Ваші пальці пахнуть ладаном

Похитуючись в такт руху поїзда, згадувала, згадувала – а що ще лишається в дорозі, та ще вночі, під стукіт коліс, під спалахи на далеких темних обріях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!

Дорога довга, ніч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночі без сну, згадувала, згадувала…

Посміхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…

Авжеж, у всьому світові білому лише одна матінка її колись – як вони ще жили в Полтаві – так називала – гай-гай, коли ж то було?

Та чи й було взагалі, а чи то їй мариться-привиджується…

Полтава…

«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»

Стривай, стривай, що це їй приверзлося? Яка золота піраміда, яка змія, згорнувшись у кільце, тримає у пащі свій хвіст?

Згадала… Аж усміхнулась, як згадала. Да це ж – старий герб Полтави. Він був тоді, як вона ще була полтавкою. Такою собі новітньою Наталкою Полтавкою, тільки двох рочків од роду…

«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»

Полтава… Як музикально звучить – хоч пісню співай: Полтава, Полтава…

І вона, похитуючись на лаві в купе, все наспівувала й наспівувала про себе (душа бажала тієї пісні): Полтава, Полтава, Полтава…

«…Всупереч легендам, загадкова Віра Холодна, – писатимуть вже в наші дні, – не була ні іспанкою, ні єврейкою, ні циганкою…» Бог із вами! Цього ще не вистачало.

«Деякі шанувальники, які зітхають за предметом свого поклоніння й обожнення, померли б на місці, дізнавшись, що їхній кумир народився не під «зоряним небом Аргентини», а в Малоросії, і що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…

Бач, яка правда. Дехто був і справді певний, що таке диво може з’явитися лише «під зоряним небом» якої-небудь екзотичної Аргентини. Хоча чим вони кращі за наші українські зорі? За наш, приміром, Чумацький Шлях? У якій Аргентині, що від нас десь там чи не на краю світу (знаходиться в Південній Америці та на острові Вогненна Земля, теж край світу), такі зоряні ночі, як в Україні?

І в Полтаві, де тільки Чумацький Шлях, світло-туманна смуга повна зоряного блиску, чого вартий!

У якій Аргентині, бодай і славній піснями, є такі пісні, як в українця Михайла Старицького:

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,Ясно, хоч голки збирай!Вийди, коханая, працею зморена,Хоч на хвилиночку в гай!

Справді, в якій Аргентині є такі пісні?

А воно, те диво, назване пізніше «королевою екрана», з’явилося під зорями Малоросії – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гітарою виконує рангеру, чи тамтешній менестрель, а всього лише… малорос.

На тодішньому сленгу так «по-братньому» величали українців – малі, мовляв, роси, всього лише якісь там…

Оскільки ж мати у цього дива була росіянкою (а національність дітей у змішаних шлюбах визначають здебільшого по національності матері), то й стане вона – народжена в Україні і від українця – за національністю руською. Та й виросте і коротке своє життя проведе в Москві. Тільки рання її смерть чекатиме там, де вона народилася – в Україні.

Жив-був у Полтаві Василь Левченко. Поїхав він до Москви, столиці тодішньої імперії, на навчання, до Московського університету (словесне відділення), вдало його закінчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москві йому тоді здорово поталанило – він познайомився з вихованкою Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць, де навчалися юні дворянки і дочки заможних з 6 до 18 років, Катериною Слєпцовою.

Як водиться, між молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: єдине і на все життя.

Після закінчення навчання молоді побралися.

Весілля було скромним, швидше походило на недільний обід з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже після традиційних вигуків «гірко»), взяв гітару і, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небі, заспівав… Голос у нього виявився хоч і не сильним, але гарним, а ось пісні виявилися хоч і симпатичними, проте на його рідній мові, якої весільчани, звісно ж, не знали, а тому хоч і намагалися молодому підспівувати, та з того нічого не вийшло – московська рідня молодої не знала «малороссийского языка»… Тільки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»

Оскільки ж молодий чудово володів російською мовою і нічим від росіян мовби не відрізнявся, то на його національність за столом більше уваги не звернули – свій парень, сказали…

Вони дуже кохали одне одного – про це і через століття пишуть.

Молоде подружжя, не бажаючи ні від кого залежати, перебралося на батьківщину глави сімейства в Полтаву, де життя здавалося ситнішим – вочевидь, так воно й було, і де Василь Левченко влаштувався вчителем до міської гімназії…

Полтаві на Ворсклі тоді – 1893-го – минав 719 рік (якщо брати першу згадку про неї в літописі, хоч насправді вона значно і значно старша своїх офіційних літ).

