Він уже марив нею.

Загледівши, що вона хоч іноді, а буває в кафе футуристів, і трапляється, що навіть виступає на літературних вечорах, загорівся божевільною – як сам і вважав, – ідеєю познайомитись особисто з королевою – для нього вона вже тоді була королевою. Ба, навіть богинею! Але ще не знав, як це зробити – зроду-віку він вдався не зовсім сміливим, не завжди рішучим і зграбним, а про вишукану галантність кавалера і мови тоді не могло бути – це з’явиться в нього пізніше. Але якось обмовився перед друзями, що хоче познайомитись із «самою Вірою Холодною».

Друзі нічого не відповіли, наче й не чули його бідкання, але як швидко виявиться, вони запам’ятали про його «божевільну мрію познайомитись із самою Вірою Холодною…»

І якось…

Це був звичайний літературний вечір у модному кафе модних московських футуристів. Вечір, на якому виступали вже тоді успішні й скандально відомі поети – дражнили публіку, заводили її уміло, й так же уміло вдавалися до епатажу – Бурлюк, Маяковський, Северянин і ще хтось…

Маяковський витягнув на естраду і його, тоді мало ще кому відомого шансоньє Олександра Вертинського. Він розгубився. Як загледів, що в першому ряду біля першого столика сидить з кавою вона – його королева, і чомусь невідривно на нього дивиться. І він, силоміць виведений на естраду Володимиром Маяковським і ним підбадьорений, не то проспівав, не то просто продекламував – швидше, і те, і те, – свою пісню. Проспівав, продекламував у своєму звичному стилі, у своїй несподіваній манері, що її слухачі, як не намагалися, а ні з ким іншим порівняти не моли, бо вона в нього була тільки його – оригінальна і неповторна – вже тоді. То була його «Сероглазочка», що пізніше стане – коли він підбере для неї ще своєрідніше виконання, – такою популярною. Як, між іншим, і всі його пісні.

Я люблю Вас, моя сероглазочка,Золотая ошибка моя!Вы – вечерняя жуткая сказочка,Вы – цветок из картины Гойя.Я люблю Ваши пальцы старинныеКатолических строгих мадонн,Ваши волосы сказочно длинныеИ надменно-ленивый поклон.Я люблю Ваши руки усталые,Как у только что снятых с креста,Ваши детские губы коралловыеИ углы оскорбленного рта.Я люблю этот блеск интонации,Этот голос – звенящий хрусталь,И головку цветущей акации,И в словах голубую вуаль.Так естественно, просто и ласковоВы, какую-то месть затая,Мою душу опутали сказкою,Сумасшедшею сказкой Гойя…Под напев Ваших слов летаргическихУмереть так легко и тепло.В этой сказке смешной и трагическойИ конец, и начало светло…

Він мав успіх. Кафе як забурлило, всі тільки й вигукували:

– Вертинський!..

– Вертинський!!.

– Вертинськи-и-ий!!!

Северянин навіть позаздрив тоді його успіхові. А втім, можливо, то просто йому здалося.

Розкланюючись, він устиг побачити: Віра Холодна у першому ряду, за своїм столиком, схопилася і збуджено йому аплодує…

О, боги, – майнула думка, од якої він раптом відчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вітає!.. Королева йому аплодує!.. Нарешті й він спізнав, що таке щастя!..

Того вечора й сталося.

Він раптом і збагнути не встиг, що ж у ту мить відбулося, а тільки несподівано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рідним, і лише тоді збагнув: це ж вона – королева екрана, його чарівна мрія. І себе перед нею побачив – високого, худого, по-юнацькому довгов’язого, розгубленого. (І фрак якось висів на ньому… м-м… не так.) І сам він був і ніби й… не був. Він і не він, бо збоку бачив себе, як когось іншого, чужого і незнайомого йому, який не викликав симпатій.

А позад нього Бурлюк, Маяковський, як коломенська верста, Ігор Северянин…

А попереду тільки вона – Віра Холодна.

САМА ВІРА ХОЛОДНА!

А він перед нею просто… Просто – всього лише! – Олександр Вертинський – молодий поет, такий же артист, такий же співак і такий же композитор – все, як кажуть, ще попереду. І популярність, якої він тоді ще не мав.

Побачивши перед собою так близько, – не на екрані, в реальності! – свою Королеву, САМУ ВІРУ ХОЛОДНУ, він розгубився…

Але на поміч прийшли друзі-поети.

– Віро Василівно, особисто засвідчую: перед вами – Олександр Вертинський. Справжній! – доноситься до нього бас Маяковського, од якого аж у вухах бринить-гримить, – І я, Володимир Маяковський, свідчу: Олександр Вертинський – великий поет! Повірте, Віро Василівно, я в поетах і в поезії дещо… гм-гм… розбираюся…

І з цими словами він підштовхнув його вперед – «великого поета».

