Ваші пальці пахнуть ладаном
Але, попри все, були й деякі успіхи окремих робіт Чардиніна. «Створення справді національного українського кіномистецтва вимагало притоку художників, які виросли в Україні і були пов’язані з українським народом». І ось «Комуністична партія України поряд із залученням досвідчених кіноспеціалістів із РРФСР докладає багато зусиль для створення власне своїх національних кадрів. Тоді в українську кінорежисуру приходять досвідчені політпрацівники Червоної армії, театральні режисери, початкуючі письменники і журналісти, в тім числі й скульптор І. Кавалерідзе. Кілька фільмів ставить відомий на той час театральний діяч Лесь Курбас. Для створення художніх фільмів активно залучаються і відомі, і молоді артисти українських театрів. Амвросій Бучма бере участь у створенні вісімнадцяти німих фільмів, виконуючи у них центральні ролі – Тараса Шевченка, Тараса Трясила, Миколи Джері, беруть участь в кінопостановках Ю. Шумський, Н. Крушельницька, у фільмі «Остап Бандура» знялася видатна українська актриса Марія Заньковецька.
Екранізується українська класика (твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Сосюри і тогочасна проза), багато знімається фільмів, присвячених подіям недавньої Громадянської війни в Україні. Але, «на жаль, більшість цих фільмів не піднімалися над рівнем поверхових детективів, що відображували революційну боротьбу трудящих як вервечки цікавих пригод».
Але траплялися й значні успіхи, хоча б такі, як фільми «Два дні» (постановка Г. Стабового) та «Ночной извозчик» (Г. Тасіна). Обидва фільми, як вважалося, були близькими за темою «Матері» Зархі-Пудовкіна: прозріння темної, відсталої людини під впливом революції.
З рецензії на фільм «Ночной извозчик»:
«Одеса. Роки Громадянської війни. Місто захоплене білими. У старого – нічного візника Гордія Ярощука (його грає А. Бучма), глибоко аполітичної людини, заарештовують дочку. Як виявляється, вона вела підпільну роботу.
За наказом офіцерів-контррозвідників Ярощуку доводиться везти її разом з конвоїрами в контррозвідку, потім у морг. Біля входу до моргу заарештовану убивають. Вражений старий повний нестямної ненависті до вбивць і до білогвардійців. Через кілька днів йому знову доводиться везти тих таки офіцерів з арештованим товаришем його загиблої дочки, теж приреченим на смерть. І тут розігрується найсильніший епізод фільму. Старий знавісніло поганяє коней, і коляска летить вулицями нічного міста. На крутому повороті арештований вистрибує з екіпажа. Офіцери вимагають зупинити коляску. Але Ярощук ще лютіше жене коней, коляска ще стрімкіше летить асфальтом. Попереду – знамениті одеські сходи. Коляска із шаленою швидкістю котиться вниз сходами і вщент розтрощується. Разом з нею гинуть і нічний візник, і його вороги…»
І далі зазначається, що незважаючи на кількісну більшість фільмовиробництва, українська радянська кінематографія на протязі перших років свого існування була українською лише за територіальною ознакою і частково – за тематикою і матеріалом. Але вона не могла бути українським національним кіномистецтвом по духу і стилю – такі фільми могли зніматися (і знімалися) і в інших союзних республіках, де відбувалася Громадянська війна, а діючі особи могли бути легко замінені персонажами інших національностей.
І тільки з появою в Україні Олександра Довженка, видатного художника і засновника українського кіномистецтва, наші фільми нарешті стали і по духу, і по стилю українськими.
Це ж треба, я – 1936 року народження – ще застав німе кіно, що його ще «крутили» по селах, хоч звукове з’явилося – а отже, й припинилося німе, – років за п’ять до мого народження.
