Вони вiдкинули заднiй борт i опустили тiло на землю.
У машинi була тiльки одна лопата.
Суха земля чинила опiр, немов уже ховала в собi щось.
Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неi по лiкоть.
Пасажира уклали в землю долiлиць.
– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очi.
Горич погодився.
Згори присипали пасажира землею, однак плечi виглядали.
– Як його звали? – запитав Горич.
Шофер знизав плечима i гiрко посмiхнувся.
– Я ж i твого iменi не знаю.
Горич кивнув.
– Коли-небудь усе це скiнчиться, навiть якщо ми даремно шукаемо… – сказав вiн, пiдвiвся з колiн i втупився у промiнь прожектора.
– Тут нiчого. Можеш вирубати.
Шофер залiз у кузов i клацнув тумблером.
Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повiльно покотилася вперед, вiдвозячи в невiдомому напрямi затухаючий промiнь.
Шофер, спершись лiктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортiв кузова.
Горич дрiмав.
4
Яка нiч! Полiрований штиль, спляча морська гладiнь. Сплигнути б на неi, надiвши на тiльник чорний пiджак iз комiрцем «пiд горло», сплигнути i пiти, залишаючи за собою не слiди, а кола на водi, що розходяться i поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клюе. Тiльки треба не забути книгу – без неi я не зможу вiдшукати письменника, з яким говорити буде важко, вiн же розумний… А розумнi частiше неговiркi. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблi та iх военне застосування», а треба, щоб «Дирижаблi та iх мирне застосування». Всього лиш. Нiчка-нiч, пройде геть iз вiч, аби тiльки штормик не принесла. Озеро краще, нiж море. Там домiвка близько. Адже дiйсно нiч – найбезпечнiший час! Ось зараз тут з'являеться бiлий дирижабль… нi, не бiлий, бiлий одразу зiб'ють. З'являеться чорний дирижабль, i навiть я його не помiчаю, а вiн повiльно, вимкнувши мотор i користуючись попутним вiтром, пролiтае над баржею в кудизавгодному напрямi… Добре б iз ним i листа вiдправити… «Шановний товаришу письменник П. Іонов! Із цiкавiстю пiзнавального характеру близько десятка разiв перечитав вашу книгу i дуже хочу з вами не погодитися. Звичайно, военний час вимагае вiд дирижаблiв тiльки военного застосування, але ж ми живемо з розрахунку на мирне життя, i з цього розрахунку здаеться менi, що ви не зовсiм правi. Я вам нi в чому б не докорив, якби цю книгу ви написали цього або минулого року. Але ж вона написана 1933-го! А яка тодi була вiйна? Тодi була колективiзацiя! Тодi всi потребували iншоi книги, яку ви не написали! А якщо ви ii не написали, то й говорити, значить, немае про що. Але все-таки порiвняйте: дирижабль прокрадаеться над нiчним мiстом i кидае бомби в сплячi будинки або дирижабль над величезним полем розпорошуе насiння пшеницi. Чому ж ви написали тiльки про бомби, про военну розвiдку? Дуже вас прошу написати другу книгу. Ви ж письменник, а значить, кожну вашу книгу втiлюють у життя. Якщо таку книгу напишете – надiшлiть ii менi додому пiсля вiйни за адресою: Архангельська обл., мiсто Каргополь, пристань, пароплав «Нiкiтiн», Харитонову. З повагою i побажанням». Ось життя военне: поспiшати нiкуди, горизонти чистi, рацiю забрали ще перед першим рейсом, а радiощоглу залишили. Був на нiй прапор, а тепер його немае, тепер я замiсть флагштока.
Харитонов на третю безсонну добу почав провалюватися в дрiмоту. Старший матрос Грицак, не дай йому Боже здоров'я, не мiг пробачити своему ж земляковi непокору та невиконання команд. У чомусь, звичайно, була Грицакова правда: де ви бачили матроса з рудою бородою або взагалi з бородою? Грицак його бачив перед собою щодня i так внутрiшньо через це засмучувався, що переставав почуватися командиром. А для того, щоб вiдчути себе командиром знову, треба було покарати молодшого матроса. Ось Грицак i ганяв його по двадцять чотири години на добу, а щоб той без дозволу не вiдпочивав – сам Федiр Грицак старався бути постiйно поруч. Вiн сидiв на кормi поряд iз Харитоновим i дивився в уранiшнiй горизонт. Федiр теж раз у раз провалювався в дрiмоту, i ось перед черговим провалом вiн помiтив на горизонтi чорну цятку. Грицак зiбрався з силами, розплющив очi, дiстав зi своеi польовоi сумки бiнокль i приставив його до втомлених очей.
Цятка виявилася човном, повним гiтлерiвцiв.
– Харитонов! – через силу вигукнув Грицак. – Принеси з кубрика ящик гранат!
Рудобородий, хитаючись, зашкутильгав до кубрика. Принiс ящик i запитав:
– А навiщо?
– Ворожа атака. Причепи прапор до радiощогли! Стiй! Вiдставити!.. Нi, чiпляй!