Крім нещасливої для України Полтавської битви 1709 року, коли переміг біснуватий Петро, Полтава мала багато славних сторінок, особливо коли вона в роках 1648 – 1775-х була центром Полтавського козацького полку (взагалі терміни – полтавець і козак – нероздільні). На час народження Віри Полтава була не лише центром губернії (1893), а й значним осередком культури, освіти, мистецтва, літератури. І навіть – на початку XVIII століття – у навколишніх селах було 38 млинів, у жителів самої Полтави налічувалося 4980 бджолиних сімей – жили тоді полтавці з медом! Зі своїм медом!

У 1797 році у Полтаві була збудована приватна Полтавська лікарня І. Тишевського, 1802-го відкрита перша казенна лікарня. У губернському центрі на той час виступали відомі актори, там зароджувався український професійний театр, для якого І. Котляревський написав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника», а ще ж виступали численні кріпацькі оркестри та хорові капели. Діяли «парубоцькі громади», репертуар яких складали українські народні пісні. З Полтави запрошували до Петербурга хлопчиків-альтів та дискантів. (З цією метою до міста приїздив М. Глинка.)

Вже на початку XIX століття у місті були відкриті Полтавське повітове училище, Перша чоловіча гімназія, Полтавський інститут шляхетних дівчат, Полтавське духовне училище, Полтавська школа садівництва, Полтавський кадетський корпус і навіть Полтавська школа краснописців (каліграфів), відкрита з ініціативи міністра внутрішніх справ В. П. Кочубея. Зі згаданих навчальних закладів вийшло чимало вчених, діячів культури: український письменник І. Котляревський, уродженець Полтави російський поет М. Гнєдич, український письменник В. П. Гоголь-Яновський, російський письменник І. Мартинов, академіки Остроградський, Мокрицький, поет-байкар Л. Глібов, письменник Стеблів-Камінський, вчений і громадський діяч М. Драгоманов, український письменник і театральний діяч М. Старицький, скульптор Л. Позен, російський художник і генерал М. Ярошенко, фізик М. Пальчиков, у Полтавському повітовому училищі навчався М. Гоголь, там працювали викладачами Л. Боровиковський і Г. Бодянський і багато інших діячів.

Кількість мешканців на час народження Віри Левченко в Полтаві сягала 54 тисячі. У місті діяли чотири ярмарки – Іллінський, Миколаївський, Воздвиженський, Всеїднівський. У 1870 році почала діяти залізниця Харків – Миколаїв, яка з’єднувала Полтаву з Москвою, і вже почалися перші організовані страйки залізничників.

Тоді ж у Полтаві діяли гімназії – державні, приватні, чоловічі і жіночі. Вони поділялися на класичні, реальні, військові, учительські, комерційні. Здебільшого 7-класні (8-й клас – педагогічний). На першому плані були класичні мови – латинська і грецька. Викладалися також Закон Божий, російська, французька і німецька мови (але не українська – в Україні!!!), математика, фізика, історія, географія, малювання, співи, гімнастика, військова справа. (У жіночих гімназіях – рукоділля, танці.) Гімназії мали навчальні кабінети, бібліотеки, природно-історичні, географічні і фізичні кабінети.

Перша чоловіча гімназія була відкрита 1808 року, жіноча – Маріїнська у 1860-му (на 1916 рік на Полтавщині діяли 34 гімназії, у самій Полтаві – вісім).

Тож коли випускник Московського університету, корінний полтавець Василь Андрійович Левченко з молодою дружиною потягом Москва – Полтава прибув на батьківщину, місце викладача в гімназії йому одразу ж знайшлося.

5 серпня – коли ночі були зоряні-зоряні, і справді у Полтаві, як співатиметься у пісні Миколи Старицького, ночі «ясні, хоч голки збирай», а дні сонячні, світлі, 1893 року у Левченків – Василя і Катерини – народилася первісточка, яку назвали Вірою, гарненьке немовлятко, дівчатко повненьке, міцненьке. (Про таких немовлят в Україні казали: як крем’яшок.)

Батько Василь був неймовірно радий.

Як була теж неймовірно рада і молода мати Катерина.

Вони дуже кохали одне одного, а обоє разом і свою крихітну, дещо, правда, опецькувату донечку. Василь Левченко крім гімназії більше ніде не бував. Відчитає своє і бігом додому. До коханої дружини, до коханої донечки.