До нас у село Заїчинці, що на славній Полтавщині, у ті роки, невдовзі по закінченню Другої світової, кіно привозили раз чи двічі на місяць круторогими волами (тоді ще навіть воли були!). З автотранспортом у селах у той час було сутужно: якщо мав колгосп машину-другу, це ще й добре. Два кастровані бики, як не вельми поштиво називають волів, бо це ж не окрема порода, неквапливо ремиґаючи, флегматичні й ліниві (а втім, куди їм, кастрованим, спішити?) одного дня входили в село, тягнучи воза, на якому сиділи кіномеханік та його помічник, виднілися ящики з проекційним апаратом та коробками зі стрічками кіно, та ще стояв маленький двигунець – на тодішньому сленгу «движок», що, працюючи на бензині, через динамомашину подавав для проекційного апарата необхідний струм – село не було у ті роки електрифікованим…
Воли тягнули воза до клубу – ним правила колишня хата репресованого у 1937 році сільського попа (тоді ж зруйнували в нашому селі й прадавню церкву, де вінчалося і відспівувалося не одне покоління моїх земляків). Перегородки з довгої хати були викинуті, рядами закопали стовпці, а до них прибили нестругані обаполи, що правили за сидіння, де ми з нетерпінням і всідалися в очікуванні кіна… Якщо, звичайно, мали копійчину, щоб купити вхідні квитки…
І доки воли, ремиґаючи, пленталися до клубу (вони вже знали до нього дорогу), село облітала звістка: кіно привезли, і увечері «будуть показувати…»
Сьогодні увечері буде КІНО!!!
Увечері мої односельці – і я з ними, – малі й старі, від першокласників до стареньких бабусь, які, позапинавшись барвистими святковими хустками та опираючись на ціпочки, простували до клубу… Кіно дивитися.
А далі процитую кілька абзаців із автобіографічної трилогії «Веселий смуток мій» (Київ, 2007):
«Кіно у ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоч крутили в основному або старі довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті Радянською армією у німців у якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за спасибі! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім йшли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки запиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходилися до клубу, тримаючи в пригорщі пожмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!» – тільки й чулося в селі… Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сарая, званого клубом, до самого вечора. По-перше, всіляких блискучих штучок у кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, скільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку «движка», щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Без білетів пускали й тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники».
Коли ми всідалися в клубі (у колишній попівській хаті) – ті, кому пощастило вдома роздобути рубля, – то з нетерпінням чекали початку, як найбільшого дива. Ми ще не знали, яке буде кіно – «нормальне» (себто звукове) чи німе. Якщо німе, в пітьмі клубу в один голос чувся мало не розпачливий зойк: «Німе-е-е…» Але швидко про те й забували – фільм, хоч і німий, теж хутко брав нас у полон, в обійми своїх чарів… Тільки чути було, як по той бік стрекоче-гуде «движок». Скільки фільм мав частин – від десяти й бувало (якщо кіно «довге») до п’ятнадцяти, – стільки й було антрактів, коли в клубі спалахувало світло і механіки переміняли бобіни зі стрічками, – одну виймали з проекційного апарата – він був один, а другу навзамін ставили, знову гасили світло і далі крутили кіно, і ми знову поринали у його чари. І так разів десять-п’ятнадцять чи й більше на протязі демонстрації фільму! Але ми до тих антрактів звикли і вважали, що так і має бути…
А одного разу, пригадую, – не знаю, з якої нагоди, – в село заскочила вантажна автівка – т. з. «полуторка» (себто півторатонка) і привезла кіно за спасибі…
Машина зупинилася на вигоні, відкрили у неї задній борт, а там на столику стояв проекційний апарат, а нижче – «движок». Як добре стемніло – десь після десяти, коли вже густі сутінки накрили село і на небі висипали зорі, – з «полуторки» прямо на стіну ближньої до вигону хати й пустили кіно.
