5
Тiеi ночi в небi з'явився чорний дирижабль. Вимкнувши мотори, вiн летiв над морем у кудизавгодному напрямi. У гондолi дирижабля нiкого не було, хоча посерединi неi i стояв табурет, на пiдлозi валялося дрiбне смiття, а в кутку стояла велика картонна коробка, що вмiщувала бiльше тисячi пачок сигарет «Друг».
Нiч була напрочуд спокiйною.
Наелектризована морська гладiнь нагадувала суцiльну злiтну смугу.
Лише високо в небi, там, де перед грозою лiтають дирижаблi, вiяв легкий вiтерець. Нешкiдливий i такий, що не несе з собою нiчого, окрiм потокiв теплого повiтря.
Природа вiдпочивала, i не вiрилося, що ii вiдпочинок триватиме довго, не вiрилося, що люди не втомляться жити у мирi й тишi.
Але ж дiйсно не було для них нiколи нi миру, нi тишi. Те, що може дозволити собi природа, – людство собi не дозволяе.
І тiеi ночi лише вiдсутнiсть людини створювала тишу i мир. І навiть творiння людини, що залишилося без свого Творця, виглядало природним продуктом природноi еволюцii птахiв.
І не було нiчого дивного в тому, що творiння людини само по собi, без свого Творця, змогло пiднятися набагато вище за людину. І змогло прижитися в небi, немов птах або хмара.
Грицак, вiдкривши ленд-лiзiвську тушонку, якою був забитий увесь камбуз, колупнув пальцями свинячий м'якуш i пiдкинув чайкам, що кружляли над баржею. Двi каменем кинулися вниз за кормом, зiткнувшись, побилися мiж собою, а шматочок м'яса тим часом, попрощавшись iз дурними птахами, пiрнув годувати риб.
Грицак посмiхнувся i кинув чайкам ще тушонки. Цього разу один птах, випередивши iнших, склював м'ясо i, немов вiд ситостi повiльно змахуючи крилами, знову злетiв вище, потiм, розпроставши широкi крила, почав вiдраховувати спiральнi кола над баржею, що нiкуди не пливла.
Старший матрос, задерши голову, жбурляв птахам, яких терпiти не мiг, остогидлу за останнi два з гаком мiсяцi тушонку. Жбурляв, наче викидав, не думаючи нi про птахiв, нi про що iнше.
Несподiвано вiн спохмурнiв, пройшовся по палубi, взяв у руки автомат i розрядив магазин у птахiв, що кружляли. Один безпорадно шубовснув у воду. А Грицак, задоволено простеживши за його падiнням, поклав автомат на палубу i сiв.
Вiд автоматноi черги, що прогуркотiла, в кубрику прокинувся Харитонов. Повертiвся на верхнiй койцi й, повнiстю очумавшись, витягнув iз-пiд подушки перечитану вже багато разiв книгу П. Іонова i розкрив ii посерединi. Текст вiн знав майже напам'ять i був од нього не в захватi, про що не раз писав у своiх листах тут, на баржi. Листи П. Іонову лежали окремою купкою в його тумбочцi. Якби iх надрукували, вийшла б книга, навiть товща iоновськоi, а головне, в нiй було б бiльше корисного змiсту. Так, принаймнi, вважав сам Харитонов.
Повiяв холодний вiтер. Грицак подивився на почорнiлий горизонт i незадоволено скривив губи. Ще пiвгодини – i морська поверхня закипить, як вода в чайнику, i ще невiдомо, чи витримае iхня баржа чергове буйство природи.
Чайки полетiли геть. Грицак пiдсунув до себе автомат, у думках жалкуючи про неможливiсть розстрiляти з нього стихiю, що остобiсiла, з усiма ii викрутасами.
Шторм тривав день, нiч i ще день i насамкiнець уклинив баржу мiж двох масивних каменiв, пошарпав ii, – через що вона, посовавшись, сiла на прибережну мiлину мiцно i надовго, – потiм затих. А незабаром i вода зiйшла, оголивши понiвечене днище, – на бажання мiсяця стався вiдплив.