Жили дружно, але… Ні, не сказати, що бідно, проте – скромно.

Скромно, але щасливо.

Зайвих коштів не було. Учительського жалування, що його отримував Василь Андрійович, працюючи викладачем Полтавської гімназії, не вистачало постійно. Доводилось давати приватні уроки. Але й це крихти. Тож навіть тримали студентів-столовників – так звали тих, хто харчується в кого-небудь за окрему плату.

З підробітком лише якось зводили кінці з кінцями. Але, попри все, жили дружно, в злагоді. Дочка зростала, оточена любов’ю.

Коли б на той час жив та був Микола Свидюк, і коли заспівав би він свою знамениту «Доня моя, донечка», то разом з ним співав би – голос він мав добрий! – і Василь Левченко:

Моє сонце, моє небо, моя доня,Моя радість, моя втіха,моя доля.Зустрічають тата крильця-рученята,Зорі-оченята, оченята-зорі.І немає на землі ні біди, ні горя.Дівчина-перлинка,Золота краплинка,Весняна росинка,Літнє моє сонечко,Доня моя, донечка…

Співав би цю пісню від душі і в радощах Василь Левченко, коли б пісня була на той час. І був би певний, що ця пісня створена про його доню-донечку Вірусю та про нього, найщасливішого в світі батька…

І що з того, що в дитинстві дівчатко-курчатко Левченків вважали не від світу сього – воно могло годинами дивитися в люстерко і розмовляти само з собою. Але на ті дивацтва маленького дівчатка не звертали уваги.

Вважається, що ні батько, ні мати не відзначалися якоюсь особливою вродою – були люди як люди. А ось донечка їхня змалечку викликала до себе увагу – завдяки своїй зовнішності. Темні кучерики, великі, злегка сумовито-печальні сірі очі, ніжний овал гарненького личка… (А втім, всі дітки народжуються міцними й гарненькими – особливо для їхніх батьків.)

Змалку Вірунька відзначалася добрим апетитом, була повненькою й пишненькою, тож матінка ласкаво називала її «полтавською галушкою».

Ох ті знамениті полтавські галушки!

Трудно знайти полтавця (справжнього полтавця!), що тоді, що тепер, який би не любив галушок.

Знамениті полтавські галушки! Можна про них і пісні співати, і оди складати і… І панегірики в першу чергу – так їх любили полтавці. І пісень-балад-панегіриків – вони цілком заслуговували. Недарма ж полтавців жартома називали галушниками!

Та й що б, здавалося, таке – галушки? Різані або рвані шматочки прісного тіста, зварені на воді або на молоці. Це була улюблена їжа полтавців – їх наколювали на шпичаки, а юшку сьорбали ложкою. Повненькі, пухкенькі, вони йшли за милу душу. Очевидно, й донечка Левченків була змалечку повненька, пухкенька, біленька, як здоба, що її мати-росіянка і звала на місцевий лад галушкою.

– Галушечка ж ти моя, – гуцикала і обціловувала донечку.

Та й любили Левченки галушки – в Полтаві ж бо жили!

Повніла й гарнішала Вірунька Левченко на полтавських галушках і любила їх – гам-гам (так просила). Мати її, корінна росіянка, опинившись з чоловіком у Полтаві, і сама призвичаїлась до української кухні взагалі, і до галушок зокрема.

Ось так і жили в Полтаві Левченки – Катерина, Василь і маленька Віруся.

Жили – не тужили, в любові та злагоді, в тихій зеленій Полтаві на березі світлоплинної в кучерявих вербах Ворскли, до якої часто влітку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батьківщині він всим захоплювався) вигукував Василь Андрійович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарівніша річка України, в літописах згадується ще за 1105 рік!

На мілководді чи між кучерявими вербами задумливо ходили довгоногі і довгодзьобі лелеки. Загледівши їх, Вірунька завмирала – захоплена і вражена. Оченята її ставали аж круглими від подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, від тюркських слів ворьс – білий і кул – вода. Себто Ворскла – це Біла вода.

Вона в річці й справді здавалася білою.

– Ворскла – біла вода! – підстрибувала Віруся і ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дівчатко і знову завмирали, певно, думаючи свої віковічні думи.

– У Ворсклу впадає теж гарна річечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От від неї й виникла назва міста – Полтава.

Тапер лелеки повернули голови на батьків голос, і здавалось, що слухали його уважно.

– Лелеки мудрі, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми їхньої мови не знаємо…

– Ну й вигадник ти, Васильку, – сміялася мама, і батькові було гарно від того, що мама назвала його так по-українському – Васильком.