Підштовхнув до неї, до Королеви, яка милостиво до нього посміхалася.

– Крім усього, ще й великий артист, якого благополучно забракував сам великий Станіславський, – насмішкувато, але все ж з дружніми інтонаціями в голосі, вигукує Давид Бурлюк і теж його підштовхує вперед, до неї, до Королеви, до самої Віри Холодної, яка так підбадьорливо-милостиво до нього посміхається.

– А ще й співак і композитор! І все в одній особі, – почувся інший голос (здається, Ігоря Северянина), і його ще раз підштовхнули.

І він нарешті опинився перед нею, перед САМОЮ ВІРОЮ ХОЛОДНОЮ, його Королевою і його Богинею. Не екранна, а стояла вона перед ним реальна, у плоті, струнка і якась легка, неймовірно гарна, з такими фантастичними очима і мило, тепло і радісно (чому радісно?) посміхалася до нього, певно, добре розуміючи стан молодого поета, артиста, співака і композитора.

Розгубившись (зроду він узагалі був несміливим і довго та вперто з тією несміливістю боровся, особливо перед жінками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:

– Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.

– Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспівала. – То це ви, молодий чоловіче, і є… Са-ашко-о?…

– Так у нас кажуть – Сашко…

– Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…

– У Києві…

– То ви з Києва? – вона ворухнулась, наче хотіла ще ближче до нього присунутись.

– Київ – моя батьківщина…

– О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарівно дзвенів її милий голос, як чарівно посміхалися її неймовірно гарні, глибокі й жваві очі. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусіди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зі мною віку. То його по-полтавському звали іноді Сашком, а іноді – ніколи не вгадаєте – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспівала вона. – Я, тоді мала, думала, що той хлопець – іноземець. Із якихось турецьких чи що країв. Так мене вразило його ім’я – Шу-урко-о…

Срібними переливами бринів її тихий сміх.

– То ви, Олександре, поете, артисте, співаче і композиторе, будете для мене – з вашої, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж із вами з України, котру чомусь всі тут називають Малоросією. Ви й справді, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А він у поетах і поезії розбирається, як ніхто інший!

– Віро Василівно, благаю… Заждіть, – прошепотів він. – Подаруйте мені ще кілька хвилин вас бачити, і щасливішої людини за мене у всьому світі не буде!

– О, то ви багато хочете – стати найщасливішою людиною у світі! Про це всі мріють, але це рідко кому вдається.

– А мені вдасться. Але з вашою допомогою, пані Віро.

Він дивився на неї так захоплено, що вона, хоч і звикла до поклонників, що завжди її оточували, відчула, як наче б губиться, що було їй взагалі не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:

– Не дивіться на мене так. Навколо нас люди, а я… я заміжня. І взагалі, що з вами?

– Ку де фудр, – прошепотів він по-французькому.

– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаєте, що це означає?

– Любов з першого погляду, що вражає, як удар грому.

– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…

– О, ні. Я сказав це і, як латиняни кажуть, діксі ет анімам леваві: сказав і полегшив цим душу. Зі мною і справді трапився «удар грому», як вас вперше побачив.

– То що ж нам тепер робити? – Вона, здається, відчула легкий неспокій.

– Але я нічого од вас не хочу…

– О, це вже легше, – зітхнула вона.

– Крім одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна мені приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, і… і більше нічого.

Вона пильно подивилась на нього – він відчув, що потопає у її великих і бездонних сірих очах – і опустила вії. І він той порух її прекрасних вій зрозумів як згоду. Холодна востаннє подивилася на нього своїми неземними – збожеволіти можна, які ж вони прекрасні! – сірими очима, протягла, як проспівала, ніжно, хоч мовби й злегка насмішкувато:

– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…

І зникла. А він довго-довго того вечора не міг отямитись. І збагнути не міг – снилося йому те, що відбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав її парфуми, що здавалися йому божественними, які все ще хмаркою стояли на тім місці, де щойно стояла вона…

Тоді ж він зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухіним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамірливі зібрання футуристів, разом питимуть вино у вільний від зйомок час у ресторанах і взагалі, займатимуться епатуванням наївної публіки.

Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тільки один народився у Пензі, Росія, а другий у Києві, Україна), тож відразу ж перейшли на «ти» і почувалися чи не побратимами, які давним-давно знають один одного. Ініціативу зближення виявив Мозжухін. Правда, хоч і був однолітком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, і його старшинство визнавав і сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час їхнього знайомства Олександр був ще нікому не відомим, а Іван – уже доволі знаним актором, яким захоплювалися у Москві.