Ми, глядачі – діти й дорослі, – повсідалися поперед машини на траві, й почалося дійство. За давністю літ не пригадую, як кіно називалося і про що саме воно було. Та, власне, то був не один якийсь фільм, а кінозбірник кількох короткометражок. Всі вони були давні-давні, стрічки вже стерлися від того, що їх крутили роками, але зображення ще якось можна було дивитися. До всього ж, фільми були німими. Ми аж розчарувалися, що кіно німе, але… Як відомо, дарованому коневі у зуби не дивляться. Хоч і німе кіно, але ж привезли його нам дивитися за спасибі. Ми сиділи на траві, на моріжку, а хто й посеред вулиці, де проїжджа частина, а позад нас на машині з опущеним заднім бортом торохтів «движок», а з проекційного апарата у темінь бив промінь яскравого світла, несучи прямо на глуху стіну сільської хати німе кіно.
Було темно, на початку дванадцятої ночі, над селом висіли яскраві зорі, широкою рікою простирався срібний Чумацький Шлях, десь гавкали собаки, а на стіні хати безгучно йшло німе кіно, і ми були ним захоплені. За відсутністю «кращого кіна». З того збірника німих кінофільмів ми бачили якесь невідоме нам, селянам, «городське життя». Герої були, певно, панами, бо так гарно зодягнені і вирішували вони свої справи у квартирах, що були схожі на палаци.
Запала в пам’ять лише одна короткометражка. До пишно вбраної дами з високою зачіскою зайшов якийсь чоловік і, розкриваючи рота, щось гаряче їй говорив, у чомусь її переконуючи (на екрані з’явився напис: «О, милая, я люблю вас!..»), потім він опустився перед дамою на коліно, бив себе в груди рукою і все казав їй, як він її кохає – про це ми здогадувалися. І тут до кімнати вбіг ще один чоловік – як швидко виявиться, «муж» тієї дами… Ах, ах!.. (На екрані з’явився напис: «Какой пассаж!»)
Він і накинувся на даму… (На екрані вигулькнув напис: «Изменница! Змея коварная!.. Я тебе верил, а ты… ты…) Та «змея коварная» у відчаї заламувала руки і про щось клялася своєму чоловікові. Мабуть, у вірності… А той, схопивши якогось дрюка, кинувся на коханця своєї дружини (на екрані напис: «Смерть тебе!.. Смерть!!!»). Він бігав за коханцем, а той бігав чомусь по колу і все крушив своїм дрюком у тій квартирі, аж черепки летіли!.. А дама – «змея коварная» – заламувала руки і щось кричала в істериці…
Ми на траві потішалися, реготали, дивлячись на ту метушню на стіні сільської хати…
Потім закрутилася якась друга кінострічка, ще темніша й добре пошкрябана. І на екрані з’явилася гарна-гарна молода жінка, з очима, що від них не можна було одірватися.
Вчителька, яка сиділа збоку мене на ослоні (його завбачливо винесли з хати для такої категорії глядачів), раптом сплеснула руками й вигукнула (навіть згадавши Бога, що було рідкістю для вчителів):
– Боже!.. Та це ж… Це ж Віра Холодна! Сама Віра Холодна, королева екрана!..
Так я малим сільським хлопцем вперше почув це ім’я – Віра Холодна.