Батько захоплено біг до кручі (він усим захоплювався, особливо світом, який їх оточував) і повертався з квіточками, що їх прозивали васильками.

– Як і тата! – вигукувала Віруня.

Васильки були пахучі, аж у голові од них приємно чманіло.

А батько, як вони сиділи під вербами, тихенько наспівував:

Ой піду я до млина,До дірявого,Чи не найду ВасиляКучерявого.Ой піду я до млина,До дрантивого,Чи не найду ВасиляЧорнобривого…

Того року, як народилася Віра, помер український поет Володимир Александров, автор популярної пісні про гарбуза. Василь Андрійович, повертаючись з гімназії, ледь переступивши поріг, весело декламував:

Ходив гарбуз по городу,Питаючи свого роду:«Ой, чи живі, чи здоровіВсі родичі гарбузові?»

Вірунька – це вже як підросла й навчилася ходити, – дріботіла навстріч батькові, весело вигукуючи:

– І живі, і здорові – всі родичі гарбузові!

(Те, що дочка маленькою знала кілька слів українською і вживала їх, дуже тішило батька, який у рідній Полтаві відводив душу, охоче спілкуючись з одноплемінниками рідною мовою.)

А ще Василь Левченко любив приймати гостей, і гості у них ніколи не переводилися. Особливо на Свят-вечір, коли готували дванадцять страв.

А ще батько любив поїсти всмак. І матінка теж любила, а вже від них і Вірунька отримала свій добрий апетит.

Їжа в українців споконвіку поділялася на щоденну і святкову. У щоденній переважали хліб, пиріжки, книші, варені страви з борошна – вареники, затірка, локшина, лемішка, галушки та ін., – а також каші – гречана, ячмінна, пшоняна.

Господинею за столом була картопля (Катерина полюбляла деруни), капусняк і особливо – борщ. Знаменитий український борщ, що його так любили всі Левченки. Не цуралися і сала, ковбас та особливо кендюха, різну смаженину готували.

До святкових страв варили холодець, готували м’ясну печеню.

Головними святами були Свят-вечір, Різдво, Новий рік, Хрещення. На Свят-вечір готували сім, дев’ять чи дванадцять страв. Обов’язковими була кутя, узвар із сушених фруктів.

– Як їмо на Свят-вечір, – казав бувало батько, – так і проживемо увесь рік…

Вірунька стрибала і ляскала в долоньки:

– Свят-вечір!.. Свят-вечір!!!

Вечір той сприймала за ласкавого дідуся з білою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеїди» Котляревського про страви українські:

Тут їли різнії потрави,І все з полив’яних мисок,І самі гарниї приправиЗ нових кленових тарілок;Свинячу голову до хрінуІ локшину на переміну,Потім з підливою індик;На закуску куліш і кашу,Лемішку, зубці, путрю, квашу,Із квасом медовий шулик.І кубками пили слив’янку,Мед, пиво, брагу, сирівець,Горілку просту і калганку,Куривсь для духу яловець…

Росло материне і батькове сонечко тихою, мрійливою дитиною – здебільшого її й чути не було. Гралася з ляльками, що їх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомоніла з ними, як із живими істотами (а втім, вони були для неї живими, тільки й того, що не вміли розмовляти) – всі ляльки були, звичайно ж, її донечками-янголятками, а вона була їм мамою.

Товариство ляльок – то був її світ, у який вона нікого стороннього не пускала, світ, у якому тільки вона була господинею і повелителькою, на кшталт королеви з казкового королівства.

Змалечку Віруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала її цокотушечкою), її дзвінкий тоненький голосок із срібними переливами не вмовкав і на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своїми, тільки їй відомими і для неї важливими справами, тож ніколи не сиділа, а все, як казала її нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухій соломі!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаєш!..»)

Як не гомоніла, то наспівувала, як не наспівувала, то гомоніла, але ніколи не мовчала – з усіма, хто її оточував (чи з тим, що її оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусіди), з хатніми речами… Підходила до столу – розмовляла зі столом, сідала на стілець, обзивалася перед тим до стільця як до живої істоти; умивалася – з водою, набравши її в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомоніла, до рушничка цокотіла…

У двір вибігала – віталася з кожною квіткою чи билинкою, з сонцем і навіть з вітром. Не могла мимо пройти будь-якої речі, аби не забалакати до неї, не поцікавитись, як вона… І прислухалася, що вони їй у відповідь говорять. (Була певна, що речі не лише говорять, а й навіть чула їхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбільшого її співбесідника, чи собаку в дворі, курей… З ластівками щебетала наче б по-їхньому, по-ластів’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, із сороками сорочою мовою стрекотіла…

А найбільше любила говорити зі своїми іграшками і, особливо, з ляльками – їх вона ставила вище за всіх у тому світі, що її оточував, і в якому минали дні її маленького життя…

А коли на мить задумувалась – починала співати. Навіть не знаючи пісень, співала – про все, що бачила навколо себе – отаке було дівчатко.