Особливий успіх він мав у ролі графа Клермона в п’єсі Л. Андрєєва «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрі, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навіть був свій ангажемент (контракт, укладений на певний термін), про що Вертинський тоді ще тільки мріяв. До 1916 року він виступав на одній сцені з такими знаменитостями, як Радін, Полевицька, Блюменталь-Тамаріна, Дуван-Торцов – як рівний з рівними, і Вертинський іноді ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.

Він узагалі був з гумором, до всього – навіть до своєї популярності, – ставився злегка іронічно, іноді за чаркою – любив се діло, – казав:

– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генії, такі ж прості, як і всі смертні…

Підморгував, говорив своїм добре поставленим, соковитим голосом і сміявся – якось красиво, аж мелодійно.

Іван дебютував у кіно в 1909 році і відтоді кінематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професією і покликанням у світі мистецтва. І взагалі, новим життям. Про кінематограф, про «Великого німого» він захоплено писатиме: «Це моя кров, мої нерви, надії, провали, хвилювання… Мільйони крихітних кадрів складають стрічку моєї душі».

Він був від природи наділений геніальною художньою інтуїцією, що багато в чому йому замінила школу. До всього ж він відразу відчув принципову різницю між грою в кіно і в театрі. Намагався розпізнати закони мови кіно, його головні творчі принципи, засновані на «внутрішній експресії, на гіпнозі партнера, на паузі, на хвилюючих натяках і психологічних моментах, коли не все сказано, але все зрозуміло». Казав, бувало, Вертинському (для останнього це була своєрідна школа): «Актору досить щиро, захоплено подумати про те, що він міг би сказати, загорітися під час зйомок, і він кожним своїм мускулом, питанням чи скаргою одних очей відкриє із стрічки публіці свою душу, і вона зрозуміє його без жодного слова, без єдиного напису…»

Мозжухін почав свою кар’єру в студії Ханжонкова. (Про Віру Холодну, з якою часто разом знімався, відгукувався незмінно з пієтетом.) Його перший екранний успіх – фільм «Жизнь и смерть» (1914), де він убивав свою кохану, щоб набальзамувати її труп і зберегти нетлінною її красу. І хоч у тому образі відчувалася патологія, але Іван зіграв свій персонаж зі справжнім драматизмом і вперше продемонстрував на екрані здатність плакати «справжніми сльозами».

Акторський діапазон його був багатим. Вже в перших своїх фільмах він приємно вразив глядачів широтою свого обдарування, а перший успіх йому принесла роль молодого єврея у стрічці «Горе Сарри» (1913).

Тоді ж він створив блискучі за зовнішньою виразністю образи фантастичних і казкових персонажів у фільмах «Ночь перед Рождеством» (Чорт), «Страшная месть» (Чарівник), «Руслан и Людмила» (Руслан)…

Але особливе місце в творчості Мозжухіна зайняла російська класика. У 1913 році він знявся у Чардиніна в екранізації пушкінського «Домика в Коломне» – цей фільм визнано однією із кращих ранніх екранізацій Пушкіна.

Він володів блискучим почуттям гумору, мав якусь вроджену вишуканість, легкість, пластичність – це йому забезпечило успіх у комедії.

Правда, піддавшись загальному тоді патріотичному пориву в серпні 1914-го, Іван Мозжухін йде на війну – «вольноопределяющим». На той час він був уже популярним, тож відразу з’явилася серія листівок улюбленця публіки у військовій формі. Але подвигів на фронті, на щастя, він не здійснить – швидко підведе здоров’я, і артист повернеться до свого любого кінематографа.

Вже з 1915 року Іван Мозжухін – найяскравіша зірка серед зірок російського кіно. «Пікова дама» увійде в число шедеврів ранньої російської кінокласики завдяки талановитій роботі саме Мозжухіна. Коли Вертинський з ним зазнайомиться і подружиться, ім’я Івана гримітиме в Росії. Залишаючись, між іншим, у побуті все таким же простим і товариським.

А вже його робота у фільмі «Отець Сергій» за Л. Толстим буде названа видатною. Він був романтичним руським актором-трагіком (це навіть видно було і з його зовнішності), що допомагало йому створювати драматичні ролі, які всіх вражатимуть. Навіть надумані, фальшиві мелодраматичні сюжети він своїм обдаруванням піднімав до рівня справжньої людської трагедії. І саме ці ролі принесли йому визнання у кіно. Він зніматиметься більше, як у 70 фільмах лише на батьківщині і на гребені свого небувалого успіху року 1920-го емігрує з Росії (преса тоді повідомлятиме: «Уехала за границу почти вся кинематографическая фабрика Ермольева: Мозжухин, Протазанов, Дошаков, управляющий Попов, Вермель и др.»).