Не пригадую про що була стрічка, потемніла і напівстерта, але та загадкова, якась бентежно-хвилююча і таємнича жінка, гарна-гарна, з печальними очима, наче заворожила нас, і від її чарів я довго не міг звільнитися… (А втім, і не хотів звільнятися.) Вона навіть снилася мені… Звідтоді й назавжди закарбувалася вона у моїй тоді ще дитячій пам’яті… Я пізніше при нагоді питатиму у вчителів, а хто така Віра Холодна, але так нічого конкретного не дізнаюся. Хіба що кілька слів про те, що колись була (розповідь звучала як казка) у дореволюційному кінематографі така знаменита кіноактриса, загадкова і таємнича Віра Холодна, що так рано загинула (розповідали, що загинула) в якійсь незнаній мені Одесі… Двадцять з чимось літ тому…
Вродливішої, незвичайнішої і загадково-таємничішої жінки, як та, котру я побачив у німій стрічці на стіні сільської хати, і яка звалася Вірою Холодною, я більше у своєму житті не зустрічав – ні в кіно, ні в реальному житті. Та й не міг іншу таку зустріти, коли вона – Віра Холодна – одна-єдина у світі білому. (Хоча в принципі, кожна жінка – якщо вона справжня жінка! – має бути єдиною у світі білому і, звичайно ж, твоєю. «Ми, жінки, за своєю суттю все ж янголи. Просто коли нам обламують крила, нам доводиться літати на мітлі», – запише якось в Інтернет-щоденнику одна вельми популярна і вельми успішна російська модель Руслана К., яка у 21 рік свого молодого життя зненацька накладе на себе руки в Нью-Йорку і добровільно піде в інший світ на гребені свого успіху та фінансових статків. Потім її друзі скажуть: «Вона повірила, що, будучи янголом, водночас може літати і на мітлі, тільки в потрібний час її під рукою не виявилося…» Але це вже інша тема.)
Більше я Віри Холодної не бачив, – на екрані, звичайно. Та й хіба тільки я? Хто із нині сущих знає-пам’ятає Віру Холодну, коли ніхто із нині сущих не бачив її на екрані у давніх красивих мелодрамах німого кіно, яке сьогодні здається анахронізмом…
Та й уціліло лише п’ять коротеньких стрічок з її участю – із більш як півсотні фільмів, у яких вона знімалася. Хто їх сьогодні може побачити (чи бачить) – хіба що лише спеціалісти, історики кіно.
А ось легенда про Віру Холодну, загадкову, таємничо-незбагненну, та її дивні очі, вроду її незвичайну, і сьогодні жива.
І завтра-позавтра житиме.
Та ще з матеріальних свідчень її існування у цьому світі залишилось лише декілька десятків метрів затертої плівки…
Але правда й те, що на них спливають, як із небуття, як з іншого світу, для нас недосяжного, «чарівливі очі Віри Холодної», що всіх, хто у них хоч раз загляне, проймають до глибини душі…
Частина друга
Під зорями Аргентини?…
Та ні ж бо – «полтавська галушка»
Ці рядки належать українському поетові Анатолію Косматенку. Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.
На Полтавщині – шістнадцять. Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця, і справді, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно…
Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).
Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.
А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.
А як серйозно, то мова у нас зараз має піти про Полтаву, про ту Полтаву – єдину у світі білому! – у якій народилася, зростала маленькою наша Віра…
Отож – про неї, про Полтаву, про мою землячку…
У серпні 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловік її, прапорщик 5-ї Західної армії, важко поранений під Варшавою і перебуває в госпіталі чи не в критичному стані, Віра Василівна відразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловіка.
Близькі застерігали: подорож неблизька і небезпечна. До всього ситуація на фронті швидко змінюється, російські війська терплять поразку за поразкою і відступають, відступають…
Поповзли чутки навіть про здачу Києва і відведення військ за Дніпро, тож легко буде в дорозі опинитися на зайнятій ворогом території й потрапити в полон. Та й госпіталі змінюють свої місця розташування – сьогодні тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Віра стояла на своєму.
– Я дружина офіцера. До всього ж ще, сподіваюсь, і патріотка. Володі тяжко, і я мушу бути біля нього. Сестра Володі, моя зовиця, працює сестрою милосердя на фронті, а я хіба гірша?
Взяла відпустку в Ханжонкова на цілий місяць (Ханжонков довго не хотів давати її – зйомки, – але Холодна наполягла) і спішно виїхала на фронт. У газетах писатимуть, що її «владно покликав обов’язок патріотки, дружини руського офіцера-героя».
– При чому тут… красиві слова? Я їду до свого чоловіка, – обурювалася Віра Василівна, бо не терпіла пишномовності.