Харитонов терпляче дослухав до кiнця i виконав наказ. Тепер i вiн уже бачив невелику шлюпку з десятком нiмецьких матросiв, якi ледве ворушили веслами в iхньому напрямку. На ворожу атаку це було не схоже, тим паче, що, наблизившись до метрiв трьохсот, вони щось закричали i замахали руками.
– Либонь, здаються! – самовдоволено мовив старший матрос.
Нiмцi знову взялися за весла, а один iз них пiдняв у руцi автомат, до дула якого було прив'язано бiлу ганчiрку.
– Раз, два, три… – рахував нiмцiв Грицак. – Вiсiм гадiв i жодного офiцера…
– Вiр капiтулiрен! – хрипко закричав один iз нiмцiв.
– Це добре… – кивнув старший матрос.
Нiмцi опустили весла на воду метрiв за десять вiд борту баржi й напружено-вичiкувально дивилися на двох радянських матросiв, один iз яких видався iм дуже дикого вигляду та вдачi, а другий, гладко поголений, який тримав автомат за ремiнь, не викликав явного занепокоення. Нiмцi неголосно порадились i почали на очах у Грицака й Харитонова кидати у воду своi автомати.
Грицак опустився навпочiпки бiля гранатного ящика i, зiщулившись, спостерiгав за ворогами, що напрошуються в полон.
– Треба iм щось крикнути… – Харитонов обернувся до командира.
– Не треба, – вiдрiзав Грицак. – Їхня батькiвщина нам скаже спасибi!
Вiн намацав у ящику гранату, натреновано зiрвав чеку i метнув гранату просто в човен.
– Лягай! – крикнув вiн, падаючи на палубу.
Харитонов упав долiлиць.
Вибух здiйняв угору воду, дерево й людей. Поряд iз головою Харитонова дзвякнув осколок, ударившись об залiзну палубу. Харитонов розплющив очi й побачив, що це не осколок – перед ним лежав вiдiрваний вибухом палець iз золотою обручкою. Рудобородий зажмурився й тут же вiдчув у ротi гiркий присмак – занудило. Постарався стриматись, але не змiг. Вiдповз до борту й перегнувся. Коли трохи вiдпустило, Харитонов пiдвiвся й подивився на всi боки. По рожевуватiй водi плавали уламки шлюпки. Грицак спокiйно сидiв на палубi та, позiхаючи, поглядав на свого пiдлеглого.
– Гаразд. Бiс iз тобою, йди спати! – мовив вiн.
– Навiщо ти?.. – загальмовано запитав Харитонов, не дивлячись на Грицака.
– Для справедливостi. Якщо нам не можна здаватися в полон, то чому iм можна?! Потiм, iх вiсiм, а нас – двое… А якби вони дiзналися, що гвинта немае i що нас тiльки двое, – нам би кiнець. Ну подумай, що нам iз ними робити у вiдкритому морi? Йди спати! Стiй!
Грицак звiвся на ноги, розiгнув спину й уважним поглядом пройшовся по палубi.
– Ось що, – сказав вiн незвично м'яким голосом. – Знiми з радiощогли прапор i йди спати!
Цiеi ночi в небi з'явився чорний дирижабль i повiльно, вимкнувши мотор i користуючись попутним вiтром, пролетiв над сплячою баржею в кудизавгодному напрямi…
Штиль тривав i наступного дня. Харитонов спав у кубрику вже другу добу, але старшому матросовi Грицаку не хотiлося його будити. Вiн гуляв по палубi й навiть мугикав собi щось пiд нiс. Мiсця для прогулянки було, звичайно, замало, але зате вiн мав усi права вважатися тут хазяiном i капiтаном.
Грицак зупинився бiля борту, окинув хазяйським поглядом горизонти, потiм подивився собi пiд ноги i, побачивши вiдiрваний палець, скривив губи, змахнув правою ногою – i полетiв людський осколок у воду, блиснувши на прощання обручкою.
– Ну, ось i я послужив справi перемоги! – постарався якомога самовпевненiше мовити старший матрос.
Прозвучало доволi переконливо. Грицак заспокоiвся, провiв долонею по щоках, перевiряючи, чи не пора голитися. Вiдразу ж кольнула неприемна думка, що протестувала проти рудоi бороди Харитонова. Грицак прогнав ii, цiлком усвiдомлюючи ii правоту i власне безсилля. Вiн уявляв собi, в якому саме випадку руда борода Харитонова принесе йому прикростi. Статися це може тiльки несподiвано, коли раптом випливе на iхню загублену баржу яке-небудь наше судно i перший його офiцер, пiднявшись на палубу, влiпить йому, Грицаку, стягнення за вiдхилення вiд норм дисциплiни i статуту. Добре було б побачити це судно заздалегiдь, аби Харитонов устиг зголити свою «саперно-лопаткову», як вiн ii сам називае. Немае нiчого гiршого, нiж командувати земляками, особливо, якщо ти з ними разом вирiс. До них просто не доходить, що ти iхнiй командир i в твоiх силах вирiшувати iхнi долi, нагороджувати iх i карати. Як тiльки нашi знайдуть баржу, треба буде звернутися з рапортом про замiну молодшого матроса. Нехай кого завгодно дають, хоч якута, який плавати не вмiе, але головне – щоб вiн його вперше бачив.