Як би склалася її подальша доля – залишися вона в Полтаві – невідомо. Тож і гадати не будемо. Умовний спосіб тут не годиться.

Хоча зрозуміло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтаві та поступила б учитися до Полтавської жіночої гімназії. Можливо б, і до тієї, у якій викладав її батько, і тоді б її звали вчителевою донькою.

Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтаві виростало багато гарних дівчаток і вже панянок. А втім, у Полтаві (як і в Україні взагалі, що тоді називалася якоюсь там Малоросією, що, мовляв, ще не доросла до Великої Росії) багато зростало чорнобрових і чорнооких та карооких дівчаток і русявих теж – із синіми-синіми оченятами. І всі вони були гожі. Виросла б серед них і донька викладача Полтавської гімназії Василя Левченка та його дружини, яку на той час по-вулишному прозивали москалькою. Або – московкою, адже вона була не просто з Росії, а з Москви, а Росія довгий час серед українців йменувалася Московією, Московщиною. Термін «кацап» («кацапочка») – зневажлива назва росіян, тоді хоч і був у ходу, але все ж не ніс у собі щось образливе. Кацапами називали росіян за їхню національно-етнічну приналежність (як росіяни називали – на жаль, і досі вперто називають українців хохлами). Але Вірину матір звали москалькою, і сама Віруня якийсь час походила в москалечках… Хохлушкою її ще називатимуть і в Москві – коли у неї (на перших порах московського життя) іноді прохоплюватимуться українські слівця. Але не ображалася. Горда була, що вона – хохлушка. Хоч іноді й уточнювала:

– Я – полтавка! Бо з Полтави. Але мене там звали москалькою.

Чи виросла б із неї нова Наталка Полтавка – не будемо навіть гадати.

Та й скільки вона там устигла прожити в Полтаві, на батьківщині свого батька – всього два рочки-годочки із тих 26, що їх відпустить їй немилосердно скупа доля.

У 1895-му, коли їй виповнилося два роки, з Москви прилетіла сумна звістка: помер її дідусь по матері. Овдовіла бабуся – мати її матері – так пояснили Вірусі, – яку звали Катерина Володимирівна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слізно! – дочку та зятя з онукою переїхати до неї в Москву на постійне проживання.

«Не гоже мені самій у пустих хоромах жити-нидіти і смерті своєї дожидатися, – писала. – Як захворію – води нікому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – і вам, і мені, і родичі наші всі тут, у Москві-матінці, коли буде потреба – не відмовлять, допоможуть гуртом і поставимо вас, молодих, на ноги…»

І був у тому свій резон – Василь Андрійович звільнився з посади викладача Полтавської гімназії, сподіваючись таку ж роботу знайти і в Москві (він викладав словесність), і Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при підготовці до переїзду метушня.

– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!

Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!

І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.

– До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.

– Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.

– І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!

– Для мене вона буде чужиною.

– Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

– Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.

Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:

Но вот уж близко. Перед нимиУж белокаменной Москвы,Как жар, крестами золотымиГорят старинные главы.Ах, братцы! как я был доволен,Когда церквей и колоколен,Садов, чертогов полукругОткрылся предо мною вдруг!Как часто в горестной разлуке,В моей блуждающей судьбе,Москва, я думал о тебе!Москва… как много в этом звукеДля сердца русского слилось!Как много в нем отозвалось!

Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.

Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.

– Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…

– Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?

– Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.

– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.

– Навіть кулик, і той своє болото хвалить. А Полтава – це таке місто, таке…

– Яке це – таке?

– Найкраще у світі. Принаймні для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву і подався б до своєї тихої Полтави на замріяній Лтаві.

– О!.. А я при чому, Васю?

– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарілася і в ту мить ставала гарною. – Тобі в Москві любо жити, бо це ж батьківщина твоя, ти тут народилася і виросла, а мені – в Полтаві. Бо я там народився і виріс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе мені життя – не життя. Ти у Москві, то і я мушу жити у Москві – аби лишень біля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пішки б подався до своєї Полтави!