Було, як за Блоком, чомусь подумалось їй, коли поїзд залишив Москву:
Вагоны шли привычной линией,Подрагивали и скрипели:Молчали желтые и синие;В зеленых плакали и пели…Вагони пасажирських поїздів в імперії були різних кольорів (аби пасажири, як ті цвіркуни, знали свої припічки) – жовті та сині – для власть імущих та для превосходительств і заможних, а зелені – для решти підданих імперії.
Просто і зрозуміло: пасажири жовтих та синіх вагонів ніколи не їздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синіх. Так зберігалася в імперії «рівність».
Все за тим же прислів’ям: знай, цвіркуне, свій припічок!
Віра Холодна їхала відповідно до свого статусу – в синьому: фіранки на вікнах, м’які килимові доріжки, все блищить і сяє, вишколені провідники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…
Пасажирів – хоч вагон і заповнений, – не видно й не чутно. Лише якісь високоповажні тіні, м’які, скрадливі кроки, тихий напівшепіт, неспішні, сановиті поклони, і всі зникають за дверима купе. Кричи – ні до кого не докричишся, благай – ніхто й не вигляне…
Попутники всі всуціль можні-вельможні, респектабельні, з дорогими валізами з крокодилячої шкіри, що їх несли слуги, моноклі, золоті ланцюжки від годинників на солідних черевах…
Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й співали» – лише в зелених…
А в жовтих та синіх – тиша така, що здавалось, і самого руху поїзда не чутно, навіть стукоту коліс об рейки…
Віру Василівну провела у вагон вірна Глаша – дебела, вища на голову за всіх на пероні, вона владно й велично йшла попереду своєї господині, несучи валізу та прокладаючи їй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на пероні і голосом околоточного наглядача покрикувала:
– Ану, гражданє, з дороги! Кому кажу – осаді! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матінка рідна не впізнає! Не бачиш, кого веду? На війну їдемо, щоб її трясця взяла!..
І всі перед нею сахалися, утворюючи прохід.
Коли у вагоні влаштувала свою господиню, ще запропонувала:
– Піду зараз та скажу, щоб усі це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцію (інфекцію) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.
– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?
– Так надійніше, пані. Ніхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надійності. Не буду ж я всім казати: гражданє, у цім вагоні, значить, їде сама Віра Холодна.
– Тссс, – озирнулася Віра Василівна. – Не згадуй мого імені. Ще набіжать сюди усілякі любителі.
– Набіжать, Вipo Василівно, їй-бо – набіжать. Аби подивитися на Віру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна їде – мимо дверей цих як на крильцях пролітатимуть…
Глашка, звичайно ж, мала рацію. Стовпотворіння буде, як дізнаються, що в цьому купе цього вагона їде Віра Холодна.
А тому Холодна їхала майже інкогніто.
Остерігалась, бо навчена вже була остерігатися.
Досить пасажирам дізнатися, що в такому-то вагоні такого купе їде Віра Холодна – сама Віра Холодна! – як у той вагон до того купе почнеться таке паломництво пасажирів, які у своєму захопленні наче здоровий глузд втратять, що мало не покажеться. Невідомо, чи й сам вагон уціліє. А чого вже їй за довгу дорогу доведеться зазнати!.. Тому, знаючи це і остерігаючись повсякчасної любові до неї, їхала під вигаданим прізвищем.
Аби хто не впізнав бува (а її всяк упізнає, бо ж немає таких, які б не бачили фільмів «з участю Віри Холодної»), наділа широкополий капелюх, що своїми крисами затінював їй обличчя, очі сховала за широкими затемненими окулярами – сама в них погано бачила, наче в сутінках, але терпіла. Хай! Зате її ніхто не впізнає і не зарепетує на всю горлянку:
– Бра-атці!!.. Да це ж… Віра Холодна!!!
І понесеться з краю в край оглашенне:
– Віра Холодна!!!