Грицак полегшено зiтхнув. Йому було чого радiти й за що дякувати цьому штормовi. Іншим часом вiн би прокляв стихiю та всi вiтри, але тепер перед ним був берег: пiсок, скелi та ледь помiтна в iмлi зелень дерев. Перед ним лежала не просто земля – перед ним, побите дощами та грозами, обвiтрене зюйдами та нордами, було його життя, його продовження. А що може бути важливiшим для людини, яка стримано i потай чекала своеi загибелi?!
Усе. Морськi муки позаду. Кому судилося знайти смерть у безоднi, той не обминув своеi долi, як не обминули ii нiмецькi матроси.
Харитонов, знесилений вiд шторму, з синявою пiд очима, пiдвiвся на лiктях iз койки, не вiрячи в реальнiсть затишшя, i знову повалився на спину. Хитавиця його випотрошила на тиждень уперед, у вухах усе ще тривав скрегiт залiза, гуркiт ящикiв iз динамiтом, що повзають по трюму, рокотання хвиль, якi з упертiстю б'ються в борти.
Грицак спустився в кубрик, знайшов очима Харитонова, неприязно стиснув губи.
– Причалили! – сказав вiн i вийшов.
Харитонов повернув голову вслiд старшому матросовi, скинув ноги на пiдлогу i, стараючись устояти, наче шторм усе ще тривав, схопився за верхню койку. Постоявши так хвилину чи двi, вiн опустив руки i невпевненими кроками попрямував до виходу з кубрика.
– Можеш вiдлежуватися! – неголосно i не по-командирськи сказав Грицак, закинув автомат за плече i сплигнув на пiсок. – Я на розвiдку!
Харитонов мотнув головою i залишився стояти на палубi, проводжаючи втомленим поглядом свого командира.
Командир бадьоро видерся на скелястий берег i зник з очей.
Швидко опустився вечiр. Шипiли невисокi хвилi, набiгаючи на берег.
Харитонов, очумавшись, дiстав ножицi, бритву та дзеркало i заходився неспiшно позбуватися своеi розкiшноi рудоi бороди.
І навiщо тiльки Грицак так нервувався?! Нiби Харитонов якийсь несвiдомий бунтар! Наче вiн не розумiе, коли i що можна, а коли не можна! Ось зараз дiйсно треба набути оглядового вигляду – повернеться Грицак iз яким-небудь пiхотинцем при зiрках на погонах, i тодi за цю бороду без зусиль можна i в штрафбат загримiти. Але коли Грицак повернеться – Харитонов уже перетвориться на поголеного до синяви зразкового матроса. Дивно, що командир пiшов якось не по-вiйськовому, завдання не поставив. Знае, напевно, що Харитонов не дурень i зметикуе, що позаяк вiн залишився сам на баржi з таким вантажем – значить треба стояти на вахтi, поки не повернеться Грицак. А стояти на вахтi – означае дивитися на всi боки, а думати про свое, згадувати про будинок, про озеро, з якого витiкае рiчка Онега, про мирний час, який обов'язково настане, i тодi вiн, матрос Харитонов, зможе нарештi зайнятись улюбленою справою, якою вiн iще не займався. Вiн знайде людей, для яких найголовнiше в життi – дирижаблi, вiн знайде iх i залишиться з ними. Працюватиме за шматок хлiба i кухоль молока на день. І ще вiн вiдправить усi написанi листи П. Іонову, i зустрiнеться з ним, i умовить його написати iншу книгу, книгу про мирнi дирижаблi…
Вечiрня вахта пiд безупинне шипiння хвилi перетворилася на нiчну. Чорна поверхня води гойдала вiддзеркалення далеких зiрок, а жовтий мiсяць, наче вирiзаний iз вологодського масла, то з цiкавiстю видивлявся в нiчне дзеркало океану, то ховався за недозрiлi грозовi хмари.
«Та хiба можна вважати мене недисциплiнованим?! – думав Харитонов, вишукуючи в небi мiсяць, що сховався. – Хiба я не виконав хоч один путнiй наказ? Для великоi справи перемоги все, що вiд мене залежить, – я роблю! Але нехай менi хто-небудь iз генералiв пояснить: як щоденне голiння може наблизити загибель ворогiв? Наказав Грицак спати на верхнiй койцi, хоча в кубрику повно нижнiх, – я сплю i навiть розумiю, чому Грицак спить унизу, а я вгорi телiпаюся. Тому, що вiн – командир, i я мушу всiляко вiдчувати свою пiдлеглiсть…»
На третю добу беззмiнноi вахти Харитонов засумнiвався у своiй стiйкостi i вирiшив хоча б годинку подрiмати. Стомлено забрався на свою верхню койку – нiби вже у кров увiйшов наказ Грицака, адже куди зручнiше спати внизу, – лiг на спину i склепив повiки.
Сон навалився як величезноi сили шквал, прикувавши його до койки i позбавивши сил. Вiн тiльки вiдчув, як швидко обм'якае його тiло, як самi собою вiднiмаються руки й ноги. Це був полон, iз якого одним зусиллям волi не вирватися. Тiло вийшло з пiдлеглостi.
Приплив лоскотав днище баржi, що глибоко засiла в пiску, а зазвичай галасливi чайки мовчки кружляли, байдуже косячи оченятами на щойно зачатий природою рожевий свiтанок.
Сон почав повертати Харитонову сили, i Харитонов знову вiдчув себе, вiдчув свою самостiйнiсть i цiлiснiсть, i тiло слухалося його, i бiг вiн кудись увi снi своему, а потiм, добiгши до вершини гори, озирнувся i радiсно ошкiрився, зупинивши свiй погляд на чорному дирижаблi, що завис над лiсом. Разом iз радiстю вiд побаченого виникло бажання перефарбувати свою мрiю з чорного кольору, що рятував уявний дирижабль вiд нiчного зенiтного вогню, в який-небудь яскравий i радiсний колiр, але для цього потрiбна фарба, i дирижабль мусить бути поруч. Утiм, дирижабль нiчого не мусить, i хiба можна перефарбовувати мрiю, нiби це огорожа чи хвiртка?! Нi, нехай поки що буде темним, а коли зробиться дуже сонячно – вiн сам зблякне, посвiтлiшае i нiяке перефарбовування не знадобиться.
Харитонов прилiг на галявинi, подивившись iще раз на свою мрiю, i вирiшив подрiмати, але тут якась невiдома сила теплою рукою стиснула йому горло й почала давити. Вiд переляку Харитонова охопив острах – тiло занiмiло, чиiсь пальцi все глибше вдавлювалися в шию. Харитонов зрозумiв, що все зараз припиниться i настане кiнець його убогому справжньому життю, а вслiд закiнчиться й багате, але вигадане. Серце вповiльнило ритм, легенi скулилися. Вiн величезним зусиллям пiдвiв важкi багатотоннi повiки, але кошмар тривав i тiло не слухалося.
– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд лiворуч, розрiзнив у темрявi стiну кубрика. Хотiв повернути голову, хотiв пiдвести руку або поворушити пальцями, хотiв посадити дирижабль на березi озера Лача… Самi нездiйсненнi бажання. Так пiдкочуеться повiльна смерть, очiкувана смерть, яка набагато страшнiша за будь-яку несподiвану.