– Віра Холодна!!!
– Віра-а…
Йшла пероном позад Глашки і потім проходом вагона, опустивши голову – боялась глянути на зустрічних, аби її бува не впізнали – дожилася!.. Ворогу своєму не побажає такої популярності та слави, коли з-за них стільки доводиться терпіти, а саме життя перетворюється на якесь переслідування…
Закупила все купе, тож їхала сама, інакше попутники замучать своїми роздивляннями, запитаннями – поїздка тоді перетвориться на тортури.
Як зайшла в купе, веліла Глашці повертатися додому, служниця пішла, вона зачинила двері і лише тоді полегшено перевела подих: проскочила! Непоміченою! Але широкополого капелюха і затемнені окуляри й у купе не знімала, хоч там була сама. А раптом її упізнає провідник та розтеревенить: «Панове, панове! У нашому купе їде сама Віра Холодна!»
Але й за зачиненими дверима була насторожі, здригалася від малого стукоту чи ходи по той бік дверей (особливо коли кроки під дверима завмирали, тоді вся зіщулювалась, як перепілка, яка вгледіла в небі яструба): а раптом то вже шанувальники беруть її в облогу? Як то не раз траплялося, як виходила на вулицю чи деінде з’являлася. У госпіталь заздалегідь відправила телеграму про свій приїзд на ім’я головлікаря, але з поміткою: «Передати пораненому прапорщику Холодному», підписавши її з обережності не своїм прізвищем чи бодай ім’ям, а – «твоя галушечка».
І все. Ніякого – крім якоїсь там «галушечки» – підпису. А хто така «галушечка», Володя знає. Іншим же того знати не треба. (А втім, наївна, забула, що шила у мішку не втаїш.) Все одно завтра вийдуть газети з повідомленням, що «за даними конфіденційних джерел Віру Холодну обов’язок патріотки і дружини руського офіцера-героя владно покликав на фронт».
– При чому тут… почуття патріотизму? Я приїхала до свого чоловіка, – вкотре обурюватиметься вона. – Маю ж я врешті-решт право на своє особисте життя?
Як виявилося – не мала…
Перед поїздкою її просвітили: ситуація із залізничним транспортом в імперії залишає бажати кращого. І це при тому, що загальна довжина залізниці вже тоді сягала майже сімдесяти тисяч кілометрів.
Страхали: на початку війни транспортна ситуація склалася не на користь Росії. «До нашого західного кордону, – розповідали їй, – підходить 13 ліній залізниць, із яких двоколійних було тільки п’ять. Тоді як Німеччина, Австрія, Румунія мали 32 залізничні лінії, прокладені до російської території, із яких 14 були двоколійними.
Руські залізниці могли підвезти до західних кордонів 211 поїздів на добу, а дороги противника – 530. Правда, напередодні війни було складено план заходів по розвитку залізничної мережі, але з-за нестачі фінансів, а також з-за воєнних дій він так і не був виконаний.
Це їй розказували і застерігали, щоб не їхала – принаймні в бік фронту, який сьогодні тут, а завтра там. Дивись, ще й обжене поїзд, у якому вона вночі трястиметься, тож на ранок може опинитися у німецькому полоні.
Але вона про те не думала – не на фронт вона їхала, а до Володі.
До Володі, до Володі, стукотіли колеса.
Коли відхиляла на вікні фіранку, бачила, як десь далеко в чорній смоляній пітьмі ночі спалахували блискавки – чи то грози там бушували, чи фронт шаленів. Іноді їй вчувалися навіть вибухи, і тоді здавалося, що вона вже «в’їхала у війну»…
Лежала на м’якій лаві купе, намагалася читати, але так і не змогла зосередитись. Думки обганяли поїзд і вже були в незнаному їй госпіталі, біля нього, коханого… Як він там, Володя її рідний? Як, напевне, він зрадів, коли йому принесли телеграму, що до нього їде «галушечка»…