Харитонов iще раз спробував напружити руку i хоч якось оживити ii. Здалося, що виник деякий слабкий зв'язок мiж його бажанням i дiею руки. Рука, мовби зробивши ласку, ворухнулась, i тепер Харитонов вiдчув ii, точнiше, вiн вiдчув схоплений судомою лiктьовий суглоб, вiдчув нiмоту в пальцях i навiть змiг пiдвести скорчену руку. Тепер треба швидше звiльнити горло – iнакше вiн задихнеться i всяка боротьба за життя втратить сенс. Вiн пiднiс неслухняну руку до шиi й вiдчув чуже тепло. Харитонов рiзко зiштовхнув iз шиi невидиму ворожу руку. Пролунав писк, i вниз полетiв щур, який пригрiвся на шиi у Харитонова. Гепнувся об дерев'яний настил пiдлоги i тут же барабанним дробом перебiг у далекий куток кубрика, де i причаiвся.
Очманiлий Харитонов знову склепив повiки. Сили мало-помалу почали повертатися до нього вже не увi снi, а в реальностi.
Вирiвнялося дихання, i легенi з жадiбнiстю розпирали груди, насолоджуючись новознайденою свободою вдиху та видиху.
Харитонов пiдвiвся. Із вказiвного пальця злетiла крапля кровi, й вiн побачив глибоку подряпину – слiд щурячого кiгтя. У думцi не вкладалося, звiдки взявся цей щур i як вiн дiстався пiдвiшеноi до стелi койки.
Вийшов на палубу – сонце в зенiтi, полудень. Дивно, здаеться, щойно була нiч… У цей час iз Лачi до Каргополя повертаються рибалки. Але що з Грицаком? Чому його досi немае? Пропав? Загинув? Чи вiдразу заарештували i провадять дiзнання?! А якщо вiн узагалi не повернеться? Що тодi? Сидiти на баржi, поки НЗ не закiнчиться, а потiм висадити себе в повiтря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але i ще одну живу iстоту.
Думки Харитонова не могли надовго вiдходити вiд страшного сну, що перейшов у реальнiсть. Харитонов не вiрив у багатозначнi випадковостi. Щось цей щур означав, може, те, що Грицак не повернеться?! Цiлком може бути – вiн вiдчув нинiшню та прийдешню самотнiсть Харитонова i прийшов до нього показати, що вiн не самотнiй. Прийшов до нього як Боже знамення, переконуючи жити й боротися за життя, думати про ясне та тлумачити незрозумiле.
Грицак не повернеться. У цьому Харитонов уже був упевнений.
Дивно, що щур нiколи ранiше не показувався на очi й не заявляв про свою присутнiсть.
І все-таки Грицак не повернеться. Чекати його, охороняючи баржу, не мае сенсу, але кинути динамiт i пiти на пошуки життя, до якого можна приеднати свое життя, так просто не можна.
Треба пояснити собi необхiднiсть вiдходу або придумати щось, якусь дiю, що знiме з нього, Харитонова, тягар обов'язку, але не надасть нiкому права називати його зрадником i дезертиром. Тепер уже стае зрозумiлiшим, чого вiн хоче: вiн хоче пiти звiдси так, щоб одночасно не покидати вибухонебезпечний вантаж, якого напевно потребують нiчнi бiйцi партизанських загонiв i диверсiйних груп. Так, вiн обов'язково пiде, але мае залишитися взаемозв'язок мiж ним i баржею.
Харитонов полiз у трюм i взявся за справу. Вiн з'еднав у одну нитку декiлька величезних клубкiв бiкфордового шнура, хвостик його прикрутив до брикета динамiту, здатного розбудити вiд мирного сну тисячi своiх побратимiв по трюму, другий кiнець витягнув на палубу, а потiм i на берег. Смикнув шнур на себе – вiн легко пiдкорявся.
Порядок. Тепер вiн збере речовий мiшок i, за вiдсутнiстю валiзи, посидить на цьому речовому мiшку на дорогу. Потiм – у путь…
Харитонов затиснув кiнець шнура в кулацi й, нахилившись уперед для рiвноваги – речовий мiшок iз ленд-лiзiвською тушонкою i галетами важив немало, – подерся на невисокий скелястий берег. За берегом здiймався до неба пагорб, майже позбавлений рослинностi. Дiставшись до його вершини, Харитонов зупинився й вiдсапався.
